|
|
|
Геннадій ДрузенкоУкраїна-ЕС 2005: під знаком втрачених можливостей та навмисної невизначеностиЯкщо 2004 був роком епохальних змін як для Евросоюзу, так і для України, то 2005 став для обох роком випробувань. І наша країна, і ЕС пожинали посіяне напередодні, причому з ґрунту історії проростали не лише добрі злаки, а подеколи й зуби дракона. Отож, на початку 2006 на часі спробувати оцінити цей «врожай». Без будь-якого перебільшення можна стверджувати, що 2005 рік на европейському континенті починався під знаком України. Мабуть, у січні на шпальтах европейських ЗМІ найпоширенішою була словосполука «Orange Revolution», а чи не найпопулярнішим европейським політиком був новообраний український президент. Причому захоплювалися Україною не лише журналісти та наші стратегічні друзі поляки. Зараз чомусь майже не згадують, що у відповідь на «революцію гідности» (за слушним означенням Алєксандра Кваснєвского), що засвідчила відданість українців европейським вартостям, Европарламент 13 січня 2005 року прийняв безпрецедентну для інституцій Евросоюзу резолюцію щодо України. У ній представницький орган ЕС закликав Раду, Комісію та держави-члени «розглянути, поза межами заходів Плану дій в рамках европейської політики сусідства, инші форми асоціяції з Україною, надання чіткої европейської перспективи країні та відповіді на продемонстровані переважною більшістю українського народу прагнення, що в кінцевому рахунку може призвести до вступу країни до ЕС». Окрім цього, Европарламент зобов’язався «допомагати і підтримувати Україну» в процесі трансформації, що має на меті повноправне членство в Евросоюзі [1] . Запам’ятаймо наведені вище формулювання – це оптимістична увертюра до наших взаємин з найбільшим та найвпливовішим сусідою, що, як здавалося на початку 2005 року, мали швидко набути принципово нової якости. Однак, не так сталося, як гадалося. Уже у лютому европейські бюрократи, що не могли на той час дати собі ради, що ж їм робити з Туреччиною, яка все наполегливіше стукала в европейські двері, зітхнули з полегшенням: новопризначений український віце-прем’єр з питань Европейської інтеґрації, особистий друг та давній соратник президента Ющенка Олег Рибачук оголосив великим здобутком української дипломатії підписаний ним у Брюсселі План дій Україна-ЕС – головний інструмент европейської політики сусідства, що за означенням стосується «сусідніх країн, які на сучасному етапі не мають перспективи членства в Євросоюзі» [2] . Мабуть, після цього в Брюсселі та Страсбурзі хіба що потішалися із заяв головного українського евроінтеґратора-неофіта (що невдовзі отримав прізвисько «віце-прем’єра з питань міжнародних конференцій») про терміни подання Україною офіційної заявки на вступ до ЕС: два тижні, півроку, рік. Бо направду, головне стратегічне завдання, що його розв’язав Брюссель, переконавши офіційний Київ підписати План дій Україна-ЕС, – це трирічна ґарантія (період, на який розрахований ПД) від української заявки на вступ. Подай український уряд таку заявку на початку 2005 року, коли вся Европа була в захваті від «помаранчевої революції», – навряд чи брюссельські політики наважилися б сказати Україні «ні». До речі, такої ж думки в січні дотримувався й чи не найавторитетніший та найкомпетентніший вітчизняний евроінтеґратор Олександр Чалий, що упродовж тривалого часу відповідав в українському уряді за европейський напрям [3] . Та, на жаль, у лютому 2005 евроінтеґрацією в українському уряді опікувався вже инший політик... Так чи инак, навесні стало зрозуміло, що нова українська влада не скористалася шансом радикально поглибити та інтенсифікувати взаємини Києва та Брюсселя, що повною мірою заслужив український нарід. Сприятливий момент було згаяно, а тим часом, у самому Союзі почали наростати загрозливі симптоми. Так, французи та німці виявилися психологічно не готовими до суттєвого зростання конкуренції на ринку праці через трудових міґрантів з держав-новачків Евросоюзу. Не зарадили навіть обмеження вільного руху робочої сили, зафіксовані в договорах про приєднання, що на кілька післявступних років обмежили право на працю в більшости країн Західної Европи для працівників з країн останньої хвилі розширення. Кмітливі поляки, чехи, литовці, угорці тощо швидко зметикували, як обійти цю заборону, й оформлялися самозайнятими особами (аналог наших приватних підприємців), що виконують роботи та надають послуги не за договором трудового найму, а за договором підряду. По суті, це те ж саме, та завдяки цій юридичній шпарці польський «гідравлік», готовий працювати не менш якісно, але значно дешевше за французьких чи німецьких колег, став символом трудової експансії східноевропейців до Західної Европи та змусив аборигенів останньої, розбещених соціяльними ґарантіями, згадати, що їхня економіка є не лише соціяльною, а ще й ринковою. Та не тільки трудова міґрація східноевропейців турбувала жителів країн-засновниць евроспільноти у 2005. Минулий рік, як ніколи раніше, загострив проблему інтеґрації до европейської цивілізації як простору европейських вартостей леґальних та нелеґальних міґрантів з мусульманських країн. Символічно, що упродовж першої половини 2005 потужна антимусульманська хвиля прокотилася Голландією – країною, що традиційно слугувала взірцем европейської толерантности. Після того, як ісламський фундаменталіст Мохаммед Буєрі майже ритуально убив режисера Тео ван Ґоґа за його фільм «Покора», у всій Голландії до кінця навчального року (що майже збігся в часі з судом над вбивцею) не припинялися підпали мусульманських шкіл. Та міжетнічні проблеми, що спіткали країну тюльпанів, виявилися лише прелюдією до неґативного голосування щодо проєкту Договору про запровадження Конституції для Европи на референдумах у Франції та Нідерландах, що відбулися на межі весни й літа. Соціологічні опитування засвідчили, що, голосуючи проти конституційного договору, французи та голландці по суті висловлювали свою неґативну оцінку проєктам подальшого розширення Евросоюзу, насамперед протестуючи проти перспективи вступу до нього Туреччини. Европейська спільнота була без перебільшення шокована, коли громадяни одразу двох країн-засновниць ЕС висловилися проти ратифікації Европейської конституції, проєкт якої було підготовлено під проводом колишнього президента Франції Валері Жискар д’Естена. Европейська криза поглибилася в червні, коли на засіданні Европейської Ради в Брюсселі европейські лідери не дійшли згоди щодо фінансових рамок Союзу на 2007-2013 роки. Прем’єр-міністр Люксембурга Жан-Клод Юнкер, що головував у Европейській Раді в І півріччі 2005 року, мусив визнати: брюссельський саміт Европейського Союзу 17-18 червня «закінчився провалом». Внаслідок відвертої розгублености европейських лідерів перед новими викликами єдине, про що їм вдалося домовитися в червні – це про скасування граничних термінів ратифікації Европейської конституції (до цього передбачалося, що всі держави-члени ратифікують цей акт до листопада 2006 року). Попри те, що конституційний договір Евросоюзу влітку підтримали латвійський та кіпрський парламенти, а також жителі Люксембурга, стало зрозумілим, що ЕС спіткала серйозна криза. Туманні перспективи Евроконституції, що мала заступити два головні установчі договори ЕС та надати Союзові правосуб’єктність, а також бюджетний конфлікт між Британією, з одного боку, та Францією й Німеччиною, з иншого, підштовхнув Тоні Блера почати своє головування в Евросоюзі із заклику реформувати Спільноту, що пролунав під час виступу британського лідера в Европарламенті. Під час британського головування він пообіцяв зосередитися на розв’язанні проблеми безробіття та запропонував Союзові реформу системи бюджетних дотацій та соціяльного захисту. На жаль, друге півріччя в ЕС почалося із жахливих терактів у Лондоні, що змусило британського прем’єра зосередитися насамперед на внутрішніх проблемах. Тим часом «континентальна Европа» піддала жорсткий критиці британського лідера, що на червневому засіданні Европейської Ради відмовився бодай частково поступитися бюджетною пільгою при сплаті внесків до загальноевропейської скарбниці, що її домоглася від Брюсселю ще «залізна» Марґарет Течер. Сутність цієї пільги полягає в тому, що від 1984 року ЕС щорічно компенсував Об’єднаному Королівству 66% різниці між сумою, що її Лондон вносив до евробюджету, та сумою, яку отримував звідти. Тоні Блер, своєю чергою, наполягав на суттєвому скороченні видатків на спільну сільськогосподарську політику (ССП), від якої найбільший зиск мають французькі фермери, і лише за цієї умови був готовий обговорювати зменшення британської пільги. Та французький лідер Жак Ширак, якого підтримав німецький канцлер Ґергард Шрьодер, і чути не хотів про зазіхання на ССП – цю «священну корову» Евроспільноти. Так під загрозою опинився евробюджет 2007, для підготовки якого належало підготувати та узгодити пакет документів, що мають ґрунтуватися на фінансових рамках 2007-2013. Останнім жахом Об’єднаної Европи у 2005 році стала безпрецедентна хвиля вандалізму, яка збурившись у жовтні в передмістях Парижу, прокотилася чи не всією Західною Европою. Десятки тисяч згорілих авто. Анонімні вандали. Безсилі загони поліції. Так і не інтеґровані в европейський цивілізаційний простір мусульманські анклави на околицях найбільших европейських столиць. Здавалося, в чергове починають здійснюватися пророцтва Шпенґлера про занепад Европи, а Евросоюз так і не вийде з глибокої системної кризи, яка спіткала його, принаймні за британського головування... Та наприкінці року Европа, схоже, таки переломила несприятливий для неї хід подій, а Тоні Блер довів, що він є одним з найвидатніших політиків сучасности. Насамперед европейські лідери згадали про культуру компромісу, що є однією з підвалин Евросоюзу, й на засіданні Европейської Ради 16-17 грудня ухвалили таки фінансові рамки на 2007-2013 роки. Ціною компромісу стала, з одного боку, часткова відмова Великої Британії від своєї «бюджетної пільги», через що внески Лондона до евробюджету упродовж дії наступних фінансових рамок зростуть більш як на 10 млрд. евро, з иншого, франко-німецький союз погодився на зменшення витрат на ССП та, зокрема, на передбачене підсумковою декларацією гонконгської міністерської конференції СОТ поступове скасування субсидій для аграріїв. Слід наголосити, що бюджетний процес в ЕС було не просто розблоковано. У стратегічному фінансовому документі Евросоюзу з’явилася нова логіка: вперше серед статей видатків домінують витрати не на ССП, а на вирівнювання розвитку держав-членів та окремих реґіонів ЕС, і передусім на розвиток їхньої інфраструктури. Саме тому упродовж наступної ЕС-івської семирічки абсолютним лідером за розміром допомоги з боку Европейських структурних фондів буде Польща, що стає все впливовішим гравцем у Евроспільноті. Також у ЕС упродовж 2007-2013 років зростуть проти 1999-2006 витрати на наукові дослідження, освіту та професійну підготовку. Таким чином, можна твердити, що Тоні Блеру загалом вдалось переграти потужне аграрне лобі в Евросоюзі, завдяки чому ЕС має на 2007-2013 роки якщо й не бюджетну стратегію економічного прориву, то вже й напевно не бюджет «проїдання». Ще одним стратегічним досягненням европейських лідерів слід вважати початок передвступних перемовин з Туреччиною – рішення, що далося їм дуже не просто, з огляду на панівні настрої громадян ЕС [4] . Таким чином, Евросоюз, з одного боку, засвідчив власну послідовність, оскільки нарешті почав виконувати обіцянки, що їх надавав Анкарі від 1963 року, коли в Угоді про асоціяцію була вперше зафіксована «европейська перспектива» Туреччини. З иншого, ЕС потребує на потужні імпульси для своєї економіки. І Туреччина – цей малоазійський Китай – як ніхто инший може дати економіці ЕС друге дихання. Нагадаємо, що за темпами щорічного зростання ВНП країна Ататюрка останнім часом випереджає будь-яку державу-члена ЕС [5] . Та й за обсягами ВНП Туреччина з більш як півтрильйонним показником [6] займає 20-ту позицію у світі, поступаючись серед европейських країн хіба що Німеччині, Великої Британії, Франції, Італії та Іспанії. Водночас, на відміну від Індії чи Китаю, турецьке «економічне диво» не ґрунтується на жебрацькій платні за працю, що апріорі неприйнятно для сучасної европейської цивілізації: від 1 січня 2006 року встановлена законом мінімальна зарплата в Туреччині складає 332,26 евро, що перевищує аналогічний показник в державах – нових членах ЕС, за винятком Кіпру, Мальти та Словенії [7] . Символічно, що останнім стратегічним рішенням Евросоюзу у 2005 році було офіційно визнати за Македонією статус країни-кандидата. Отож, схоже, що в европейському тунелі знову зоріє світло. Европейський Союз увійшов у 2006 рік сповнений поміркованого оптимізму. Утілювати його в життя найближчі півроку буде Австрія, що в новорічну ніч перейняла головування в Союзі. Примітно, що консервативні австрійці, котрі найдовше та найзатятіше опиралися початку передвступних перемовин з Анкарою, вже проголосили намір повернутися до дискусії про Европейську конституцію та подальше розширення Евросоюзу... А що ж Україна, що, здавалося, рік тому остаточно визначилася, що її місце у Об’єднаній Европі, бо її нарід відстояв право жити за европейською системою вартостей? На жаль, після голосних заяв початку року офіційному Києву у взаєминах з Брюсселем похвалитися особливо нема чим. Повторюся: вже навесні стало зрозуміло, що якісного прориву у відносинах з Евросоюзом ближчим часом не відбудеться: для ЕС Україна, як була, так і залишається не більше, ніж одним із сусідів, а Київ, попри численні заяви про «повномасштабну» інтеґрацію до ЕС, фактично погодився на парадигму взаємин, запропоновану Брюсселем. Тому зосередимось на аналізі «маленьких» перемог та втрат на европейському напрямі української політики. Першою помітною подією після підписання Плану дій Україна–ЕС, стало укладення сторонами у липні минулого року Угоди про торгівлю деякими сталеливарними виробами на період 2005-2006 років. Оскільки питома вага сталеливарних виробів у загальному обсязі українського експорту до Евросоюзу 2004 року була найбільшою серед инших товарних груп і склала 32%, угода стала однією з ключових подій року у двосторонніх торгівельно-економічних стосунках. У ній визначено, що до кінця 2005 року квота на імпорт до ЕС українського плоского та сортового прокату буде збільшена на 250 тис. і складатиме 980 тис. тонн, а 2006 року квота становитиме 1004,5 тис. тонн. Окрім того, ЕС зобов’язався упродовж дії угоди збільшувати названу квоту за умови, якщо Україна зменшуватиме ставку експортного мита на брухт чорних металів, пропорційно такому зменшенню, і довести таке збільшення до 43% – за умови повного скасування згаданого мита. Угода діятиме до моменту набуття Україною членства у Світовій організації торгівлі, а відтоді торгівля сталеливарними виробами має бути повністю лібералізована. Безумовно, укладення зазначеної угоди є одним із небагатьох конкретних досягнень у наших взаєминах з Евросоюзом. Проте перебільшувати його значення не слід. Угоди, подібні до цієї, Україна укладає з Европейською Спільнотою від 1997 року, і передостання з них була підписана сторонами не далі, як 22 листопада 2004 року. Те саме стосується Угоди про продовження та доповнення Угоди між Европейською економічною спільнотою та Україною про торгівлю текстильною продукцією від 1993 року. Також до активу українсько-европейських взаємин можна записати ще кілька угод, укладених між сторонами упродовж року: – Угода між Україною та Европейським Союзом про процедури безпеки, які стосуються обміну інформації з обмеженим доступом; – Угода між Европейським Союзом та Україною про визначення загальної схеми участи України в операціях Европейського Союзу із врегулювання криз; – Угода між Европейською Спільнотою та Україною про деякі аспекти повітряного сполучення; – Угода про співробітництво щодо цивільної глобальної навігаційної супутникової системи (ГНСС) між Европейською Спільнотою, її державами-членами та Україною. Проте, повторимося, жоден з цих договорів принципово не змінив та не інтенсифікував стосунки України та ЕС. Такого рівня угоди сторони укладали й раніше: як приклад можна згадати Угоду між Україною та Европейською Спільнотою про наукове та технологічне співробітництво, що набула чинности 11 лютого 2003 року. Чогось, порівняного за масштабом з Угодою про партнерство та співробітництво 1994 року, що й досі є основним документом, на якому ґрунтуються наші взаємини з Европейською Спільнотою, 2005 рік у стосунки ЕС та України не приніс. Мабуть, саме тому українські провладні ЗМІ так неадекватно оцінювали надання Україні статусу країни з ринковою економікою. Цей статус, що стосується насамперед певних технічних аспектів антидемпінгових розслідувань проти українських експортерів на теренах ЕС, українська влада спробувала представити як велику перемогу вітчизняної дипломатії, чим вірогідно вельми потішила европейських партнерів. Бо направду, дивіденди від такого статусу отримають передусім потужні українські експортери до Евросоюзу, тобто головним чином власники великого сталеливарного бізнесу – ті, кого в Україні звикли називати «олігархами». А пересічні громадяни можуть хіба що пишатися новим милозвучним титулом батьківщини. Воднораз провал зі вступом до СОТ у 2005 році – дійсно велика втрата на нашому шляху до Об’єднаної Европи. Цей провал, зокрема, відсуває на невизначений термін початок перемовин про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) з ЕС. Нагадаємо принагідно, що ЗВТ із Евроспільнотою вже почали створювати країни Південного Середземномор’я (окрім Лівії та Алжиру), а в статті 4 УПС записано, що питання створення ЗВТ мало бути внесено до порядку денного сторін ще 1998 року. Та найбільший провал у взаєминах України та ЕС 2005 року стався у сфері товарообігу. Попри помітне потеплішання у політичному діалозі Києва та Брюсселя, вже сьогодні можна констатувати: для наших торгівельних взаємин минулий рік був маловтішним. За оприлюдненими даними Держкомстату за 10 місяців 2005 року можна зробити такі висновки. Питома вага товарообігу України з державами-членами ЕС у загальному товарообігові знизилася приблизно на 2% (можливо, ті самі, на які зріс товарообіг з країнами СНД), зрівнявшись з товарообігом між Україною та окремо взятою Росією. Причому таке незначне зменшення частки ЕС у зовнішньоторговельному балансі України забезпечило динамічне зростання імпорту товарів з ЕС. Воднораз експорт українських товарів до Евросоюзу впав проти 2004 року навіть у абсолютному вимірі приблизно на 7%. Внаслідок цього сальдо торгівельного балансу з ЕС щодо торгівлі товарами замість невеликого, проте позитивного у 2004 році різко змінилося на значне та негативне у 2005.
Звинувачувати в цьому лише несприятливу світову кон’юнктуру на сталеливарні вироби – основну товарну позицію нашого експорту до ЕС – не зовсім коректно, бо Евросоюз споживає лише п’яту частину «сталевого» експорту України. Вдалося ж з рештою груп імпортерів українських недорогоцінних металів та виробів з них втримати позитивне сальдо в торгівлі товарами! До того ж, не слід забувати, що ЕС 2005 року збільшив квоту на експорт українського плоского та сортового прокату на понад 25%, про що йшлося вище. Отож, якщо така загрозлива тенденція збережеться в українській зовнішній торгівлі й 2006 року, говорити про якійсь реальний поступ в напрямі до Евросоюзу буде все важче. Бо ідеологія европейської політики сусідства, в рамках якої сьогодні відбувається кооперація України з ЕС, ґрунтується на принципі отримання державами-сусідами частки внутрішнього ринку Евросоюзу в обмін на конкретні досягнення у здійсненні економічних, політичних та інституційних реформ, що мають базуватися на спільних з Евросоюзом вартостях, та «вирівнюванні» національного законодавства з acquis ЕС [9] . Наведені вище цифри свідчать, що частка українських товарів на внутрішньому ринку ЕС упродовж 2005 року зменшилась не лише у відсотковому, а й у абсолютному значенні – відтак парадигма сусідства не спрацьовує! Нарешті, належить сказати кілька слів про ще одне «досягнення» української дипломатії на европейському напрямі – початок перемовин з ЕС про спрощення візового режиму для окремих категорій українських громадян. На жаль, попри активний PR цієї теми автор не знайшов жодної офіційної інформації, в чому саме полягатиме спрощення візового режиму для українських громадян, що начебто є метою перемовин. Чи йдеться про всіх членів ЕС? Тоді не зрозуміло, як можна ще спростити візовий режим з Польщею, коли польську візу отримати легше й дешевше, аніж, приміром, придбати залізничний квиток Київ-Львів. Чи йдеться лише про країни, що входять до Шенґенського візового простору? І головне питання: чи не є завеликою ціною за спрощення візового режиму підписання з ЕС угоди про реадмісію, коли у нас немає аналогічної угоди з Російською Федерацією, проте є довжелезні прозорі східний та північний кордони? Питання зовсім не риторичне, бо Західну Европу відвідує не так вже й багато наших співгромадян, а от наслідки накопичення в Україні нелеґальних міґрантів (що напевно станеться, якщо буде підписано угоду про реадмісію з ЕС без одночасного укладання аналогічної угоди з Росією) зможе відчути на собі чи не кожен. Отож, за рік, що минув, взаємини України та ЕС не зазнали значних змін, що вочевидь влаштовує Евросоюз і не відповідає задекларованим прагненням України. Водночас слід визнати, що Україна не зробила жодного серйозного кроку, аби втілити свої декларації в життя. Тому не дивно, що у спільній заяві лідерів України та Евросоюзу за результатами IX саміту Україна-ЕС на найвищому рівні рефреном прозвучала парадигма «навмисної невизначености» у наших взаєминах, сформульована та повторювана в аналогічних документах ще з часів президентства Кучми: «Україна підтвердила, що її стратегічною метою є повномасштабна інтеграція в ЕС. Лідери ЕС привітали европейський вибір України...» [10] . [1] Див. пункти 14 та 16 Results of Ukraine elections. European Parliament resolution on the results of Ukraine elections // . [2] Див. розділ І Communication from the Commission to the Council and the European Parliament «Wider Europe – Neighbourhood: A New Framework for Relations with our Eastern and Southern Neighbours», COM(2003) 104 final of 11.3.2003 // , що започаткувало й визначило ідеологічні засади европейської політики сусідства (ЄПС). [3] В інтерв’ю незалежній аналітичній агенції «Главред» від 24 січня 2005 року О. Чалий сказав дослівно таке: «... ми повинні сконцентруватися й зрозуміти, що історія дає нам шанс. Аби переламати негативне ставлення [до України] еврочиновників в Брюсселі, часу в нас обмаль. Тому одна з моїх ідей – я гадаю, треба не слухати, що вони нам скажуть, а проявити ініціативу й подати заявку на вступ до ЄС» // . [4] Серед прихильників та противників приєднання Туреччини до ЕС серед громадян Евросоюзу упродовж 2005 року зберігається тривке негативне сальдо на рівні 15-20%. [5] У 2004 році ВНП Туреччини зріс на 8,2%, в той час як у найбільш динамічній в ЕС економіці Латвії зростання ВНП склало 7,6%. Середній показник зростання ВНП у ЕС-25 у 2004 році дорівнював 2,4%. [6] У 2004 році ВНП Туреччини склав $ 508,7 млрд., що складає 4,4% ВНП Евросоюзу. [7] Інформацію про мінімальні зарплати можна отримати на сайті The Federation of European Employers: . [8] За результатами 10 місяців 2005 року. [9] Див. розділи І та ІІІ Communication from the Commission to the Council and the European Parliament «Wider Europe – Neighbourhood: A New Framework for Relations with our Eastern and Southern Neighbours», COM(2003) 104 final of 11.3.2003 // , що започаткувало й визначило ідеологічні засади европейської політики сусідства (ЕПС). [10] Пор. п. 2 Спільної заяви Президента України Леоніда Кучми та президента Европейської Ради Сільвіо Берлусконі за участи генерального секретаря Ради – верховного представника з питань спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЕС Хав'єра Солани та президента Комісії европейських співтовариств Романо Проді від 07.10.2003 // з останнім абзацом Спільної заяви лідерів Европейського Союзу та України за результатами IX саміту Україна-ЕС, що відбувся в Києві 1 грудня 2005 року // . |
 ч
|
||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||
 |
|