Ігор Бондар-Терещенко

Література і революція

…Сегодня особенно нужны люди, способные на полностью открытое, а не подпольно-культурное существование, открыто практикующие свой образ жизни и мысли, благодаря которым могут родиться какие-то новые возможности для развития человека и общества в будущем.
Мераб Мамардашвили

После революции работу делают не революционеры. Ее делают технократы и бюрократы. А они – контрреволюционеры.
Эрнесто Че Гевара

…У 1917-му році нарком освіти А.В. Луначарскій запросив до Смольного представників інтелігенції, які бажали б співпрацювати з молодою совєтською владою. Прийшли Алєксандр Блок і Владімір Маяковскій, Всєволод Мейєрхольд, Натан Альтман і Рюрік Івнєв… До співпраці з нещодавньою «помаранчевою» революцією в Україні, здається, нікого з творчого люду не запрошували. Причиною того була, по-перше, суцільна політизація нашого суспільства, плекана від згаданого «смольного» періоду, а також поголовна залежність культури від політики та ідеології. Тож не дивно, що ворохобний лідер гурту «ВВ» Олег Скрипка таки відмовився від посади культурного радника при президенті, а його колега Святослав Вакарчук одразу посів це місце, оскільки ментальність в обох не рокерська, а совкова. Чи пак, малоросійська, оскільки одному ліньки було «підіймати культуру», натомість другий сподівається зробити це абияк.

Наразі актуальною видається ситуація, згідно з якою формується синтез вищезгаданих «інтеграційних» інтенцій в культурі сьогодення. Наприклад, на нещодавньому круглому столі у Кримському геопоетичному клюбі у Москві відомі українські письменники займалися доволі незвичною з точки зору історичної автентики справою. А саме – експортом революції закордон. Здається, це не дуже сподобалося нашим сусідам. Принаймні коментарі при тому були потрібні.

Справді, якось незвично наразі чути про Юрія Андруховича і Сергія Жадана як про ідеолоґів нещодавньої помаранчевої Революції. Адже чути було зі сцени на революційному Майдані здебільшого Руслану з Марічкою Бурмакою, пригадується також всюдисущий Славко Вакарчук, а ось згадані літературні «ідеолоґи» – якось не дуже. Щоправда далеко перед тим Андрухович став одним з авторів «Відкритого листа дванадцяти аполітичних літераторів про вибір і вибори», який Жадан чомусь не підписав, ставши натомість далеко по тому, себто у свинячий голос, комендантом наметового містечка «помаранчевих» у Харкові. Ось був же команданте Че (Ґевара)? Маємо тепер свого власного команданте Же.

Натомість дехто з нашого письменницького люду, всупереч трибунній традиції вождізму в літературі, відзначився саме ходінням у революційний народ на Майдані. Наприклад, поет Ігор Павлюк в інтерв’ю «Правді України» розповідає про романтичні ночівлі під зоряним небом у самісінькому серці Революції, коли незаймані дівчата грілися першою у своєму житті цигаркою, а смерть же від першого-ліпшого омонівця була так близько… Мужній Дмитро Стус на постфактумній зустрічі в Донецьку розводився про те, як посварився на Майдані з феміністкою Нілою Зборовською, чим, очевидно, неабияк вплинув на літературний процес… «Дніпро так раптом вийшов з берегів, / країну захлюпнуло помаранчем. / Ще поважати можна ворогів, / але нема поваги до засранців», – писав з цього революційного приводу луцький поет Василь Слапчук, реґулярно містячи панегірики Революції в «Літературній Україні».

Втім, усе це якось не вплинуло на подальшу долю згаданих літперсонажів Майдану, не кажучи вже про літпроцес. Ігор Павлюк, демонстративно померзнувши у революційному наметі, так і не поліпшив своє квартирне питання у новому для нього, свіжоспеченого співробітника Інституту літератури, місті-герої Києві. Дмитро Стус повернувся до розбудови персонального фонду свого славного батька. Ніла Зборовська, свого часу заявивши на шпальтах «Книжника-Review» про створення відділу критики (при згаданому Інституті літератури), який вона «має намір очолити», нині намагається про це не згадувати…

А може, нова влада не потребує літературних героїв? І міністром культури допіру призначили було співачку, а не літератора, як бувало колись, що заповідає, безперечно, пріоритетний вектор майбутнього розвитку в бік масового, хорового мистецтва для мас, а не якоїсь там поезії. Може, воно й правильно. Адже поети у передвиборчій борні мало чим зарадять, окрім сумнівної цінности слоґанів на зразок «Всіх не отравиш!» (саме у такій, демократичній транскрипції), що нагадує «Нас не догонишь!» російського гурту «Тату». Часом не кучмівський радник з культури Володимир Цибулько вигадав таке диво? Натомість спортсмени – так, це необхідність. Один з претендентів на пост президента України мав у своїй команді стрибуна Бубку, другий – боксера Кличка. І що? Згадайте, як під час передвиборчих дебатів, очевидно, саме за напучуванням уславленого боксера, Віктор Ющенко «збиває дихалку» своєму опонентові підступним питанням про ціни на сало. Все! Ритм поважного діялогу порушений, геть уся країна біля телевізорів обговорює цю злободенність, і вже ніхто нікого не слухає і не чує! Уявляєте, що було, якби при тому котрийсь з претендентів на престол ще й картинно обмахувався б якоюсь українською книжкою на кшталт тритомника Миколи Вінграновського? Доля поезії у майбутній Україні була б вирішена принаймні на наступні п’ять років!

Втім, самі поети в Україні поводять себе досить дивно. Навіть ті з них, які встигли подружитися з Революцією. Про вічну літературну номенклятуру наразі не йдеться, і голова НСПУ Володимир Яворівський може до пенсії друкувати в «Літературній Україні» кілометрові «революційні» репортажі з ляконічною назвою «На Майдані», а його профспілковий колега Дмитро Павличко вже й поему «Помайдання» ушкварити там-таки – погоди це не зробить і зайвих орденів не додасть. А житлом ті пани давно забезпечені. Тож мова про актуальні, «живі» сили літпроцесу. «Інтересно, что «духовные кормчие» Украины не спешат стричь купоны с факта своего триумфа, – довідуємось про них з вищезгаданого круглого столу в Кримському геопоетичному клюбі Москви, – за что даже подверглись критике со стороны российских колег, обеспокоенных дальнейшей судьбой революции. Вместо того чтобы добиваться весомых портфелей в новом раскладе и контролировать ситуацию, они удаляются с очередными циклами лекций по современной украинской литературе или просто в привычную творческую командировку – Жадан на полгода в Варшаву, Андрухович на год в Берлин».

Критику російських колег зрозуміти можна. Адже відомо, що ті з них, хто побував у передвиборчій команді хоч одного з українських претендентів, повезли з України додому чималі гонорари. Едуард Лімонов в інтерв’ю «Столичным Новостям» називає навіть мільйонні суми баксів…

Справді, у цьому випадку можемо зазначити вплив загадкової слов’янської, чи пак поетичної душі. З одного боку, поети в Україні звикли сприймати дійсність такою, якою вона є, ну й описувати її без особливої установки на вибір. Можливо, цар-государ помітить малоросійських манілових, ну й генералами пожалує. Отримав же згадуваний тут всує поет-лімітчик Цибулько квартиру в Києві – за піар-кампанію незабутнього Кучми. І тому навіть у згаданому «Відкритому листі дванадцяти аполітичних літераторів» наші письмаки значать лише про те, що, мовляв, «Янукович – це совок і блатняк, Ющенко – це шанс для культурного різноголосся». Причому незрозуміло, що ж саме вибирають вони. Поети, одне слово. Тепер щасливі винуватці, як бачимо, і самі не дуже розуміють, що ж робити з таким щастям – і на свободі. Ось чому Варшава, ось чому – Берлін…

З иншого боку, як завважують навіть їхні російські колеґи на згаданому круглому столі, «самая изысканная арт-группа «Фонд Захер-Мазоха» работала во львовском штабе Януковича». І з того виходить, що «глубокая консервативность деятелей радикального искусства на постсоветском пространстве – феномен, требующий исследования». Здавалося б, що тут «исследовать»? Маємо звичайні людські уподобання, за яких «консервативними» можуть бути літературні люди з одного ж, івано-франківського наразі реґіону: Юрій Андрухович, котрий аґітував там за Ющенка і Володимир Єшкілєв, котрий там-таки горою стояв за Януковича. Натомість куди цікавіше приглянутись до самої літератури. «Ми поедем с тобою на «А» и на «Ю»«, – закликає нас Осип Мандельштам до такого спокусливого діла.

До речі, звідки береться наше називне «літературне» аутсайдерство? Ось у Росії, наприклад, усі видавництва намагаються називатися із заголовної літери «а»: «Азбука», «Амфора», «Алетейя». Щоби, значить, у прейскуранті стояти попереду. Перевірте тепер наші культурницькі найменування, з яких лише твориво Івана Малковича – дитяче видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» веде перед, і то здебільшого цінами. Зрозуміло, що навіть – страшно сказати! – у вищих ешелонах політичної влади подібна «літературна» стратеґія у борні двох передостанніх літер абетки «Ю» і «Я» означала свого часу… лише глибинний вектор: з низів, від народу, себто від яйця, чи пак ab ovo, а не від Адама.

Такий самий «глибинний» характер мала пафосна ініціятива, проявлена львівською «Кальварією» в часі гарячої майданної пори. На відміну від вищезгаданих аморфних літераторів, тамтешнє начальство виказало конкретну зацікавленість у подальшій долі свого видавництва. І тому безкоштовна «революційна» роздача книжок – благодушним мешканцям наметового містечка – мала ледь не примусовий характер. Це нічого, мовляв, що складно написане, головне – українською чоловік писав, і тому час роздавати: усім, усе і при всіх! Кажуть, сотні книжок з видавничого неліквіду було передано у спраглі руки борців за Революцію. Непоганих, до речі, книжок – Юрка Іздрика там, Любка Дереша. І лише колишньому голові Центрвиборчкому, дейкують, дісталося не таке цікаве, але не менш корисне чтиво під назвою «Как выжить в тюрьме». Кумедно, правда?

Акція «Кальварії» вийшла цілком постмодерною, хоч і з просвітянським присмаком радянського лікнепу. По-перше, вона цілком поважно виглядала черговим, примусовим етапом пріснопам’ятної львівської затії «Час читати!», експортованої на столичний асфальт. Це, мабуть, називається розширенням ринку, еге ж? Адже книжкова навала вкупі з дармовими харчами, валянками і матрацами повинна сприйматися українським майданним людом із покірною вдячністю. В принципі, так і сприймалась. Хоч писання згаданих галицьких авторів доречніше було б просувати не на всеїдний Схід, а на досвідчений Захід – до Польщі чи Хорватії, звідки й коріння їхньої цісарсько-королівської, чи пак австро-угорської творчости, якою розбещуються слобідські аматори «постмодерного» письма.

А ще «кальварійна» акція виглядала, як відвертий та безпардонний піар, малопрофесійний через брак часу на підготовку ліпшого «революційного» експромту. Справді, саме часу не вистачило на створення відповідних гасел (на противагу нібито наштриканим наркотою апельсинам в аґітках неприятеля). Наприклад, «Коля, Варя і я читаємо книжки «Кальварія»! Певно, не було у тому видавництві досвідченого піарщика на кшталт всюдисущого ІБТ, який за будь-яких форс-мажорних обставин зумів би смачно використати момент і з часом легітимізувати «кальварійців» в якості придворних видавців. А так з досади лише графіті типу «реп – кал» хочеться мазнути на революційному граніті. Адже як треба розбудовувати будь-яку Революцію? Скажімо, хочете бачити її, «помаранчеву», чи пак поморочену, як каже Жадан, суцільною нічною дискотекою під зоряним небом Майдану? Так нате, беріть! Ліпший спосіб аґітаційної боротьби з аморфними «літературними» масами, ощасливленими наразі «кальварійним» чтивом – це реалізація їхніх ідей у своєму власному викладі. У політології, аби всі знали, такий прийом називається трианґуляцією, от лишень на «літературу» його ніхто ще не проєктував. Не кажучи вже про Революцію. Зрозуміло, що від такої стратагеми відгонить офіційним цинізмом, адже при тому вільно буде засумніватися у наявності Майдану як усенародного зриву. Може, це був примітивний авітаміноз, що видавався за «революційну активність мас», і трохи пізніше черговий Деріда роз’яснить нам цей симулякр, як допіру – першу «телевізійну» війну в Іраку?

Ні, мабуть, усе це свідчить лише про невтішний вплив української реальности, яка в процесі соціокультурних зрушень на суспільному рингу – пана трансформує на профана, відсовуючи заголовні букви літпроцесу куди подалі, і навіть близького за першістю звучання ІБТ перетворює на сумнозвісного Нестора Шуфрича, який, як наполягає «Дзеркало тижня», пише для вас під цим слобідським псевдонімом історію чергової нашої Революції.

м. Харків