Олег Супруненко

Полігон «Україна» відкрито?

Час нещасливих знахідок

Коли черговий диктаторський режим залишає нарешті чергову країну, яка спромоглась із цим режимом покінчити, для звільнених громадян настає час нещасливих знахідок. Трупи опозиціонерів, замурованих піночетівцями у фундаменти будинків, розстріляні курдські родини, знайдені родичами після падіння Саддама Хусейна... Перелік можна продовжувати довго. Ту систему, що нібито впала наприкінці історичного 2004-го в Україні, навряд чи можна назвати диктаторським режимом. Письменник Дмитро Чобіт назвав це явище по-иншому – «час підлої влади». І він був правий. Нещасливих знахідок було знайдено не так вже й багато (хоча, може, погано шукали?). Та чимало знайшлося речей підлих.

Лютий 2005 року. Країна ще живе емоціями «Помаранча», ще складають наївні радикали «чорні списки» тих, кого негайно треба гнати з керівних посад із вовчим квитком, ще на слуху красиве слово «люстрація», ще живі надії на покарання злочинців, на відновлення справедливости, на «бандитам – тюрми!». Тим гучніше був вибух «відходного скандалу», що пролунав наприкінці найкоротшого короткого місяця в році у Закарпатті. Адже які асоціації викликає в українського громадянина цей чудовий край? Напевно, у першу чергу – гори, струмки, полонини, нарти... Повені – на жаль, теж. Гриміло також на весь світ маленьке Мукачеве – і аж ніяк не завдяки своєму замкові. Та все ж таки на перших місцях – щось туристичне і рекреаційне. Воно й вірно – на розвиток саме цих галузей сподіваються в Закарпатті найбільше. А ось на що в області не розраховували ніколи – так це на перетворення її в кладовище промислових відходів. Якщо великої промисловости тут майже немає – то звідки відходи? Але вони в краї з’явилися. Раптом виявилось, що їх завезли з Европейського Союзу. Про це 25.02.2005 розповіла закарпатцям обласна газета «Трибуна». Вона надрукувала велику статтю під заголовком «Отруювачі». Підписався якийсь «полковник Семен Височан», що викликало асоціації з прославленим майором Мельниченком. І як у випадку з майором, громадянам була видана порція дуже неприємної правди. Як у випадку з майором, «полковнику» з історичним козацьким прізвищем можна було і не вірити – але повірили практично усі. Занадто вже детально і зі знанням справи була розписана афера, суть якої в тім, що на Закарпаття кілька років поспіль завозилися небезпечні промислові відходи.

Експортером відходів виявився транснаціональний концерн ELTEX, точніше – його філія в Угорщині. ELTEX широко відомий у Европі як виробник полімерних матеріалів, декоративних виробів з дерева та пластику. Менше відома його діяльність з перевезення та знешкодження виробничих відходів. Відділення концерну є в багатьох країнах світу, зокрема, і в Угорщині, у місті Дебрецен.

Відомо, як прискіпливо в Европі ставляться до власних відходів. Там за розміщення звичайного побутового сміття потрібно платити приблизно по 50 доларів за тонну. Ціна ж поховання промислових відходів в десятки разів більша. А позбуватися відходів конче. Тому дуже до речі для транснаціонального концерну по сусідству з Угорщиною опинилася велика країна, керована владою, з якою завжди можна домовитися. (Загалом, вивіз відходів з багатих країн у бідні і корумповані – бізнес давній і поширений у цілому світі. Пам’ятається, навіть один з улюблених серіалів громадян доби пізнього СССР – «Спрут» (чи то третій, чи то четвертий), був присвячений аферам італійської мафії з радіоактивними відходами).

На українському боці, зовсім поруч з угорським кордоном, у місті Берегово, була організована фірма під назвою «Озон». Насправді «Озон» озонувати карпатське повітря не збирався. Згідно статутних документів, підприємство мало б займатися виробництвом гумотехнічних виробів, штучної шкіри, полімерної транспортної тари. Однак, розмістившись в одному з номерів готелю «Закарпаття», підприємство розгорнуло бурхливу діяльність, із означеними видами бізнесу пов’язану хіба що в її кінцевій стадії. А саме – з відходами виробництва.

Відходи підприємство узялося ввозити на територію України, підписавши відповідний контракт із угорським відділенням фірми ELTEX. Як писав у своїй статті «полковник Височан», для того, аби завозити в Україну заборонені речовини, угорська сторона-експортер проводила махінації з митними кодами, простіше – подавала небезпечні речовини як дозволені до ввезення. Відтак, під видом мінеральних добавок для сільського господарства і теплостійких наповнювачів, упродовж 2002-2004 років у країну були завезені сотні вагонів шкідливих речовин. Прочитавши матеріал газети «Трибуна», закарпатці відчули справжній шок. Адже Закарпаття тільки здається краєм, вільним від екологічних проблем, де усім дихається легко, вода чиста і прозора, їжа не напхана «хімією». Насправді в області проблем немало – і не тільки з лісом, що вирубується. Як і инші українці, жителі Закарпаття хворіють онкологічним захворюваннями, страждають від брудного повітря в містах, п’ють брудну і шкідливу для здоров’я воду. Адже не всі живуть на чистих гірських полонинах – є ще городяни, та й жителі сіл після тривалої агрохімізації совєтської, і під час хімізації нинішньої, ніким не контрольованої, аж ніяк не прискають здоров’ям. Міські смітники переповнені, вони горять і труять околиці, про сільський «менеджмент відходів» і говорити страшно – сміття лежить повсюдно, ним забиті рови, канави, під час весняних паводків вода несе тонни гидоти. А про реалізацію численних стратегій і програм стійкого розвитку тільки говорять та пишуть. І на цьому тлі знаходяться «добродії», які вирішили зробити область ще й смітником закордонних промислових відходів!

Скептики могли, щоправда, засумніватися в істинності фігури загадкового полковника. Та через два тижні після статті у «Трибуні» на ім’я нового-старого генпрокурора Піскуна і зовсім нового міністра охорони навколишнього середовища Ігнатенка був зроблений депутатський запит народного депутата від Закарпаття, комуніста Івана Миговича. Нардеп фактично легалізував газетну інформацію. А паралельно нардепівському запиту підтверджувати істинність викладеного «полковником» почало саме життя. Жителі области, відчувши, що настав час перестати боятися, почали заявляти про смітники відходів.

Навесні 2005 року до голови Берегівської РДА, а також до начальника райвідділу СБУ і начальника екобезпеки звернулися 33 мешканці села Велика Бакта. Вони заявили, що практично посередині села, неподалік від водонапірної башти, лежить купа величезних мішків (усього майже дві сотні тонн (!)) з невідомим вмістом. «Хазяїном» мішків є директор ТОВ «Озон» Йосип Гал, який сам проживає у В. Бакті. У 2004 році він завіз велику партію товару нібито для подальшого транспортування на підприємства України як добавку для гумової продукції. За документами ця добавка називалась «Премікс». (В подальшому виявилось, що під цією гарною назвою ховається суміш з дрібно помеленої гуми, змішаної з чим завгодно – сажею, глиною, целюлозою та навіть помолом кокосових горіхів. В «суміші», а саме так можна перекласти слово «премікс», були виявлені великі дози важких металів). Якийсь час селяни, хоч і мали підозри, вірили сусіду-бізнесмену. Та до зими стало зрозуміло, що транспортувати «сировину» ніхто нікуди не збирається. Бо дивно було б завезти куплене за гроші добро, і кинути його на пустирі, під дощем та снігом. А після публікацій у пресі про реальну діяльність «Озону» все стало зрозуміло. Частина закордонних відходів лежить просто у всіх на очах! Бактянці зажадали вивезти мішки силами МНС і провести знезаражування території, зробивши попередній аналіз вмісту. Якщо ж мішки залишаться не вивезеними, селяни погрожували вивезти непотріб під двері органів влади.

Так почалась довга епопея мешканців Великої Бакти, а згодом і инших жителів Берегівського району, з одного боку, а також бізнесменів-«озонаторів» та різноманітних владних інстанцій, з другого. Директор «Озону» Йосип Гал запевняв, що купив теплостійкий наповнювач «Премікс», який використовується в технологіях виробництва систем гальмування, у кількості 500 тонн, за ціною 20 доларів за тонну. Доволі недорого, на диво. Тим більше, що в ціну включена вартість пакування, завантаження і витрат, зв’язаних з митними процедурами при експорті товару. І все ж дивний виходив бізнес – заплатити 10.000 доларів, щоб потім розкидати мішки з товаром по Берегівщині. Тоді ж з’ясувалось, що товар «складується» у різних точках. На території району їх було виявлено вісім, загальною масою в 1009 тонн. «Премікси» зберігались партіями від 100 до 255 тонн на складах різних підприємств міста Берегово та району. Дві невеликі (порівняно) партії зберігались, так би мовити, з особливим цинізмом. 15 тонн порошку були виявлені на території ВАТ «Берегівський комбінат хлібопродуктів», 5 тонн – просто на подвір’ї школи в селі Шом.

На гарячу тему відкликнулись практично всі ЗМІ Закарпаття, до них приєдналися автори головних газет України та тележурналісти провідних національних каналів, а також медіа із сусідньої Угорщини. Реагуючи на публікації в пресі, звернення народних депутатів і місцевих органів влади, обласна і Генеральна прокуратура зайнялися питанням ввозу на територію України великої партії промислових відходів. Любитель гучних заяв Святослав Піскун анонсував справу на 4.000 тонн (!) промислових відходів 1-го, найнебезпечнішого класу, які були завезені в Україну навіть не з Угорщини, а транзитом після їх збору з цілої Европи. У червні 2005 президент України своїм розпорядженням створив спеціальну комісію з перевірки незаконного ввезення відходів, куди увійшли великі посадовці 11 міністерств та відомств, на чолі з першим віце-прем’єром Анатолієм Кінахом. Така увага до проблеми з боку влади повинна була принести закарпатцям почуття заспокоєння. Однак, не принесла: аж до осені лежали мішки з чорним смердючим порошком, там де їх і знайшли. Журналісти тим часом підливали олії у вогонь. Бо ж до вибуху «відхідного скандалу» більшість людей, що жили по сусідству з небезпечним матеріалом, не знали, з чим мали справу. Виявилось, що деякі селяни навіть прийняли порошок за добриво і «підгодовували» ним свої городи. На дворі школи у селі Шом діти грались із порошком, що посипався із дірявих мішків.

Незабаром практика підтвердила давнє спостереження: хочеш завалити справу – створи комісію. «Президентська» комісія з високопосадовців не дала відповіді не тільки на питання, що робити із завезеним токсичним «добром», але й не визначила, що воно взагалі таке. Дві спеціальні експертизи, зроблені у двох провідних дослідних інститутах, дали протилежні результати. Так, відповідно до висновків експертизи Інституту гігієни і медичної екології ім. О. Марзєєва, відходи не несуть реальної погрози здоров’ю людей. Цей висновок став до вподоби і керівництву МНС, на яке було покладене завдання позбавити від «преміксу» населення Берегівського району, і иншим представникам влади. Відповідно ж до висновків Інституту екогігієни і токсикології ім. Л. Медведя, дані відходи є речовинами першого класу небезпеки. В них перевищено допустимий вміст важких металів: нікелю – у 8 разів, свинцю – у 3-8, хрому – у 40-50, цинку – у 220, міді – у 1000 разів. Ці дані були передані до Генпрокуратури, і ГПУ з ними нібито погодилась.

Розбіжності у думках спостерігались не тільки щодо вмісту відходів, але й щодо їх суті. Бо директор фірми «Озон» не припиняв стверджувати, що возив він із Угорщини до України саме промислову сировину, вкрай необхідну для вітчизняної промисловости. І що цікаво, йому вірили. Вірили, що в Україні немає власної гумової крихти, отриманої чи то від помолу автомобільних шин, чи як залишків від виробництва гальмових колодок. Вірили, що в Закарпатті, де день і ніч гудуть пилорами, а тисячі тонн тирси гниють, бо у численних ділків від лісового бізнесу немає часу і бажання займатись такими дрібницями, як, наприклад, виробництво паливних брикетів, є потреба в закордонній тирсі. Бо ТОВ «Озон» завозило не тільки «премікси», але й вагони забрудненої формальдегідами тирси, яку потім палили на місцевих цегляних заводах. Таке собі альтернативне джерело енергоносіїв... До того ж, палили не де-небудь, а у селі Косино, відомому своїми запасами термальних вод. Де давно планують створити курорт із термальними басейнами і відповідною інфраструктурою. Зрозуміти, чому ж бізнесмени-«озонатори» не продали цілу тисячу тонн сировини, натомість розкидали її де тільки змогли, ніхто не намагався. Що вже казати про відповідь на питання: де ще три тисячі тонн «преміксів»? Бо ж Піскун заявив про 4.000, а виявили тільки одну. По області ходять чутки, що решта розкидана по лісових хащах, занедбаних полях, і навіть лежить у залізних контейнерах на дні найбільшого в Закарпатті водоймища – штучного кар’єру поблизу села Дідово. Чому посадовці вірять в такий дивний бізнес, можна тільки припустити. Знешкодження 1 тонни «преміксу» з дотриманням правил поведінки з особливо небезпечними відходами, за оцінками незалежних експертів, коштує 14.000 гривень. Скільки коштуватиме знешкодження 1000 тонн? А ще трьох, якщо їх добре пошукати по невеличкому Закарпатті? Платити ж мали б винні у забрудненні краю. То й не дивно, що організатори експортно-імпортної операції (про них трохи далі) докладають чималих зусиль, аби платити не довелось.

Лише восени, після серії пікетів місцевих мешканців, мітингу у Берегові та численних листів до влади всіх рівнів, історія з «преміксами» дійшла до хоч якогось логічного завершення. У жовтні бійці Закарпатського спеціального воєнізованого аварійно-рятувального загону МНС нарешті почали операцію з вивезення відходів з несанкціонованих звалищ. На допомогу їм надіслали колег із Львівщини і Прикарпаття. Майже сорок бійців, натягнувши на себе костюми хімзахисту Л-1, протигази та апарати для дихання, приступили до збору порошку в нові мішки та відвантаження його в залізничні вагони.

Що ж робити із зібраними бійцями МНС відходами, незрозуміло. У регіонах, куди планували завезти «Премікс» на переробку (Івано-Франківська і Сумська області) місцеві «зелені» пригрозили акціями протесту. Та й прокуратура, яка вочевидь без ентузіазму веде слідство, тепер не дає дозволу на вивезення відходів як речових доказів. У підсумку ситуація створилася патова. Зібрані «мнсниками» відходи завантажені у залізничні вагони і чекають своєї долі. На момент написання статті Берегівщини вони не залишили – 8 вагонів стоїть на запасних шляхах станції Берегово, 16 – на станції Боржава.

Гірка доля кислих гудронів

Не варто, однак, думати, що тільки Закарпаття, завдяки своєму прикордонному положенню, стало жертвою імпортерів відходів. Полігоном для відходів із благополучної Европи вже давно стала територія багатьох областей України, а можливо – усієї країни. Наприкінці червня минулого року із сенсаційними заявами виступив народний депутат, голова Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування і ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи Геннадій Руденко. На засіданні Комітету він заявив про ввіз з 2002 року в Україну з Угорщини через Львівську область иншого виду відходів – гудронових залишків. Під видом «сумішей для будівництва» у три області – Львівську, Сумську й Івано-Франківську, з метою утилізації були завезені великі партії цих відходів. Крім того, за словами депутата, гудрони планувалося реалізувати у Придністров’я.

Упродовж 2001-2004 років у Львівську область у великих кількостях завозилися небезпечні відходи відомої в центральній і східній Европі нафтогазової компанії МОЛ. Так, у липні-жовтні 2003 року ТОВ «Осма-ойл» з Угорщини на територію Львівщини були завезені небезпечні відходи: 3 тисячі тонн котлових залишків малеїнового ангідриду і 3 тисячі тонн гудронових залишків. Перші були доставлені до міста Дрогобич (ВАТ «Прикарпатбуд»), а другі – на Добротвірську ТЕС. У жовтні 2003 року жителі Добротвора, довідавшись, що на Добротвірській ТЕС будуть спалювати небезпечні речовини, забили тривогу. У пробах, узятих із призначених до спалювання відходів, було виявлене значне (у 300-500 разів!) перевищення миш’яку й инших шкідливих речовин. Рішенням суду спалювання гудронів на Добротвірській ТЕС було заборонено. Близько 3000 тонн гудронових залишків залишилося на електростанції, половина з них (27 вагонів) так і не були розвантажені. Під час президентської кампанії, користаючись тим, що увага контролюючих органів прикута до виборчого процесу, ТОВ «Осма-ойл» вирішило розмістити завезене «добро» в инших місцях країни. У вересні-жовтні 2004 року частина вагонів з гудроновими залишками з Добротвірської ТЕС була перевезена на територію ВАТ «Прикарпатбуд» (місто Дрогобич), а відтіля відходи були відправлені донецькій фірмі ТОВ «Регіонпромсоюз». Гудрони дивним чином одержали коди нейтральних до навколишнього середовища бентонітів, і після такого алхімічного перетворення прибули на станцію Зернове Сумської области. Насправді, відходи навіть не перевантажувалися, просто мінялися коди і назва перевезених речовин. Вагони направлялися в місто Середина Буда (Сумщина), на ВАТ «Середино-Будський завод металургійного устаткування». Найімовірніше, з метою спалювання в печах. Але спалені вони не були – після звернень природоохоронців подібні спроби були припинені.

І це далеко не єдиний випадок. У 2002-2003 роках на Львівщину з тієї ж Угорщини від тих самих експортерів було завезено близько 17 тисяч тонн нейтралізованих гудронових залишків. Покупцем виступило Державне підприємство МВС України «Спецсервіс» (досить дивним сервісом займалася міліція). Відходи, так званий модифікатор (продукт змішування відходів – звичайно в пропорції 9 чи 19 частин відходів на 1 частину глини) планувалося спалювати на Миколаївському цементному заводі (Львівської области), а також реалізувати на Рибницький цементний комбінат (РЦК). Однак, при дослідному спалюванні на Миколаївському цементному заводі виникли технічні проблеми, а РЦК відмовився від такої «сировини» після одержання партії в 15 вагонів. Відтоді неспалені відходи зберігаються на промисловому майданчику, орендованому «Спецсервісом» у Роздільского державного гірничо-хімічного підприємства «Сірка» (біля Нового Роздолу Львівської области).

Чим небезпечні гудрони? По-перше, вмістом у них сірчаної кислоти. Вапно повинно її нейтралізувати, але наскільки ефективно і сумлінно це робиться – сказати важко. Крім того, у модифікаторах є важкі метали – ртуть, кадмій, нікель, свинець, хром, цинк, барій, миш’як. Гудрони містять також поліциклічні ароматичні вуглеводні – вкрай шкідливі речовини, у більшості приналежні до першого рівня небезпеки. Під час збереження, а тим більше спалювання, усі ці речовини можуть потрапляти в ґрунт, воду, атмосферу.

Тимчасова зупинка на профілактику минула?

Те, що в період «розвинутого кучмізму» Україна стала привабливою для ділків, які збували в нашу країну відходи, не дивно. Країни, уражені корупцією, обов’язково стають бажаними об’єктами бізнесменів, які намагаються збути за безцінь небезпечне сміття. Тому перелік регіонів України, які потрапили в сферу незаконного ввезення небезпечних відходів, не обмежується чотирма вищезгаданими областями. Є інформація, що так званий модифікатор завозили в Одеську область, на Одеський цементний завод. Імовірно, там його і спалили. Широким є список видів імпортованих відходів. Це вже відомі нам «Премікс» та кислі гудрони, забруднена формальдегідом деревна стружка, забруднений ртуттю склобій (завозився на переробку на Микитівський ртутний комбінат). За даними еко-правозахисників, в Україну планувався, а можливо, і здійснювався, ввіз все з тієї ж Угорщини відходів газоочистки, білкового борошна.

Окремою темою стоїть питання транзиту відходів. Наприклад, у травні 2004 року на станції Мостиська (Львівщина) при перевантаженні відходів, що прямували з Польщі до Казахстану, частина висипалася на ґрунт. Випадок, мабуть, не одиничний.

Не може не насторожувати й факт надзвичайного інтересу західних інвесторів до українських цементних заводів. Є підозри, що інвесторів цікавить не стільки саме виробництво цементу, скільки печі цих заводів. У вогні високої температури можна спалити багато різних, спеціально привезених через кордон модифікаторів. Існує й инший шлях. Міські влади багатьох обласних і навіть районних центрів країни часто зваблюють бізнесмени, які обіцяють допомогти вирішити найгострішу для всіх населених пунктів країни проблему побутового сміття. Пропонуються різні технології (звичайно пов’язані зі спалюванням відходів). І ненав’язливо подається думка, що для потужностей заводу місцевого сміття буде обмаль, і можна буде допомогти підприємству імпортною «сировиною». Поки що жоден з подібних проектів реалізований не був. Швидше за все, не від патріотичности влади, а від її жадібности – занадто багато хотіли чиновники за потрібні дозволи.

За рік, що минув з часів вибуху «відходного скандалу» на Закарпатті, тих, хто вірить у торжество справедливости, покарання усіх винних і остаточне рішення проблеми завезених з Угорщини (а швидше за все – транзитом через цю країну з ряду европейських держав), певно, не залишилось зовсім. Та й чого чекати, коли на волю повиходили навіть бандити, які у 2004 році били в Мукачеві та на Тячівщині народних депутатів, готували озброєний напад на мирну демонстрацію «помаранчевих» в Ужгороді тощо? Ватажкові закарпатської «бригади» Володимиру Паульо світило від 10 років до пожиттєвого ув’язнення, а суд обмежився умовним терміном. Що на тлі такого надгуманного правосуддя думати про імпортерів чи то «корисної сировини» (як вони стверджують), чи то відходів (як воно є)? Нікого ж не вбили, не побили навіть.

Не дивно, що вже майже непоміченою пройшла інформація: у жовтні 2005 року в Донецьку область через порт Ізмаїл надійшло дві з половиною тисячі тонн вантажу, названого добавками до бетону. Цінними добавками виявилися суміш бурого вугілля, мазуту і глини – певно, з такою сировиною в Україні дефіцит. Вантаж прибув у 31 залізничному вагоні – угадайте, відкіля? З Угорщини! «Цінні добавки» звалили під відкритим небом, на майданчику Сніжнянської центральної збагачувальної фабрики. За підозрою у тому, що це чергова партія промислових відходів, незаконно імпортованих з Европи, СБУ та прокуратура порушили кримінальну справу. Найцікавіше, що про факт завезення чергової партії імпортних відходів, після такого галасу в пресі, на цей раз ЗМІ практично промовчали. Чи означає це, що після вимушеної технічної перерви полігон «Україна» готовий для прийому широких партій відходів у асортименті? Самовивіз, недорого...