Андрій Кирчів

Демократизація України в контексті розширення Евросоюзу: сподівання і реалії

Оглядаючись на пройдений після вікопомного Майдану рік, унікального повстання гандійського типу у столиці великої Европейської країни, підбиваючи баланс здобутків і втрат, Віктор Андрійович мусив би з покладеною на серце рукою (до речі, ним же і запроваджений жест при виконанні Національного гімну) щиро визнати: абсолютну більшість набуттів блискуче організованої і очоленої ним масштабної демократичної акції втрачено, притому частину – безповоротно. Левова частка обіцянок залишилася на декларативному рівні, «команда професіоналів» виявилася всеукраїнською збірною амбіцій, образ і рекомпенсаційних настроїв (що, врешті, не важко було передбачити, дивлячись на «зоряне» оточення тоді ще опального претендента на головній сцені листопадового Майдану), в зовнішній політиці ще більша плутанина векторів, аніж закладена недоброї пам’яті системою Леоніда ІІ-го. На діючу верхівку неухильно насувається загроза втрати авторитету «народного союзу нашої влади» саме напередодні парламентських виборів, до того ж підсилена наближенням терміну запровадження реформи з обрізанням головного президентського достоїнства – його влади. Не додали авторитету підписання незрозумілої і, що найгірше – не роз’ясненої як слід – угоди з особою, яка й не знала, що, виявляється, стоїть на чолі опозиції, а також затвердження закону про депутатську недоторканість. Спроба пропіарити такий крок популістським гаслом «Президента всія України» не додала поваги ані на Заході, ані на Сході. Тим паче, що шкірка не варта була виправки, оскільки новообраний дорогою ціною безперспективного компромісу прем’єр за короткий період наламав таких дров, що вирубки в Закарпатті видаються прибиранням в парку. Результат: значний відсоток зневіри й апатії в суспільстві, недовіра зовнішніх партнерів до реальности втілення обіцяного і потужна опозиція із вчорашніх соратників, які чудово орієнтуються у дійсному стані справ і, до того ж, перебувають в привілейованому статусі опонентів, підсилених вчорашніми супротивниками із кучмівської «влади в законі».

Не все, однак, настільки зле. Кадрова катавасія, при всій її непривабливій зовнішності, значною мірою вселяла віру у пошук оптимальних рішень і оптимальних кандидатур. Невгамовність «соціаліста внутрішніх справ» у вишукуванні винуватців з часів «дикої прихватизації» і драматичної виборчої кампанії, окрім ефекту дотримання законности, здобула азартну популярність в масах, як різновид політичного видовища. Слово медій дійсно набуло багатогранности у своїй свободі і різноманітності, а пряма демократія стала пострахом чиновництва і, як не парадоксально, чи не єдиним дієвим інструментом для необхідних змін (взяти, хоча б, усунення мера у Львові).

Врешті, сам факт використання (питання – чи дійсно свідомого) слушного зовнішньополітичного моменту, який, безсумнівно, мав свій вплив на перебіг подій у листопаді 2004 року та окремі (як виявилося – доленосні) рішення правлячих еліт під його впливом, є унікальним і заслуговує негайного і максимально детального вивчення за ще відносно «гарячим» слідом.

Процес розширення ЕС і політична поляризація на континенті

Втілення у травні 2004 року чергової фази планів розширення ЕС за формулою 15+10 створило декілька зон конфліктів інтересів на евразійському просторі. Насамперед, розширення зони впливу ЕС автоматично зменшило потенційну сферу впливу Росії, що не могло пройти без реакції останньої, вираженої у першу чергу в намаганні зміцнити свої позиції в Україні, Білорусі та Молдові, а також у спробах енергетичного тиску на новоспечених членів Евросоюзу. На початку 2004 року, у зв’язку з наближенням дати прийняття «десятки» до Европейської політико-економічної спільноти, реанімувалися напівживі тези ЄЕП та Евразійського союзу. Зрозуміло, що всі ці заклики і надумані конструкти розраховані не стільки на їх реалізацію, скільки на москвоцентричний піар і намагання сформувати альтернативний інтеграційний центр на просторі відносно недавньої дезінтеграції «імперії зла», а ще – за будь-яку ціну не допустити до формування планів подальшого розширення Евросоюзу і наближення усієї лінії його східних кордонів до межі Федерації. Саме на цей час припав період активного тиску на український парламент щодо ратифікації угод про ЄЕП, а у Придністров’ї настав період чергового напруження стосунків з Молдовою. Врешті, саме вигодами внутрішнього евразійського ринку, на противагу тих, які виникнуть при вступі України до СОТ, намагався (і далеко не безуспішно) поліпшити своє становище провладний кандидат на президентських виборах в Україні.

Иншою «слабкою ланкою» процесу розширення ЕС стали відносини «нових» і «старих» членів Співдружности. Усвідомлення Брюсселем необхідности европейських дотацій та инших видів допомоги новоприйнятій «десятці» аж ніяк не означало, що з цим погоджуються суспільства «п’ятнадцятки». З иншого боку, вступ до «евро-раю» для нових членів вилився у шалені темпи доведення власних економічних систем до стандартів Союзу, зустріч із протекціонізмом та суворими обмеженнями права на працю і проживання громадян з країн цього простору у державах «старого Евросоюзу». Останнє положення викликало особливе обурення і здивування пересічних новоспечених еврогромадян, оскільки практично одночасно із цим обмеженням ніхто із чиновників в Брюсселі чи в инших европейських столицях навіть не думав прикрити «зелену дорогу» для вихідців з країн Африки, Азії та Близького Сходу, які навіть в силу походження і вірування могли становити загрозу національній безпеці в контексті міжнародного тероризму. Можна припустити зі значною долею певности, що саме двостороннє розчарування на першому етапі повноцінної інтеграції призвело до провалу Евроконституції та посилення правоспрямованих сил у новоприйнятих країнах-членах ЕС (зокрема, їх перемога на парламентських та президентських виборах в Польщі, де кандидат-переможець обіцяв не поспішати з приєднанням до евро-зони та наголошував на власних цінностях Речі Посполитої).

Не менш серйозним випробуванням на міцність єдности ЕС та його готовности розширювати рамки демократії понад усталеними стереотипами стали переговори щодо наступних членств. Ситуація з Туреччиною виглядала б комічно, якби насправді не була настільки сумною. Бажання досягти Близького Сходу з одночасним контролем головних Чорноморських проток вперлися (значною мірою – формально) у Кіпрський конфлікт, хоча насправді вперше перед тотально християнською Европою постало питання цивілізаційного рівня, а тому консенсус у цьому питанні вийшов вимученим і непереконливим. Щоправда, окремі «оптимісти» були готові відразу ж розпочати розмову про прийняття до розширюваного в усі боки Евросоюзу Ізраїлю і Марокко, але переважна більшість потрактувала це як поганий жарт. Загалом впродовж процесу розширення ЕС стало складною і громіздкою конструкцією, для якої важко підібрати адекватний механізм менеджменту і яка врешті може перетворитися на структуру з кількома інтеграційними центрами. Їх поява фактично може стати початком дезінтеграції витвору політичних геніїв де Голля і Аденауера.

Однак, основною зоною напруження (про яку найбільше пишуть і говорять експерти), безсумнівно, став кордон нових членів ЕС з аутсайдерами, передовсім – з Україною. І не лише як смуга жорсткого розмежування, а власне як психологічно-депресивний фактор, своєрідний символ «планки», межі можливих досягнень сусіди. При цьому ЕС залишив собі роль ментора-дорадника стосовно дотримання демократії в Україні з елементами підтримки її розвитку через недержавний сектор. Слід зазначити, що в умовах відчутного зміщення режиму Кучми у бік тоталітарно-корупційного формату державної влади, це був чи не єдино правильний спосіб вберегти демократичні засади функціонування суспільства, що, в кінцевому результаті, таки дало і продовжує давати свої плоди.

«Помаранчева Революція» і чинник сусідства з ЕС

Вдаватися в опис подій президентських виборів 2004 року в Україні немає жодного сенсу, оскільки на цілому Старому континенті не знайдеться пов’язаної з політикою особи, яка б не знала всієї офіційної і значної частини неофіційної інформації про українську революцію 21-го ст. Цікаво, проте, звернути увагу на перебіг подій з огляду реакції на них західних (тепер уже ЕСівських) сусідів України. Оскільки це була не просто реакція пасивного спостерігача, а радше співучасника драми. І з огляду сьогоднішнього дня можна з певністю говорити про те, що без зовнішньополітичної і суто моральної підтримки західних демократій первинний успіх цієї колосальної акції громадсько-політичного протесту був би щонайменше неповним, а то й взагалі зведений нанівець.

Допомога розпочалася ще на першому етапі передвиборчої агітації, коли стало зрозумілим, що основна боротьба розгорнеться між двома Вікторами і що один з них явно робитиме ставку на адмінресурс і фальсифікацію. В офіційних і неофіційних розмовах з українським керівництвом лідери країн-членів ЕС натякали, а инколи й прямо говорили, що зацікавлені у дотриманні демократичних норм в Україні, особливо у доленосний час виборів. Водночас як в самій країні, так і за кордоном західні фахівці проводили детальний аналіз ходу передвиборчих баталій та моніторинг ЗМІ. Цілком слушно було припущено, що діюча влада застосує максимум доступних їй засобів для збереження існуючого режиму зі зміною лише портрета виконавця головної ролі. Тому ОБСЕ підготувала рекордну кількість своїх спостерігачів на українські вибори. Така поведінка виявилася несподіванкою для влади і викликала відчутне роздратування з наступним виходом за рамки законности. Проте, значно важливішим виявився суспільно-політичний ефект: термін «демократія», як «влада народу» наповнився реальним змістом саме в процесі зовнішнього захисту його права вибору. Важливо було допомогти пробудитися вірі у силу конституційних гарантій, і цього ефекту було досягнуто, з-поміж инших, також непохитною позицією владних еліт ЕС і спостерігачів ОБСЕ. Окрім того, команда претендента від опозиції отримала прозорий сигнал, що від моменту всезагального опору облудному режимові в країні наступає инша епоха, і що з моменту, відколи ця команда стане владою, за дотриманням нею демократичних норм життя нації пильно стежитимуть як зі середини, так і ззовні. ЕС певним чином ставав одним із ґарантів того, що підтримуваний ним кандидат від демократичної опозиції в разі перемоги не відступиться ні на йоту від обов’язку бути ґарантом конституції, а тому до другого туру включно поводився доволі обережно. Фактичним поштовхом до однозначної підтримки стала брутальна фальсифікація результатів 2-го туру виборів і не менш цинічна поведінка російського президента. Таким чином розгорнулася боротьба за Україну в сенсі її вибору стратегічної моделі та напрямку розвитку – західного зразка демократії чи східного зразка олігократії. У цьому сенсі показово, що боротьбу цю від імені Заходу найбільшою мірою взяла на себе Польща – новоприйнятий член Евросоюзу, країна, яка у схожих, але ще драматичніших і складніших умовах виборювала свій демократичний вибір у протистоянні з тоталітарною системою комунізму за підтримки ЕС та США.

З великою мірою певности можна сказати, що саме завдяки послідовній позиції західних демократій і їхній підтримці на всіх рівнях, владними елітами України, всупереч значному тиску Кремля, не було застосовано сили супроти демонстрантів на Майдані.

Плани і невдачі. Спроба корекції ментальности

Зважаючи на драматизм подій і гостроту виборчого протистояння, Захід, і особливо – Европейський Союз-25 не полишив спостережень і коментарів щодо втілення декларованих кандидатом від опозиції демократичних принципів та процесу повернення єдности штучно розділеної виборчими технологіями України, відданости його команди курсові на зближення з европейськими та евроатлантичними інтеграційними структурами. Якщо у дотриманні загальних проголошених засад нова українська адміністрація не викликала значних сумнівів, вигідно відрізняючись цим від всіх попередніх, то до ефективности окремих її ланок на практиці були ґрунтовні підстави для недовіри. Насамперед це стосувалося принципу «оплати векселів за вірність на Майдані». Праця на сцені епіцентру протесту виявилася для більшости команди президента незрівнянно простішим і легшим завданням, аніж робота з реальними, повсякденними проблемами державного масштабу в міністерських кабінетах. Як лідер цієї команди, Ющенко не міг не прогнозувати боротьби амбіцій всередині нового уряду, спроби підпорядкувати всю державу власному бізнесові й просто невідповідність займаним посадам чималої частини верховної виконавчої влади. Тому питання фіаско і наступної відставки «зоряного» уряду Тимошенко швидше можна віднести до пилатського «вмивання рук», що явно не додало балів всенародній довірі до президента та його міжнародному іміджу. І не зовсім коректний пасаж екс-президента Кучми щодо відправленої у відставку «білої і пухнастої» пані прем’єр-міністра з таким же успіхом можна було б застосувати і до чинного лідера нації. Тим більше, що «оплата векселів», схоже, продовжується, і кадрова проблема набуває перманентного характеру. Щораз більше занепокоєння українського суспільства та західних демократій викликає явне недотримання значної кількости передвиборчих обіцянок, зокрема тих, що стосувалися покарання корупціонерів та винних у виборчих махінаціях. Ба більше, під час зовсім недавнього з’їзду «президентської партії» (Народний Союз «Наша Україна»), незважаючи на вимогу Закарпатської регіональної організації усунути таємним голосуванням головних фігурантів корупційних справ – Порошенка, Червоненка, Жванію і іже з ними – зі складу ради партії, не без ініціативи самого президента, було відхилене через відкрите голосування. Залишилися сумніви і щодо запевнень В.Ющенка у недопустимості використання адмінресурсу: п’ять голів обласних адміністрацій і мало не половина уряду Єханурова водночас обіймають посади членів ради НСНУ. Після підписання домовленостей із «опозиціонером №1» у владних колах все більше мусується питання про «амністію» винних у підробці результатів виборів. Юридичну і суспільну оцінку такого кроку коментувати просто зайве. І вже зовсім поза межами розуміння залишилося підписання Закону про недоторканість депутатів усіх рівнів, який реально відкриває можливість безкарности криміналу при владі і проти якого був... сам президент. Цей випадок політичної шизофренії гарант пояснив немислимою завантаженістю.

Загалом турбує формальний підхід до прозорости діяльности влади з елементами напівправди у її висвітленні, а також з відсутністю виконавчої частини як результату критики.

Иншими словами, суспільство делікатно намагаються відділити від влади напівпрозорою звуконепроникною шибкою, залишаючи йому евентуальні можливості захистити свої права через суди і шляхом застосування прямої демократичної дії. Немов передбачаючи схожий розвиток подій, народ виявився непогано готовим до обох методів відстоювання своїх вимог, тому владі доводиться докладати чимало зусиль до незвичного і непростого діалогу з тими, чиєю слугою, власне, вона і є (чи повинна бути). Вміння робити самостійні політичні висновки і відсутність чи зведення до мінімуму страху – ці дві зміни в суспільній ментальності українців можна з певністю віднести до істотних стратегічних здобутків феномену під мальовничою назвою «Помаранчева революція». Тому, незважаючи на прогнози брудної боротьби і застосування найновіших виборчих технологій на парламентській епопеї у березні 2006 року, є вдосталь підстав сподіватися, що обдурити чи настрашити виборця може стати нерентабельною справою.

Ймовірні сценарії розвитку демократії і силове поле сусідств України

Принциповий напрямок розвитку і різновид демократії, який запанує в Україні повною мірою залежить від вибору напрямку орієнтації владних еліт після завершення виборчого процесу і остаточного формування парламенту при вже діючому президентові і уряді. Наразі, попри всі негаразди, амбіції, помилки, шарахання в різні боки та рудименти совєтизму, превалює прозахідний напрям у пошуках взірця для української моделі. Його ще при обранні засвідчив президент, у ньому в абсолютній більшості (хоча иноді й через співпадіння із власними меркантильними інтересами) зацікавлена команда його оточення та уряду. Врешті, навіть побіжний аналіз вказує на те, що альтернативи із означенням «демократична» до західної орієнтації просто немає. Побудова неототалітаризму в Росії не передбачає демократії за визначенням, використовуючи цей термін лише для прикраси, барвистої обгортки того, що під нею заховано. Про суспільні моделі Сходу і демократію можна говорити лише у контексті порівняння протилежностей і взаємовиключности. Втім, в силу тривалого перебування України у складі імперської структури азійського зразка, у її нинішній формі демократії зберігається чимало відбитків неґативного впливу старої системи на суспільну свідомість. Тому наразі триває трансформація цього кентавра у реальну демократію, принаймні таку недосконалу, яка є на сьогодні в «старому» Евросоюзі.

Шлях до цього непростий і неблизький, він вимагає щоденної праці і відваги політичних еліт у їхній ролі лідерів суспільства, у здійсненні недвозначних і незворотних кроків. Серед перших мають стати нарешті ті, які остаточно убезпечать процес демократизації від будь-яких небажаних і небезпечних впливів, як ззовні, так і зсередини. Це, зокрема, реальне верховенство права, чітко сформульований комплекс національних інтересів та пріоритетів і побудована на цьому стратегія національної безпеки, політичне відмежування від потенційних загроз, переведення двосторонніх відносин із сусідніми країнами у прагматичну площину взаємовигідного партнерства та ряд инших рішучих дій. Чим швидше вони будуть реалізовані, тим ближчими до нас стануть горизонти демократії. Спроба в ейфорії минулорічного піднесення доскочити до цих обріїв на помаранчевому коні була надто віртуальною для ґеймера під іменем Україна. Попереду (хочеться вірити) – чітка послідовність кроків і років для їх здійснення. Тому без допомоги нових членів ЕС, яким свого часу довелося пройти цей шлях, без їхнього досвіду і практичних порад в сумі з підтримкою цього процесу на рівні, де в силу браку належного статусу Україна просто не має доступу, нам таки не обійтися.