В.М. Козаков

Політична еліта: особливості суб’єкт-об’єктної взаємодії механізмів формування системи цінностей державного управління в Україні

У кризові моменти в людській спільноті завжди знаходяться особи, здатні взяти на себе прийняття доленосних рішень, вибір і дії. Саме їх здібності, розум, передбачливість, рішучість допомагають суспільству долати негаразди. Традиційно такі завдання покладаються на політичну еліту, яка покликана професійно керувати справами суспільства, врегульовувати конфлікти, розв’язувати суперечності, піклуватися про добробут співгромадян. До того ж, в інформаційних (постіндустріальних) суспільствах самостійність і значущість елітарних кіл стає все більшою [1]. Однак, суспільство не має права покладатися на те, що до влади завжди приходитимуть відповідальні й компетентні люди, які можуть конкретно піклуватися про співгромадян, процвітання батьківщини і авторитет Української держави.

По суті, йдеться про роль ціннісних орієнтирів правлячих кіл. На нашу думку, саме вони визначають політичний «портрет» правлячої еліти й досить мало залежать від форми правління, співвідношення сил та конфігурації влади. Більше того, система цінностей влади сама визначає ці політичні параметри державного життя. На жаль, у вітчизняній державно-управлінській науковій літературі відсутнє системне висвітлення зазначеної проблеми.

Мета статті – виявлення особливостей суб’єкт-об’єктної взаємодії механізмів формування системи ціннісних орієнтацій вітчизняної політичної еліти як основи подальшої еволюції демократичних державно-управлінських відносин. Досягнення зазначеної дослідницької мети передбачає реалізацію низки пошуково-аналітичних завдань, а саме: визначити особливості сучасного стану системи професійно-ціннісних орієнтацій політичної еліти та її вплив на процеси державного управління в Україні; окреслити специфіку взаємодії механізмів формування системи цінностей вітчизняної політичної еліти та українського суспільства загалом; виокремити механізми деструктивного й конструктивного впливу на формування системи політичних і державно-управлінських цінностей демократичного суспільства.

Вірогідно, ніякі зовнішні обставини чи статусні зобов’язання урядовців неспроможні так впливати на рішення, які вони приймають, як власні внутрішні переконання й цінності, уявлення про те, що припустимо і що неприпустимо в політиці. Це стосується звичних способів виконання посадових обов’язків, домінуючих у політико-адміністративному середовищі норм міжособистісних стосунків, напрацьованих упродовж тривалого періоду стандартів і технологій управління, тобто всього, що традиційно відносять до елементів системи цінностей влади й управління.

Відомо, що ціннісні засади буття соціуму характеризуються надзвичайною стійкістю, їм не властиві стрімкі перетворення й зрушення. Адже систему суспільних цінностей механізми влади, напрацьовані поколіннями політиків й адміністраторів, покликані радше закріпляти, ніж прагнути до інновацій та впровадження передового досвіду.

Звичайно, традиції можуть порушуватися під впливом актуальної політики. Однак назагал не що инше, як система політичних цінностей, кристалізує й тиражує зразки політичної поведінки. Тому навряд чи можна сподіватися на те, що навіть оптимальний перерозподіл функцій та повноважень між Верховною Радою, урядом і Президентом України (що саме по собі важливо і доцільно) спроможний запобігти конфліктам політиків, що стимулюють підвладні їм управлінські структури «перехоплювати» одна в одної управлінські повноваження; що прагнуть підпорядкувати силові структури держави своїм корпоративним інтересам, що схильні до публічного використання компрометуючих матеріалів, продажу державних посад, усунення конкурентів тощо.

Слід зазначити, що правляча еліта являє собою невелику й досить нетипову частину населення, їй притаманні певні політико-культурні цінності, норми, стереотипи, стандарти й традиції у сфері влади. До того ж ці політичні орієнтири відображають не лише сучасні способи державного управління, а й традиції совєтського періоду розвитку та навіть досвід більш ранніх етапів вітчизняної історії, коли, наприклад, вищі верстви були не стільки гегемонами суспільства, скільки вірними «холопами» монархів. Досить згадати про безумовне домінування упродовж майже усієї вітчизняної політичної історії державно-авторитарних традицій урядування. Тож не дивно, що в культурно-професійній свідомості політичної еліти практично недоторканними залишилися етичні погляди, що виправдовують прагнення керівників до постійного розширення своїх повноважень.

Крім того, тривала політична історія нашого суспільства досить наочно продемонструвала, що у свідомості більшости представників елітарних кіл такі важливі механізми управлінського впливу, як право і закон, не лише втрачають своє ціннісне значення, а й будь-яку соціяльну предметність і визначеність. Їх заміняють політична та економічна прагматичність, яка не зважає ні на права громадян, ні на національні інтереси тощо. В результаті культура влади української еліти виявляється історично спрямованою на постійне й переважне використання адміністративних важелів влади незалежно від ступеня їх легітимізованости та опосередкованости законом. Таким чином, право як управлінська цінність було й залишається за межами функцій елітарної політичної культури. Адже у демократичному суспільстві право «диктує» політичній поведінці певні правила. А це, у свою чергу, пов’язане з невизначеністю її наслідків для конкретних лідерів, партій, політиків. Тому можна припустити, що і ті, хто раніше мав владу, і ті, хто мають її тепер, погодяться з використанням будь-яких, зокрема не правових засобів, які гарантуватимуть їм владні переваги.

Мабуть, ніщо, крім страху перед народом, не може сьогодні змусити вітчизняних політиків дотримуватися правових норм при намаганні отримати владу та в процесі її реалізації. Однак парадокс полягає в тому, що у зневажливому ставленні до права (як до провідної управлінської цінности) спостерігається дивна духовна солідарність правлячої еліти й основної маси суспільства.

Отже, відсутність ґрунтовних ціннісно-правових орієнтацій є ознакою не лише еліти, але зумовлена значно більш стійкою ментальною традицією. Дію останньої тим більше відчутно тому, що внутрішнє заперечення цінности права підкріплюється й постійною наявністю подвійних стандартів відповідальности, які привчили керівників різного рівня уникати будь-якої реальної відповідальности перед суспільством. Закріплює подібну тенденцію й характерний для вітчизняних урядовців, принаймні донедавна, так званий «візантійський стиль» управління, орієнтований переважно на тіньові й напівтіньові способи прийняття рішень, залаштункові методи кадрового добору тощо.

Дефіцит відповідальности (до речі, не лише у правлячих верств, а й в усіх учасників політичного процесу) виявляється досить типовою рисою нашої політики в цілому. Ось і виходить, що навіть звичайні громадяни, з одного боку, не сподіваються на правовий захист держави від сваволі її інститутів, з иншого – без докорів сумління обкрадають і дурять свою «добродійницю». Зрештою, розуміння правлячими колами ідеї законности й права, обов’язку та відповідальности, чести й гідности, сумірне із суспільною мораллю, перестає служити межею припустимого способу реалізації державної влади. Не випадково чутливість влади до суспільно значущих проблем і подій, навіть порівняно із радянським періодом, знижується. Цей факт засвідчує, що сучасна українська політична еліта досі не подолала стереотипи корпоративної свідомости, що зорієнтовує її професійну діяльність у сфері державної влади на суто приватні інтереси, небажання або невміння рахуватися з реальними потребами суспільства, якому вона має слугувати.

Звичайно, що у спектрі ціннісних орієнтацій еліти існують певні переваги, які є її професійно-поведінковою основою. Аксіомою є твердження, що найважливішим серед цих орієнтирів є сама цінність влади. Приміром, статок можна набути випадково, але до влади прийти випадково, як правило, неможливо. Тому прагнення до влади стає сенсом життя правлячої еліти [2]. Видається, що у вітчизняної еліти це прагнення набуває инколи гіпертрофованого характеру. Кожна фракція еліти, наділена певними державними повноваженнями, неодмінно прагне не просто до розширення своїх компетенцій, а неодмінно до всевладдя.

Звичайно, із суто теоретичного погляду потяг до влади може й не мати наслідками якихось значних недоліків в управлінській діяльності політико-адміністративної еліти. Однак на практиці надто часто спостерігаються рецидиви ескалації внутрішньоелітарних політичних конфліктів, пов’язаних із питанням перерозподілу державної влади. До того ж ці прагнення повсякчас підігріваються ще й духовною атмосферою, яку створюють навколо урядовців наближені до них бізнес-угруповання, що прагнуть у будь-який спосіб до перерозподілу у сфері майнових інтересів. На жаль, у таких умовах популістська риторика влади та відверте маніпулювання суспільною свідомістю в кінцевому підсумку знецінюють ідейний зміст державного управління.

Меншим, однак досить деструктивним за своїми наслідками проявом культури сучасної політичної еліти виступає так добре всім відома родинність, земляцька солідарність та клановість. Упродовж усієї нашої політичної історії, яку ми так чи инакше пов’язуємо з демократизацією, керівні кадри добиралися з «найближчого кола» відповідальних осіб, серед родичів, друзів, однокурсників чи просто знайомих. Власне кажучи, саме ці факти свідчать, що правляча еліта при всьому прагненні соціяльно віддалитися від широких верств населення продовжує залишатися носієм багатьох ціннісних стереотипів масової свідомости. Инакше кажучи, ціннісна система еліти певним чином не лише живиться традиціоналізмом, а й сама відтворює його норми й стандарти в практиці управління державою. У результаті найбільш негативним наслідком політичного відтворення культурно-ціннісних орієнтацій правлячої еліти є те, що вона стає дедалі більш замкненою кастою, відокремленою не лише від суспільства взагалі, а й від инших кіл політичного істеблішменту. У сформований вже, по суті, олігархічно-клановий прошарок еліти намагаються не допустити нових людей, яких так потребувала молода Українська держава в перші роки незалежности. На базі союзу влади й капіталу склалася внутрішньо однорідна, закрита для зовнішнього впливу каста, склад якої міняється досить незначно, та й то переважно за рахунок перерозподілу сил різних кланів у самій елітній групі. Таким чином, у нашому суспільстві складається досить унікальна система професійного добору правлячого класу. Приміром, якщо В. Парето [3] стверджував, що елітарні угруповання, будучи кращим і вищим цивілізаційним досягненням суспільства, послідовно «виносяться» на поверхню, а потім послідовно заміщуються новими представниками суспільства (контрелітою), то Україна якісно змінила цей «природний» принцип циркуляції, створивши два паралельних елітарних потоки, які по черзі грають перед народом роль: хто «влади», а хто «опозиції».

Инакше кажучи, на базі й у процесі первинного розподілу та накопичення капіталу в суспільстві наближені до влади кола, набувши ключових позицій у ринковій економіці, створили закритий олігархічно-корпоративний механізм формування та реалізації влади. Саме він перетворив народжену у перші роки незалежности «політику цінностей» (принаймні, сподівань) на «політику інтересів» правлячого класу. Зрештою, сама держава виявилася приватизованою як новими (тими, що отримали власність за знайомством) підприємцями, так і тими, що поступово прибрали владу, адміністративно-номенклатурними кадрами. По суті, це означає, що політико-управлінські процеси набули рис переважно адміністративно-бюрократичного чи неполітичного, позбавленого ідеологічного змісту, регулювання суспільних відносин. Тому політичні протиріччя «правлячої» і «опозиційної» еліт насправді виявляються лише внутрішньоцеховими суперечками вищих верств суспільства. Сам політичний простір України став «вотчиною» політиків, що використовують його можливості для отримання соціяльних переваг. А в системі державного управління замість критеріїв компетентности при доборі кадрів досі застосовується принцип особистої відданости та групової лояльности до керівництва, чим принципово ігноруються професійні, а тим більш державні інтереси. Не дивно, що в цьому середовищі навіть політичні вибори перетворюються на механізм внутрішньоелітарного перегрупування сил при відкритому нехтуванні законністю, зловживанні каналами інформації та, зрештою, елементарними правилами моралі.

 Поряд з цим колом, у якому циркулює влада, діє описаний В. Парето соціяльний механізм «природного» виділення «ліпших людей», оскільки суспільство не може жити, не виносячи на поверхню те найліпше, що народжується в його середовищі. Однак черговий парадокс сучасної системи державної влади полягає в тому, що зменшується не кількість бажаючих володарювати, а саме тих, хто за своїми природними здібностями спроможний до професійної політичної чи службової кар’єри.

Для того, щоб надмірно це не драматизувати, слід визнати, що окремі особистості проникають, зрештою, до структур влади. Але стикаючись тут із описаною вище системою цінностей, вони змушені або приймати її, або залишати спроби утриматися у ворожому для себе оточенні. Коли в такий спосіб система правління «вбудовує» у владу нові покоління еліти, нав’язуючи їм власні цінності й переваги, зрештою, відбувається деградація будь-якого політичного процесу в суспільстві. Инакше кажучи, при такій духовній солідарності старих і нових представників правлячого класу суспільство позбавляється механізмів легального, цивілізованого впливу на процеси прийняття політичних рішень, точніше, політична еліта перестає бути ефективним механізмом висування соціяльних вимог населення до влади. Єдиною її функцією залишається підвищення надійности будь-якого режиму, що зберігає політичний статус-кво.

Разом з тим, громадяни, без підтримки зацікавлених у перерозподілі влади прошарків правлячої еліти, просто не спроможні протистояти існуючому порядку. Не будемо аналізувати те, якими були б наслідки помаранчевої революції, якби справедливим обуренням обдуреного народу не скористалася опозиційна (тодішній владі) фракція правлячої еліти. Але саме у тому випадку можна було спостерігати ще один парадокс сучасної політичної реальности, коли система цінностей (серед яких значне місце тепер посідає власна громадянська гідність) широких верств населення почала зазнавати прогресивних змін раніше, ніж система цінностей національної елітарної верстви. Це дає підстави сподіватися, що політична апатія, масова схильність до бюрократизації будь-якої публічної діяльности, консерватизм, слабка політична освіченість й низька самоорганізованість, правовий нігілізм, егоїзм, безвідповідальність, мовчазне потурання владі, а також низка инших, добре відомих вад молодого громадянського суспільства України поступово замінюватимуться на цінності сучасної гуманістичної демократії.

Сьогодні цілком очевидно, що подальша трансформація системи ціннісних орієнтирів владної еліти, якщо на неї справді вплине прогрес масової свідомости, зрештою позбавить основну масу громадян можливостей повноцінного політичного життя. Иншими словами, соціяльні можливості більшости українців зроблять політику недосяжним для них способом реалізації власних інтересів і сподівань. Вони просто повністю втратять вплив на структури й механізми прийняття політичних рішень. Уже зараз спостерігаємо, як державні інституції прагнуть «пригасити» протестний потенціал суспільства, що залишився від помаранчевої революції. І це спричиняє суспільну напруженість, яка знову може себе проявити під час чергової інсценізації загальнонаціональних виборів. Зрештою, така тенденція може виявитися фатальною не тільки для правлячої еліти, а й для нації в цілому.

Але далеко не все ще втрачено. Реальна політика зміцнення й розширення влади демократичного типу пов’язана з подвійним завданням. З одного боку, ще не пізно правлячій еліті (хоча б з міркувань самозбереження) переглянути власну систему державноуправлінських ціннісних орієнтирів. Водночас потрібно переосмислити ту уявну політичну стабільність, яка породжена корупцією, корпоративно-олігархічними відносинами та стимулює «розколи» в середовищі самої політичної еліти й посилює її відірваність від широких верств суспільства. І перш за все для цього потрібно усунути усі штучні перешкоди, що заважають рекрутуванню контреліти, підсилити механізми політичної і громадянської відповідальности та контролю суспільства за діяльністю керівників.

На жаль, у статті немає можливости відобразити весь спектр результатів дослідження виявленої проблеми формування ціннісних механізмів функціонування політичної еліти сучасної України. Однак із викладеного можна зробити такі висновки:

1. Саме ціннісні орієнтири професійної поведінки, на нашу думку, визначають політичний «портрет» правлячої еліти. Але при цьому вони досить мало залежать від форми правління, співвідношення сил та конфігурації влади. Більше того, система цінностей влади сама визначає ці політичні параметри державного життя. Оскільки, як показує історичний досвід, жодні зовнішні обставини чи статусні зобов’язання урядовців неспроможні так постійно впливати на рішення, які ними приймаються, як власні внутрішні переконання й цінності, уявлення про те, що припустимо і що неприпустимо в політиці. Не що инше, як система політичних цінностей, кристалізує й тиражує зразки політичної поведінки.

2. У сучасній Україні ціннісні орієнтири політичної еліти відображають не лише прогресивні способи державного управління, а й традиції радянського періоду розвитку та навіть досвід инших, більш ранніх етапів вітчизняної історії. Тож не дивно, що в культурно-професійній свідомості політичної еліти практично недоторканними залишилися етичні погляди, що виправдовують наполегливе прагнення керівників до постійного розширення своїх повноважень.

3. Один із парадоксів сучасної ціннісної системи вітчизняної політичної еліти полягає в тому, що у зневажливому ставленні до права (як до провідної управлінської цінності) спостерігається духовна солідарність верхівки й основної маси суспільства. Дію останньої тим більше відчутно тому, що внутрішнє заперечення цінности права підкріплюється й постійною наявністю подвійних стандартів відповідальности, які привчили керівників різного рівня до уникнення будь-якої реальної відповідальности перед суспільством.

4. До пріоритетних механізмів налагодження конструктивної суб’єкт-об’єктної взаємодії політичної еліти України й системи її професійних цінностей належать: раціональне збалансування суспільно-політичних інтересів; зміна парадигми сприйняття політики як такої. Розуміння політики як технології досягнення суспільно визначених цілей визначає встановлення чітких, зрозумілих кожному правил участи суспільства в управлінні державою, кардинальна зміна управлінської культури, самої філософії державного управління; розвиток соціяльних механізмів «природного» виділення «кращих людей»; підвищення ефективности системи політичної освіти населення й професійної підготовки управлінських кадрів тощо.

5. Нова модель управління суспільним розвитком має базуватися на принципах прозорости, під яким розуміється право кожної людини знати, де й ким приймаються політичні рішення, скільки і на що витрачаються кошти держави, оскільки це є запорукою побудови відкритого, ринкового і демократичного суспільства.

---

1. Кальниш Ю.Г. Етика влади й розвиток культури державного управління в Україні // Розвиток культурного потенціалу державних службовців в Україні: Наук. пр. / За заг. ред. В.А. Ребкала. К.; Житомир: Полісся, 2002. С. 190-205.

2. Вебер, Макс. Покликання до політики // Соціологія: Загальноісторичні аналізи. Політика / Пер. з нім. О. Погорілий. К.: Основи, 1998. С. 173.

3. Pareto V. Traite de sociologie generale // V. Pareto Oeuvres completes. Geneve, 1968. Т. ХІІ. P. 26-43.

Друкується із скороченнями