Василь Панасюк

Проблемні питання взаємовідносин Україна – НАТО

Сучасний світ є надзвичайно складним, динамічним, багатоманітним, взаємопов’язаним. На початку ІІІ-го тисячоліття ми все частіше замислюємося над запитаннями про подальшу долю світової цивілізації, про її майбутнє. Як подолати нові загрози і виклики, які майже щодня знову і знову виникають перед людством? Як забезпечити подальший стабільний і неухильний еволюційний розвиток світового співтовариства? Відповіді на ці питання багато в чому залежать від того, на яких засадах будуватиметься міжнародна політика, за якими магістральними напрямками, на основі яких цінностей, принципів і пріоритетів.

Початок XXI століття позначився загостренням ряду міжнародних проблем, які мають своє коріння у нещодавньому минулому. Але водночас існують й унікальні можливості для побудови нового світу, вільного від загроз атомної катастрофи, екстремізму та ненависти, світу, в якому має бути забезпечено прогресивний розвиток, безпека і процвітання всього людства. Створюється нова архітектура міжнародної безпеки, головним імперативом якої є партнерство і співробітництво. Сьогодні жодна країна світу не спроможна гарантувати свою безпеку виключно власними силами. У цьому зв’язку особливого значення набуває розширення ЕС і НАТО як ключових міжнародних структур безпеки в Европі. В основі цього процесу лежить природне прагнення Европейських держав до возз’єднання після десятиліть штучного розподілу.

За останні півтора десятиліття людство зазнало багатьох кардинальних історичних змін, які мало хто прогнозував ще на початку 80-х рр. ХХ ст. Знаковими для всього світу подіями стали: закінчення епохи біполярности та блокового протистояння, що визначали існування всього світу упродовж другої половини минулого століття; «оксамитові» революції і крах світової системи соціалізму; падіння Берлінського муру і об’єднання Німеччини; розпад СССР, ЧССР та Югославії і виникнення нових незалежних держав; трансформація та найбільш значне розширення за час свого існування Організації Північноатлантичного договору (НАТО); новий етап в розвитку інтеґраційних процесів у світі і, перш за все, в Европейському Союзі. Усі ці події ставлять багато запитань до суспільствознавців, які виявилися недостатньо готовими до такого розвитку подій і не змогли у повному обсязі передбачити хід глобальних світових процесів.

Як визнає більшість відомих фахівців-міжнародників, глобальні політичні зміни, у певному сенсі, застали теорію зненацька. Виявилось, що її основні концепти мало пристосовані для осмислення змін, що відбуваються, методологія слабо узгоджується з умовами, які змінилися, операційність теоретичного арсеналу аналітичних методів і методик значно знизилась. Це не означає її повної неспроможности або ж абсолютної несумісности позицій різних наукових напрямків і шкіл. Разом з тим, відновлення довіри до теорії передбачає пошук нових підходів, які мають дати уявлення про той досить складний об’єкт, що успішно здійснює опір науковому аналізу, яким є міжнародні відносини [1].

Масштабне розширення ЕС і НАТО за рахунок включення сусідніх з Україною держав Центральної та Південно-Східної Европи, новий зміст відносин Росії з НАТО, створює для нашої держави якісно нову ситуацію, коли вона опиняється в оточені країн, тією або иншою мірою інтеґрованих до двох основних міжнародних Европейських структур – ЕС і НАТО.

На тлі сучасних змін у системі міжнародних відносин для України було б нелогічним й надалі обмежувати свій внесок у зміцнення Европейської безпеки та роль відносин з НАТО лише межами особливого партнерства, дотримуватися позаблокового чи нейтрального статусу [2].

Свого часу Україна підкреслювала необхідність комплексної системи загальноевропейської безпеки, маючи на меті уникнути створення нових блоків і розділових ліній, виступала за перетворення НАТО з організації колективної оборони на організацію колективної безпеки, до якої входила б Україна і Росія разом з иншими европейськими країнами. Розширення Альянсу і протидія цьому процесу з боку Росії створювало загрозу виникнення нових розділових ліній і перетворення території України на «буферну зону», а в найгіршому варіанті на ймовірний театр війни. Концепція розширення Альянсу шляхом зміцнення політичної стабільности дозволила уникнути цих побоювань. Основними умовами розширення стали:

– пріоритет політичних інтересів НАТО над інтересами воєнно-стратегічними;

– досягнення компромісу з Росією;

– впровадження програми «Партнерство заради миру»;

– відповідність нових кандидатів політичним вимогам Альянсу.

Ці умови виявились досить позитивними для безпеки України. (розв’язання територіальних претензій з Польщею та Румунією). Вона сама зіграла важливу роль у досягненні компромісу між НАТО і Росією. Її позиція базувалась на таких принципах:

– розширення НАТО повинно бути еволюційним;

– жодна держава не може накладати вето на членство инших держав у Альянсі;

– НАТО слід трансформуватися у ширшу організацію евроатлантичної безпеки;

– функцію колективної оборони Альянсу варто замінити на функцію колективної безпеки;

– на території нових членів НАТО не повинна розміщуватися ядерна зброя;

– при розширенні НАТО варто враховувати інтереси України і Росії [3].

У новій Стратегічній концепції НАТО, прийнятій у квітні 1999 р. на Вашинґтонському саміті й істотно модифікованій на Празькому саміті в листопаді 2002 p., засвідчено новий, більш широкий підхід до розуміння системи колективної безпеки. Вона тепер повинна формуватися в рамках таких структур, як НАТО і Европейський Союз. Альянс поділяє відповідальність за гарантування безпеки не тільки власних членів, а й країн-партнерів. Отже, НАТО відведено більш значну, ніж колись, роль у забезпеченні колективної безпеки, яка має тепер не тільки військовий, а й політичний, економічний та екологічний виміри.

Розширення функцій безпеки спричинило зміщення акцентів із суто військових на політичні засоби реалізації політики Альянсу. Політичні інтереси стають пріоритетними для НАТО. Розширення функцій безпеки Альянсу, призвівши відповідно до розширення географічних меж евроатлантичної безпеки, змусить НАТО переходити від «оборони членів Альянсу» до «захисту його інтересів». Таке зміщення акцентів передбачає, у свою чергу, дії НАТО за межами території країн-учасниць Вашинґтонського договору. Через це у процесі другої хвилі розширення Альянсу відбудеться переструктуризація самого евроатлантичного простору й утворення в ньому трьох основних зон, за безпеку й оборону яких НАТО нестиме відповідальність різною мірою. Кожну з цих зон можна умовно позначити як «основна зона»; «зона відповідальности» й «зона інтересів». Отже, і політика НАТО з тією чи иншою державою будуватиметься залежно від того, у якій зоні вона опиниться. «Зона інтересів» Альянсу включає ті регіони Европи і прилеглі до неї прикордонні території, звідки можуть виходити загрози евроатлантичній безпеці, зокрема внутрішні міжетнічні конфлікти, нелегальна міграція, тероризм, поширення зброї масового ураження, рецидиви гегемонізму і мілітаризму. До цієї зони входять країни, у яких є великі проблеми з демократією, порушуються права людини, держави з авторитарними політичними режимами, а також ті, що сприяють діям міжнародних терористичних організацій.

Пріоритетними для Альянсу в окресленій зоні, яка через внутрішню нестабільність видається найменш спокійною і найбільш складною для реалізації його інтересів, є інтереси воєнної безпеки. Цю зону можна назвати переднім краєм дій НАТО, адже саме тут Альянс найбільшою мірою може продемонструвати свою ефективність чи, навпаки, безперспективність. Саме в цій зоні провідні країни Европи і США потребують захисту своїх економічних інтересів за допомогою НАТО, тому що жодна инша Европейська організація захистити їхні інтереси тут не здатна.

Основним інструментом реалізації інтересів НАТО в цій зоні є діалог. Він покликаний налагоджувати консенсус щодо найбільш гострих проблем безпеки. Виходячи з цієї характеристики, до зони інтересів НАТО можна віднести передусім Афганістан, Ірак, Іран, країни Центральної Азії, а також держави Середземномор’я: Ізраїль, Єгипет, Туніс, Лівію, Мавританію, Марокко, Йорданію, Сирію. На постсовєтському просторі до цієї зони інтересів варто зарахувати країни Кавказького регіону, Молдову, Білорусь і Росію, а також Сербію та Чорногорію на Балканах. Чи можна зарахувати до цієї зони Україну? Певною мірою – так. Тим більше, що останнім часом у західній пресі з’явилися публікації, у котрих «Білорусь і Україна розглядаються як нестабільні держави, що є сусідами нових членів НАТО і можуть створювати загрозу регіону».

У чому ж дійсно міг вбачати Альянс загрозу інтересам своєї безпеки, що виходить з боку України? Якщо проаналізувати його інтереси до України у сфері воєнної безпеки, то необхідно констатувати, що з самого початку НАТО сприймало Україну як частину совєтського військового потенціалу, що залишився їй у спадок. Наявність цього потужного, передусім ракетно-ядерного, потенціалу за відсутности в країні розвинутих демократичних інститутів політичної влади викликало в країнах НАТО серйозну стурбованість. Звісно, ядерна зброя, розташована тоді в Україні, не становила безпосередньої військової загрози для країн НАТО, однак існувала небезпека її неконтрольованого поширення або несанкціонованого застосування, якого країни НАТО боялися понад усе, оскільки питання контролю над нею були предметом суперечки між Україною та Росією.

Однак, головні інтереси НАТО, пов’язані з Україною, не у військовій сфері (попри її важливість і першорядність), а в площині політичній. Вони полягають у ствердженні демократичних цінностей і всього того, що називається просуванням інтересів західної европейської цивілізації. Ці інтереси є більш глобальними, тривалими і найважливішими. Вони, по суті, полягають у заповненні вакууму, що утворився внаслідок краху комуністичної ідеології в країнах колишнього соціалістичного табору в Европі. Реалізація цих інтересів повинна, зрештою, адаптувати нові незміцнілі демократії, що виникли на цьому посткомуністичному просторі, до евроатлантичного співтовариства.

Процес реалізації основних політичних інтересів Альянсу залежить від двох вагомих чинників внутрішнього порядку. По-перше, від живучости залишків минулого комуністичного режиму, від того, наскільки глибоко проникнули його корені в суспільство; по-друге, від ступеня розвинености паростків демократії у згаданих країнах. Живучість комуністичної ідеології залежить, у свою чергу, від того, упродовж якого часу вона домінувала в країні і яку роль відігравала в суспільстві. Виходячи з цих критеріїв, увесь посткомуністичний простір Европи можна розділити на три зони. До першої з них належать країни Центральної Европи, що входили до соціалістичного табору: колишня Югославія, Польща, Чеська Республіка, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Албанія. Характерною рисою держав цієї зони можна вважати те, що комуністична ідеологія тут використовувалася лише як засіб підтримки авторитарної політичної влади, а не як самоціль. Через те, що ця ідеологія проіснувала досить недовго (близько 40 років), вона не встигла пустити глибокі корені в суспільстві. Тому після закінчення совєтської військової окупації владні національні еліти легко відмовилися від неї, надавши перевагу демократичним засобам боротьби за політичну владу у своїх країнах.

Другу групу становлять держави так званого постсовєтського простору Европи, за винятком країн Балтії. Особливість політичних режимів цих держав полягає в тому, що комуністична ідеологія не тільки виступала тут як засіб ствердження авторитарного режиму, а й репрезентувала систему духовних цінностей суспільства. Тому з падінням авторитарних комуністичних режимів, яке відбулося під час розпаду СССР, комуністична ідеологія виявилася потрібною для більшої частини населення цих країн. Комуністи тут знову опинилися при владі або становлять більшість у парламентах. Колишні секретарі республіканських організацій стали президентами нових, тепер уже незалежних держав або керівниками місцевих органів влади. Антинатовська риторика, як і раніше, залишається популярною серед більшости населення цих країн, особливо старшого покоління, а комуністична партія – найбільш впливовою серед инших політичних партій. Демократичні інститути виконують роль декорацій політичної влади колишньої комуністичної номенклатури й олігархічних груп. Громадянське суспільство в цих країнах відсутнє, водночас зберігаються великі можливості для відродження авторитарних режимів. Комуністична ідеологія панувала в таких державах понад 70 років.

Проголосивши курс на проведення ринкових і демократичних перетворень, керівництво країни зіткнулось із серйозними проблемами його реалізації. Сповзання країни до економічного хаосу послаблювало підтримку з боку Заходу і посилювало тиск з боку Росії з метою реінтеґрації до РФ. В умовах дефіциту бюджету виявилося неможливим підтримувати на належному рівні оборонний комплекс і збройні сили. Виникла гостра потреба у реформуванні оборонного сектора. Усі внутрішні та зовнішні обставини сформували розуміння того, що відхід від европейського вибору або уповільнення процесу інтеґрації ставить під сумнів існування України як незалежної демократичної держави.

Усвідомлення такої загрозливої перспективи викликає потребу в формуванні системи довготермінових стратегічних інтересів України щодо НАТО, які лежать у сфері геополітики, безпеки й оборони, економіки, зовнішньої політики.

Найголовніша особливість української геополітики полягає в її багатовекторності. Така особливість зовнішньополітичного курсу виявляється у прагненні поєднати в єдиній стратегії кілька напрямів геополітичного розвитку, причому таким чином, аби обрані вектори не перекривали один одного, а, перетинаючись, не породжували нових ускладнень.

Такий підхід пов’язується з визначенням відповідних пріоритетів, оскільки багатовекторність породжує значне збільшення кількости першочергових завдань за різними напрямами і рівнями міжнародного співробітництва. При цьому аналіз переваг і хиб відповідного рішення може ускладнюватися реаліями сучасного світу.

Згідно із геополітичними і просторово-економічними складовими України як пріоритетні у процесі її міжнародної ідентифікації можуть постати ті чи инші аспекти. Й головним для країни постає той орієнтаційний аспект, який є визначальною домінантою подальшого поступу. Такий аспект поєднує в собі як геополітичні прагнення, ціннісні мотивації, так і врахування історичних витоків і напрямів міжнародного розвитку в глобальному контексті.

Однак рубіжність геополітичного положення України спонукає владну еліту до виважених оцінок. Йдеться про те, що розташування України репрезентує багато інтересів і зовнішньополітичних впливів. Україна важлива як для Европи, так і для Азії, де першим репрезентантом залишається Росія. «Чистий» нейтралітет позбавляє нашу державу вибору надійних союзників і може призвести до військово-політичної ізоляції, знизити авторитет України як великої европейської держави.

Незважаючи на те, що евроатлантична орієнтація з 1994 р. є офіційною політикою України, на початку 2003 р. вона не знаходить себе у списку держав-кандидатів, запрошених приєднатися до НАТО або ЕС, при цьому її навіть не включено до порядку денного переговорів про членство. Ця ситуація – наслідок внутрішніх та зовнішніх викликів, які мають бути усунені для приєднання України до евроатлантичного співтовариства.

Основний зміст сучасної вітчизняної соціально-політичної трансформації полягає в тому, що під «европеїзацією» України розуміють її орієнтацію на европейську, більш високу за своїм рівнем цивілізацію, на забезпечення всебічного співробітництва з европейськими країнами в політичній, економічній і гуманітарній сферах, входження до европейських політичних структур.

Европейська інтеґрація – поле діяльности та пізнання. Більше того, погляди будь-якого теоретика інтеґрації обов’язково мають ідеологічний підтекст (забарвлення), тобто відображають позицію живого та впливового політика [5].

Теорії інтеґрації ніколи не були концептуальною основою політичних рішень. Її творці керувалися, передовсім, практичними інтересами своїх країн, а не абстрактними теоретичними схемами. Теоретики інтеґрації просувалися за практикою, намагаючись інтерпретувати її в категоріях політичних, соціологічних і економічних вчень. Ця інтеґрація носила певний відбиток власних ідеологічних і політичних переваг теоретиків.

Методологія теорій інтеґрації є органічною складовою частиною загальної методології західного суспільствознавства. Її сутність полягає в тому, що із всієї сукупности явищ виділяється один або декілька аспектів з певним ступенем обґрунтованости. Тому завжди можливо знайти закономірності, які не враховані в певній теоретичній конструкції. Це призводить до виникнення конкуруючих теорій, які спираються на закономірності, що залишилися поза увагою. Інтеґрація – складний феномен. А її теорії – це дзеркало, дивлячись у яке політики та широкі верстви населення можуть ліпше зрозуміти логіку процесу та результати своїх намагань.

Альянс – сукупність політичних і військових інституцій, складне єдине ціле, що перебуває у постійному розвитку. Не дивно, що представники різних наук вивчають один і той же предмет, сприймають його по-різному, з позиції логіки і методології своєї науки.

Автор будь-якої теорії інтеґрації стикається з проблемою ідентифікації предмету дослідження. У цій сфері відомо чотири основних підходи:

– НАТО – як одна з багатьох міжнародних організацій. Однак, з багатьма суттєвими відмінностями від звичайних міжурядових організацій.

– Евроатлантичну інтеґрацію можна розглядати як окремий випадок регіональної інтеґрації.

– Інтеґрацію можливо розглядати і в контексті порівняльної політології, як найвищий рівень національних політичних систем і процесів. Але при цьому випадає самостійна роль національних держав та інтеґраційних інститутів.

– Нарешті її можна розглядати як унікальне явище, що не має аналогів у світі. При чому на рівні емпіричного пізнання вона невід’ємно пов’язана із загальносвітовим розвитком, є органічною складовою частиною світової політики, перебуває під впливом зовнішнього світу і в свою чергу здійснює вплив на його еволюцію.

Оскільки змінюється характер загроз, то виникають нові завдання із забезпечення національної безпеки України і нові форми протидії цим загрозам. Однак вони дотепер не знайшли належного відображення ні в Законі «Про оборону», ні в діючій воєнній доктрині України. Ці проблеми залишаються недослідженими. Виходячи з викладеного, можна зробити такі основні висновки.

По-перше, у воєнній доктрині України варто окремо виділити загрози, які випливають із довгострокової політики певних сил і держав, що спрямовані на позбавлення України незалежности, обмеження її інтересів, підрив зсередини й ізоляцію, а також пред’явлення до неї територіальних претензій, підтримку сепаратизму, тероризму, внутрішніх конфліктних ситуацій, використання їх для втручання у внутрішні справи України, придушення прав, свобод і законних інтересів громадян України і співвітчизників у закордонних країнах.

По-друге, необхідно визначити, як повинна реагувати на ці загрози Україна. Якщо починати адекватні дії на усі виникаючі загрози, відбудеться неминучий вступ у нову глобальну конфронтацію, причому на умовах незрівнянно менш вигідних, ніж це було в період холодної війни, із найтяжчими економічними і політичними наслідками. Можливо, їй необхідно шукати инші шляхи нейтралізації спрямованих проти її інтересів політико-дипломатичних, економічних, інформаційних та инших акцій.

Радше при нинішньому розподілі сил у світі для України найбільш доцільно, спираючись на ООН, ОБСЕ, зацікавлені держави і стратегічних партнерів наполегливо виступати на міжнародній арені за подолання конфронтаційної політики, домагаючись по можливості прийняття міжнародних правових норм, що забороняють підривні дії проти инших країн. Зусилля України могли б підтримати і багато инших зацікавлених у цьому країн і суспільних кіл.

По-третє, важливе значення для зниження планки конфронтації має помірність у визначенні і відстоюванні національних інтересів. Жорстко захищати необхідно тільки життєво важливі інтереси. Досвід післявоєнних років показав, що нереальність проголошених національних цілей та інтересів, прагнення за будь-яку ціну здійснити їх породжували конфронтаційну зовнішню політику і нереальну воєнну доктрину, що могло призвести до підриву економіки і повної руйнації хибно зрозумілих національних цілей [3].

У військово-політичних основах воєнної доктрини доцільно визначити завдання і функції різних державних органів щодо запобігання загрозам національній безпеці України у цих сферах діяльности [4]. Необхідна також системна наукова розробка проблем протистояння невоєнними засобами, підготовка відповідних кадрів і практичне оволодіння усіма формами боротьби.

На шляхах інтеґрації в евроатлантичні структури й в умовах все гострішої боротьби за сировинні ресурси, особливого значення для України набуває боротьба за збереження економічної незалежности і науково-технічного потенціалу.

Серед викликів, пов’язаних із соціально-психологічною сферою, слід відзначити й доволі стійке сприйняття власної безпеки представниками певних західних еліт через ідею ставлення до України як до буферної держави, що геополітично відокремлює Росію. Згідно з цією думкою, Росія все ще залишається загрозою для безпеки, відтак добре мати між нами та ними иншу державу. Ця логіка спрямована на утримання України на особливому місці на узбіччі політичної Европи. Причина – двоякість ставлення самої України до її евроатлантичного членства.

НАТО, ЕС і Україна мають істотні розбіжності в оцінці перспективи їхніх взаємовідносин. Україна вбачає розбіжність між «інтеґрацією», визначеною як членство, і «співробітництвом», потрактованим як встановлення тісних зв’язків з організацією, але яке виключає членство. Зловживання метафорами ще більш ускладнило ці розбіжності.

Україна робить конкретні кроки, щоб обійти ідентифіковані виклики евроатлантичній інтеґрації, але на жаль вони повільні і не послідовні. Урядовці України висунули на передній план певні дії з їх подолання.

Початок другого терміну президентства Л. Кучми, діяльність В. Ющенка на посаді прем’єр-міністра позначили новий етап у ставленні громадян України до Північноатлантичного альянсу. Тоді почало відбуватися поступове визначення офіційного Києва на користь спершу европейської, а потім і евроатлантичної інтеґрації. Принаймні на рівні риторики знову з’являються спроби окреслити «повернення до Европи» як органічну частину національної ідеї. В цей період знову зростає підтримка членства в НАТО всіма віковими та регіональними групами населення України (до 25-27%).

У 2002 р. після значного поліпшення стосунків Росії та США, після створення «двадцятки» й нарешті – рішення РНБО України від 23 травня 2002 р. про рух до набуття повного членства в Альянсі позитивне ставлення до НАТО істотно зросло, а число прихильників вступу вперше зрівнялося з кількістю тих, хто виступає проти, – по 32%. На кілька місяців показник прихильности до членства в НАТО стабілізувався, однак з осені почав знижуватись [3,7].

Ставлення населення до евроатлантичної інтеграції України, як зазначають аналітики, багато в чому визначатиметься тим, як буде розвиватися геополітична ситуація у світі і наскільки послідовною, ефективною і зрозумілою для населення буде політика України у відносинах з Альянсом.

У загальному вимірі зв’язок між наміром України вступити до НАТО і внутрішніми реформами є очевидним і не потребує доведення. Він полягає передусім у заохоченні до реформ за зразком розвинених демократичних держав. Фактично йдеться про доповнення внутрішніх рішень щодо реалізації певної моделі суспільного розвитку відповідними міжнародними зобов’язаннями і залученням зовнішніх чинників.

Проте зазначена тема містить кілька складних проблем як концептуального, так і суто практичного ґатунку, які потребують ретельного розгляду. Серед перших – принципова прийнятність, сутність та вірогідна результативність впливу зовнішніх чинників на національний розвиток; можливість подолання відстані між формальним упровадженням певних норм і реальними змінами в суспільно-політичній практиці. До проблем практичного спрямування належать відсутність формалізованих політичних критеріїв вступу до НАТО, їхня еволюція в режимі розвитку стосунків з країнам кандидатам й імовірна можливість дипломатичних маневрів замість реформування; вага та дія геополітичних і трансформаційних чинників у процесі розширення европейських та евроатлантичних структур на Схід та в еволюції їхньої східної політики; ступінь готовности української владної верстви до сумлінного виконання зобов’язань, а отже – до реальної демократизації.

---

1. Международные отношения: социологические подходы / Рук. авт. колл. проф. П.А. Цыганков. – М: Гардарика, 1998. – 352 с.

2. Проблеми Євроатлантичної інтеґрації України // Матеріали та документи міжнародного семінару (Львів, 30-31 жовтня 2003). – Львів. АРУ, 2003. – С.63-74.

3. Богданович В.Ю. Воєнна безпека України: методологія дослідження та шляхи забезпечення. – Київ, 2003. – С. 54-55.

4. Маначинський О.Я. Сучасні воєнно-політичні відносини України з суміжними державами. – К.6 НІСД, серія воєнна безпека, вип. 2. – 1996. С. 82.

5. Шемятенков В.Г. Европейская интеграция. Учебное пособие. – М: Междунар. отношения, 2003. – 400 с.

6. Схеффер Я. Україна – реальний гравець у сфері безпеки // Дзеркало тижня. – 2004. – 17 квітня. – С. 1, С. 5.

7. За повідомленням «Інтерфакс-Україна».