Дарина Зінчук

Помаранчевий етюд: соло для скрипки

Революції – це завжди особисте. Коли країна змінюється через те, що змінюється один її громадянин. Коли той громадянин думає про країну, як щось невіддільне від себе...

А де є особисте – немає місця публічному... Словник говорить, що революція – це перехід з одного якісного стану в инший. Нічого не сказано про «публіку», та, яка від «respublica»... Революція – це перехід не спланований, не методичний, ніким і нічим не закладений в нас самих, окрім нас же самих... І те, що було в тих по-осінньому календарних і по-зимовому льодяних днях, було цілком особистим переходом. Лід тоді був скрізь. Лід був голим і голими були душі. По льоду проїхалась маленька дівчинка в старих СССРівських ковзанах, таких, які і мені колись обіцяли придбати в магазині «Турист»... Ця дівчинка їхала, змушуючи осколки льоду феєрверком розлітатися по обидва боки крихітних ніжок, а на серці у Снігової Королеви залишався страшнючий білий шрам. Хоча серце, яке тільки-но розрізали по живому навпіл, вже завтра затушував Дід Мороз лише одним своїм подихом. А ось ті душі, по кожній з яких пройшовся Коваль Щастя розжареним помаранчевим мечем, такими понівеченими і зостались. Хтось просто розламався навпіл – одна частина ходить на роботу, дивиться телевізор, читає періодику, механічно односекундно цілує дружину, а инша – нічого, просто нічого... Чиясь покремсана душа просто зашерхла, заніміла, і застигла у положенні «не зачіпайте»... Чим вище злітаєш – тим страшніше і болючіше падати. Чим об’ємніші ілюзії – тим болючіше розчарування.

Чиясь душа – та, що не далась в руки великого і сильного Коваля Великого і Єдиного Щастя, притулившись до маленького і прагматичного «раціо», – так само, як завжди, тихо і, головне, мирно та гармонійно жила зі своєю класичною українською родиною, в одному закапелку старої вулиці старого міста. Так само по суботах граючи на фортепіано, запалюючи свічки, готуючи борщ з магазинною сметаною та вірячи в культ сім’ї – великої чи маленької, але щирої, доброї, відкритої, а ще – теплої – такої теплої, теплоту якої можна відчути лише міцно закривши старі коричневі бабусині штори. Вона просто жила...

Смішні ті гільйотинці, які думають, що вони «зробили», «змакетували» помаранчеву революцію, насправді вони просто поламали душі, вони їх по-звірячому вирвали з тіла. Вони їх повбивали і скинули в одну Братську могилу під назвою Майдан. Але в цих гільйоттехнологів є і позитив – відрізавши голови одним (може, в них вони і були зайвими), вони лише своїм оплаченим чорним існуванням створили плацдарм для формування людини-борця, людини, яка змогла боротися, боротися до кінця і боротися ще довго після закінчення того фіаскового шоу «Майдан». Шоу було класичним, мильним, після якого пів країни по-класичному залишились в милі.

Революція – це особисте. Це коли країна змінюється через те, що змінюється один її громадянин. Коли той громадянин думає про країну, як щось невіддільне від себе...

ВОНА ніколи не була яскраво вираженою патріоткою, иноді і говорила про національну ідею, але здебільшого в контексті вивчення творчости великого Кобзаря... Вона була прихильницею її власної ідеології «кредо», їй не треба було прорахованих на все життя соціальних гарантій, вона не кидалась від союзів з заходом до союзів зі сходом, як від однієї крайности до иншої, а її перша безпосередня зустріч з політикою зазнала повного фіаско, довівши, що ні на чиїх помилках, окрім своїх, не навчишся...

ЇЇ дні – це перебування між життям та текстом... Хоча иноді ВОНА доходила унікального, як для жіночої логіки, умовиводу, що слова – це примітивний спосіб вираження... Тоді відпускала себе і віддавалась відчуттям та почуттям, без усіляких раціо та висновків.. Але в цьому і була найбільша проблема, яка змушувала втікати, бігти і до крови стесувати коліна. Відчуття не давали відповідей, а сухо констатували факти. А факти – вперта річ, з ними треба просто миритися... А відчуттям це не властиво...

Він просто звалився на її заморочену голову, вибивши одним поглядом все її «раціо» і повністю закинувши у світ відчуттів та почуттів. Всі відчуття та почуття того світу вона віддала йому, а це найбільше і найменше, що в неї було... Це ж не слова, якими можна жбурлятися, якими можна поранити...

 Він агресивно говорив, що вона дитина, бо вона собі це вигадала. А воно, певно, через те, що вона такою і була. Він міг дозволити собі зраду – фізичну, духовну – байдуже. Він не був прихильником її ідеології «довіри», але навіщо зловтішатися? Цікаво, пам’ятає, як пошпурив в неї вірою 14го? Коли кохання літало в повітрі, посмішки осяювали ніч, сміх морочив голову, а вона обливала його плече гарячим, солоним, талим снігом хворої віри. Парадоксально? А, може, віра має бути одна на двох, а не кожному своя? Може, їхня віра не змогла жити в її серці самотньо? Вони прожили одним життям на двох і позбавились цього життя в один момент одного з помаранчевих днів Помаранчевої революції, під час однієї з чергових сцени шоу «Майдан», в якій якраз була сутичка політичних іміджів. А імідж – він такий – залишається, коли людини нема поряд. Так і сталось – кожен з них забрав собі образ иншого і пішов... Тоді всі робили вибір, хтось робив, а хтось лише думав, що робить. Хтось народжував, народжував націю, а хтось ховав, ховав почуття. То що ж це за день? День Свободи, якої об’єктивно не існує? Річниця народження? Чи роковини?

А її Революція була в ній. Вона його любила настільки, наскільки це можна було робити маленьким пульсуючим згустком, величиною з кулачок. Вона думала, що життя міняється за графіком – у п’ятницю, або після штампу в паспорті, або тоді, коли сам собі вирішив. Вона ніколи не любила чекати. Цього разу вона також не врахувала Його Величности Часу. Вона думала, що сильна. Думала, зітре його з біографії спогадів одним помахом вій. Думала, що де є кохання, там немає буднів. А ще слухала инших, їхні маразматичні поради та заздрісні пророцтва... А коли почали відкриватися очі, вона вирішила додати до своїх трофеїв ще й гордість... Її революція відбулась за класичною марксистською формулою – низи не хочуть, верхи – не можуть. Але вона сама втілювала і низ, і верх в собі – і не могла. І не хотіла... через те, що не могла.

Revolutio – з лат. «колообіг». За цей рік її перевернуло і вивернуло:

ПЕРЕВОРОТ.

Протести почалися помаранчевого понеділка. Повстали площі, плаци. По-думки, по-ривання, по-гляди – помаранчеві-помаранчеві. Прикрими провокаціями перейнялись підлітки, пенсіонери, прокуратура, представники правоохоронних... просто перехожі... Помаранчеві протести переростали в помаранчеве паломництво. Пихатими, прагматичними представниками престолу по-пророцьки прогнозувався прихід Пахана. Побоялися б?! Пам’ятаєте? – Підраховували, перераховували, підтасовували. Перегнули. Підсумок печальний. Прикро? Подарувати проценти? Поквитатися? Покоритися? Пардон, панове... Пред’явити позов!!! Правосуддя подумало... Постановило... Повторити! Призначили повторне переобрання. Проголосувала. Переобрали. Просто? Подивимось:

Президент – Прем’єр, прем’єр – Президент, Президент – Прем’єр... .

Пікантні подробиці проживання президентського паростка...

Пізнавальні плітки про Порошенка...

Продаж помпезного підприємства...

Парадокси прокуратури – повторний прихід Піскуна...

Питання: плювати?..

Почекаю...

Повикидаю помаранчево-поліфонічні почуття. Печальна п’єса:

Побачимось? Прошу!.. Прийдеш? Почекаю, почекаю, почекаю... Порядно??? – Підло... Пішла. Прости. Поговорити? Прости... потрощені почуття просять покою... Па-па... Паскудно, – поплачу. Пройде? Почекаю, почекаю, почекаю... Подарую почуття папричній політиці. Патріотка? – Патріотка! Потрібна поміч? Потрібна підтримка? Політична плутанина. Підла преса. Писатиму політично-громадський «Правозахисник». Писатиму правду. Пожалію предків, подумаю про прийдешні покоління... Песимізм, печаль? – Помпадур... Пасаран... Пасаран праві. Презентація президента. Полегшало? – Поспати...! Повернення порцелянових почуттів передбачала, побоювалась. Проте по-справжньому подорослішала. Порозумнішала? Почала просто пересилювати, перебудовувати почуття, поривання. ПОТІМ почуттєвий постріл. Потік по-думок помер. Повертаємось ДО РЕАЛЬНОСТИ.

Революція відбулась. І це не через констатацію факту ЗМІ, і не тому, що Президент підписав указ про святкування Дня Свободи. Finis coronat opus. Тепер вона знає, що її дитинство було чарівне, і воно залишиться таким, але залишиться на сторінках старих фотоальбомів, на сльозах щастя у бабусі, на обкладинці першого шкільного зошиту, на відеокасеті з випускного, на майдані Незалежности...

Нехай буде День Свободи – я відпускаю свої спогади...