Дмитро Білько

Напередодні великого реваншу

(ліричний нарис із задзеркалля)

«Говорить Київ – слухає вся Україна» – урочисто промовило радіо. 22 листопада у річницю Помаранчевої революції на Майдані Незалежности виступала Юлія Тимошенко. Саме з її появою натовп гомонів найбільш потужно та виразно і навіть поява Президента не викликала такої хвилі емоцій. Саме на емоції майданів покладають зараз неабиякі надії усі без винятку наші та не-наші політики, збуджуючи шал пристрастей. Проте найбільш тривожним є те, що недавня прем’єрка внесла у передвиборчий дискурс мілітарну лексику. Більше того, наголосила на потребі реваншу, логічно пророкуючи інформаційні (сподіваємося, що тільки інформаційні) війни. Для багатьох з політиків майбутні вибори мисляться як остання рішуча бійка. Звідти і войовничий запал, і звинувачення у «зраді ідеалам».

За таких умов, починаємо бачити світ очима конфлікту. У нашій свідомості дедалі частіше виникають шизофренічні ознаки роздвоєности на ваші–наші. Політики це добре відчувають, і, заклинаючи самих себе Тарасовими словами про єдність, вже нічого не можуть вдіяти зі своїм жаданням реваншу. «Процес пішов» й усі акценти у цій дуже небезпечній грі майже остаточно розставлені.

Синдром великої образи

Російський філософ та контрреволюціонер Н. Бєрдяєв писав, що відмінність між людьми полягає у мисленні, а не в почуттях. Чуттєво ми однакові, наша ж думка, як вияв творчости, визначає нашу людську неповторність. Щодо почуттів, то вони на Донбасі такі ж бурхливі, як і на Заході та в центрі. У цьому сенсі ми дивимось один на одного наче у власне віддзеркалення.

Торік за збудженістю донецького натовпу стояло переконання, до якого він намагався апелювати – мовляв, нас усіх скопом образили. Ця теза губилася серед виру емоцій, однак все ж було помітно, що люди не на жарт обурені однією гадкою про те, що їх образили саме як певний загал. А людина не хоче бути загалом і проти цього, як не парадоксально, об’єднується з иншими у стихію натовпу. Почуття ображености майстерно розпалювалося, як регіональними лідерами, так і «центральною» опозицією (згадаймо «колючий дріт» та славнозвісних «козлів»). Можна припустити, що такою активністю політиків та політтехнологів живився «контрреволюційний» спалах на Донбасі.

Вкотре спрацювали світоглядні стереотипи, вбиті в голову постсовєтською пропагандою. Вони виявили себе у таких затертих штампах як «бандерівці» з одного боку, та «бандитське бидло» з иншого. Без сумніву, імперські технології на зразок «розділяй та володарюй» можуть заподіяти великого лиха Україні. Не думаю, що окремі виступи Ю. Тимошенко служать справі об’єднання країни, адже випади на адресу В. Януковича вже давно викликають у Донецьку одностайний рефлекс – «наших б’ють». І про це добре знають у Києві. Отже, «звір звіра їсть».

Народження влади

Колись мене вразив один донецький краєвид, яким милувався ще за часів студентства, їдучи автобусом із Донецька додому. На самісінькому обрії виднілись задимлені контури Авдієвського коксохіму. Здавалося, що він заповнив собою увесь виднокіл. А на передньому плані сходилися два пагорби, між якими у низині пасся кінь. Наче хтось навмисно режисирував цю картину для мене. Тут ніби зійшлися дві стихії – вітальна пристрасть і сила Донецького краю, та два простори, в яких вона мала оселитися історично: степ і кубістично-монументальний, а тому герметичний, закритий простір індустріалізму.

Сила, що її загнано у річище, стає покірною, але не втрачає своєї потужности. Вона і надалі є небезпечною, бо завжди може вийти з русла і ненажерливо руйнувати все на своєму шляху. Десь на денці свого єства сила з покірністю прагне влади над собою. Влади, яка б позбавила її ж небезпеки. Сила більше не може втримувати себе, бо вона сповнена пристрасного жадання. Вона боїться того, винуватить себе в тому, але завжди охоче піддається пристрасті. Пристрасть не має чіткої спрямованости, тому прагне зовнішнього контролю. Біситься, і вражена власною надмірністю падає на коліна, не маючи вдосталь волі аби підвестися. Воля ж знає, тому що завжди має інтенційний вимір, проте чим більше знає, тим більш слабшає.

Коло змикається. Так народжується влада.

«Весела наука»

За старою совєтською звичкою Донбас досі вважає себе гегемоном, а тому реваншу тут прагнуть вже давно. Робітничий клас – шахтарі та працівники підприємств машинобудівної і вуглепереробної галузі за совєтських часів були чимось подібним до надлюдей. Саме вони складали основу «советской общності». Територія Донецького вугільного басейну мала стати принципово безнаціональною, бо проголошувалася «кузніцей кадров», таким собі «полем експериментів». Тут повинна була «зачатися та розмножитися нова людина». І дійсно, на Донбасі поступово стало складатися якесь нове суспільство, але тип відносин у ньому аж ніяк не відповідав пророцтвам творців комуністичної ідеології. Остання перетворилася на риторичну метафору, що нею партійні ватажки намагалися приховувати разючу відмінність між дійсністю та ідеологічною утопією. А за правилами гри дійсність не можна було інтерпретувати якимось иншим чином, окрім марксистсько-ленінського варіанту. Таку організацію суспільства можна назвати індустріальним феодалізмом або цитатою з Кафки, або як завгодно, але однак цього буде замало, аби сказати достатньо про те, як ця система взагалі могла існувати. До того спонукав не лише один страх, як думають багато з критиків совєтського ладу. Скоріше, то була негласна змова між усіма прошарками тогочасного суспільства. І саме тому не можна було порушувати ту змову вимовою.

Така спільнота складалася переважно з інженерів, робочих та номенклатури. Інженери вважали себе провідною кастою робітничого загалу, своєрідною аристократією. Справжній інженер мав портфеля та довгі нігті на мізинцях рук задля підтирання помарок на ватмані. Вихідці з «технічної інтелігенції», як вони себе називали, часто ставали також номенклатурними працівниками.

 «Роботяги» становили основну масу. Їм необов’язково було здобувати якісь «теоретичні» знання, бо пролетарі як носії життєвої правди, вже були самодостатніми створіннями. Їм було дозволено вимагати, але вони не хотіли тим перейматися, аби не мати клопоту з начальством, яке «завжди надурить». Тому робітники мовчки їли свої «тормозки», весело мились у засалених, пропахлих «керзачем» банях, «матєрно» перегукувались та пишалися собою, особливо на Днях шахтаря і машинобудівника. У них склалося специфічне ставлення до знання та культури, що розумілися як «теорія», себто маячня, яка потрібна тільки начальству для промивки мозків на урочистих мітингах та зборах. Натомість приваблювали, як зараз кажуть, «реальні» знання, тобто ті, що потрібні для того, аби не зважати на теревені, які розводило начальство. Відповідно, розквітли усілякого роду маргінальні варіанти спілкування та мова сленгу, часто кримінального. Адже то був єдиний неофіційний осередок вільного спілкування, якого тільки могла сягнути пролетарська уява.

Встановилася диктатура галасливого мовчання. Отже, партійна риторика та «блатной» жаргон були тільки формою мовчання, бо сутнісно вони нічого не казали. Вони лишень заповнювали паузу, намагаючись продовжити її до безкінечности.

Між тим, регіон жив за принципом великої фабрики. Фабричні відносини формували моральні навички, за якими люди цінувалися відповідно до функціонального статусу на підприємстві. Однак за якоюсь глибинною необхідністю на пролетарські свята ці люди продовжували білити хати, бордюри та стовбури дерев, ніби відновлюючи власну невинність.

Звісно, ще була партійна номенклатура, що контролювала кадри та розподіляла матеріальні цінності. Вільний доступ до тих цінностей з боку цього прошарку зумовив подальший олігархічний характер постсовєтського суспільства в Україні загалом та на Донеччині зокрема. Саме через те Україна дотепер лишається «недоукраїнською» державою і буде залишатися такою, доти, доки все це «начальство» не повимре.

Совєтські навички існування досі живуть на Донбасі, люди з ностальгією пригадують «ті» часи. Адже багато підприємств і копалень вже не існує, а вони були для тих людей єдиним сенсом життя. У цих словах немає тепер ані урочистого пафосу, ані поетичної метафори, бо людина на заводі або шахті має тільки функціонувати та забуватися від того пляшкою горілки. Коли лишилося тільки останнє, шахтарські селища почали стрімко спиватися та вимирати.

Тож не дивно, що такі люди зараз йдуть за тими політичними силами, які обіцяють їм надію на втрачену самоповагу та дурні гроші. В цьому сенс донбасівської образи на революцію і дух реваншу давно вже носиться у повітрі.

Contra сontra сontra

«Чи була революція?» – дедалі частіше постає це питання. А разом із ним більш складні. Звідки таке жадання історії у новітніх політиків? Що у такий спосіб вони прагнуть здобути, обертаючи кожну мить в нудний текст шкільних підручників? Історія це те, що ми кажемо потім? Чи це добре, що править історія, коли ще сліди теперішнього часу не встигли зникнути? Історія – це пам’ять чи забуття? Історія, що твориться на очах, як вона виглядає? Чи то дійсно відбулося як подія? Чому саме ті, хто був торік у вирі подій Майдану зараз мають великі сумніви щодо того? Майдан подія чи театральна вистава? В чому різниця між цими явищами? Чи потрібна тут однозначність та одностайність? Чи ще можна сумніватися? Чи можна не любити помаранчевий колір та фрукти з подібною назвою? Чи варто батьківщину плутати з владою, та молитися на державність як на Бога? Що є мораль в оточенні президента? Чому нас оточують самі тільки зрадники? Чи став народ нацією? Що він має з тим робити? Що таке насолода? Чи свобода слова міститься у інформагенціях наче сутність у речах? Чи свободу дають? Чи вона є в демократії? Чи вибір, то нова необхідність і неволя? Чи можна щось вибрати у світі, крім зубної щітки? Чи можна зовсім не чути FM каналів ще до власної смерті? Чи можна жити в Україні та не бути европейцем і росіянином одночасно? Чи можна вірити політикам? Чи вони самі ще мають якусь віру? Чи можна на них не зважати? Чи можна бути щасливим та не знати про економіку постсовєтського простору? Чи можна жити без страху перед революціями та реваншами? Чи варто мовчати, коли усі говорять?

Післямова

 Дужі, коротко стрижені хлопці (або худорляві та волохаті) встановлюють блакитні та помаранчеві намети. У них забагато роботи. Вони не зважають на кепську погоду та промовляють у гучномовці розхожі гасла. Увечері вони підуть разом до якогось задрипаного бару та вип’ють гіркуватого дешевого пива, яке так шкодить їхнім молодим організмам...