Володимир Фесенко

Вітчизняна політична еліта у контексті «проєкту Україна»

Оцінюючи роль політичної еліти в реалізації «проєкту Україна», слід відразу ж зазначити неоднозначність підходів і до поняття «політична еліта України», і до поняття «проєкт Україна».

Частина дослідників і значне число коментаторів політичного процесу в Україні дотримуються точки зору, відповідно до якої в Україні взагалі немає реальної політичної еліти. Прихильники цієї позиції виходять з аксіологічного (ціннісного) трактування поняття еліти, вважаючи, що до політичної еліти повинні належати ліпші, найбільш гідні представники суспільства. На їхню думку, верхівка політичного класу України цим вимогам не відповідає, тому її не можна назвати елітою. В. Малінковіч, наприклад, у цьому зв’язку пропонує користатися американським терміном «істеблішмент», розуміючи під ним політичну верхівку.

Але у політології і соціології у трактуванні поняття «політична еліта» панує функціональний підхід (його найбільш яскравими представниками вважаються В. Парето і Дж. Хіглі), відповідно до якого політичною елітою вважається меншість суспільства, що грає ключову (позитивну чи негативну) роль у виробленні і реалізації стратегічних рішень у процесі функціонування і розвитку суспільства. Виходячи з цієї точки зору, політична еліта існує в будь-якому соціумі, у якому існує соціяльна ієрархія, спеціалізація функції прийняття рішень від імені суспільства.

На мій погляд, аналізуючи особливості політичної еліти України, доцільно використовувати два ці підходи, що дає змогу виявити основне протиріччя її розвитку.

Це протиріччя полягає у наступному: представники політичної еліти України добре навчилися боротися за владу, але не завжди здатні (з різних причин) розпорядитися цією владою у суспільних інтересах. За право увійти до складу політичної еліти йде тверда, а нерідко і жорстока конкуренція. Саме здатність перемагати у боротьбі за владу є основним критерієм у селекції вітчизняної еліти. І відповідно до цього критерію політична еліта дійсно є елітою. Однак коефіцієнт корисної дії політичної еліти України, якість реалізації нею своїх суспільних функцій залишається занадто низьким.

Про це говорять і дані експертного опитування, проведеного Центром політичних досліджень ім. Разумкова. На питання – чи існує в Україні політична еліта? – 55% опитаних експертів вибрали відповідь «за формальними ознаками – так, а за рівнем суспільного авторитету і суспільної довіри – ні».

Неоднозначно можна трактувати і поняття «проєкт Україна». У теорії управління проєкт – це чіткий план реалізації конкретної мети, у якому в єдиній логіці сформульовані основні завдання, засоби здійснення поставленої мети, наявні і необхідні для реалізації проєкту ресурси, етапи здійснення проєкту. Реалізація проєкту вимагає єдности волі (у політичному чи адміністративному сенсі) і єдности організації. Тому у буквальному значенні цього терміна політичного «проєкту Україна» не було. Можна говорити про ідеологію боротьби за державну незалежність України, що надихала багато поколінь українців, але конкретного політичного проєкту досягнення незалежности не було. Незалежність звалилася на Україну як подарунок долі, як наслідок невдалого серпневого путчу в Москві. Треба віддати належне тодішній політичній верхівці України – вона цим подарунком скористалася. Але у побудові, творенні нової України також не було чіткого плану. Цей процес ішов не цілеспрямовано, а шляхом проб і помилок, копіювання чужого досвіду.

Термін «проєкт Україна» – це радше метафора, ніж політична реальність. Але його поява не випадкова, він сигналізує про необхідність надання розвитку українського суспільства цілеспрямованости і технологічної ефективности. А це вже послання для політичної еліти, нова вимога до її діяльності.

Етапи становлення і трансформації політичної еліти України

Етапи становлення і трансформації політичної еліти України чітко збігаються з виборчими циклами. Це показує, що вибори стали основним механізмом селекції політичної еліти. Причому на тенденції трансформації українського істеблішменту головним чином впливають парламентські вибори, оскільки саме вони формують більшу частину складу політичної еліти. Президент формує верхівку адміністративної еліти (керівники центральних органів виконавчої влади, обласних держадміністрацій), що також входить до складу політичної еліти, але становить відносно невеликий її сегмент. До того ж, глава держави як свій кадровий резерв найчастіше використовує парламентський корпус.

Загалом, тезисно, етапи розвитку політичної еліти України можна оцінити у такий спосіб:

1990–1994 рр.

Це етап становлення політичної еліти України. Обраний у 1990 р. склад Верховної Ради став, по суті, політичною «переделітою», саме він проголосив спершу суверенітет, а потім і незалежність України. Верховна Рада була школою нової політики для партійно-господарської номенклатури, що і стало соціяльною основою для формування політичної еліти незалежної України. У період президентства Л. Кравчука до складу правлячої еліти була інкорпорована значна частина націонал-демократичної контреліти, що зняло конфлікт між екс-комуністичною номенклатурою і її опонентами. Однак і кількісно, і якісно у складі політичної еліти на цьому етапі домінувала номенклатура, що відмовилася від комуністичної ідеології і взяла на озброєння ідею національно-державного будівництва.

1994–1998 рр.

На цьому етапі почалася трансформація політичної еліти України. З господарсько-бюрократичної верхівки, змушеної паралельно займатися і політичними функціями, вона поступово перетворювалася у професійну політичну еліту. У 1994 р. склад Верховної Ради обновився на 84%. Причому близько половини депутатського корпусу парламенту склали члени політичних партій. Для абсолютної більшости народних депутатів політика стала основним фахом. На цьому етапі чітко виявилася тенденція регіоналізації політичної еліти. З одного боку, почали формуватися регіональні політично-економічні клани, насамперед у Дніпропетровській і Донецькій областях. Дніпропетровський десант у Київ у 1994-1995 р. показав, що регіональні еліти не проти зайняти домінуючі позиції й у середовищі загальнодержавної еліти. З иншого боку, регіональний фактор помітно вплинув на фракційну структуру Верховної Ради. Проявив себе на цьому етапі і клієнтелістський тип формування і відтворення політичної еліти. Особисті зв’язки, залежність від «патрона» і відданість йому стали одними з головних факторів, що сприяють просуванню до вершини владної піраміди. Ще одна характерна тенденція цього етапу – відновлення покоління політичної еліти, її омолодження. Ця тенденція була характерна і для парламенту, 70% якого склали народні депутати віком до 50 років, і для центральних органів виконавчої влади.

1998–2003 рр.

Головна тенденція цього етапу – олігархізація політичної еліти, зрощування бізнесу і влади. Великий бізнес прийшов у політику. За інформацією різних джерел, серед парламентаріїв дві третини складають легальні мільйонери. У Верховній Раді, у виконавчій владі різко зросла кількість підприємців. Серед керівників центральних і регіональних органів виконавчої влади усе частіше почали з’являтися великі підприємці. Ще частіше вищі адміністратори ставали якщо не лідерами, то повноважними представниками окремих бізнес-груп. Бізнес-групи почали створювати власні політичні партії.

Прихід великого бізнесу у політику мав дуже суперечливі наслідки. З одного боку, посилилася увага до економічної проблематики, почали проявлятися нові управлінські підходи, більш відповідні ринковим умовам. Але при цьому владні повноваження усе частіше почали використовувати для лобіювання певних бізнес-інтересів. Напівлегальна політична корупція стала поширеним явищем. Верховна Рада усе більшою мірою перетворюється в елітний бізнес-політичний клуб. Власне законодавча діяльність нерідко виявляється на периферії інтересів бізнесмені-парламентарів.

Ще одна помітна тенденція цього періоду – поглиблення розколу в політичній еліті, формування нової контреліти, що виступає за зміну режиму Л. Кучми. Ця тенденція виявила себе ще на президентських виборах 1999 р., але особливого імпульсу вона набула після касетного скандалу і відставки уряду В. Ющенка. По суті, від правлячої еліти відколовся значний сегмент, який почав виконувати функції контреліти.

Проблеми і протиріччя у розвитку політичної еліти України

Дослідники, що аналізують особливості політичного істеблішменту України, відзначають наступні його негативні характеристики:

Низький рівень моральних якостей, що спричиняє низький рівень довіри до абсолютної більшості українських політиків.
Переважання особистих і групових інтересів представників політичної еліти над інтересами суспільними. Відповідно до вищезгаданого експертного опитування Центру політичних досліджень ім. Разумкова, представники політичної еліти найбільше відстоюють особисті і групові (бізнесові і політичні) інтереси. Що стосується інтересів національних, то на думку 44% експертів вони відстоюються політичною елітою країни незначною мірою, ще 44% експертів вважають, що вони відстоюються частково.
Відносно низький рівень професійної підготовлености значної частини політичної еліти, відсутність необхідного справжній еліті стратегічного мислення.
Низька ефективність політико-управлінської діяльности в цілому і якости прийнятих політичних рішень зокрема.
Невміння домовлятися, погоджувати інтереси.
Відчуження політичної еліти від суспільства, поглиблення соціяльного розриву між її представниками і рядовими громадянами.

Не слід демонізувати нинішню політичну еліту і, водночас, очікувати появи деякої ідеальної еліти. Політичний клас відображає соціяльні хвороби, проблеми і протиріччя, властиві суспільству. Боротьба демократичних інтенцій і авторитарних установок, доцентрових і відцентрових тенденцій, регіональні розколи й ідеологічні конфлікти – усе це характерно і для суспільства, і для його політичної еліти. Але відповідальність за суспільство лежить на еліті. Хвороби суспільства вона повинна лікувати, починаючи із самої себе.

За рахунок чого можна поліпшити якість політичної еліти України?

Ключову роль у даному випадку повинні грати механізми внутрішньоелітарної селекції. Не можна покладатися тільки на вибори. На жаль, ефект виборів може бути дуже суперечливим.

Особлива увага повинна бути приділена процедурам добору еліт, їхній демократичності, прозорості, підвищеній вимогливості до професійних і моральних якостей претендентів на виборні посади, на посади керівників центральних і регіональних органів виконавчої влади.

Наприклад, при формуванні партійних списків на виборах у парламент повинні працювати як внутріпартійні демократичні процедури (у першу чергу, голосування за окремими кандидатурами на з’їздах партій і блоків), так і механізми професійної селекції. У виборчому списку повинні бути присутні і політичні фігури, і фахівці, здатні якісно працювати у профільних парламентських комітетах, а при необхідності і представити партію в галузевих органах виконавчої влади. На жаль, партійні списки на вибори, як правило, формуються в закритому режимі і при їхньому складанні діють инші критерії.

Великою є роль взаємної вимогливости і відповідальности, особливо при використанні коаліційних політичних механізмів. Найчастіше усвідомлення політичної доцільности, принципи квотного розподілу посад домінують над вимогами до професійних рис.

Підвищити свій якісний рівень може тільки сама політична еліта, своїми власними зусиллями. Инакше рано чи пізно вона буде змушена поступитися місцем контреліті. Або можливий крайній варіант – і соціум, і його еліта зникають як самостійні суб’єкти.

Місія політичної еліти України

Саме поняття «місія еліти» звучить доволі пишномовно і претензійно. Адже свою суспільну місію потрібно усвідомлювати й у процесі її виконання слід багато чим жертвувати. І з тим, і з иншим у нашої «еліти» є серйозні проблеми.

Більшість представників політичного істеблішменту начебто розуміє свою історичну місію. Але це радше формальне усвідомлення. Проблеми виникають на стадії практичної реалізації. І справа не тільки у поганій підготовці, або низьких моральних якостях. Наша політична еліта в основній своїй масі живе за принципом Е. Бернштайна – «Рух – усе, кінцева мета – ніщо». Її представники отримують задоволення від процесу, а не від результату.

Найбільш слабке місце – небажання жертвувати особистими і груповими інтересами в ім’я інтересів національних, а також – нездатність домовлятися в ім’я реалізації стратегічних завдань.

Що слід вважати місією національної еліти?

На початку 1990-х рр. – це здобуття і збереження державної незалежности, формування української державности. Як уже відзначалося, незалежність України не стала результатом надзвичайних зусиль її еліти. Але подарунком долі українська еліта скористалася і на тому етапі свою місію сяк-так зуміла реалізувати. Однак, завдання збереження і забезпечення справжньої національної незалежности далеко не зняте з порядку денного. Зовнішні і внутрішні виклики існуванню незалежної української держави періодично актуалізуються.

Друга важлива місія нашої еліти, у реалізації якої особливо зацікавлені широкі маси населення – кардинальне поліпшення рівня і якости життя українського суспільства.

Нарешті, третя місія, здійснення якої зможуть оцінити тільки майбутні покоління – правильний стратегічний вибір геополітичної траєкторії розвитку українського суспільства.

Усе це конкретні проєкції історичної місії національної еліти. Якщо ж говорити назагал, то еліта визначає стратегічні орієнтири розвитку суспільства, організує і надихає націю на їхнє здійснення, це «батарейка», що акумулює соціяльну енергію, а потім у необхідний момент повертає її суспільству, заряджаючи його своєю думкою і волею.

Зараз енергія політичної еліти України іде на обслуговування самої себе, власних інтересів і проблем. Свій борг суспільству еліта поки не повертає. І у цій ситуації перші імпульси необхідних змін повинні виходити від самого суспільства, від мас. І тоді або правляча еліта відреагує на це суспільне послання, або на зміну їй прийде контреліта.

Перефразовуючи Лєніна, можна сформулювати закон виходу з національної кризи:

1. Суспільство («маса») не хоче жити по-старому і готове допомогти прийти до влади контреліті, що протистоїть правлячій еліті. Водночас, контреліта готова опертися на цей масовий рух.

2. Різке зростання активности елітних шарів суспільства, їхнє реальне прагнення до змін.

3. Спроможність контреліти правити по-новому.

В Україні немає національної кризи у певному сенсі цього слова, але необхідність кардинальних політичних змін, нового імпульсу в розвитку країни очевидна.

26 листопада 2003 року

Друкується зі скороченнями