Яцек Васілєвскі

Три тези про польські еліти

При оцінюванні того, якими є і якими повинні бути польські еліти, найважливішими є три питання. Ось тези до них і висновки.

Теза перша: Про поповнення політичних еліт або про відсутність каналів політичної соціалізації

Середній вік депутатів постійно зростає: від 43 років на виборах 1991 року до 48 років у 2001 році. Зростає також середній вік депутатів, вперше обраних до Сейму: 43 роки у 1991 році, 45 у 1993 та 1997 роках і 47 років у 2001 році. Иншими словами, «нові» депутати є ровесниками старих. Одночасно плинність кадрів серед депутатів дуже висока. З 1989 року жодного разу бодай половина депутатів не була обрана на наступну каденцію. У стабільних демократичних країнах цей показник складає переважно 66-75 відсотків.

Таку ж картину можна побачити і на нижчих рівнях. Середній вік досліджуваних повітових депутатів у шести повітах складає 48,5 років, а на 155 депутатів тільки одна особа мала менше тридцяти років. У свою чергу, серед досліджуваних у 1999 році депутатів воєводських сеймиків особи віком нижче сорока років заледве складали 12 відсотків. Отже, не йдеться про випадковість. Польська політична система виключає з активної участі у структурах влади молодих людей. Не йдеться про те, що представники різних щаблів влади застарі, адже життєвий досвід і передбачливість, які приходять з віком, у політиці є дуже важливими, особливо у найвищих ешелонах влади. Йдеться про те, що не відбувається систематичного наповнення політичної системи молодими людьми, котрі проходили політичну науку на нижчих щаблях і готувалися до щоразу більш відповідальних завдань.

Це означає, що канали політичного поповнення не діють. Молоді люди, якщо взагалі йдуть у політику, то входять у неї за формулою клієнт-патрон (покровитель). Вони тримаються своїх патронів і «центру» (невипадково на місцях фактично не існують партійні молодіжні організації), розраховуючи на щасливий збіг обставин, який виштовхне їх нагору. Вони не хочуть бути підмайстрами і терпеливо втягуватися в нові функції. Непогамовна амбіція наказує їм діяти швидко і жорстко. Чого вони вчаться у своїх патронів? Переважно маніпуляцій, політичних ігор і – у найліпшому випадку – тимчасової мобілізації прихильників. Рідко вони мають шанс отримати досвід того, що англосакси називають «grassroots politics», тобто політики «у низах», серед звичайних громадян, коли треба узгоджувати інтереси, будувати коаліції, укладати компроміси навколо банальних, приземлених, але дуже важливих для місцевих громад справ. Такою школою політичної соціалізації, а одночасно ключовим каналом поповнення еліт, є органи місцевого самоврядування (у громаді, місті, районі) і місцеві організації політичних партій. Ці канали у Польщі «несудноплавні». Офіси місцевих партійних організацій оживають на короткий термін перед виборами, щоби через кілька тижнів знову запасти у летаргічний сон. Органи самоврядування пригнічені непотизмом і персоналізованими розкладами інтересів, а місцеві вибори розігруються між кількома виборчими комітетами – або нашвидку зібраними партіями (як це відбувається на рівні районів), або такими, що відображають розстановку сил у громадах на підставі позапартійних інтересів. І в першому, і в другому випадку це не є установи, в яких могли би здобувати серйозний досвід початківці демократичної політики.

Якщо «нормальні» канали поповнення діють погано, то які ж діють добре? Відповіла на це питання кілька тижнів тому депутат Рената Беґер, котра сказала, що «залучить» до політики і внесе у виборчий список свою родичку з таким самим прізвищем, досі абсолютно політично пасивну, тому що прізвище «Беґер» вже є істотним політичним ресурсом. Не треба вважати, що це тільки патологічна стратегія поповнення «Самооборони». Ця засада – хоч не обов’язково у такій примітивній формі – діє у всіх партіях. Це індивідуалізоване поповнення за формулою: з одного боку, «яку користь він/вона може нам принести?», а з іншого – «що я буду мати з політичної роботи?». Саме тому відбувається феноменальне явище: одночасно з віддаленням від комунізму серед депутатів не зменшується відсоток тих, хто був активно зв’язаний із комуністичною системою влади (що вимірювалося виконанням функцій у державній адміністрації, займаними номенклатурними посадами і приналежністю до ПОРП). Найменше таких осіб у Сеймі І-го скликання – 25 відсотків. У 1993-1997 роках їх було 45%, у 1997-2001 – 32%, а нинішнє скликання – знову 45%. До політики не приходять молоді (бо не мають «приданого», яке треба відразу внести), а тільки «наші» (тобто ровесники, колеги і родичі, яким з різних причин треба «заплатити»), або «не-наші», які володіють значним «посагом», який можна використати у політиці.

Теза друга: Про олігархізацію польської еліти, або про професіоналізм без відповідальности, або про слабкість громадян

У всіх демократичних країнах відчувається зростання олігархізації, якщо розуміти її за Робертом Міхельсом як перехід провідних ролей до професійного політичного апарату (адміністративно-партійної бюрократії), на шкоду демократичним і представницьким органам. Це неминучий процес, оскільки політика є спеціалізованою діяльністю, яка вимагає таланту, кваліфікації, досвіду, тобто є фахом. Немає сенсу опиратися цьому процесові і марити утопіями, що прийдуть ззовні достойні аматори, котрі нададуть політиці незаплямованого морального обличчя.

Це явище безпечне доти, доки професіоналізація політичних ролей близька до Веберівської моделі політика за покликанням, котрий з захопленням (Вебер говорить про пристрасть) і компетентністю намагається реалізувати якусь суспільно вагому справу, і доки дотримується засада повної відповідальности таких професійних і спеціалізованих політичних органів перед громадянами. Проблема починається тоді, коли представники громадян, тобто демократичне представництво суспільства, і самі громадяни не можуть (або не хочуть) користуватися своїми демократичними правами, які належать суверенові, тобто правами, що в теорії демократії називаються «розрахунком» (accountability) з представниками.

Дещо провокаційно звучить теза: «політичні еліти є такі, які є, тому що громадяни на це дозволяють». Иншими словами, стан польських еліт великою мірою є результатом слабкости польського громадянського і політичного суспільства. Загострюючи вислів, можна сказати: «поляки мають те, на що заслуговують, з чим погоджуються і що їм не перешкоджає, а може, й підходить».

Ілюстрацією цього можуть бути відомі факти останніх місяців. У жодному з проведених останнім часом референдумів не вдалося відкликати представників місцевої влади, які перебувають під арештом за звичайні злочини (наприклад, у Гожові Великопольському, Пьотркові Трибунальському), оскільки участь у тих референдумах не перевищила 30%, як це вимагає закон. Це чіткий сигнал, який громадяни посилають своїм представникам: «нам не шкодить, що ви, можливо, злочинці; якщо ви такі спритні, що не дали спіймати себе на гарячому, то, може, і для нас з цього буде якась користь». Така позиція характеризує не лише мешканців провінційних осередків. Ось фрагменти зі статті з «Речі Посполитої» [1] :

«Гданським університетом другу каденцію буде керувати проф. Анджей Цейнова. Йому не завадили у цьому зловживання при прийомі на правничий факультет дітей місцевої адвокатури. (…) У Жешувському університеті фаворитом є нинішній ректор, проф. Влодзімєж Бонусяк, хоча проти продовження його каденції виступає громадська рада університету. Під час каденції ректора тутешні факультети отримали негативні оцінки Державної акредитаційної комісії і на них не дозволяли приймати студентів. (…) Академічне середовище не може також забути ректорові, що на попередніх виборах він приховав аварію, яку вчинив у нетверезому стані. Проф. Бонусяк, автор підручників з галузі ідеології марксизму-ленінізму та біографії Йосифа Сталіна, був секретарем ОК ПОРП у Жешуві. (…) Представлення Фелікса Дзержинского як правової особи, чутливої до суспільної несправедливості, не перешкодило вибрати проф. Славоміра Ніцеї на посаду ректора Опольського університету. Кілька років тому преса писала, що професор історії, а тепер сенатор СЛД організував у своєму приватному маєтку лапідарій історичних кам’яних таблиць, які він збирав на території Сілезії без згоди реставраторів історичних пам’яток».

Але ж ректорів обирають виборчі колегії, що складаються переважно з професорів, і йдеться тут не про маломістечкові профтехучилища, а про польські університети!

Виявляється, дозволяти неподобства і не бажати «розрізняти» еліти є рисою не тільки простих громадян, що, можливо, не усвідомлюють до кінця наслідків своєї пасивности, але й аванґарду польської творчої інтеліґенції. Одні і другі можуть тільки побиватися над станом еліт, але коли треба щось зробити, то виявляється, що цей гідний оплакування стан якось їм не вадить. І де ж тут багаторазово підкреслюваний правовий ригоризм польського суспільства та нібито високі моральні вимоги, що ставляться перед елітами?

Можна додати, що на останніх додаткових виборах до Сенату в Сілезії взяло участь 2,15% з тих, що мають право вибирати, а активність на парламентських виборах у Польщі найнижча у всій постсовєтській Центрально-Східній Европі…

Теза третя: Про відхід інтелігенції і про те, що нема нікого, хто скаже, куди треба йти далі

Еліта переломного періоду – та, що привела до повалення комунізму і збудувала підвалини демократії та ринку – була поєднанням візіонерів і духовних провідників з експертами та профспілковими і політичними прагматиками. Иншими словами, вона об’єднувала тих, котрі говорили, куди йти (до Европи, до демократії, до ринку) і тих, котрі знали, як туди дійти. Мовою Карла Маннгайма – еліта переломного періоду поєднувала субстанційну раціональність, тобто ту, що визначає мету, з функціональною раціональністю, тобто з добором найліпших засобів для її досягнення. Ця еліта виявилася дуже успішною: основні визначені тоді цілі були досягнені.

Що ж трапилося з тими духовними провідниками і візіонерами, що вказували на мету? Вони відійшли від політики, і, значною мірою, взагалі від публічного життя. Можна сприйняти це инакше: польська інтелігенція перестала виконувати свою традиційну роль духовного провідника народу. Вона мала право це зробити, оскільки після здобуття свободи, до якого вона істотно спричинилася, цю роль перейняло демократичне представництво народу. Насамперед парламентарі. У вільних країнах політичні лідери за посередництвом парламентів, які володіють формальними повноваженнями, вказують, куди треба йти. А що говорить польський парламент? Куди, за вказівками політичних лідерів, треба йти? До каси, до каси, до каси! А якщо до Брюселю, то для того, щоби «вичавити брюсельську капусту» (так недавно сказав один із лідерів ПСЛ). «Вичавити брюсельську капусту, – додав, дуже гордий з цього визначення, – бо нам це належиться за правом». Він вже не уточнював, чому і за що «нам це належиться за правом», але й не треба було, бо його колеги, політичні лідери, що були у студії, ствердно закивали.

Чи таке бачення може підняти на масові громадські дії? Що ж це за перспектива – запитують іронічно у своїй книжці Анджей Козміньскі і Пьотр Штомпка – що через двадцять років Польща досягне рівня сьогоднішньої Греції? Кого така перспектива змобілізує на громадські дії? Тільки на це стане наших політичних провідників. Це було добре видно у період перед вступом до ЕС, коли національна кампанія та дискусія про вступ велися майже виключно з позиції бухгалтера, який думав тільки про «вичавлювання брюсельської капусти».

Інтелігенція має право зайнятися власними справами, тобто перевчати на «професіоналів», на новий «середній клас», на «knowledge class». Її історична місія виконана. Польща є вільною і демократичною державою, і нехай свою роль – уряду душ – нарешті почнуть виконувати ті, хто до цього у вільних і демократичних країнах покликаний: політичні лідери.

Парадоксально, але одночасно з існуванням демократії у Польщі закривається спільний простір польської політичної еліти. Спільний простір, тобто поле спільного інтересу, тих справ, щодо котрих панує засаднича згода серед еліт. Це поле було найширшим на самому початку трансформації, що виявляв (черговий парадокс!) недемократичний, «контрактовий» Сейм. Тепер можна вказати тільки на один елемент цього спільного простору. Ним є консенсус навколо загального (краще було би сказати – «схематичного») сприйняття демократії. Демократія як система (яку розуміють по-різному) виконання влади не має серед польських еліт серйозних противників, хоч має крикливих марґінальних супротивників. У всіх инших справах – економічної системи, форми і завдань держави, ролі Церкви, міжнародної стратегії, зовнішніх союзів та багатьох инших – поділи заходять далеко і збільшуються або затираються чи не зауважуються (що також недобре). У такій ситуації практично неможливо домовитися, куди треба йти.

Висновки

1. Дезінтеграція та низька якість польських еліт – це багатовимірне і глибокe явище, детерміноване чинниками не тільки у політичній системі та її інституціях, а також в инших системах: економічній, культурній, освітній і под. Окрім того, ці детермінанти існують як у самих елітах, так і в суспільстві (в масах).

2. У зв’язку з цим наївними і грайливими є твердження, що значного поліпшення вдасться досягнути зміною одного чи иншого механізму, наприклад, запровадженням нового положення про вибори, инших засад фінансування політичних партій, зупинкою (або навпаки – пришвидшенням) приватизації, встановленням президентської системи, скасування Сенату і так далі. Це не буде надто корисним, оскільки суть більше полягає у різноманітних і перекручених зв’язках між різними елементами, ніж у характеристиках тих елементів. Навпаки, це може мати навіть негативні наслідки, оскільки бажана зміна, запроваджена окремо, без зміни цілого контексту, буде скомпрометована в очах громадськости, адже не принесе очікуваних результатів.

3. Якщо правда, що дуже важливим джерелом кризи еліт є суспільство, то шляхів для поліпшення еліт треба шукати не тільки в елітах, а також і в масах. Можливо, варто повернутися до ідеї з середини сімдесятих років, ідеї Вацлава Гавела, Дьйорді Конрада, Яцека Куроня, Адама Міхніка та инших провідників демократичної опозиції в совєтському блоці, котра відома під назвою антиполітики. Вона проголошувала, що ключ до демократизації Східної Европи полягає не у намаганні змусити провести безпосередні зміни у структурах влади, бо – як показав досвід – на сторожі тих структур стоять танки, а у звертанні до суспільства і праці над його детоталітаризацією, яка сидить у нас самих, і над його «огромадяненням». Детоталітаризація, може, вже не актуальна, але «огромадянення» ще точно потрібне. Тут згодився би екзорцист, який зможе вигнати з поляків «гомо совєтікуса».

Переклала Люба Козак

[1] «Ректори в розшуку», «Rzecz Pospolita» , 19 квітня 2005, ст. 4.