Кахун Гожев

Теорія еліт і соціяльно-філософський аналіз конфліктних ситуацій

Етимологічне значення терміну «еліта» має два аспекти: перший з них полягає в тому, що еліта має максимально виражені специфічні риси і концентрує в собі певні якості. Другий аспект передбачає оцінку цих якостей як найвищих на тій чи иншій шкалі виміру. Відповідно, в одному випадку, під елітою розуміють політичне керівництво, в иншому випадку еліта пов’язується з продуктивністю, кваліфікацією, освітою, престижем і под.

Перший аспект поняття еліти пов’язаний з теорією політичного класу Ґаетано Моска (Gaetano Mosca), другий – із трактуванням Вільфредо Парето (Vilfredo Pareto) еліти як групи найбільш продуктивних членів співтовариства. Парето визначав еліту як групу, що складається з людей, найбільш спроможних у різних сферах діяльности, чи як клас людей, що мають найвищі показники у певній сфері діяльности. Таким чином, у першому випадку розглядається владно-політична еліта, у другому – функціонально-продуктивна еліта.

Для соціяльної філософії істотним є те уявлення, що актуальне у масовій свідомості, в якому актуалізоване питання про еліту [1]. Що таке еліти, ті соціяльні групи, що авторитарним чином привласнюють суспільні цінності? Хто до них належить? Підприємці, політики, вище офіцерство і генералітет, кримінальні «авторитети», керівники різних сфер громадського життя, культури, науки, освіти? Зрозуміло, що ті чи инші співтовариства й інституції розрізняються різним впливом на політичний стан соціуму.

При цьому зв’язок політичної еліти з економічно пануючими верствами не заперечується, але розглядається як обопільний, рівноправний і под. Незважаючи на те, що багато соціологів вважає недоцільним включати у політичну еліту економічно впливові кола, які не беруть безпосередню участь у політичному житті (оскільки таке широке трактування затушує специфіку групи осіб, що приймають політичні рішення, її активний вплив на життя суспільства), радикальне розмежування політичних, економічних, інтелектуальних, військових і инших еліт не знімає проблеми взаємовпливу (на чому акцентує увагу, зокрема, т.зв. «плюралістична» теорія еліт).

Зрозуміло також, що у даному випадку йдеться переважно про інституціональний аналіз еліти (як органу управління того чи иншого соціяльного інституту, як, наприклад, церква, армія, вища школа, фінансові і промислові групи і под.). Інституціональний підхід до визначення еліти передбачає також свої межі: насамперед, при такому підході виявляється недостатньо з’ясованою питома вага влади тієї чи иншої еліти у сукупному розподілі влади в просторі соціуму. Хоча між різними елітаристськими концепціями можна знайти багато спільного, саме поняття еліти тлумачиться в соціології, з одного боку, досить вузько (наприклад, елітами називають членів законодавчих органів і урядів), з иншого боку – досить розширено (при розширеному тлумаченні в еліту включені групи, реальна політична вага яких незначна). Так чи инакше, типологію еліт можна подати на матеріалі типології теорій еліт у залежності від тієї конститутивної ознаки, відповідно до якої вони визначаються у своїй соціяльній специфічності.

1. Біологічна теорія еліт: підстава для соціяльної переваги обмежених груп ґрунтується на психобіологічній детермінованості спроможностей до продуктивної діяльности, розподілених нерівномірним чином.

2. Технічна теорія еліт: як еліту розглядають осіб, що володіють технічною стороною підтримки громадського життя.

3. Організаторська теорія еліт: «базовою елітою» є керівники різних сфер («бюрократія»). Організаторська теорія еліт співпадає у цьому з бюрократичною теорією держави (М. Вебер).

4. Функціональна теорія еліт: до еліти належать ті, хто виконує основні владні й адміністративні функції у соціяльній групі, насамперед на певній території.

5. Розподільна теорія еліт: до еліти відносяться ті, хто у конкретному місці і у конкретний час соціяльного життя одержують найбільше життєвих благ – як матеріальних, так і нематеріальних (престиж, повага чи безпека і под.)

Слід зазначити також наявність основних систем рекрутування (підбору) еліт. Як вважає більшість дослідників, існує два системні різновиди: система гільдій і антрепренерська система. Зрозуміло, що і та й инша є деяким «ідеальним типом» і у чистому виді вони зустрічаються доволі рідко. У цілому ж антрепренерська система рекрутування політичних еліт явно переважає у демократичних державах, а система гільдій – у країнах тоталітарної орієнтації, хоча її елементи зустрічаються й у Великій Британії, Японії й инших країнах.

Кожна з цих систем має свої характерні риси. Для системи гільдій характерні:

– закритість, добір претендентів на більш високі посади головним чином з нижчих верств самої еліти і наступний ступеневий шлях нагору;

– високий рівень інституціоналізації процесу добору, наявність численних інституціональних фільтрів – формальних вимог для заняття посад (партійність, вік, стаж роботи, освіта, рівень займаної раніше посади, позитивна характеристика керівництва, досвід роботи на попередньому рівні і под.);

– невелике, відносно закрите коло селекторату. Як правило, до нього входять лише члени вищого керівного органа чи навіть лише перший керівник;

– тенденція до відтворення уже існуючого типу лідерства.

Антрепренерська система рекрутування еліт багато в чому протилежна системі гільдій. Її відрізняють:

– відкритість;

– невелика кількість формальних вимог, інституціональних фільтрів;

– широке коло селекторату;

– висока конкурентність добору;

– першочергова значимість особистісних якостей.

Політичну еліту Ґ. Москі розглядав насамперед як доволі самостійну і відносно привілейовану групу. У порівнянні з иншими складовими соціяльної структури еліта має видатні психологічні, соціяльні і політичні якості і безпосередньо бере участь у прийнятті і здійсненні рішень, пов’язаних з використанням державної влади чи впливом на неї. У загальній соціяльній динаміці розвитку еліти існують дві тенденції: аристократична і демократична. Перша з них виявляється у прагненні політичного класу стати спадкоємним – якщо не юридично, то фактично, що може привести до закриття і кристалізації елітної групи, а згодом до її можливого виродження і соціяльної стагнації. Відповідно це приводить (якщо користатися теоретичним словником В. Парето) до конфлікту між елітою і контрелітою («циркуляція еліт»), яку представляють люди, що володіють характерними для еліти психологічними якостями, але не мають доступу до керівних функцій у силу свого соціяльного статусу і різного роду бар’єрів.

Демократична тенденція виражається у відновленні політичного класу за рахунок найбільш активних і здатних до управління представників нижчих верств, що запобігає дегенерації аристократичної еліти. Як найбільше продуктивний стан розглядається динамічна рівновага обох типів еліт, що одночасно підтримує наступність і продукує інновації у соціяльно-політичному житті.

Р. Міхельс (Robert Michels) вважав, що навіть формально «демократичним» суспільством завжди фактично править олігархічна, елітарна група, з чого робив досить песимістичні висновки щодо можливостей демократії взагалі і демократизму соціал-демократичних партій, зокрема. У такому випадку демократія ототожнюється з особистою участю мас в управлінні і прийнятті рішень.

Три згаданих теоретики започаткували так звану «макіавелівську» школу в теорії еліт, що характеризується такими рисами, як визнання елітарности будь-якого владного співтовариства, визнання особливих якостей і групової згуртованости еліти (тобто еліта об’єднана не тільки спільністю соціяльного статусу, але і груповою самосвідомістю), її структурної сталости, періодичної циркуляції правлячих еліт. Так чи инакше, можна говорити про те, що «макіавелівська» школа є моністичною теорією еліти, для якої основним виміром еліти є вимір політичного стану.

Соціально-філософська інтенція дихотомічної моделі суспільства («еліта/маси») спрямована, насамперед, проти різноманітних «теорій участи»: у теорії еліт відслідковується неоднаковість впливу людей на владу, її ієрархічність і динамічність. Корисним у даному випадку є звертання до концепції медіа, запропонованої Ж. Бодрійяром, що розглядає сучасні мас-медіа як «блокатор» соціяльної участи. За Бодрийяром, мас-медіа сприяють ліквідації трансценденції політики, під якою розуміється загальна залученість у політичне волевиявлення, на чому саме і роблять акцент технократичні проекти, вбачаючи у розвитку медіа-ресурсів демократизуючий і гуманізуючий фактор соціяльного існування. В останньому випадку політичний стан «привласнюється» і остаточно інтегрується формою мас-медіа. Проблема «змісту» мас-медіальних послань не є в такий спосіб «технічною», оскільки ідеологія мас-медіа (якщо про таку узагалі можна говорити) розміщена на рівні форми [2].

Инші соціяльні аналітики також схильні розглядати мас-медіа в якості «антиматерії соціяльного»: адже можливо, що абстрактна соціяльність медіа-аудиторії є сьогодні найбільш всеосяжним типом соціяльної спільноти. Але якщо це так, то вона представляє дуже специфічний тип спільноти: антиспільноту чи соціяльну антиматерію – електронно складену, риторично сконструйовану, своєрідний «електронний бульвар», що забезпечує переваги психологічної позиції спостерігача (суспільство ока без тіла) і культурної позиції як туристів у суспільстві видовищ [3].

Теорія еліт (у силу того, що еліта розглядається як активний і «примордіальний» фактор історичного руху) дозволяє провести продуктивні аналогії не тільки з «постмодерністською» соціяльною теорією, але і з марксистським розумінням співвідношення еліти і «прогресивного класу» у соціяльній теорії К. Маркса. З одного боку, прийнято вважати, що теорія еліт не укладається в рамки марксистських уявлень про політику в її співвідношенні з економікою. У цьому є свій резон: у той час, як марксизм виходить із трактування політики як надбудови над економічним базисом, як концентрованого вираження економіки і класових інтересів, теорія еліт розглядає політику як рівноправну і рівноцінну сферу суспільства. Політична влада не вважається прямим наслідком економічного панування. І в цілому можна сказати, що багато напрямків у теорії еліт виходять саме з визнання політичної влади однією з найперших причин соціяльного панування, заперечуючи безпосередню детермінованість діяльности політичних керівників відносинами власности і класових інтересів.

Хоча традиційно вважається, що теорія еліт формується у полеміці з марксистською теорією класів і класової боротьби, не менш очевидними є моменти взаємного переходу між теорією еліт і теорією Маркса. Так, теорія циркуляції еліт В. Парето дозволяє по-иншому розглянути революційні зміни у соціумі («революція як зміна правлячих еліт») і теорію класової боротьби. Відповідно, теорія еліт повинна розглядатися щодо соціяльної філософії марксизму не стільки контрадикторно, скільки додатково.

Основна інтенція теорії еліт полягає в тому, що численні групи (нації, класи, етноси) не спроможні реалізовувати власні інтереси безпосередньо (шляхом рівномірного впливу усіх груп суспільства): вони можуть досягати цього лише за допомогою так званих «малих центрів активности» [4].

Емпіричні дослідження феномену еліти, що діалектично співвідносяться з теорією соціяльної філософії, використовують у соціології переважно три підходи, чи методи. Перший підхід одержав назву довільного методу, оскільки перед початком дослідження заздалегідь встановлюється, яка група в даному суспільстві чи даній організації буде вважатися елітою. Виділена група піддається соціологічному аналізу, у якому встановлюються основні соціяльні параметри респондентів (статеві, вікові характеристики, освіта, політична приналежність, попередня практика, рівень доходів, зв’язки і под.). Основним недоліком даного методу можна вважати занадто високу залежність дослідження від того, наскільки адекватне і коректне первинне визначення еліти дослідником.

Другий підхід має назву репутаційного методу і полягає у визначенні еліти за допомогою опитувань так званих «кваліфікованих суддів», у якості яких можуть бути обрані видатні державні чи партійні діячі, підприємці й ин. Цей метод був використаний соціологом Ф. Гантером (Floyd Hunter) при вивченні владних відносин у різних американських містах: від представників місцевих громадських організацій, членів торговельної палати й инших лідерів отримують попередній список, з якого експерти вибирають більш обмежене число «провідних лідерів», що піддаються соціологічному аналізу. Цей метод може бути використаний на державному рівні, особливо при аналізі відносин між регіональними і загальнодержавними елітами. Членів регіональних еліт опитують щодо того, кого вони вважають впливовим і панівним у рамках цілої держави. Зрозуміло, що негативною стороною репутаційного методу можна вважати завищений суб’єктивний фактор (суб’єктивні орієнтації «колегії суддів», політична орієнтація яких здатна значною мірою спотворювати об’єктивну інформацію).

Третій метод визначається зазвичай як метод вивчення випадків, коли на основі аналізу прийняття різних рішень у ході суспільно-політичного життя «виміряється» політичний вплив різних особистостей і груп. Усередині даного методу відсутні чіткі критерії визначення міри важливости (значущости) аналізованого рішення.

Характерно, що три наведених методи володіють «мікрополітичним» характером: вони призначені для аналізу диференціації влади на нижчому чи середньому рівні (населений пункт, місто, регіон, завод) і не можуть замінити макросоціяльний аналіз.

Для обліку продуктивности теорії еліт при аналізі соціяльної взаємодії і соціяльного конфлікту принциповим виявляється розмежування усередині самої теорії еліт на дві тенденції: моністичну і плюралістичну. Якщо для класичного елітаризму існують тільки «політично активні еліти» і «політично пасивні маси», якими, нібито, вичерпується соціяльна диференціація, то «плюралістам» такий погляд видається надто однобічним. І можна погодитися, що упускаються з виду инші істотні диференціальні ознаки (розмір власности чи рівень престижу), що не можуть бути редуковані до політичної якости чи стану.

 Німецький соціолог Г. А. Лансбергер (H.A. Landsberger) визначає еліту як групу, що значною мірою впливає на вирішення ключових питань загальнонаціонального характеру. У такій перспективі еліта характеризується насамперед тим, що вона впливає на певні рішення. Підставою для визначення еліти виступають не «ключові позиції» (Ґ. Москі), а «ключові питання» і «загальнонаціональні проблеми». Приміром, «елітою трудящих» виявляються усі ті, хто виступає як представники трудящих і впливає на прийняття рішень із загальнонаціональних проблем. Отже, до «еліти праці» виявляються приналежними також різні керівні діячі політичних партій, профспілок і т.д. У результаті еліта може бути визначена як група людей, що володіють високим ступенем соціяльного престижу і здатні впливати на рішення загальнонаціональних проблем.

Відповідно до плюралістичної теорії еліт, існують три «осі диференціації», навколо яких структурується плюралізм еліт. Це власність, влада і статус. Відповідно, можна говорити про еліту власности, еліту влади й еліту статусу. Ці еліти, до яких також може бути додана «еліта знання», розглядаються як незалежні одна від одної соціяльні формування, які не редукуються, що і створює плюралістичну модель соціуму. У подібному соціяльному формуванні «велике багатство», «велика влада» і «великий престиж» належать не одному класові, а різним соціяльним групам, що борються між собою і тим самим врівноважують одна одну в ситуації «динамічної рівноваги» еліт.

Плюралістичні чи функціональні теорії еліт базуються на загальному постулаті заперечення еліти як єдиної, привілейованої і відносно згуртованої групи. Існує безліч еліт і вплив кожної з них обмежений специфічною сферою діяльности, причому жодна з них не здатна домінувати у всіх сферах життя. Кожна з безлічі базисних груп – професійних, регіональних, релігійних, демографічних і под. – виділяє свою власну еліту, що виражає її інтереси, захищає цінності і водночас активно впливає на її розвиток. Усе це відбувається на тлі конкуренції еліт, що відображає економічну і соціяльну конкуренцію у суспільстві.

У сучасному «постіндустріальному» суспільстві влада розпорошена між різноманітними соціяльними групами й інститутами, що за допомогою прямої участи, тиску, використання блоків і союзів можуть накладати вето на неприйнятні для них рішення, лобіювати свої інтереси, знаходити компроміси і т.д. Самі відносини влади мінливі, поліцентричні («флюїдні») і з’являються нерідко ситуативно для певних рішень, що приводить до децентрації єдиного політичного суб’єкта (політичної еліти). Це ж призводить до неможливости формування єдиного правлячого прошарку. У такому контексті основним суб’єктом суспільного і політичного життя виявляється навіть не та чи инша еліта, а «групи» чи «центри» інтересів.

Отже, можна зробити висновок, що еліта з’являється як багатовимірне формування. У найширшому сенсі воно представляє ті позиції у суспільстві, що перебувають «на вершині» соціяльних формацій і займають домінуючі позиції в економіці, управлінні, армії, церкві, громадських і професійних організаціях, в освіті і культурі [5]. Вплив великих політиків на соціяльне життя у низці позицій виявляється порівнянним із впливом високопоставлених військових, великих бізнесменів, провідних журналістів, ідеологів суспільних рухів і т.д.

Після краху класової (чи усвідомленої як такої) соціяльної диференціації на постсовєтському просторі усе частішим явищем стає багатомірна соціяльна диференціація, що має доволі складний зі структурної точки зору характер. На місце «класів» у їхньому традиційному розумінні (за типом стосунку до засобів виробництва й ін.) приходить більш об’ємне і диференційоване поняття: «клас» означає групу людей, що володіють різним «капіталом» (фінансовим, політичним, символічним, інтелектуальним і т.д.).

---

 [1] Проблеми етнічної ідентичности наклалися на проблеми поведінки політичних еліт і почали формулюватися мовою політичної реторики. Окремі групи категоризують визначення національної чи етнічної приналежности. Пропаговані стратегії поведінки виявилися глибинно пов’язані з інтересами бюрократії й етнічних чи партійних угруповань. Див.: Тишков В.А. Очерки теории и политики этничности в России. М., 1977; Запад или Человечество? Историософия балканского конфликта. Спб., 2000; Малахов В. Ностальгия по идентичности // Логос. Философско-литературный журнал. 1999. № 3; Зуева Т.М. Образы политической власти в массовом сознании россиян. Автореф. докт. дис. Ростов-на-Дону. 2002.

[2] Бодрийяр Ж. Реквием по масс-медиа // Политика и поэтика. М., Спб., 1999. С. 76.

[3] А. Кроукер, Д. Кук. Телевидение и торжество культуры // Комментарии. 1997. № 11. С. 163. Близьких позицій дотримується соціолінгвістичний аналіз еліт у політичній семіології Р. Барта («Мітології») і Г. Дебора («Суспільство видовищ»). У них розглядається залежність владних позицій тієї чи иншої групи від виробленого нею соціяльно-ідеологічного дискурсу. Політична семіологія Барта дає опис літературної політики класу буржуазії. При цьому «міт», уподібнений значною мірою до марксової «ідеології», розглядається як деполітизуюча мова, як натуралізація дискурсу, покликана приховати суперечності між природою й історією.

[4] Теорія «малих центрів активности» наполягає на тому, що серед більш-менш великих груп (робітники, службовці, інтелігенція) повинні бути створені центри активности, завдяки яким політична воля груп делегується соціяльному загалу. До концепції «малих центрів активности» примикає проєкт продуктивного промислового суспільства П. Дрейцеля, центральною категорією якого є еліта. Сам Дрейцель трактує її технократично: її творець розгортає відому тезу, що у контексті постіндустріального, інформаційного суспільства саме знання стає основною продуктивною силою, що приводить групи, які володіють цим знанням, до соціяльної гегемонії. Відповідно, це по-своєму аранжує теорія комунікативної дії Юрґена Габермаса («етика дискурса»). Інтелігенція в концепції Дрейцеля виступає також як гарант соціяльної стабільности, тому що є не тільки соціяльним гегемоном, але і домінантним фактором міжгрупової інтеграції.

[5] Порівн.: «...існує ще одна, найбільш небезпечна форма індивідуальної влади – тіньова: влада улесників, інтриганів, донощиків і людей, що стоять у тіні, але тримають у своїх руках мотузки управління. Навіть у сучасних формах державної влади «тіньові» індивідууми мають у своєму розпорядженні реальну владу саме у тих ділянках, які звичайній людині видаються таємничими». Мшвениерадзе В.В. Усмирение власти (политическая философия Б. Рассела) // Власть. Очерки современной политической философии Запада. М., 1989. С. 170.