Ганна Гопко

Постчорнобильська ментальність

Тема спорудження сховища відпрацьованого ядерного палива привернула увагу світової спільноти до Чорнобиля та спричинила інформаційно-дискусійну хвилю в Україні. Хоча уже традиційно перед наближенням чергової річниці Чорнобильської трагедії політики, медіа, міжнародні організацій усе частіше згадують про 1986 рік. Масові приїзди в Україну знімальних груп, журналістів із иноземних медіа засвідчують інтерес до проблеми. Поверховий чи ні – можна судити лише з того, який вплив такі візити мають на вирішення проблеми...

У той страшний рік, коли Чорнобиль став темою номер один у світі, західні мас-медіа використали екологічну катастрофу, аби показати реалії життя у Совєтському Союзі: «на момент катастрофи дані та інформація приховувалися не лише перед росіянами, але й перед світом» (20., с. 183). Чорнобильська катастрофа привернула увагу світових мас-медіа до екологічних проблем України. У 2000 році німецький журнал «Deutschland» ілюструє статтю «Екологічна політика та екологічний журналізм: німецький досвід як шанс для України» фотографією із Чорнобиля та звертає увагу на те, що «частка відносно чистих території України становить всього 7% загальної земельної площі». Автор статті радить українським політикам перейняти досвід Німеччини, де екологічна політика є постійною складовою державної політики з початку 80-х років.

Наслідки Чорнобильської трагедії мали б стати стимулом до поліпшення екологічної ситуації в Україні. 20 років – це немало часу, аби збагнути біду, осмислити реалії та навчитись працювати на випередження. Однак захист і збереження довкілля в Україні має свої «національні» особливості. Українські чиновники звикли ліквідовувати наслідки проблем, а не завдавати превентивних ударів.

Окрім того, деякі «бізнес»-чиновники заробляють гроші на забрудненні довкілля та чужому здоров’ї. Як приклад, завезення на територію України під прикриттям Міністерства охорони навколишнього природного середовища гудронів з Угорщини. Чому досі Генеральна прокуратура, котра порушила кримінальну справу, не використала положень Міжнародної Базельської Конвенції, згідно з якою Україна може вимагати реімпорту завезеної отрути на власні території?

Нещодавно німецький журналіст, доктор хімічних наук Ральф Аренс у щотижневій газеті «VDI-Nachrichten», яку читають також в Австрії та Швейцарії, опублікував статтю «А потім прийшов головний біль» (http://www.vdi-nachrichten.com). Автор статті на прикладі закарпатського села Бакта показує, як Україну перетворюють на полігон для небезпечних та шкідливих для здоров’я відходів Відкриваючи европейській спільноті правду, автор розповідає про наслідки цієї екологічної проблеми. Хоча українські журналісти неодноразово висвітлювали ситуацію у Бакті, однак віз і досі там... Уже в підзаголовку статті Довкілля: «Туризм» небезпечних відходів в Европі продовжується як прибутковий бізнес» він пише:

«Туризм небезпечних відходів вже традиційний в Европейському Союзі. Вивіз відходів в инші країни – дешевий варіант. До 1989 р. у великому масштабі транспортували щороку приблизно 675 000 т. токсичного сміття зі старої ФРН у колишню НДР. Але, очевидно, історія повторюється: фірми нових держав ЕС транспортують небезпечні відходи просто через кордони на Схід».

Мешканцям Бакти влада та бізнес зробили подарунок: у село завезли першого класу небезпеки речовину (премікс). Близько 200 тон преміксу негативно впливали на здоров’я людей. Про результати аналізу один з хіміків сказав: «Ще кілька років – і у Бакті не буде жодної людини!»

Зрозуміти проблему мешканців можна лише «пропустивши» її через себе, побувавши на місці подій. Восени минулого року на запрошення громадської організації «Екосфера» я побувала в цьому закарпатському селі. «Премікс» лежав посеред села просто неба. Щоб знайти здоровенну купу мішків, не треба було розпитувати місцевих мешканців. Отруйний запах – найліпший помічник.

Під час цієї екстремальної «екскурсії» я познайомилась із сім’єю Миколи та Йолани Сіренків. Українець Микола та закарпатська угорка Йолана уже понад 15 років живуть у Бакті, виховують двох доньок. Як ніхто инший, ця родина відчуває на собі вплив «міни сповільненої дії». Склад із понад 200-а тонами преміксу розташований за 200 метрів від їхнього будинку та розсаднику троянд. Неприємний запах чути у них на подвір’ї. «Це гірше, ніж Чорнобиль. 11 років ми будували цей будинок, тяжко працювали. А тепер не можемо тут жити через ту отруту. Діти почали часто хворіти та постійно скаржаться, що голова болить» – ділилась Йолана Сіренко.

ЇЇ чоловік Микола показав мені фото та документи, серед яких скарги до районних чиновників та депутатів Верховної Ради, Генеральної прокуратури. Зараз премікс завантажили у вагони.

Таких сіл, як Бакта – тобто «маленьких Чорнобилів» – в Україні уже чимало. Як стверджує Дмитро Скрильніков, екологічний детектив, адвокат «Бюро екологічних розслідувань», «1500 тон преміксу, знайденого на Закарпатті – це тільки один з прикладів, який завдяки громадськості набув розголосу. Як на мене, то можна впевнено сказати, що це тільки верхівка айсберга. Тільки з достеменно відомих нам фактів та публікацій у пресі я можу назвати ще кілька видів відходів, що завозились упродовж останніх п’яти років в Україну:

- близько 25 000 тон відходів переробки нафти (кислих гудронів та залишків ангідриду малеїнової кислоти) угорської нафтогазової компанії МОЛ, що завозились на Львівщину, а тепер розвезені й по инших областях України (до речі, на Львівщині планувалось утилізувати близько 100 000 тон);

- близько 3 000 тон тирси, насиченої формальдегідом, яка завозилась та спалювалась на Закарпатті (офіційна мета завезення – як вигоряючий наповнювач для виробництва цегли!);

- близько 6 000 тон так званого концентрату білкових речовин.

Нещодавно з’явились повідомлення, що і по Дунаю через порт Ізмаїл завозились небезпечні відходи. Крім того, нас непокоїть те, що більшість з перелічених відходів тихо, без жодних дозволів та експертиз, спалювались на різних заводах з виробництва цегли, цементних заводах та инших, де є потужні печі. А це і діоксини (які, до речі, були виявлені у пробах угорських гудронів), і важкі метали, инші небезпечні речовини. Ускладнює вирішення проблеми те, що й досі окремі чиновники, що були причетні до завезення відходів, залишились на своїх місцях... У даному випадку, вважаю, Україна повинна показати свою тверду позицію та вимагати дотримання міжнародних зобов’язань у цій сфері від будь-яких країн».

Чи знали українські чиновники про завезення чужих відходів?

«Ще з 2003 року ми звертаємось до Ради Національної безпеки і оборони, Генпрокуратури, инших компетентних органів з інформацією про те, що Україна стає полігоном европейських відходів різного ґатунку та класу небезпеки. Тому необхідно негайно провести розслідування усіх випадків. На мій погляд, варто було б також запровадити мораторій на завезення відходів, а також розробити та впровадити ефективний правовий механізм попередження та контролю завезення на територію держави небезпечних відходів», – говорить Дмитро Скрильніков.

Діяльність, метою якої є завезення та утилізація на території України відходів, має організований характер та поширилась на всю територію держави. До цього процесу залучено ряд иноземних та українських підприємницьких структур і, очевидно, не обійшлось без сприяння окремих посадовців різного рангу. За інформацією спеціалістів Інтерполу, незаконний експорт відходів з індустріалізованих країн нібито з метою подальшої утилізації чи використання в инших країнах, стає дуже серйозною проблемою. Нещодавні дослідження у США показали, що такий вид, як екологічні злочини, є одними з найбільш швидко зростаючих. А серед екологічних злочинів – незаконний експорт відходів та торгівля зникаючими видами – посідають за поширеністю перше місце. Тоді, як усі сили скеровані на боротьбу з тероризмом, екологічні злочинці становлять постійно зростаючу загрозу. Зокрема, голова комітету з екологічних злочинів Інтерполу Ендрю Лаудербек, посилаючись на це ж дослідження в США, стверджує, що екологічна злочинність найбільш прогресуюча, в її сферах накопичено від 22 до 31 мільярдів доларів.

Чужі відходи – це ще й додатковий тягар для нашої економіки. Адже бракує коштів для утилізації власних небезпечних речовин. За даними Генпрокуратури, «на долю України припала чверть загального обсягу забруднень колишнього Совєтського Союзу (Україна займала лише 3% території СССР). Кількість накопичених відходів становить 50 тис. тонн на 1 квадратний кілометр, що є найвищим показником у світі. Токсичні, радіоактивні відходи підприємств вугільної промисловости, хімічно-металургійного, машинобудівного, паливно-енергетичного, будівельного та аграрно-промислового комплексів упродовж десятиріч практично не утилізуються та не знешкоджуються, їх маса становить 30 млрд. тонн. Відходами зайнято понад 160 тис. га земель сільськогосподарського призначення, лісового фонду, прибережних захисних смуг».

На вирішення екологічних проблем у держави немає коштів – постійно скаржаться екологічні чиновники. На сайті Української Гельсінської спілки з прав людини є цікава інформація. «Колегія Рахункової палати звинуватила цього року Міністерство охорони навколишнього природного середовища в тому, що воно, порушуючи Бюджетний кодекс України, не забезпечило ефективне та законне управління бюджетними асигнуваннями Державний фонд охорони навколишнього природного середовища. Цей Фонд створювався для забезпечення цільового фінансування природоохоронних та ресурсозберігаючих заходів, пов’язаних із охороною довкілля, що спрямовані на запобігання, зменшення та усунення забруднення природного середовища.

Головним розпорядником коштів Фонду є Міністерство охорони навколишнього середовища. Результати аудиту Рахункової Палати засвідчили, що нечітке планування роботи та звітности про досягнуті результати призводить до неефективного та незаконного використання бюджетних коштів. Як наслідок, 185,1 млн. грн., або 59,3% коштів Фонду використано з порушенням законодавства. Не забезпечено належної охорони і раціонального використання земельних, мінеральних, рослинних ресурсів та збереження природно-заповідного фонду, не фінансуються заходи з ядерної та радіаційної безпеки. Як наголосив у своєму виступі на Колегії Голова Рахункової палати Валентин Симоненко: «Не може бути визнана ефективною робота Міністерства, коли четверта частина коштів у 2003 році та п’ята у 2004 році (загалом – 51,5 млн. грн.) були невикористані і повернуті до бюджету, а кожна третя використана гривня коштів Фонду направлена на заходи, що не мають безпосереднього впливу на довкілля». У 2005 році, станом на 1 листопада ситуація погіршилась. Міністерством не забезпечено використання коштів Фонду, незважаючи на те, що обсяг надходжень до Фонду складав 97,1 млн. гривень. І це в той час, коли в багатьох містах України проблеми чистої питної води чи забруднення повітря необхідно вирішувати повсякденно».

Цікаво, які було вжито заходи щодо покарання винних у такій ситуації? Мабуть, такі ж, як і у випадку із завезенням на територію України «иноземних відходів». Справді, вирішувати екологічні проблеми важко тоді, коли керівні посади обіймають переважно непрофесіонали, не патріоти своєї справи та країни чи просто маріонетки. Або ж є і инші «маразми» – коли вовк пасе овець. Візьмемо львівський приклад – сьогоднішній голова управління лісового господарства є одночасно і головою екологічної депутатської комісії облради. Тобто, ця людина як голова комісії контролює і перевіряє лісове управління, що його ж і очолює...

Ще цікавіше, коли довкілля приходять захищати «бізнесмени»... Так, у 1999 році обласні депутати за подання управління екології одним списком вилучили та скасували статус заповідности понад 10-ти об’єктам природно-заповідного фонду Львівщини. Це близько 4000 га. Вилучили об’єкти під вирубку цінних порід дерев з метою заробітку. Варварська вирубка на вилучених територіях відбувалась незважаючи на те, що Львівщина має найнижчий показник заповідання у Західній Україні порівняно з иншими областями – 5,2%, тоді як в Івано-Франківській обл. – понад 15%, Закарпатській – понад 12%. У цих областях упродовж останніх років створювалися нові території, тоді як у нас перший і останній великий природоохоронний об’єкт на території Львівщини – НПП «Сколівські Бескиди», було створено у 1999 р.

Одним із об’єктів-жертв рішення 99 стали Корналовичі. Унікальність Корналовицьких дубів, що на Львівщині, помітила ще у 70-их совєтська влада. Тоді понад 700 га дубового гаю отримали статус заповідного урочища із рідкісною природною системою, зародженою 5 тисяч років тому. Науковці назвали цю землю генетичним резерватом дуба. У Червоній Книзі «Корналовичі» згадано кілька разів. Перші посягання на заповідність Корналович зробили обласні депутати у 1997 р., коли рішенням сесії облради площу Корналович зменшили втричі. А уже через 2 роки, у 1999, урочище взагалі позбавили заповідного статусу. 200-літні дуби почали рубати. Влітку 2005 р. Корналовичі отримали шанс бути врятованими для нащадків. Громадська екологічна організації WETI, у рамках проєкту «Преса та громадськість на захист об’єктів природно-заповідного фонду Львівщини», здійснила прес-тур місцями «колишніх» заповідників. Корналовичі стали першим епіцентром екстрим-туру. 40 учасників, серед яких провідні науковці, екочиновники, лісівники, природоохоронний прокурор, поїхали обговорювати перспективи заповідників у Львівщині, а насправді потрапили в Корналовичі, де застали вирубку. Громадська організація зумисне не розповідала про справжні наміри, боячись, що більшість відповідальних осіб не поїде. Прес-тур став неприємним сюрпризом для причетних до знищення заказника. Справа набула розголосу. Відтак уже восени 2005 рішенням облради до природно-заповідного фонду Львівщини було повернуто близько 100 га. цінних дубових територій.

Отак, ми платимо податки, щоб утримувати депутатів, а потім громадські організації борються з несправедливістю, породженою їхніми діями. Однак таких історій, як Корналовичі, є дуже багато... Найбільш масштабний приклад – Українські Карпати.

Ліси і досі вирубують... І не місцеві мешканці. Сотні тисяч кубометрів карпатської деревини «емігрувало» закордон під прикриттям правоохоронних органів (телепрограма «З життя лісу», липень, 5 канал). Хтось на деревині заробив чималі статки, хтось постраждав від страшних повеней 1998 та 2001 років. Хоча, більшість лісівників стверджують, що вирубка лісів та повені ніби не пов’язані.

Радіо «Свобода» у матеріалі «У країна має йти до ліпшої долі!» за 24 листопада 2004 року оприлюднило звернення екологічних громадських організацій до громадян України: « Сотні фактів свідчать про хижацьке ставлення до природи на всіх рівнях влади, абсолютну непріоритетність для влади екологічної тематики. Це неприпустимо у післячорнобильській Україні, майже вся територія якої є зоною екологічного лиха. Наслідки – погіршення стану здоров’я населення, скорочення тривалости життя, стабільне перевищення смертности над народжуваністю, зростання онкозахворювань».

І далі: «Розрекламоване «економічне зростання» відбулось здебільшого в найбрудніших галузях – енергетиці, металургії, хімії, нафтопереробці. Майже немає структурних змін у господарюванні для зменшення енергетичної залежности країни, розвитку високих технологій. Практично всі масштабні технічні проєкти останніх років мали риси екологічних, економічних та правових авантюр. Ішло будівництво без позитивних висновків екоекспертизи, техніко-економічних обґрунтувань, а то і взагалі без проєктів та кошторисів. А коли виникали скандали, оформлювались сумнівні папери. Так було з добудовою Ташлицького гідровузла, реакторів ХАЕС-2/РАЕС-4, будівництвом судноплавного каналу через Дунайський біосферний заповідник та Одеського автобану».

Як пише инше Інтернет-видання «Проековісті» у статті «Екологія та жінки» – «Екологічна криза почала проявлятися ще з середини 50-х років. Саме цей час можна умовно вважати за початок безконтрольного періоду експлуатації природи, а, отже, і її забруднення. Щорічно у природний обіг вводилося близько 1,5 млрд. тонн сировини – це майже 30 тонн на кожного громадянина України. У результаті обсяг накопичених відходів від добувної, енергетичної, металургійної та деяких инших галузей промисловости становить уже близько 15 млрд. тонн, набагато більше потрапило в воду і повітря. Причина цьому – бездіяльність природоохоронних інституцій та застарілі екологонебезпечні промислові технології».

Однак акцент статті зроблено на погіршенні здоров’я жінок, що завдасть непоправної шкоди генофонду України. «Серед жінок, що працюють у невідповідних санітарно-технічним нормам умовах, кожна друга зайнята на робочому місці, де запорошеність та загазованість повітря робочої зони перевищує ГДК шкідливих речовин або промислового пилу. За соціологічними даними, 81,5% жінок та 72,6% чоловіків відчувають екологічну небезпеку».

Представники влади не люблять інформувати людей про небезпеку, а екологічна превентивна чи розвідувальна журналістика у нас, можна сказати, що відсутня. Поки що правдивим висвітлення проблем, наданням їм фахової оцінки займаються представники духовенства. Зокрема, у Декларації ювілейного Помісного собору Української православної церкви Київського Патріархату, присвяченого святкуванню 2000-лiття Різдва Христового, проблема забруднення довкілля посідає сьоме місце, однак відзначена як найсерйозніша. «Однією з головних причин забруднення навколишнього середовища є небачене i невиправдане зростання суспільного споживання у високорозвинених країнах, де прагнення до необмеженого достатку i розкоші стало нормою життя. Екологічна криза є наслідком гріхопадіння людей i їх відчуження від Бога. Криза душі призвела до екологічної кризи».

Напередодні чергової річниці Чорнобильської трагедії ми згадуємо минуле і намагаємось щось поліпшити. С аме зараз час замислитися, якого майбутнього ми прагнемо. І зважаючи на те, що власне прихована екологічна криза заважатиме економічному розвитку та европейській інтеграції України – саме про це було заявлено представниками ООН 5 червня 2005 року у Всесвітній день охорони навколишнього природного середовища, ми повинні рятувати Україну від байдужости та безвідповідальности чиновників.

Чому людина знищує довкілля

Відповідь на це питання у 1967 році дав американський науковий часопис Science. Стаття Лінна Вайта «Історичні корені екологічної кризи» зчинила галас. Вайт виходив з того, що всі види, отож і людина, час від часу можуть негативно впливати на довкілля. Але те, що почалося з перших років XIX століття і продовжується сьогодні, має суттєво новий характер – руйнування природи у світовому масштабі. Найближча причина лежить у злитті у XIX столітті науки і технології та їхньому розвитку за шкалою цінностей, яку Вайт називає «типово християнською гординею». На його думку, люди повинні знову надати Землі сакрального характеру у формі пантеїзму, за яким Бог ототожнюється з природою, або у формі, близькій до східних віросповідань. Адже в Книзі Буття 9,1-2 сказано: «Плодіться та розмножуйтесь, та наповнюйте землю! І ляк перед Вами, і страх перед Вами буде поміж усією звіриною, і між птаством, і рибами моря. У Ваші руки вони віддані». Людина неправильно витлумачила цю настанову. Не корисливе чи байдуже ставлення до природи визначено людині Книгою Буття, їй було визначено стати охоронцем, дбайливим управителем землі, єдиної годувальниці (10; с. 20).

Однак людина бездумно вичерпувала ресурси природи. Задоволення потреб у продуктах харчування, одязі, житлі та ціла низка різновидів комфорту видавалися доступними для всіх, принаймні, у недалекому майбутньому. У 1972 році з виходом у світ першої доповіді Римського клубу під назвою «Межі росту» та британської публікації «Проєкт виживання», поволі став зрозумілим повний обсяг проблематики: є межі, які безкарно порушувати не можна. Існує межа росту населення Землі, межа експлуатації корисних копалин та межа розповсюдження викидів.

Розуміння межі росту не притаманне тим, хто прагне збагачення за рахунок ресурсів природи. На початку XXI століття експлуатація природи набула нового характеру і частково відбувається під прикриттям глобалізації.

У статті «Глобальна криза цивілізації як криза управління індустріальним суспільством», надрукованій у віснику «Філософія. Політологія. №38-41 2002» відзначено, що «глобалізація, як і кризові явища, що її супроводжують, є наслідком розвитку сучасного суспільства. Глобалізаційні процеси економіки, політичної сфери, громадянського суспільства виступають як взаємозалежні, взаємопересічні процеси, котрі мають єдине джерело – постіндустріальні зміни у способі виробництва матеріальних благ, через які і відбуваються зміни в системі управління, і врешті, виникає новий спосіб виробництва. Своє віддзеркалення глобалізація отримала, безумовно, у першу чергу, в економіці: у швидкому і зростаючому масовому виробництві, глобалізації споживання і торгівлі, винятково швидкому освоєнні нових ринків, з’яві нових послуг, стиранні всіляких меж, росту обміну товарами, послугами, технологіями між народами. Але додатково це веде до поширення специфічного економічного способу мислення (rationality), заснованого на категорії доходу, ринковому фетишизмі, феномені «економічної людини», абстрактного індивіда, про якого відомо лише те, що він – споживач».

Отож, термін сталий розвиток та велика кількість грантів на його впровадження є лише «замилюванням» очей світовій громадськості, ніби політики світу вболівають за довкілля. У той час, як боротьба з міжнародним тероризмом «засіла» у головах світових лідерів та опанувала світом, тисячі людей помирають від нестачі питної води, харчів.

1. Берлова Ольга. Некоторые аспекты экологических паблик рилейшнз в России. – М., 1998. – С. 14.

2. Дейлі Герман. Поза зростанням. Економічна теорія сталого розвитку. – К., 2002.

3. Дітер Гайнріх, Манфред Гергт. Екологія dvt-Atlas. – К., 2001.

4. Доробнохід М.І. Стійкий екологічно безпечний розвиток і Україна. -К., 2002.

5. Етьєн Фермес. Очі панди. – Л., 2000.

6. Конституція України. – К., 1996.

7. Кравченко И.И. Экологическая теория в современных теориях общественного развития. – М., 1992.

8. Лось В.А. Человек и природа. Над чем работают и очем спорят философы. – М., 1978.

9. Маклярский Б.М. Экологический бумеранг. – М., 1980.

10. Моисеев Н.Н. Современный антропогенез и цивилизационные разломы. (Эколого-политологический анализ). – Изд-во МНЭПУ, М., 1994. – 47 с.

11. Моисеев Н.Н. Судьба цивилизации. Путь разума. – М., Языки русской культуры, 1985. – 260 с.

12. Монин А.С., Шишков Ю.А. Глобальные экологические проблемы. Н-п серия «Науки о Земле», 7’90. – Москва, «Знание», 1990.

13. Порядок денний на 21 століття. Програма дій з подальшого впровадження. – Київ, «Інтелсфера», 2000

14. Специфика философского знания и проблема человека в истории философии. – М., 1989.

15. Тоффлер Е. Третя хвиля. – К., 2000.

16. Хесле В. Философия и экология. – М., 1993.

17. Хрибар Сергей. Экологическое в Библии. Серия «Природоохранная пропаганда». – К., 2003.

18. Шарон М. Фридман, Кенет А. Фридман. Пособие по экологической журналистике. – М., 1998. – С. 6.

19. Doswiadczenie europejsko-amerykanskie. Polska, Chenstochowa, 2000. 329.

ч
и
с
л
о

41

2006