Сергій Дацюк

Центральна, регіональна і міська еліти

Головні процеси на міському рівні сьогодні – це протистояння старої міської еліти з центральною, а також поява нової корпоративної молодої міської еліти, яка все голосніше заявляє про себе. Але нова еліта поки що не є впливовою – її повсякчас переграють старі представники муніципальної влади, які більш досвідчені в адміністративних інтригах, мають підтримку на державному рівні та порівнюваний з корпоративним тіньовий фінансовий ресурс.

Є велика проблема взагалі з розрізненням еліти за тим чи иншим підходом. Представники відомого мозкового центру пропонують розрізняти творчу, наукову, технічну, бізнесову, управлінську, релігійну і політичну еліти. Це не просто контрпродуктивний, але і помилковий підхід. Еліта визначається за добровільно взятим на себе певним рівнем відповідальности – за державу, за місто, за корпорацію. Тобто є тільки бізнес-еліта і політична, яка умовно може поділятися на державну і міську за рівнем викликів, що кожна з них бере на себе. А от окремо наукової – нема, як нема технічної, релігійної чи творчої. Тобто всяка еліта має бути і творчою, і науковою, і технічною, і релігійною – не функціонально, а за роллю. Неприпустимо застосовувати функціональний підхід щодо еліти. Еліта – прошарок не функціональний, бо щодо неї нема суб’єкта, який визначає її функцію, вона сама є цей перший і останній суб’єкт. Також далі буде показано, що і регіональна еліта – це дуже умовне уявлення. Але почнемо з державної (ми називаємо її ще центральною).

За вплив на рівні центральної влади сьогодні сперечаються три регіональні еліти – київська, донецька та дніпропетровська. Це впливові еліти владного типу. Їхні представники у той чи инший час обіймали високі посади у виконавчій владі, мають свої фракції у парламенті, мають регіональні бренди (тобто всі знають, хто такі донецькі чи хто такі дніпропетровські). Крім того, найбільші олігархи України – донецькі, дніпропетровські і київські.

Фактично відсутні на центральному рівні харківська, львівська та кримська регіональні еліти. Тобто їхні представники на центральному рівні є, і навіть инколи отримують високі посади, але вони розпорошені й не ідентифікують себе за регіональною ознакою. Крім того, навіть найзначніших харківських, львівських і кримських бізнесменів з представниками київської, донецької і дніпропетровської груп поки що не зрівняти.

Тому, якщо три найпотужніші регіональні еліти ми розглядаємо як впливові, владного типу, то три инші можуть бути розглянуті як еліти лобістського типу. Є харківське, львівське (умовно навіть галицьке) та кримське лобі.

Центр: балансування на регіональних протиріччях

Для впливовості еліти велике значення має громадська регіональна активність та ступінь підтримки громадськістю своєї еліти. «На Київ» ходять переважно зі Львова і з Донецька великі маси людей. Тобто львівське та донецьке лобі мають доволі сильну громадську активність. Хоча їхня активність – принципово різна. Львівська громадська активність – це активність неурбаністичного типу, досить сильно орієнтована на всю країну та мобільна у політичному сенсі (великі маси людей швидко збираються та рухаються на Київ). Водночас, донецька громадська активність значною мірою урбаністична, хоча і люмпенізована, але мобільна з точки зору відстоювання економічних інтересів. Наявність більш організованої донецької (у порівнянні із львівською) еліти укупі з порівнюваними, майже однаковими, активностями їхньої громадськости дає переваги саме донеччанам.

Київська еліта така сама регіональна еліта, як дніпропетровська чи донецька. І оскільки вона досі відстоює саме інтереси свого локального розташування – столичного регіону – причому діє дуже жорстко і безжально, вона примудрилася налаштувати проти себе инші регіональні еліти. Громадська активність київського регіону зосереджена виключно у Києві. Львівську та донецьку еліту в основному підтримує громадськість їхніх регіонів, тоді як київська громадськість значною мірою не підтримує київську еліту. Саме це зумовлює значні проблеми для київської регіональної еліти. Вона не вміє координувати відносини инших регіональних еліт инакше, ніж через «розрулювання» конфліктів між ними, які вона сама повсякчас і розпалює. Вона діє безсистемно, нерозсудливо, нестратегічно, не заявляє публічно про державні інтереси, і, як і инші регіональні еліти, зовсім неспроможна діяти на зовнішньополітичній арені.

Взагалі ж державної еліти як такої в Україні практично нема. Тому ми називаємо її за місцем тимчасової локалізації – центральною. Можна сказати, що тільки тепер іде процес формування центральної еліти як еліти державної, з власними традиціями. І цей процес супроводжується однією цікавою обставиною – у Президента немає наступника, а тому неможливо реалізувати наступництво як технологію передачі влади у спадок.

Це найбільша проблема нинішньої центральної влади. І вона є природна, оскільки головним принципом центральної влади до сьогодні було балансування на регіональних протиріччях, використання міжрегіональних конфліктів для тактичних цілей. І от коли така центральна влада впритул підійшла до передачі влади, раптом виявилось, що тактичні технології непридатні для досягнення стратегічних цілей – наступництва та забезпечення впливовости наближених до влади на даний момент.

Головним принципом діяльности впливових регіональних еліт є задоволення своїх бізнес-інтересів за допомогою адміністративного ресурсу, який дає змогу використовувати посади в центральній владі. Такий підхід зумовлює доволі потужну мотивацію всередині країни, але зовсім непридатний для ефективних зовнішньополітичних дій. Тобто регіональні еліти можуть сильно грати тільки всередині країни, але в принципі не можуть грати на зовнішньополітичній арені.

Еліти центрального і міського рівня

Аналізуючи ознаки ряду поколінь української політичної еліти – керівників державної і муніципальної виконавчої влади, – можна прийти до висновку, що всі ці люди були вихованцями совєтської партійно-бюрократичної машини. Иншими вони не могли бути. Їхнє знайомство з бізнесом полягало у знайомстві з адміністративним ринком, з умінням вибивати фонди, оптимізувати цифри планового обсягу продукції, що спускалися потім як державний план. У новій системі ринкових відносин вони не вміли діяти инакше, ніж через команди, дозволи та заборони, хабарі, адміністративний тиск. Чим більшим у кожній сфері життєдіяльности ставав обсяг товарів і послуг приватних фірм та компаній, тим меншим ставав їх вплив на ситуацію, тим менше керованим ставав для них приватний сектор. Хабарі виявилися сильнішими за адміністративний тиск. Бо тиснути можна на одну чи десяток приватних фірм, а тиснути на сотні вже неможливо – для цього потрібен инший рівень менеджерської компетенції, якої у старих чиновників не було.

Розвиток ринку – на центральному рівні призвів до появи великих загальнонаціональних корпорацій, очолюваних олігархами. Олігархи набували право на створення штучно підтримуваної державними чиновниками монополії в одному з колишніх державних секторів економіки, а за це вони давали великі хабарі найвпливовішим чиновникам – і не завжди у грошах чи послугах. Досить швидко почали розраховуватися пакетами акцій та можливістю входження в олігархічні структури на рівні управління родичів і близьких. Олігархи створили свої фракції у парламенті, купили своїх чиновників у Кабінеті міністрів, створили потужні ЗМІ, а також оплачувані ними досить конкурентні мозкові центри.

На муніципальному рівні таких можливостей було менше. Оскільки муніципальний бюджет досі лишається менш контрольованим з боку представницької місцевої та центральної виконавчої влад, а підприємства комунальної власности є фактично у розпорядженні місцевої влади, впливовість муніципального чиновника досі пов’язана з рівнем впливу на місцевий бюджет та з кількістю комунальних підприємств, якими він опікується, та які час від часу здійснюють для нього «подяку». Тобто «олігархи» місцевого рівня перебувають у структурах міської влади. Вони мають усі ознаки олігархів центрального рівня. Візьмемо відомого колишнього міського голову. Типовий олігарх. У нього є системний бізнес (міський бюджет і сектор будівництва), своя потужна партійна група у міськраді, свої ЗМІ, свої інституціональні інтелектуальні ресурси.

Разом з тим, центральний рівень олігархії сяк-так ще міг розвиватися, бо їхні капітали, у тому чи иншому сенсі, намагалися бути легалізованими, а послуги чи продукти (партійні оболонки, ЗМІ, інтелект) – просто купувалися на ринку. Муніципальний рівень виявився заблокованим для розвитку: капітали комунальних підприємств продовжують залишатися у тіні, «ручне управління» місцевим бюджетом нецільове і нестратегічне, тобто неефективне навіть для розкрадання і катастрофічно нефахове, муніципальні ЗМІ та інтелектуальні інститути перебувають під адміністративним керівництвом і фінансуються з бюджету набагато гірше, ніж ті ж олігархічні ЗМІ та мозкові центри, що обслуговують центральний рівень.

Тобто, якщо на центральному рівні ми маємо олігархічно-державний ринок, то на місцевому рівні ми маємо адміністративно-комунальний ринок. Те, що той же колишній міський голова як олігарх адміністративно-комунального ринку зумів тимчасово домовитися з представниками олігархічно-державного ринку, свідчить лише про зацікавленість обох сторін не порушувати статус-кво в ситуації політичної кризи, а не про конкурентоспроможність більш дикого адміністративно-комунального ринку щодо олігархічно-державного.

Тобто головні процеси на міському рівні сьогодні – це, по-перше, протистояння старої міської еліти з центральною (їм доводиться між собою повсякчас домовлятися), а по-друге, поява на міському рівні нової корпоративної молодої еліти, яка все сильніше та сильніше заявляє про себе. Разом з тим, ця нова корпоративна еліта, представники якої увійшли у представницьку муніципальну владу на останніх виборах практично в усіх містах країни, поки що не є впливовою. Її повсякчас переграють старі представники муніципальної влади, які більш досвідчені в адміністративних інтригах, часто мають підтримку на державному рівні, мають у своєму підпорядкуванні порівнюваний з корпоративним тіньовий фінансовий ресурс. Цю нову корпоративну еліту також вдається купити підтримкою їхніх бізнес-інтересів, земельними ділянками, участю у приватизації комунальних підприємств та залученням до використання можливостей «ручного» управління місцевим бюджетом. Але можливостей для її підкупу лишається все менше і менше, до того ж ця нова еліта швидко вчиться. Чи зможе нова корпоративна еліта провести своїх мерів на наступних муніципальних виборах – від цього залежатиме доля розвитку найбільших міст нашої країни.

Регіональні та міські еліти

Особливої уваги заслуговує проблема розуміння, про яку еліту йдеться, коли говоримо про регіони. Регіональна еліта – це значною мірою сукупність міських еліт, які входять до неї. Не існує регіональних громад, існують тільки міські громади.

Тільки міська громада є громадою, оскільки вона має щільну комунікацію, чітко узгоджені інтереси та політичні цілі, компактне місце проживання, значні ресурси для досягнення своїх цілей. Регіональна громада – утворення штучне, віртуальне або тимчасове, яке проявляє себе тільки в кризових ситуаціях. Натомість міська громада проявляє себе, принаймні має себе проявляти, постійно.

За адміністративним поділом під регіонами слід розуміти області та райони, а міста, як правило, розглядаються окремо. Але відносини міст регіонів з районами регіонів не можна розглядати як відносини якихось різних еліт. Сьогодні не можна говорити ні про особливі обласні еліти, ні про районні. Регіональні еліти значною мірою є елітами міст цих регіонів. Конфлікти між міською владою та владою обласною – це виключно адміністративні конфлікти, і вони не формують різні види еліт всередині регіону, оскільки ресурси міст неспівмірні з ресурсами регіонів поза містами.

Регіони як тема – це чіткий знак того, що розмова йде у адміністративній площині, що говорять при цьому про використання адмінресурсу. Насправді громадської активности у регіонах взагалі немає. Саме тому вибори виграють у містах, а не у регіонах. Тобто, тільки маючи адміністративний ресурс, можна спрямовувати його на регіони. А от саме той, хто не має адміністративного ресурсу, і прагне апелювати до громадськості, повинен, перш за все, працювати з містами регіонів.

Такий підхід змінює уявлення про країну як таку. З точки зору формування суб’єкту політичної дії, тобто активної державної еліти, яку підтримує громадськість, потрібно говорити про міста та країну як мережу міст, а не про регіони. Країна як сукупність регіонів – це об’єкт влади з точки зору адміністративного ресурсу. Цей ресурс сьогодні вже є неефективним, причому його дієвість взагалі постійно зменшується. Роль же громадського ресурсу постійно зростає. Тому міста, а не регіони повинні нас цікавити. Міські, а не так звані регіональні еліти, мають розглядатися нами у контексті впливовости та перспектив її зростання.

Грудень 2003 р.