Геннадій Ашин

Зміна еліт

Для елітолога немає питання, з чого починати аналіз тієї чи иншої політичної системи. Відповідь незмінна: з аналізу еліти. А дослідження трансформації політсистеми – зі зміни еліт. У такого підходу є певні підстави. Однак, коли багато хто з елітологів слідом за Ґ. Моска додають, що аналіз політсистеми зводиться до аналізу еліти, що політична трансформація суспільства зводиться до трансформації і зміни еліт, вони виявляють однобічність, недооцінку ролі неелітних сегментів суспільства, насамперед народних мас, у політичному процесі. Не поділяючи подібних крайніх суджень, визнаємо, однак, що характер, склад і орієнтації правлячої еліти – найважливіший елемент політичної системи, що визначає її якість.

Радикальні зміни останніх років у нашій країні (політичні, економічні), які багато політологів називають революційними, з неминучістю вимагають зміни політичних еліт. У цій статті я обмежуся наступними проблемами: наскільки тісно трансформація політичної системи – від тоталітарної до демократичної – пов’язана з трансформацією еліт; чи відбулася у Росії й в инших країнах СНД зміна типів політичної еліти, чи ж справа обмежилася лише персональними змінами, коли ряд представників старої еліти, відчувши зміну політичної кон’юнктури, поспішили змінити вивіску і з партократів чудесним чином перетворилися на «демократів».

Отже, чи відбувається процес зміни еліт? Чи підлягає цей процес якимось загальним закономірностям? Перш ніж відповісти, звернімося до існуючих політологічних концепцій.

Теорія кругообігу еліт. Майже сторіччя тому італійський соціолог і економіст В. Парето сформулював теорію кругообігу (циркуляції) еліт, що пояснює, на його думку, соціяльну динаміку. Неминучість поділу суспільства на керуючу еліту і керовані маси він виводив з відмінностей в індивідуальних рисах людей. Соціальна система прагне до рівноваги і, вийшовши з такого стану, з часом повертається до нього. Цей процес творить соціяльний цикл, перебіг якого залежить насамперед від циркуляції еліт. Вони «виникають у нижчих шарах суспільства й у ході боротьби піднімаються у вищі, там розцвітають і зрештою вироджуються і зникають... Цей кругообіг еліт є універсальним законом історії»¹. Якості, що забезпечують еліті панування, міняються в ході циклу соціяльного розвитку, тому міняються і самі типи еліт. Історія виявляється «цвинтарем аристократії».

За Парето, існують два головних типи еліт, що послідовно змінюються навзаєм. Перший тип – «леви», для них характерний крайній консерватизм, грубі «силові» методи правління. Другий тип – «лисиці», майстри демагогії, обману, політичних комбінацій. Стабільна політична система характеризується перевагою еліти «левів». Натомість, розхитана політсистема вимагає еліти прагматично мислячих енергійних діячів, новаторів, комбінаторів. Постійна зміна однієї еліти иншою – результат того, що кожен тип еліт має певні переваги, які, однак, з часом перестають відповідати потребам управління суспільством. Тому збереження рівноваги соціяльної системи вимагає, мірою того, як перед елітами виникають повторні соціяльні ситуації, постійного процесу заміни однієї еліти иншою.

Суспільство, у якому переважає еліта «левів»-ретроградів, застійне. Натомість еліта «лисиць» динамічна. Механізм соціяльної рівноваги функціонує нормально, коли забезпечений пропорційний приплив до еліти людей першої і другої орієнтації. Припинення циркуляції призводить до виродження правлячої еліти, до революційного зламу системи, до виділення нової еліти з переважаючими «лисами», що згодом перероджуються у «левів» – прихильників жорсткого придушення і деспотизму. Моска, розвиваючи ідеї Парето, вважав, що циркуляція еліти – запорука здоров’я суспільства, додаючи, утім, що все це – за умови переваги стабілізаційної консервативної тенденції, збереження спадкоємного відновлення еліти за рахунок кращих вихідців з мас.

Парето розділяв еліту на правлячу і неправлячу (контреліту). Революція, з його погляду, – усього лише боротьба і зміна правлячої еліти потенційною елітою, яка, щоправда, маскується тим, що говорить нібито від імені народу, вводячи в оману непосвячених (незабаром Б. Шоу напише, що революції ніколи не допомагали скинути колоду тиранії, максимум, що вони можуть – це перекласти її з одного плеча на инше). Отже, революція – не більше, ніж зміна еліт: стара еліта, що стоїть біля керма влади, застаріла, не спроможна ефективно управляти, у суспільстві виникає нова потенційна еліта, але щоб утвердитися як правляча еліта, їй необхідна підтримка мас, незадоволених старим суспільно-політичним ладом. Вона використовує їх як череду баранів. І з їхньою допомогою пробиває діру у старому паркані, що огороджує колишні порядки. Причому маси звичайно залишаються у дурнях – нова еліта «заганяє їх у стійло» і часом економічний і політичний гніт стає ще більш жорстоким і витонченим. Саме в такому сенсі чимало елітаристів інтерпретують Октябрську революцію.

Не можна не бачити і слабкі сторони концепцій класиків елітизму. Якщо прийняти їхню схему (і тим паче абсолютизувати її), поняття прогресу утрачає всякий сенс, неможливо пояснити один з найглибших законів суспільного розвитку – зростання ролі народних мас в історії. Критики відзначають инші їхні недоліки. Відомий англійський соціолог Т. Ботомор справедливо вважає, що з робіт Парето не зрозуміло, чи стосується поняття «циркуляція еліт» процесу динаміки перетворення нееліт у еліти чи ж до заміни однієї еліти иншою². Насправді, обидві інтерпретації присутні у Парето, він часто пише про те, що найбільш обдаровані індивідууми рекрутуються з нижчої страти у вищу, а окремі елементи еліти деградують, опускаючись на дно суспільства. Разом з тим, безсумнівна заслуга Парето і Моска у тому, що вони зазначили особливу роль еліти у політичному процесі, зробили її об’єктом спеціального дослідження.

Чи вірна теорія Парето, чи підтверджується вона історичними фактами? Однозначна відповідь на ці питання була б спрощенням, якщо не профанацією проблеми. Вона буде негативною, якщо трактувати її в тому сенсі (до чого схилявся сам Парето), що політична історія є наслідком зміни еліт, що вона детермінується елітами. Але у ній – велика доля істини, якщо трактувати її більш широко, як підкреслення особливої ролі політичної еліти в історичному процесі (маючи при цьому на увазі, що зміна еліт – не визначальна причина політичного процесу, а, радше, його результат, його момент).

Нас, природно, передовсім цікавить питання про те, чи накладається схема Парето на політичний процес у Росії? Чи відбулася зміна еліти «левів»-монстрів тоталітаризму на посттоталітарних «лисів»?

Тоталітарна еліта і її розпад. Тут навряд чи варто докладно описувати «нашу» тоталітарну еліту. Вона проаналізована М. Джіласом, М. Вослєнскім, А. Авторхановим і иншими. За сім десятиліть була створена правляча верства, кровно зацікавлена у збереженні тоталітарної системи, що володіла численними привілеями. Ця верства, що видавала себе за виразника інтересів робітничого класу, формувалася здебільшого аж ніяк не з робітників, а, радше, з марґіналів і люмпенів (зокрема, з інтелігенції, що втратила свої характерні риси і перетворилася в люмпен-інтелігенцію). Найчастіше це авторитарні особистості, готові в усьому коритися вищим бюрократам, конформістськи приймати будь-які «керівні установки» і неухильно проводити «генеральну лінію». Це була люмпен-аристократія, що протистояла настільки ж люмпенізованій, декласованій масі («розробітничені» робітники, «розселянені» селяни, маргінальні прошарки).

Цю верству часто називають класом. Що ж, вона відповідає критеріям класу, сформульованим В. Лєніним. Три з чотирьох класоутворюючих ознак (місце в історично визначеній системі суспільного виробництва, роль у громадській організації праці, способи одержання і розміри частки суспільного багатства) безпосередньо стосуються тоталітарної еліти. Сумнів у ряду соціологів викликає ознака, яку Лєнін вважав найважливішою – відношення до засобів виробництва. Але, як показав Джілас, так звана «суспільна власність» була насправді власністю державною і де-факто власністю цього класу; близькість до влади – аналог і заміна юридичного права приватної власности. Н. Бердяєв писав: «...нова совєтська бюрократія, більш сильна, ніж бюрократія царська, є новим привілейованим класом, що може жорстоко експлуатувати народні маси»³.

Так, це була еліта жорстокости, цинізму, пристосовництва. Саме тут утвердився принцип негативного добору – порядні, високо інтелігентні люди не могли пройти крізь сито номенклатурної селекції (хіба що як виняток, або вміло замаскувавшись під лояльну посередність). У літературі зустрічаються судження про те, що ми сім десятиліть жили без еліти, тому що насправді кращі люди перебували у еміграції, були знищені чи доживали у таборах. Це –судження моральні, аксіологічні. Політолог не може не бачити, що владний процес здійснювався певними інститутами, певними людьми, і саме в такому – функціональному, а не моралізаторському – сенсі політолог вживає цей термін.

Можна виділити чотири покоління совєтської еліти. Для першого – «лєнінської гвардії» – пріоритетною була ідея світової революції; у її багаття вони готові були кинути країни і народи, включаючи свій власний. Для другого і третього поколінь пріоритетною була видозмінена імперська ідея: посилення і розширення держави, перетворення її у супердержаву. Друге покоління – сталіністи, дисципліновані виконавці волі Й. Сталіна. Третє покоління – еліта бюрократії і партійних функціонерів (М. Вебер сказав би, що воно відповідає періоду рутинізованої харизми), лідерами якої були М. Хрущов і особливо Л. Брєжнєв. Нарешті, четверте (і останнє) покоління совєтської еліти було дуже неоднорідним, хоча тон у ньому задавали реформатори на чолі з М. Горбачовим, які прагнули модернізувати застійну соціяльно-політичну систему. Трагедія цієї еліти була у нерозумінні того, що тоталітарна система принципово не надається до реформування.

Перебудова об’єктивно, незалежно від намірів її ініціаторів, від початку орієнтувалася не на ліквідацію влади тоталітарної еліти, а на її трансформацію, навіть «облагороджування». Але курс на демократизацію і гласність, гасло переходу до ринкових відносин несли загрозу істеблішменту, підривали підвалини влади тоталітарної еліти (хоча сама ця верства, яка існувала, щоб втілювати «установки зверху», не могла відкрито виступати проти курсу на перебудову, проголошеного генсеком, і тільки приховано йому протидіяла). Найглибше протиріччя перебудови полягало в тому, що цю «революцію зверху» повинна була здійснювати та ж бюрократична еліта, яка у душі ненавиділа і боялася її. І вже тому перебудова була приречена на провал із самого початку. Шість років перебудови були періодом різких персональних змін в еліті партійно-державної бюрократії, замість того, щоб бути часом ліквідації цієї верстви.

Реалізовуючи політичні перетворення, Горбачов намагався опертися на існуючі структури і владні механізми, вносячи у них персональні зміни. Подібним чином діяв у свій час Хрущов, виганяючи з верхівки партбюрократії явних сталіністів, розставляючи усюди «своїх людей», але ті при першій нагоді зрадили його, оскільки навіть поверхневі реформи сприймалися як загроза інтересам цієї верстви. Те ж неминуче відбулося і з Горбачовим, якого зрадили у серпні 1991 року «його» ж люди, практично все його найближче оточення. Соціологічно це цілком розшифровується: їхні корпоративні інтереси виявилися вище особистої лояльности, більш пріоритетними у ціннісній шкалі цієї верстви.

Цікаво, що західні совєтологи свого часу активно сперечалися про те, чи є тоталітарна еліта СССР монолітною, чи існує елітний плюралізм, і насамперед конкуренція між партократичною елітою, у руках якої був контроль над кадрами й ідеологією, і технократичною елітою, що відала економікою. У колишньому СССР корпус еліти рекрутувався передовсім з партійних функціонерів, а також господарських керівників, військової верхівки, комсомольської бюрократії, діячів культури і науки, що завоювали авторитет і продемонстрували свою лояльність до партократії. Для надання видимости широкого соціяльного представництва до цієї еліти допускали перевірених, ретельно відібраних «номенклатурних» робітників і колгоспників. Наприкінці перебудови відбулося явне ослаблення партійного контролю над економікою. Але це не пішло на користь партократичній еліті, навпаки, вибило ґрунт у неї з-під ніг, наблизило її крах. Я маю на увазі такі події останнього років перебудови, як скасування галузевих відділів ЦК КПСС, виникнення альтернативної економіки (поява комерційних банків, формування бізнес-еліти). Наступним ударом по номенклатурній системі, по партократичній еліті (традиційно закритій) були перші відносно демократичні вибори 1989 року, переміщення влади від ЦК КПСС до Верховної Ради, потім до президентських структур, ідеологічна дискредитація партократії.

Партійно-бюрократична еліта, позиції якої виявилися зрушеними, спробувала взяти реванш. Вона стала рушійною силою путчу 1991 року.

Еліта йде. Еліта приходить. Придушення путчу зламало становий хребет партократичній еліті. Але святе місце порожнім не буває. На зміну старій тоталітарній еліті до влади приходить нова. Яка вона? Чим відрізняється від попередньої і що у них спільного (спільність підтверджується хоча б тим, що багато членів нової еліти перейшли до неї зі старої)?

Нову еліту ряд політологів поспішили назвати демократичною елітою. Однак, на мій погляд, це безсумнівне авансування. Не слід ототожнювати поняття «посттоталітарна еліта» і «демократична еліта». По-перше, політична система, що приходить на зміну тоталітарній, далеко не завжди є демократичною. Вона може, зокрема, бути авторитарною. Крім того, на нинішньому етапі політичної еволюції нашого суспільства виразно виявляється, що розходження між старою і новою елітами не настільки великі, як цього очікували більшість політологів⁴. Чимало політологів не без підстав вважають, що для виховання нової, справді демократичної еліти знадобляться роки і десятиліття.

Політична культура не тільки старої, але певною мірою і нової політичної еліти відображає рівень політичної культури тоталітарного суспільства, у якому політична апатія людей легко переростає у політичний екстремізм. Слід зазначити, що демократичні якості нової еліти повинні ще розвинутися. У цьому сенсі цікавими є спостереження політолога С. Вількановіча, що відображають польський досвід посттоталітарного розвитку. Він зазначає, що демократії у суспільстві (зокрема, мабуть, і в еліти) рівно стільки, скільки демократичної культури. А її засвоєння – тривалий процес. Він може розвиватися у потрібному напрямку, якщо його учасники визнають себе учнями демократії і не будуть вважати себе демократами тільки тому, що боролися з її ворогом – тоталітаризмом. «Боротьба з тоталітаризмом зовсім не є – принаймні не зобов’язана бути – школою демократії; буває навіть навпаки, оскільки під час цієї боротьби демократичні переконання не можуть правильно розвиватися, а крім того, майже завжди відбувається якесь зараження злом, що властиве супротивнику»⁵.

У нашій літературі найчастіше пишуть про заміну тоталітарної еліти новою, демократичною. Однак, тут виникає необхідність уточнити термін «демократичний». Адже аж до серпня 1991 року він мав у нас цілком конкретний зміст, поєднуючи різні сили, що виступали проти монополії на владу партноменклатури КПСС. Однак нині, коли це панування минуло, необхідно, аби термін «демократичний» знайшов нову, власну суть. Антикомунізм не може бути основою для віднесення його прихильників до демократів, серед антикомуністів ми знаходимо часом тих же прихильників диктатури, скажімо, покійний З. Гамсахурдія чи таджицькі фундаменталісти. Тому, здається, правильніше буде замінити термін «демократична еліта» більш нейтральним – «посттоталітарна еліта».

Відомо, що у демократичних (чи хоча б у нетоталітарних) країнах формування майбутньої еліти (контреліти) відбувається у середовищі політичної опозиції у надрах старої соціяльно-політичної структури. Ситуація у країнах СНД у цьому сенсі дуже специфічна. В умовах тоталітарної диктатури зазначений процес деформується, заморожується. Сім десятиліть безжалісно придушувалися спроби створення опозиційних організацій. Найбільші репресії обрушилися на дисидентський рух, його лідери або гинули у в’язницях і таборах, або змушені були емігрувати. Формування нової еліти було, таким чином, штучно затримане. Цей процес інтенсифікувався лише наприкінці 80-х років. Нова еліта формувалася частково в надрах КПСС із тих, хто боровся з її консервативною більшістю, і тих, хто, відчувши нові тенденції, поспішив з кар’єрних міркувань відмежуватися від партії і примкнути до нових структур, частково – з лідерів неформальних рухів. Нова еліта неоднорідна (на відміну від старої еліти) – з погляду як політичного «походження», так і компетентности, професійних якостей, ідеологічних орієнтації. Тоталітарну політичну еліту відрізняли однодумність, зовнішня «монолітна єдність». Єретиків з її рядів безжалісно виганяли, позбавляли можливости продовжувати політичну кар’єру. Посттоталітарна еліта плюралістична ідеологічно і політично, погляди більшої її частини ще не сформувалися.

Якщо порівняти дані, що характеризують деякі якості еліти трьох поколінь: «брежнєвської», «горбачовської», «єльцинської», то можна побачити, що «єльцинська» еліта молодша, її освітній рівень вищий (помітно більший відсоток осіб, що мають наукові ступені), меншою є частка «технократів» (осіб, що мають технічну, сільськогосподарську освіту), натомість значно більша частка гуманітаріїв, особливо економістів і юристів⁶.

Лише те, що у колишній політичній еліті абсолютно переважали люди з технічною освітою, призводило до сильних технократичних тенденцій у соціяльному управлінні. Досить сказати, що Держплан був на понад 90% укомплектований інженерами, економісти були рідкістю, гуманітарії взагалі були відсутні. Такий стан речей був і в уряді, де навіть міністрами культури були переважно люди з технічною освітою. Зараз цей крен трохи вирівнюється. Тенденції збільшення числа гуманітаріїв у політичній еліті посттоталітарного суспільства ще більшою мірою характерні для країн Східної Европи. Соціальною базою нинішньої політичної еліти в країнах Східної Европи стала інтелігенція, причому переважно гуманітарна і художня. (До слова, зазначу велику цінність порівняльного міжнародного вивчення процесів зміни еліт у постсоціалістичному суспільстві.)

Продовжу порівняння старої і нової еліт. «Номенклатура», «неофеодальна еліта» (термін Вослєнского) була елітою закритою, елітою кабінетних інтриг і підсиджувань, що не вміє спілкуватися з рядовими громадянами і боїться їх, елітою не інтелектуальною, а инколи відверто антиінтелектуальною, що вміє лише віддавати накази і карати противників. Посттоталітарна еліта вища за своїм інтелектуальним потенціалом (що, правда, більше стосується вищих ешелонів влади), висунута значною мірою не «зверху», а «знизу» і вже тому вміє спілкуватися з масами. Однак, після того, як вона прийшла до влади, швидко виявилося, що якості, потрібні правлячій еліті, сильно відрізняються від якостей, необхідних опозиціонерам. Коли потрібно не стільки виступати із запальними промовами на мітингах, скільки управляти суспільством, управляти щоденно і кваліфіковано, з’ясувалося, що нова еліта тотально не готова до цієї нової ролі. Якості, необхідні на першому етапі перетворень, не завжди добрі на другому, коли головне – кропітка організаційна робота з відродження економіки, вирішення соціяльних і культурних проблем.

Нова еліта, як це підтверджується опитуваннями громадської думки, наразі викликає розчарування у народу. Усе частіше висловлюються думки, що вона компрометує в очах народу демократичні перетворення. І справа не тільки у тому, що вона виявилася професійно не готовою до управлінської діяльности. Професіоналізм, зрештою, справа наживна. Тим паче, що у складі цієї еліти обдаровані молоді економісти, політологи, инші фахівці. Складніша справа з мораллю. Нова еліта категорично не витримала іспиту владою.

І тут виникає делікатне питання: а чи можлива взагалі еліта без інституціональних привілеїв? І ще одне, пов’язане з ним: якщо це можливо, чи буде така «дешева» еліта оптимальною? Адже відсутність усяких привілеїв в умовах напруженої роботи може перешкодити сформувати корпус політичної еліти з дійсно хороших, найбільш талановитих керівників (инакше вони можуть піти у бізнес чи инші структури). Високі урядові посади, не пов’язані з жодними привілеями, можуть втратити для них привабливість. То чи не наївно розраховувати на те, що еліта буде складатися з подвижників, ідеалістів, які думають тільки про те, як безкорисливо і самовіддано служити народу?

Західні політологи давно обговорюють це питання. Тут зіштовхуються ліворадикальна і консервативна позиції. Перша виходить з того, що якщо еліта буде мати інституціональні привілеї, то вона буде думати не стільки про інтереси народу, особливо його найбідніших верств, скільки про захист цих привілеїв, і тому з часом перетвориться у групу, що протистоїть народним масам. Прихильники консервативних течій заперечують, вони роздратовано відмахуються від «настирливих» вимог егалітаристів. Навіщо говорити тільки про привілеї еліти? Подумайте спочатку про її величезну відповідальність. Адже якщо її представники будуть змушені думати про хліб насущний, вони з неминучістю будуть гірше управляти суспільством. Врешті, суспільство назагал тільки втратить.

Хто правий у цій суперечці? Багато хто гадає, що вирішення цієї дилеми – знаходження оптимуму, «золотої середини», а точніше, знаходження тієї тонкої грані, коли необхідні для виконання політичних і инших функцій права (нехай це будуть, власне кажучи, навіть привілеї) не переходили б у зловживання, щоб еліта не перетворювалася у групу, яка експлуатує суспільство.

Чи відбулася зміна еліт? Однак повернуся до центрального питання – чи відбулася зміна еліт у нашій країні? Про зміну еліт у Росії з крахом тоталітарного режиму свідчать хоча б регулярні публікації у «Независимой газете» персоналій політичної еліти, з яких слідує, що за останні три роки змінилося понад три чверті людей, які мають найбільший вплив на політичний процес у Росії. Про характер цих змін йдуть гострі дискусії серед російських і закордонних політологів, зіштовхуються різні, часом протилежні точки зору.

Перша, найпоширеніша точка зору полягає у тому, що перехід від тоталітаризму до демократії супроводжується обов’язковою зміною еліт – тоталітаристських на демократичні. Партноменклатура КПСС, що узурпувала влада у СССР, зійшла з політичної арени; проти неї і був спрямований основний удар демократичних перетворень. Процес супроводжувався спробами реваншу (путчі 1991 і 1993 років). Які заперечення викликає ця концепція? Демократія, як відомо, – це влада народу, і її прихильники – виразники дум і сподівань народу. Тоді чи можна вважати справжніми демократами тих, чия політика привела до драматичного падіння життєвого рівня народу, і яка дає підстави підозрювати, що нова еліта виражає інтереси не більшости народів, а швидко збагачуваної (найчастіше кримінально) меншости. Сформувався новий істеблішмент, орієнтований на обслуговування інтересів великого російського капіталу, що складається з уже сформованого, зокрема фінансово-банківського і торгового капіталу, а також агропромислового, енергетичного і військово-промислового комплексів. Тому критики нової еліти говорять про «демократів» у лапках.

Розглянемо другу версію явища, за якою зміни еліт узагалі не відбулося: колишня, номенклатурна, назагал збереглася де-факто, лише перефарбувавши свій фасад – з партократичного на псевдодемократичний, виникла неономенклатура. При цьому звичайно посилаються на те, що в ряді республік і областей різких змін у складі еліти не відбулося, ті ж особи (у минулому – партбоси) просто переселилися у нові крісла. Чи не є подібне судження занадто поспішним узагальненням, адже можна привести й инші приклади. У всякому разі, почасти воно виправдане.

Третя точка зору близька до другої, але вона по-иншому обґрунтовується. Зміна еліт – видимість. І раніше комуністична еліта країною не управляла: заклики до світлого комуністичного майбутнього були лише ідеологічним камуфляжем, що прикривав цілком реальне панування бюрократичної, чиновницької еліти. Та ж бюрократія править і тепер, тільки прикриваючись, як фіговим листком, демократичною фразеологією. Відчуження влади від народу збереглося, тільки та ж «партія начальства» спирається уже на нові механізми влади. Більше того, перехідний період, коли старі антиринкові закони уже не працюють, а нові – ринкові – ще не створені чи ще не працюють, для бюрократичної еліти – найліпший, казковий час з такими правами, про які раніше вона могла тільки мріяти. Саме вона найчастіше вирішує, дозволяти чи не дозволяти перетворення тих чи инших державних підприємств у приватні чи акціонерні, здавати чи не здавати в оренду землю чи міські приміщення і кому саме. Звідси – можливість одержання величезних хабарів, що кладуть початок створенню величезних маєтків. Якщо прерогативою цієї еліти раніше була влада, то тепер вона доповнена власністю, тією самою приватизацією в інтересах еліти, яку народ не без підстав охрестив «прихватизацією».

Нарешті, з’явився і четвертий варіант інтерпретації проблеми зміни еліт. І комуністична, і демократична еліти скомпрометували себе (перша – репресіями стосовно власного народу, друга – безжалісністю у проведенні «шокової терапії» і запобіганням перед Заходом), тому потрібна ще новіша, «незаплямована» еліта. Одна з тез виборчої кампанії В. Жиріновского звучала так: я і мої соратники ніколи не були у компартії і не забруднили себе діями демократів з пограбування власного народу, нам можна вірити, дайте шанс «новим людям».

Яка ж із наведених версій вірна? Не буду передбачати відповідь на це питання, яку кожен дає сам для себе. Зазначу, однак: нині виявилося, що розбіжності між старою і новою елітами не настільки великі, це аж ніяк не полярні протилежності. Навпаки, влада, що здійснювалася донедавна партноменклатурою, а нині – новою елітою, успадкувала від старої так багато, що инколи здається її дзеркальним відображенням. Це ще більшою мірою стосується кандидатів до «новітньої» еліти з їхньою невтримною демагогією і зневагою до демократичних норм (зокрема і міжнародних). Можливо, саме цій обставині і не варто дивуватися. І та й инша еліти виховувалися в умовах тоталітаризму і несуть на собі тягар його політичної культури. Усе це свідчить про те, що процес зміни еліт, очевидно, буде доволі тривалим.

1995

---

¹ ParetoV. Les systems socialistes. Paris, 1902, p. 34.

² Див. Bottomore T. Elites and Society. London, 1994, p. 49–50.

³ Бердяев Н. А. Истоки и смысл русского коммунизма. М., 1990, с. 175.

⁴ Ця обставина цілком очевидна. І та й инша еліти складаються з людей, вихованих в умовах десятиліть панування тоталітаризму, що породжував певну ментальність, певні звички і стереотипи поведінки. А суперництво цих еліт ще не означає їхню повну протилежність, часом близькі еліти конкурують особливо запекло. Згадаємо у цьому зв'язку про смертельну сутичку гітлеризму і сталінізму – двох варіантів тоталітаризму.

⁵ Вильканович С. Десять заповедей демократии в христианском разумении. «Новый мир», 1992, № 1, с. 200.

⁶ Див. статті О. Криштановскої.

Друкується зі скороченнями