Ірина Маґдиш

Про різницю між стояти і працювати

Це ж треба дійсно володіти якимось особливим талантом, щоб отак на рівному місці з величезного кредиту довіри, який раптом спав, як сніг на голову, тоді новій, а тепер уже старій владі, усього за рік втратити майже все. Це ж як треба було постаратися, щоб із сили, яку підтримала більшість такої різної (що в кільканадцять разів збільшує вартість підтримки) України перетворитися на загнану у кут рефлекторних відповідей, розсварену між собою, і тому уразливу і безпорадну, групку «переможців», які більше схожі за рейтингами на опозицію, аніж на переконливо-успішну владу. А ті, які не посварилися з нашим медовим бухгалтером, обліпили його, як мухи мед, і оберігають гаранта від прийняття будь-яких рішень. Чому він особливо і не опирається, бо боїться влади, як дідько ладана, і воліє у найкризовіші моменти шукати сувеніри на Карпатському ринку, аніж вихід з модерної газової камери, у яку заганяли (і успішно загнали) усіх «маленьких українців» разом з курганами, або різьбити таріль, замість тесати день і ніч стратегію енергетичної незалежности держави.

Даруйте за «ліричний» початок, але якщо хтось у цій країні відважиться сказати, що 365 разів за кількістю днів у пореволюційному році не згадував емоцій на Майдані і емоційно ж не аналізував рішення і дії нової влади – нехай першим кине камінь. Тільки от час розкидати каміння минув у день інавгурації, а тепер час його позбирати і врешті почати щось з нього будувати.

Почнемо з фундаменту. Без сумніву, рушієм масового спротиву, який вилився на майдани, було прагнення відвоювати і зберегти фундаментальні права людини і громадянина: право вибору, право на гідне життя, право на правду. Усезагальність цих прав утверджувалася у часом парадоксальний спосіб, коли гламурні дами зі світу бізнесу приїжджали на автах своїх чоловіків і, не міняючи антуражу (прикид на штуку баксів, бо ж виходили на люди!) як добрі самаритянки годували усіх, хто потрапляв їм під руку на Майдані – студентів, селян, бомжів і священиків. Вони ж бо розуміли, що успішність бізнесу їхніх чоловіків залежить від чесности правил гри, за якими той бізнес ведеться. Якщо залишаються старі «кучмівсько-медведчуківські», то або застрелять, або мусиш відстрілюватися сам. Инакше не виживеш.

Не новина і не відкриття, а уже нудна констатація факту, що тоді творилася перша буржуазна революція в Україні. Малий і середній бізнес збагнув, що зберегти уже зароблене, заробляти далі і гідно жити можна лише за верховенства права, за що не гріх душу й тіло положити, вкупі з гаманцями.

Отже, фундамент добрий, і таким чином можна дати відповідь принаймні на одне питання «Для чого ми це все робили». Зауважте, що ключовим словом тут слід вважати збірний займенник «ми», тільки проголошувати його не з боку сцени владних кабінетів, а з боку тих, хто «місив сніг на самому майдані» (Т. Возняк). Це саме ті «ми» винесли на сцену цілий список виконавців головних і другорядних ролей, і якби посеред них не було пана Х чи пані Y, то був би хтось інший, кого ми б ангажували на ролі лідерів революції, а потім найняли на роботу президентом, а він міністрів, а вони голів і директорів – а ті далі, аж до начальника ЖЕКу, як найбільшого гуру влади для звичайного мешканця.

Унікальними були не ті, хто каледойдоскопом мінявся на подіумі майдану, а ті, хто стояв довкола, бо вони вірили у гасла. Якраз подіумні учасники революції були чи не найбанальніші, бо за кожним вилазом до мікрофону, чи просто за частотою з’яви вираховували орієнтовну висоту сходинки, на яку розраховували у майбутній владній драбині. І не прогадали, бо кадрова політика виявилась не менш банальною і при кермі опинилися свати, брати і сусіди по революції. А начальники ЖЕКів, як основа основ корупційної системи, залишилися недоторканними, бо ж до них руки не дійшли. А щоб вони не почувалися самотньо, то недоторканність подарували ще й депутатам усіх рівнів – і коло замкнулося. Посади поділені, а далі – за відомою формулою про потоп.

Тепер друге питання – «Що з того вийшло?» Частково ми вже на нього відповіли. Однак, не все так зле, як хотілося б нашим сусідам (див. статті В. Шевчука і Т. Возняка). До слова, і деяким західним, а не тільки великому східному. Бо в успішній Україні наразі не зацікавлений ніхто, за винятком самої України. Були ілюзії щодо Польщі, однак при безсумнівній преференції східного напрямку у її закордонній політиці, Польща сама загрузла у внутрішньополітичних чварах і, окрім того, все більше входить у залежність від спільної політики ЕС, а «спільну» політику ЕС творять Німеччина, Франція, і частково, у дуже специфічний спосіб, – Велика Британія. І газова труба по дну Балтійського моря в обхід Польщі і є результатом спільної політики. Тільки не ЕС, а Німеччини і Росії. Нарешті у єдиному пориві віртуально поєдналися Адольф Шікльгрубер і Сосо Джугашвілі, тільки вже у Третій світовій війні – енергетичній, вони по одну лінію фронту, де демократією і не пахне, тільки газом. Але це окрема тема. Ми про нашу революцію.

Так от, що з того вийшло? Зародки громадянського суспільства, про з’яву якого так багато говорили більшовики (у сенсі більшість аналітиків) добровільно зсохлися, безмежно розслабившись у такій млосній довірі до нових богів. Ті ж, відчувши себе богами, перейшли у паралельний світ, звідки до нас, смертних, під час промов на річницю революції долітають божественні фрази про «ВВП», «індекси» і «показники Запоріжсталі». Вони думають, що це цифри нашого благополуччя. А ми, у нашому світі, знаємо, скільки платимо за хліб і за воду. І ми готові платити, якщо хтось покаже нам світло у кінці тунелю, тільки не у виді цифр капіталізації Запоріжсталі чи Укртелекому, а поверне віру у справедливість суду, покаже можливості для наших дітей, зніме бездарного губернатора і звільнить хабарника у ЖЕКу. Коли ми побачимо тенденцію до незворотних демократичних змін. Наразі усі вони дуже навіть зворотні. А на тлі «поважної» війни президента і екс-прем’єрки ці зміни, не без допомоги газонафтової корпорації під назвою Росія, відкрутять до найгіршої версії кучмізму-лукашизму тишком-нишком, і нас, окрадених, збудять. Але ж ми наразі зайняті війною між колишніми «братами і сестрами», яка все більше нагадує вовтузіння у дитячій пісочниці зі шмарклями і плачами, намаганням забрати якусь яскраву пасочку один в одного, або сісти поближче до найбільшої купки. А час іде, і тлумлячись за ніщо, ви проґавите мить, коли нас усіх знову закатають у бетон економічної, політичної і інформаційної залежности. Складається враження, що нова влада, аби скрити своє, станом на сьогодні, стратегічне банкрутство, намагається вести «маленьку, але переможну війну» всередині себе ж. Тимошенко, наприклад, у цьому сенсі противник звичайно достойний. Тим більше, що у свиті гаранта сидять калачі того ж тіста, і вони одразу вистрілюють симетричною відповіддю – скажімо, Безсмертний дарує Юлі значок «Нашої України», а вона, не довго думаючи, штрикає його тим же значком по усіх слабких владних місцях. З чого усе почалося – уже ніхто і не пригадає. Але поки вони там фехтують значками і косами, країна втрачає усе більше можливостей і незалежности.

Знову до слова. З інформаційної залежности ми так і не виходили. І не треба мене годувати страшилками про відрубані голови. Так, це жахливий, дикий злочин. Але, ризикуючи нарватися на страшне незадоволення, не свобода слова чи, вірніше, її відсутність стали його причиною, а спрутівська система Москви, яка цією розробкою набула можливости до безконечности шантажувати Кучму і до такої ж безконечности дискредитувати Україну в очах західних суспільств. Щодо свободи слова, то вона завжди була і буде. Проблема в тому, що тепер за неї платять гроші, і цим безсовісно користаються, майже цілковито підмінивши професіоналізм безконтрольністю слова.

Тепер найголовніше питання – «Що буде далі?» На моє глибоке переконання оте «далі» залежить не від паралельного світу політиків, а від того, як ми з вами, пам’ятаючи досвід і науку Майдану, будемо копати кожного представника влади у його сонцесяйний зад і щодня нагадувати і вимагати – ми найняли тебе на роботу президентом (прем’єром, міністром, головою ради, мером, сільським головою, начальником міліції, начальником ЖЕКу і т.д.) для того, аби ти виконував свої обов’язки, до яких належить ... (і далі за відповідним переліком). Ми, натомість, маємо право і обов’язок контролювати дії влади, підтримувати і корегувати її дії у випадку необхідности. Ми виконали цей обов’язок рік тому на Майдані. Але чомусь вирішили, що це була одноразова акція, і забули, щоб вона врешті була успішною, обов’язок слід не забувати. Не сидіти, склавши руки, і критикувати на кожному розі чиновників і чиновниць, а брати відповідальність на себе, і критикуючи, одразу продовжувати фразу «я готовий (готова) зробити ...» Гляди, і поменшає сіростей і бездарностей у кабінетах, а не поменшає – не біда, винесемо з почестями і візьмемо тягар і обов’язок на себе. Ми ж готові були урочисто стояти на майдані, то чому не готові на ньому буденно працювати?

Якщо щось іде не так, у цьому винні тільки ми з вами. Не влада, бо влада завжди погана, не сусіди, бо сусіди завжди лукаві, а винна я персонально. Бо на майдані відкрилася проста істина – я (ти, він, вона, ми) відповідаю за все, що діється у моєму житті і у моєму домі (селі, місті, країні). Влада – тільки інструмент нашої відповідальности і дзеркало нашої громадянської зрілости.