Петро Мідянка

Мараморош

Князі ердельські, батюхи волоські
І посполиті, вбогі желярі...
Де ви тепер, церковні теслярі,
В котрих гробах спочили ваші кості?
Предвічні тиси в Угольці і тирса
З терас Тересви спалені давно...
І хронікальне, мабуть, нам кіно
Захоронило чорний більПотисся.
О Марамороше! Гроби твої прості,
А гори й доли – пишні та розкішні,
Бунди і пави, коломийка втішна
В цій ярмарковій денній суєті.
Турні Сигота в строгості своїй,
Каньойони Ізи, Тиси та Надьагу,
Блакиті й зелені чудесна рівновага.
Відчуєш щемно: Мараморош твій.
Та церква в Дарві, празниковий стіл,
Схизматицький соборчик в Довгополі.
Тунелі в горах, блиск і присмак солі...
Та семисвічники на схилах темних брил.
Мараморощино, вітцівщино моя,
Твоїх долин, верхів, хрестів багато.
Твоїх скарбів мені не рахувати,
Лиш пам’ятати б це святе ім’я.