Тарас Возняк

Газовий контрнаступ Росії

Не слід дивуватися, що тільки у грудні 2005 року Росія Путіна з допомогою своєї гіпермонополії «Газпрому» розпочала рішучу контратаку на широко тлумачену Европу після двох десятиріч відступу з неї після розпаду СССР. До 2000-х років на це вона не мала достатніх матеріяльних, політичних та ідеологічних ресурсів. Повернімось у історію. Про який відступ і про яку контратаку йдеться?

Відступ Росії з Европи, після перемоги у ІІ Cвітовій війні, триває вже 50 років – це і відступ з окупованої Австрії, і фіаско з Югославією, і відступ з країн Центральної Европи (НДР, Польщі, Угорщини, Чехословаччини, Болгарії, Румунії) наприкінці 80-х років, це і втрата країн Балтії, України, Білорусі, Молдови та Кавказу після розпаду СССР на початку 90-х.

Епоха президента Єльцина у свідомості більшости росіян зафіксувалася як епоха смути. Травмована свідомість росіян неминуче мала покликати «на трон» Росії реваншиста – людину, яка компенсує «приниження», яке вони терплять, як вони гадають, останніми десятиліттями. І така людина з’явилася, звичайно ж, з надр КГБ. Ним став Владімір Путін. Він неминуче повинен був з’явитися через конфлікти – війна в Ічкерії, підриви будинків у Москві. Для його успіху у російській свідомості потрібні постійні конфлікти та вороги Росії, що обступили її з усіх боків. Нарешті дійшла черга до України.

Поява такого «рятівника Росії» (а в російській номадичній парадиґмі мислення – «собирателя земель русских») щасливо співпала з надзвичайно корисним для неї, як одного з найбільших у світі експортерів енергоносіїв, зростом кон’юнктури цін на них у цілому світі.

Починаючи з нафтової кризи 1970-х, а особливо з 90-х, світ впритул підійшов до усвідомлення скінченности енергоресурсів у світі. Головні потуги світу зрозуміли, що без володіння у тій чи иншій формі основними базами енергоресурсів навіть їхній подальший розвиток, не те що домінування у світі, буде просто неможливим.

Про які енергоресурси йдеться? Щонайперше про нафту та газ. Хоча, можливо, у недалекому майбутньому світ переосмислить і своє ставлення до вугілля та атомної енергетики. Однак основні війни, які сьогодні ведуться у тій чи иншій формі – дві іракські війни США і дві чеченські війни Росії – це війни за енергоресурси. Однак, не тільки. Сучасні війни можуть набирати й инших форм – як-от «протистояння цивілізованого світу та світового тероризму», скажімо, в особі Лівії, Ірану, Ічкерії. Перетворення ряду країн у «країни з поганою репутацією». Чи боротьби за опанування транспортною інфраструктурою нестабільних країн, як-от Білорусі та України.

Отож, війни за енергоносії є не тільки війнами за родовища нафти та газу, але й за шляхи та засоби транспортування цих енергоносіїв. Йдеться про контроль над територіями, через які можна транспортувати такі величезні кількості цих енергоносіїв, та про комунікації, через які вони транспортуються. Тобто про контроль над неначебто самостійними країнами та про володіння нафтогонами, газогонами, терміналами, портами, газосховищами і т.п. Без цих надзвичайно дорогих та важливих інфраструктур володіння самими родовищами не має сенсу.

Головними енергетичними базами у нашому реґіоні на найближче майбутнє, окрім країн Близького Сходу, є Росія та країни Середньої Азії. Особливо перспективним є шельф Каспійського моря. А тому такими цікавими для світового співтовариства є Азербайджан, Іран, Туркменістан, Казахстан. Як правило, ці країни є не гравцями на геополітичній шахівниці, а об’єктами маніпуляції світових потуг. Зазвичай, наявність енергоресурсів чи причетність до їх транспортування не стільки розвиває країну, скільки консервує у ній маріонетковий, як правило, недемократичний режим. Чи не єдиним винятком є Норвегія.

Разом з тим, у розвитку енергетичного бізнесу, окрім поставника і транспортера, є ще й третій, надзвичайно важливий гравець, без якого весь цей бізнес не має сенсу – це споживач, чи покупець. Які ж світові потуги потребують найбільшої кількости енергоносіїв, а отже, хто є головними гравцями у геополітичних іграх майбутнього? Найбільшим споживачем у світі є США. Другим після нього і найбільш залежним – Европейський Союз. Але останнім часом все більше енергоносіїв споживає і споживатиме Китай.

Чому ЕС є найбільш залежним? ЕС має дуже незначні, у порівнянні зі своїми потребами, можливості власного видобутку нафти та газу. І водночас пробує через Німеччину відмовитися від атомної альтернативи. Разом з тим, від енергетичної забезпечености залежить взагалі успіх політичного проекту Европейського Союзу у його економічній конкуренції з США, Японією та Китаєм (у недалекій перспективі).

Звідки ЕС може черпати свої енергоресурси? Звичайно, традиційним джерелом є Близький Схід та Маґріб – чим і пояснюється крайня стриманість Франції та Німеччини у питанні підтримки США у ІІ війні в Іраці. Вони та США є конкурентами як споживачі цих енергоресурсів, і водночас їхні нафтові та газові компанії є конкурентами як контролери у нафто- і газовидобутку у цих регіонах. ЕС пробує максимально наблизитися до цих сховищ. Лідери ЕС готові навіть заплатити прийняттям до ЕС Туреччини, щоб дотягнутися до родовищ у Іраку, Ірані, та Азербайджані.

Иншим стратегічно важливим партнером для майбутнього ЕС є Росія. Російські поклади енергоносіїв є відносно близькими до ЕС. Мало того – вони є чи не єдиними великими покладами, які тією чи иншою мірою не контролюються США. Спроби США здобути контроль над ними після спланованого знищення «ЮКОСу» зазнали фіаско.

Мало того, Путін побачив у енергетичній політиці останній шанс Росії знову стати реальною світовою потугою. Тим паче, що більша частина російського експорту – це власне енергоносії, які і є головним бюджетоутворюючим ресурсом для Росії. Вона не тільки мобілізувала весь свій енергетичний бізнес і перетворила його в інструмент державної політики, але й пробує тим чи иншим чином опанувати і енергетичними ресурсами своїх колишніх колоній – Казахстану, Узбекистану, Туркменістану, Азербайджану. Маючи монополію на транспортування їхніх енергоресурсів до ЕС та европейських країн колишнього СССР (в тому числі й України), вона має змогу ефективно на них впливати. Що успішно й робить.

Не менш активно Росія пробує завадити переорієнтації руху енергоносіїв в обхід своєї території. Побудова транспортного коридору Баку-Супса стало важким ударом по російському монополізму у цій сфері. Тому вона всіма силами пробуватиме заблокувати ще більш амбітний план транспортування енергоресурсів із Середньої Азії до свого геополітичного супротивника – Китаю. З огляду на реалізацію цих двох великих проектів «російський» напрямок транспортування енергоносіїв може марґіналізуватися. А отже марґіналізуються і російські впливи у цьому реґіоні. А відповідно, і важливість Росії для ЕС.

Разом з тим така «енергозалежна» (не у сенсі споживання, а у сенсі експорту) структура російської економіки формує і «енергозалежну» російську внутрішню та зовнішню політику.

Спектакулярний «казус Ходорковського» показав приблизний спосіб вирішення «бізнесових» питань всередині Росії. Немає такої перепони, яку він не був би ладний подолати. Для ефективного здійснення саме такої політики режиму Путіна потрібно було згорнути інститути ще слабкого громадянського суспільства – що він успішно здійснив. Причому не тільки у Росії, але й у своїй периферії – Білорусі і Середній Азії. У створенні по всій своїй периферії таких маріонеткових режимів режим Путіна бачить найліпшу ґарантію контрольованости та безперешкодности нової енергетичної політики Росії.

Разом з тим, Росія добилася значних успіхів у европейському векторі своєї політики. Негласно більшість европейських великих країн, перш за все Німеччина та Франція, полишили спроби демократизувати саму Росію. Режим Путіна вони цинічно прийняли як найзручніший для них. І це попри реальний геноцид у Ічкерії! Цинічна «дружба сім’ями» Путіна та Шрьодера не тільки призвела до укладення двосторонніх домовленостей щодо побудови Північноевропейського газогону по дну Балтійського моря в обхід України, країн Балтії та Польщі, але й виокремив Росію Путіна як ґаранта стабільности у регіоні, законсервував режим у Білорусі і дав негласну згоду Путіну на експорт «лукашенківського» типу режимів в Україну та Молдову. Для транспортування енергоносіїв до ЕС «стабільний і контрольований» режим Лукашенкі виявився найліпшим. Ба більше – дійшло до ще більшої ганьби – колишній канцлер Шрьодер просто очолив німецько-російський консорціум з транспортування газу. Випадок безпрецедентний. Це вже навіть не корупційне діяння, а «велика» політика.

Всі карти лягли на стіл. Остаточно оформився російсько-німецький газовий союз, який знехтував всіма иншими політичними гравцями у Центральній Европі – від Польщі до США (!). Причому для Путіна ситуація уклалася якнайліпше – Німеччина стала не лише енергетичним заручником, але й інструментом здійснення його політики. З певного моменту Путін практично почав маніпулювати преференціями Німеччини. Принаймні щодо таких країн, як Україна.

Однак, на початок 2000-х років залишилося ще кілька питань з транспортування енергоресурсів до їхнього найбільшого споживача – ЕС. Помаранчева революція в Україні зламала плани Путіна (при мовчазному схваленні декого з політиків ЕС) остаточно вибудувати нову енергетичну імперську політику Росії і прив’язати до неї не лише своїх сателітів у Середній Азії та Кавказі, її сателітів у европейській частині СНД – Білорусь та Україну за правління Кучми, але й енергозалежні країни ЕС – передовсім Німеччину.

Та шок тривав недовго. У той час, як в Україні місяцями готувалися інауґурації різних рівнів та по півроку не заміщувалися посади, Росія перебудовувала свій підхід до України і готувала контратаку.

Готувалася не тільки Росія. Головним шоком Помаранчевої революції для лідерів ЕС був не вибух демократії. Одним з головних резонів, чому ЕС активно сприяла мирному вирішенню колізії, був і страх за безперебійність поставок енергоресурсів до ЕС взимку 2004-2005 рр. У разі ескалації конфлікту під удар потрапляла третина ЕС.

Тому після Помаранчевої революції потрібно було якось опанувати Україною. ЕС, обмежений у своїй політичній уяві та волі, не спромігся на це. Його безсилля зросло після провалу Конституції для Европи. Природним чином европейська політична еліта дещо розчарувалась у ефективності ЕС. Чи не найбільше розчарування запанувало серед політичного керівництва Німеччини. Тому й було прийнято рішення канцлером Шрьодером йти на подальше тісне зближення з Росією, зіґнорувавши не тільки інтереси України, але й навіть нових членів ЕС – Польщі, країн Балтії.

Натомість, не бачачи реальної европейської перспективи у найближчому майбутньому, керівництво помаранчевої України все більше схилялося не стільки до европейської, скільки до евроатлантичної інтеґрації – зближувалося не так з аморфним ЕС, скільки зі США. Реальною перспективою стало членство у НАТО як організації, що гарантувала б Україні її остаточну незалежність від Росії. Що не додавало йому симпатій в очах політиків найбільших країн ЕС. Можливо, за винятком Великої Британії.

Все це відкрило Путіну шлях до широкомасштабної операції, яка розпочалася з конфлікту з Україною у питанні газопостачання. Однак, можна бути переконаним, що одним газовим питанням вона не закінчиться. Обмеження імпорту українських труб до Росії та збільшення експортного мита на нафту – тому свідченням.

Переконавшись у глибокій енергетичній залежності ЕС, організувавши потужну політичну підтримку своїй політиці в економічному та політичному істеблішменті ряду головних країн ЕС (аж до відверто корупційних дій), Путін вирішив одним ударом вирішити декілька політичних та економічних проблем.

Першою з них є політичне опанування Україною. Що для цього потрібне? Потрібна дискредитація «проамериканських» урядів президента Ющенка як авантюрних, некомпетентних і не здатних до перемовин. А головне, як непевної американської маріонетки, яка буде енергетичною удавкою на горлі ЕС. Потрібно змусити Україну чинити неадекватні з погляду ЕС кроки – перекривати газ чи нафту, несанкціоновано відбирати газ та нафту, які неначебто призначені для ЕС. Виставити Україну як зону нестабільности.

Щонайперше потрібно було підняти ціни на всі енергоносії. Першим дзвоником була нафтова криза в Україні навесні 2005 р. Тоді український уряд не зробив з цього належних висновків і недооцінив рішучости супротивника. Нафтова криза була спланована напередодні піку споживання нафти – напередодні літа. Тому газову атаку, звичайно ж, слід було очікувати напередодні піку споживання газу – у грудні, що й сталося. Однак для українських урядових аналітиків це знову ж, як і зима, стало сюрпризом. Хоча тверезі голоси ще влітку трубили про це як могли (Ю. Мостова). Натомість уряд усім складом пішов у відпустку (!).

Якщо нафтова криза була озвучена лише в Україні, то газова атака готувалася як широкомасштабне політичне шоу світового рівня. Благо, що Росія і в Україні Ющенка володіє необмеженими інформаційними ресурсами і ні на йоту не програла той інформаційний плацдарм, який вона мала за часів Кучми. Шоу з відключенням газу мало показати рішучість і міць Росії не лише Україні, але і ЕС та й самим росіянам. Ще ж Ґьоте попереджував, що домовленості з дияволом до добра не приведуть. На батьківщині Фауста попередження забули. Таким чином Росія Путіна потужно й агресивно знову увійшла у вже привідкриті Шрьодером двері Европи. Відступ з Европи зупинився. Перша мета виконана – ЕС остаточно зрозумів, що Росія Путіна є одним з головних гравців на европейському полі. Гравцем, від якого залежиш і якого попри всю нехіть мусиш задобрювати.

Шоу з відключеннями було задумане і як інструмент застрашування та дестабілізації України. Мав бути посланий у відставку уряд, не прийнятий бюджет. Причому момент теж вибраний дуже вдало – Україна перебуває у процесі реформи влади і переходить від президентської республіки до республіки парламентарної, Україна входить у виборчу кампанію – це найбільш вдалий момент для політичного реваншу.

Однак, перші реакції показали, що дестабілізації суспільства не відбулося. Уряд не впав, бюджет прийнято. Навіть антиющенківська опозиція веде себе доволі мляво – розуміє, що головний удар буде по східних регіонах і по їхньому бізнесу. Істерія поки що спостерігається радше з російського боку. Ресурс газового шантажу поки що недостатній для повної дестабілізації України.

Але цілком достатній для дискредитації України перед партнерами з ЕС –Україна не може транспортувати газ до ЕС безоплатно і має повне право на відбір газу як плату за його транзит згідно з попередніми домовленостями. Що неминуче зменшить поставки газу до ЕС. Що й потрібно Росії для дискредитації України.

Така дискредитація України як країни-транспортера звичайно ж пришвидшить побудову альтернативних газогонів та нафтогонів в обхід її території. Тому реалізація Північноевропейського газогону стає все реальнішою попри його економічну проблематичність. Екологічні протести Польщі та Балтії, по суті, блоковані. Це ще одна мета, якої було досягнуто Путіним.

Разом з тим, вона дає остаточну індульгенцію на існування «оптимального» для ЕС маріонеткового режиму Лукашенкі у Білорусі. Недаремно «третій вибір президента Лукашенкі» був синхронізований з газовою атакою Росії, пришвидшений і перенесений на березень 2006 р. Ніяке ЕС протестувати проти «народного вибору» в Білорусі реально не буде. Ще одна політична мета вже практично досягнута.

Окрім того, є великий ресурс вплинути на вибори в Україні. Зупинка енергоємних виробництв на сході країни може ще більше мобілізувати і так доволі мобілізований електорат опонентів Ющенка. І разом з реформою влади і вибором нового прем’єр-міністра та голови Верховної Ради з набагато більшими повноваженнями практично здійснити реванш після Помаранчевої революції.

Та все ж головною політичною метою режиму Путіна є блокування вступу України до НАТО та гальмування інтеґрації України у ЕС. Бо ж вступ України у НАТО – це не тільки прерогатива США, але й инших членів НАТО. Це і буде та ціна, яку невдовзі Путін виставить Україні. Нічим економічно не обґрунтована ціна на російський газ є тільки претекстом. Шалена антинатівська пропаганда клевретів Путіна з антиющенківського табору в українському «політикумі» у цьому аспекті дуже показова.

Однією з побічних цілей газової атаки є й спроба зменшити американські впливи у Центральній Европі, які особливо сильні в Україні, Польщі, країнах Балтії та инших нових членах НАТО. Тобто зменшити американські впливи у лімітрофній протоці поміж ЕС та РФ, які обома ними бачаться як принаймні надмірні, якщо не небезпечні.

Разом з тим, газова атака Путіна має й декілька чисто технічних аспектів. Найголовнішим з них є повне опанування українською газотранспортною системою. Підняття цін на газ мало б призвести до передачі української газотранспортної інфраструктури Росії. Це позбавило б Росію від технічної залежности від України у питанні транспортування газу. Можливим наступним кроком мало б стати опанування українською нафтогінною інфраструктурою. Схоже, це стане черговим «сюрпризом» для українського уряду навесні 2006 р. Причому, якщо у газовому конфлікті Україна може змусити ЕС урезонити російські апетити, бо і Україна, і ЕС сидять на одній і тій же трубі, то у випадку з нафтогонами Україна буде більш самотньою.

Яку реакцію великих геополітичних гравців можна очікувати?

Росія реагуватиме з огляду на реакцію США та ЕС. Сьогоднішня газова контратака – це пробна куля, яку запустила Росія. Особливої пікантности вся ця ситуація набуває з огляду, що сценарій було сплановано напередодні саміту Великої сімки + Росія у Москві. Хід вартий Макіавелі.

США очевидно не зацікавлені у такому зрості активности Росії у цілому реґіоні, тому чинитимуть тиск на Путіна. Для них під удар поставлені не тільки нові демократії у постсовєтському просторі, але й уся спланована ними геополітична констеляція світу. У випадку фіаско базової для них демократії в Україні весь план демократизації (у тому числі Білорусі і Росії) може бути зруйнованим. Наступний удар може бути спрямований на американські впливи та енергетичні інтереси на Кавказі та Центральній Азії. Хоча про демократизацію там, звичайно, не йтиметься.

ЕС може розділитися у своїх підходах. Німеччина в особі пані канцлер Анґєли Меркель доволі безпорадно підкреслює велике значення Росії – і жодного слова про Україну. Центральноевропейські країни радше стануть на бік України. Проте обережно.

Натомість українському уряду у цій ситуації потрібно зберігати дві взаємовиключні чесноти – твердість та гнучкість.