Макс Карповець

Вибух кольору

Передчуття вибуху

Розумію певні шляхи передчуття (інтуїтивної присутности чогось чи пак витання в повітрі безпечної небезпеки, або небезпечної безпеки) майбутніх дій, подій, творень, операцій. У нашому випадку – передчуття вибуху, частини якого були присутні в різних кутках вулиць, каварень, кімнат, підвалів. Наче тілом пересувається гвардія мурах, швидкість пересування яких все збільшується і збільшується. Вони є передвісниками. Наче ти п’єш не ту ранкову каву, хоча вона та сама ранкова кава, яку ти п’єш від сходу сонця до його сходу. Вона є передвісником. Наче ти читаєш ті самі газети, журнали, та не бачиш написаного, не розумієш, слова втікають деінде, ллються між пальцями. Вони є передвісниками. Всюди знаки, символи. Усі пошепки розповідають про дивовижну властивість кольору, про його стійкість, естетичність, міць. Раптом набридає постійно чухати тіло, пити не ту каву, не розуміти прочитаного. Набридає до нестерпности і дратівливости говорити пошепки, надто коли тебе не чують, не хочуть чути. Показуєш свої картини з домінацією кольору, доводиш його досконалість, неперевершеність, перевагу над иншими, часто зовсім не потрібними й незграбними кольорами. Сліпо малюєш инші полотна, не зважаєш на частоту їх повторювальности. Коли одинакові полотна торкаються одне одного – відбувається те, про що знав, чув, говорили. Все спалахує в контрастних тонах осіннього снігу.

Траєкторія руху

Коли б на початку минулого століття експресіоністи опинилися в епіцентрі нещодавньої революції кольору, то, певно, багато гілок сучасного мистецтва не були такими, якими вони є. Зрештою, можлива й повна відсутність цих гілок. Нині це нікого не здивує. Одне з перших припущень, яке цілком може бути досконалою правдою, чи доконаною правдою, чи парадоксальною правдою, чи правдою зі всіма її досконалими і доконаними парадоксами.

За сталих умов і сталих обставин зміни не спостерігається. Рух без першопричини неможливий. Це легко уявити як рівномірно складені хатки з гральних карт, коли при поштовху однієї всі инші за інерцією створюють рух. Повільно, поступово кожна хатка торкається наступної, і це дійство дивує, допоки не лишиться рівний пласт карт. Замість хаток може бути доміно. Чи ряд всілякої тематики книг. Чи величезні бібліотечні полиці. Й навіть кольори. Які кольори смикнув за собою помаранчевий? Як довго триватиме це «смикало»? Одні, без зайвих думок, твердять про наявність мазохізму кольору – себто – жодного иншого він не зачепив, а лише самого себе, лишаючись на сталому місці. Инші оголосять про безповоротній рух в нікуди, з чого випливає (ліпше, виринає), що взагалі безсенсовно провокувати той самий рух. Згадаймо абстракціоністські пошуки кольору, який би зумів якнайліпше і найтонше відобразити навколишній світ. Пошуки призвели від хаотичного накопичення кольорів, фігуративних елементів, супрематичних площин лише до одного – білого. Білий на білому. Порожнеча. Призвели до суцільного й конкретного НІЧОГО. Отож, як думка перших, так і думка других ірреальних піддослідних віртуального опитування, сходиться в позиції «нічого й нікуди». Але щоб потрапити від початкової точки (зафарбуємо її в оранжевий колір) до кінцевої (не будемо її фарбувати) треба подолати певну відстань, якою б вона не була. Акуратно оминемо апріорі Зенона, й припустимо, що рух був, існував, тривав, не покошувався у жоден бік. Не лише один рік він був, а продовжує текти надалі. Так, місцями сонячна лінія часто тьмянітиме, місцями пульсуватиме (зокрема в кінці осени – пори натхнень і спогадів) як на полотнах митців, так і на полотнах пам’яті. У будь-якому разі, вона (тобто пам’ять) тоді є цінною, коли безпосередньо зафіксована, най то часто буде неофіційно і нелегально. А чи така фіксація не є ліпшою за всі инші? Саме заборона тих чи инших речей робить їх цінними, дорогими. Тому не варто робити поспішні висновки про кінець переміщення, про псування кольору, бо кінець часто є початком иншого руху.

Радіус вибуху

Всепроникненість кольору характеризується кількома ознаками. Це його безпосередність, пульсація, актуальність, сталість, стійкість… Сприйняття його легше пояснюється на рівні психологічному, аніж фізично-примусовому. Поширення настільки швидке, що мигтіння не припиняється цілодобово. Це коли водій більше уваги звертає на помаранчеву третину світлофора, коли апельсини на всіх ринках країни дорожчають, коли на картинах переважають макио, коли фани електронної музики віддають перевагу яскравому одягу лише одного кольору, коли невдах закидають гнилими фруктами кулястого походження, коли вагони товарних потягів тріскають від надмірної кількости вищезгаданих фруктів, коли в темних під’їздах нічного міста зустрічаються graffiti переважно одного й того ж кольору, коли, коли дістають з горища пластмасові вудки і нанизують на них, наче шпагою оливку, прапор «несовєтського» походження, коли школярі присвячують вірші не своїм першим коханим, коли дихання не вистачає на гасла, коли… Инакшими словами, хтось користується психологічною слабкістю когось, при цьому другий абсолютно цього не помічає, або не намагається помічати, або не має часу придивитись уважніше. Навіщо ускладнювати собі життя й иншим? Домінування кольору в різних елементах соціуму, зокрема елітарному й масовому, умовно можна охрестити комунікативним постмодерном, на теоретичному рівні. Коли на Заході синтезували обидва класи завдяки літературі, кінематографу, мистецтву, як такому, то в нас це набуло инакшої ознаки. Радіус поширення охопив все суспільство, попри його згоду чи незгоду. Індикатором виступив колір.

Вибух, як феномен

Розкриття поняття «вибух» – справа марна й безнадійна, бо кожне поняття є за своєю природою є поняттям безглуздим і непотрібним. Приречений той, хто живе поняттями, термінами. Вони не піддаються ні писемності, ні мовленнєвості. Це аргументовано доводить історія, навіть якщо факти є болючими сторінками єдиної книги. Як би не хотілося, та сторінки не вирвеш, їх навіть не заклеїш, адже їх набагато більше, ніж «невибухових». Часто кількість наближається до критичної мітки. При знищенні колючих сторінок зруйнується сама книга, сенс й мета жити.

Та вибуховість є не лише негативним фактором, не завжди вона є смертоносною і радіаційною. Це однобічне трактування, тому керуючись думками про двозначність всього сущого стверджую: золота середина феномену полягає у його рівномірності й злагодженому розповсюдженні (на кшталт посіву культурних рослин: не будемо ж ми засівати лише частину поля озиминою, знаючи, що пустуватиме друга частина – будемо лиш тоді, коли матимемо альтернативу, але про це згодом). Тому керуючись теоретичними міркуваннями зрозуміло, чому реакція на колір є різною. Хоча все набагато зрозуміліше в практичному сенсі. Просто не всіх задовольняють апельсини й маки. Певним особам більш імпонують сині сливи й білі півонії.

Альтернатива часто є протилежністю, а не другим «або». Будь-яке змішування діаметрально-протилежних кольорів неминуче призведе до народження ще одного – червоного, одного з найбільш небажаних. У цьому й полягає феномен вибуху – в повній відсутності будь-якого елементу червоного, на противагу багатьом, які так би хотіли, щоб він був.

Колір вибуху

Нарешті про колір вибуху. Я не певен у його сучасному трактуванні, тобто в його приреченій мінливості. Бодай на секунду зазирнути в майбутнє, щоб знати достовірно про відсутність чи присутність елементів вибуху. Маю думку, що при належній реставрації колір може існувати якщо не вічно, то досить таки довго. Згадаймо стародавні фрески й мозаїки, які й по нині приносять позитив, який, в першу чергу, пов’язаний з часовою обтяженістю. Ще цінність в їх меморіальному сенсі, вони показують, розкривають нам скриньку світу, чи його варіацію. Головне – не дати йому мутувати до попередньо згадуваної білої марноти. Коли ця марнота настане, з’явиться ще одна болюча сторінка. Не допоможе жодна реставрація, єдиний шлях – відтворити його спочатку. А це неможливо, попри всі можливі неможливості й неможливі можливості. Але – хто прагне, той отримає. Чи не так?..