Сергій Федака

Ужгород: ретро

Місто 30-40-х років очима чужинців

Ужгород сімдесятирічної давности ще не сприймається як історичний. Ми звернемося до трьох зрізів тієї доби, коли Ужгород прощався зі старим укладом і приглядався до нового. Тоді його відвідували сотні газетярів і письменників, долаючи задля цього тисячі миль. Акули пера хотіли бачити тут Африку, арабський схід, латиноамериканський карнавал, тільки не Европу. Їм залюбки показували те, що вони бажали, і вони їхали цілком задоволені. З цього багатства свідчень ми відібрали три, найбільш характерні, залишені авторами з двох конкуруючих супердержав – США та СССР. При всіх відмінностях три описи напрочуд добре узгоджуються між собою.

Американський письменник Ерскін Колдуелл відвідав Ужгород пізньої весни 1938 р. Через рік, у березні 1939 р. у Нью-Йорку вийшла його книга «На північ від Дунаю». З’явившись якраз у дні Карпатської України, вона задовольняла все зростаючий інтерес американців і канадців до нашого краю. Серед инших там містився нарис «Вулиці Ужгорода». З американською діловитістю автор завершує свій огляд чітким резюме: «Місто без фабрик з населенням 25 тисяч чоловік жило по-своєму. Жителі прогулювалися проїзною частині вулиці, а не тротуарами, бо в Ужгороді було всього декілька автомобілів. Місто працювало з 5-ої години ранку до полудня. Воно пило каву і читало газети до 2-ої години, а тоді обідало. Після обіду воно відпочивало до 5-ої години, а тоді знову працювало упродовж трьох годин. О 8-й годині воно вечеряло і лягало спати».

Нарис розпадається на дві частини. У першій описується бурхливе торгове життя ранкового Ужгорода, у другій – вербування закарпатської бідноти до Канади. «Задовго до 5-ої години, коли займалася вранішня зоря, дорогами, що вели до міста, сотні закутаних шалями селянок у довгих спідницях тягнули візки з овочами і квітами. Позаду них ступали чоловіки, – пастухи у високих чоботях, ведучи овець і кіз із гірських північних місцевостей». Ужгород постає таким собі мікро-Вавілоном чи Багдадом часів «Тисячі й однієї ночі»: «Тротуари були заставлені картоплею і яблуками, пшеницею, вівсом, житом, пшеничним і ячмінним борошном. Ніжна зелена розсада з теплиць і парників була викладена обабіч. Дехто із селян мав буханці хліба, грудки масла, круги сиру, горшки з кисляком і сметаною... На деяких вулицях були лотки, – повні квітів або лише картоплі, але всі лотки на всіх вулицях були вщерть закладені чимось таким, що можна було б продати. Тут можна було побачити свіжу ковбасу, копчену і консервовану буженину, баранячі шинки, вирізку яловичини. Селяни, яким не вистачало лотків, розкладали свої товари на землі, на тротуарі і навіть у канаві, ніби на лядах. На всіх вулицях четверта частина міста штовхалась і торгувалася, кричала і купувала... Всього лиш за 25 гелерів щось, чим можна б прогодуватися день».

Увесь нарис будується на суперечності між казковими багатствами, які щоранку вихлюпуються просто під ноги перехожим, і бідністю, від якої тікають аж до Канади (чи багато змінилося за сімдесят літ?). Тоді вже Европа була обтяжена військово-політичним протистоянням, внаслідок якого через кілька місяців після здійсненої замальовки Ужгород став столицею автономного краю. У наступні місяці і роки його статус кілька разів змінювався, але перші журналісти, які писали вже про совєтський Ужгород, свідчать, що лихоліття зовсім не позбавили місто звичного шарму. В. Сафонов побував тут двічі – вперше 1945, вдруге 1949 р. За результатами цих відвідин він опублікував у московському видавництві «Молодая гвардия» книжку дорожніх нарисів «Колокол Говерлы».

Журналіст натикався на сліди війни, які лише загострили традиційні для міста контрасти. Один міст було пошкоджено, инший зовсім зруйновано. «Тимчасовим низьким дерев’яним мостом їхали фіакри, незворушно проходили воли, яких марно підганяв чорновусий парубок. Ось вони тягнуть повз дім, схожий на химерну іграшку, повитий блакитною гліцінією, воза – там круглі плетені кошики з виноградом. І такі ж кошики несуть на головах люди, що йдуть через міст». Совєтський журналіст здивувався тому, що західний колега сприйняв як саме собою зрозуміле: «А якщо відійти від моста – на вулицях тиша. Місто наполовину ще спить. У тиші чути розмірене шаркання віників. У цей час «служба чистоти» об’їздить вулиці. Дуже чисті вулиці».

Та найбільше вразив В. Сафонова вечірній Ужгород: «Як святково на вулицях, які вони людні! Місцями тротуаром не пройти – там натовп. Є якась добре відчутна особливість у вечірнього Ужгорода. Почуття свободи – так, либонь, слід визначити її». Ужгород не пережив такого виснажуючого політичного терору, яким були охоплені міста УССР упродовж усіх тридцятих. Тому-то гармидер ужгородських вулиць так запав у серце журналістові.

«Найбільш людно, звісно, на набережній. Її рідко хто омине. Там ми зустріли міських модників і модниць. Модниці розгулювали у босоніжках з неймовірно товстою суцільною підошвою, що тільки-но увійшли тоді в моду. Взуття це ще не було дуже поширеним, і воно нагадало нам (каємося в цьому!) ортопедичне і навіяло думку про відносність мірил красивого. Модники простували у довгих, наглухо застібнутих піджаках, нижче яких... трусики або, скажемо так, досить короткі штанці». Та найбільше кидалася у вічі фантастична кількість малечі: «Уся набережна була усіяна маленькими емальованими візочками. А у візочках сиділи малюки, инколи й по двоє, поважно киваючи рожевощокими личками». Нагадаємо, що рівень народжуваности у повоєнному Закарпатті становив 31 на тисячу населення – набагато більше, ніж у решті областей України.

Автор милується ужгородською архітектурою. Але сталінський журналіст не мав права надто захоплюватися тим, що створювалося ще у буржуазну добу. Тому після перших яскравих картинок В. Сафонов не забуває про ідеологічне відступне: «Я споглядаю будиночки за парканами, – здається, вони боязко і разом з тим жадібно присіли обабіч вулиці, – довго, мабуть, треба було смикати за ручку дзвоника, поки, переконавшись крізь окуляр, що можна відкривати, впустять гостя у вузький темний проріз дверей. Вони ніби спиною стоять до вулиці. Та й один до одного повернуті спинами». Таким чином, у будинків виявлялося аж три «спини», зате образ виходив ідейно витриманим і політично правильним. Втрапивши у потрібну колію, автор продовжував: «Мешканці будинків-мушель виповзали на світ. Коректні, у капелюхах товстого фетру, в наглухо застібнутих піджаках. Не поспішаючи, солідною ходою, припіднімаючи капелюха і ледь схиляючи голову при зустрічі зі знайомими, вони проходили повз аптеки «Біля золотого лева». Вони проходили біля церков – численних великих і малих церков Ужгорода, збудованих у чужому народові готичному і псевдоготичному стилі... За стійками у лікерних шикувалися різноколірні і багатоманітні посудини. Блакитні з лікером «Мандуля», помаранчеві з кюммелем, вузькі і довгі з лікером «Старий батько», круглі, животаті з чотириконечним хрестом – «Нунцій». Скляночку лікера потягували, прицмокуючи; і тут же плелися плітки – поважно, з байдужою злістю опльовували ближніх, що жили не за статутом будинків з парканами».

Тему болісних перетворень продовжує М. Тарновський у романі «Ранок над Ужем» (1952). За деякими його персонажами вгадуються реальні прототипи. Наприклад, молодий поет Андрій Палько-Ужанський явно списаний з А. Патруса-Карпатського. Це була людина драматичної долі. Народжений 1917 р., він був учасником подій часу Карпатської України, у грудні 1938 р. потрапив до гортіївського концтабору у с. Крива. Через кілька місяців утік до Польщі, після возз’єднання Галичини працював у совєтській пресі, з перших днів Другої світової війни – лейтенант Червоної Армії, 1946 р. очолив закарпатську Спілку письменників, але 1947-56 рр. був репресований. Згадується тут і Петро Бліндур – карикатура на П. В. Лінтура, що теж був тоді серед дисидентів. Проте замовчати його значення для тодішнього культурного життя Ужгорода автор не зміг: «Щомісяця він збирав у себе молодих поетів, частував кавою і тривалими промовами про призначення мистецтва». Така особливість совєтської літератури: персонажі, що локалізувалися у пеклі чи чистилищі, виходили найбільш рельєфними і життєвими. Однак, найяскравішим героєм роману є сам Ужгород: «Один за одним мчали асфальтовими вулицями велосипеди, спритно маневруючи у людському потоці – барвистому, гомінкому, урочисто-радісному. На вулиці, на великий простір вийшли сьогодні старі й молоді» Далі уміщено цілком гоголівський пасаж: «Іде колишній урядовець – ніби кіл проковтнув, торговець – животиком наперед, пронизливі очі, на всі боки розкланюється, маклер – підтанцьовує, ніби битим склом прогулюється, а чесний трудівник ступає твердо, дивиться прямо, з гідністю, хоч одягнений він у дешевий костюм, взутий у полатані черевики». Далі романіст повторює В. Сафонова: «Усі вулиці й майдани були заповнені дитячими візочками – і важкими, як коров’ячі ясла, і малими, як шпаківні, молочними і кавовими, нікельованими і фарбованими, закритими і відкритими – та хіба перерахувати всі їх ознаки? І смаки, і можливості, і сімейні традиції – усе в цих візочках».

А ось якою постає нинішня набережна Незалежности: «Особливо людно – розминутися ніде – було на Сталінградській набережній. Два суцільні людські потоки рухалися назустріч. Один – прибережною алеєю, инший – асфальтованою вулицею. І якщо за годину прогулянки хтось з ужгородців не зустрів тут своїх знайомих, значить, з ними щось трапилося: набережною проходили всі, хоча б раз, без цього яка ж прогулянка?!»

З усіх трьох описів на нас дивиться пізнаване місто з тисячолітньою біографією. Воно досі тільки посміхається усім чужинцям, міцно тримаючи усередині перлину свого духу. Так було піввіку тому, так є і зараз.