Пропозиція культу молодого федералізму

Молодь дуже чутлива до брехні. Про це занадто часто забувають не тільки батьки, вважаючи чомусь, що дітям можна, а деколи навіть треба, говорити неправду для їхнього ж блага. Напевно, це не зовсім так. Діти виростають і у спогадах дитинства гострими скалками залишаються оті маленькі чи більші неправди. Уже дорослими усвідомлюють, що так батькам було комфортніше і спокійніше і тоді це називалося педагогікою. А тепер, у дорослому світі – маніпуляцією свідомістю.

Про чутливість молодих людей до брехні забуває держава. Коли з екранів ТБ, між рекламою алкоголю і саморекламою політиків, тихенько і вкрай рідко говорять про шкідливість наркотиків, а вийшовши на вулицю, у кожній другій аптеці на території цілої країни можна без проблем купити трамадол чи паркопан вітчизняного виробника, причому кількість випущених препаратів у сотні разів перевищує реальну потребу у них дійсно хворих людей, то реакцією на таку брехню з боку дезорієнтованої і ще не сформованої особистости буде масова наркоманія, яка стає щоразу молодшою.

У цьому випадку брехня не є випадковою чи неусвідомленою. Хтось живе, і то дуже непогано, на потужностях концерну Стірол чи инших «вітамінних» заводів України. Живе, вбиваючи при цьому двох зайців – непоганого тлустенького собі на щоденний «хліб насущний», і другого – отримуючи цілковито деградоване, маніпульоване молоде покоління, яке за чергову дозу готове буде виконати будь-який наказ. Чи просто команду «фас».

Про вразливість молодих до брехні забувають инколи ті, хто мав би бути моральними і безсумнівними авторитетами – учителі і священики. Коли хабарництво, непрофесійність і безвідповідальність процвітає у школах і університетах, то таке лицемірство породжує тільки ще більше лицемірство, що переходить у цинізм. Коли у церкві проповідують любов до людини і власного коріння, а на Львівщині щотижня не без допомоги духовних осіб горять дерев’яні церкви, що є (були...) унікальними пам’ятками української культури – горять тільки для того, аби у попелі сховати вигідно проданий іконостас, або задля побудови нового кам’яного храму разом з кількома кам’яницями для свата-брата – то така брехня обертається усе більш неповнолітніми злочинцями під орудою цілком повнолітніх бандитів. Обертається з’явою скінгедів чи прихильників ФСБешного корчинського «Братства».

На перший погляд, ніби занадто згущені фарби і пов’язані ніби не пов’язані речі. Однак, варто замислитись.

Наприклад, над тим, що в Україні виросло ціле покоління цілковито де-соціалізованих молодих людей, чиї батьки 10-20 років тому виїхали на заробітки до італій і упродовж років, з почуттям виконаного батьківського обов’язку, надсилали зароблені кошти для дітей. Діти ж, тим часом, росли і формувалися під впливом двох істотних чинників – відсутности справжньої моральної, інтелектуальної батьківської опіки і, що найгірше, під впливом постійних «легких» грошей, що падали з італійських небес. Які насправді вони були «легкі» – ніхто з цих молодих не знав, чи не хотів знати. Натомість, вони звикли до ілюзорного майнового лідерства серед однолітків і не уявляють собі иншого. Вищу освіту такі молоді люди також зазвичай здобувають завдяки заробітчанським грошам, тому особливої потреби у здобуванні знань чи навиків і не бачать. Однак, рай закінчується із отриманням диплому. Далі ніби незручно жити на конверти з талії і, хочеш-не-хочеш, треба шукати власної дороги. Саме на цьому етапі і вилазить цілковита неготовність до самостійного і відповідального життя. Знайти високооплачувану (а тільки про таку і йдеться) роботу з купленим дипломом усе важче, «грошовий станок» десь там за кордоном старіє, хворіє або й умирає. 20-літні опиняються у життєвій кризі. Виходів не так уже й багато. У випадку сильної особистости (а звідки їй узятися при «бур’янному» вихованні і цинізмі, що панує у країні?) молода людина опановує ситуацією і якось вигрібає на важкий, але власний життєвий шлях. У инших випадках – це готовий матеріал для кримінальних структур, бо саме там можна так само «легко» здобути чималі кошти, або ж біологічна маса для виїзду за кордон для репіду долі попереднього покоління заробітчан.

Чи є провина батьків у розвитку таких сценаріїв життєвого старту їхніх дітей? І так, і ні. Бо виїжджати за кордон їх змусила ситуація безнадії у власній країні. Чи є вина держави? І так, і ні. Бо, з одного боку, не дала достатньо життєвого простору для реалізації амбіцій й інтересів молодого покоління, а з иншого, розхльобує не найкращий спадок уже не совєтського, а пост-совєтського політичного, економічного і соціального мислення, яке мертвою хваткою тримається за владу і не дає дихнути.

Молодь на заході України задихається від постійного опускання регіону до рівня безперспективної провінції шляхом диспропорційного розподілу бюджету, а отже усе менших і насправді щезаючих можливостей для роботи і реалізації. Молодь на сході України потрапила у лабети маніпуляції кількох власників кількох мега-совєтських фабрик і заводів.

Що їх об’єднує? Багато що, але найбільше одне – бажання мати усе, чого хоче молодість, бажання мати це тут і зараз. Що їх різнить? Багато що, але найбільше одне – шляхи і методи, якими вони хочуть здобувати оте все, чого хоче молодість. Якщо звести їх докупи на одному майдані і не маніпулювати ними, вони мирно повеселяться і розійдуться. Бо наразі молоді і час для них нескінченний.

Але я не впевнена, що з віком, коли час буде усе скінченнішим і сконцентрованішим, і для втілення цінностей і норм життя буде його усе менше, простору для компромісу між різними світами також буде все менше. І тоді майдани знову ділитимуться на два, три, чотири.

То ж, можливо, не варто штучно утримувати в ідеалізованому унітаризмі держави дві (три, чотири) різні системи цінностей, а дати шанс і тим, і сим молодим будувати і проживати своє життя, не накидуючи його иншій стороні?

Дискусія про федеральний устрій України давно виросла з юнацького максималістського віку фільмів-страшилок і вимагає серйозного ставлення, передовсім з боку молодих. Бо саме вони дуже вразливі до неправди про реальне і єдино можливе існування України як унітарної держави.

А для політикуючих маніпулянтів, що ніяк не поділять країну, у мене є ідея. Замість того, аби ходити «по маленькому» і розпускати то раду, то суд, пропоную розпустити народ. І влаштувати його перевибори. Вибрати новий, скажімо, мовчазний туркменський чи бєларуський, і дати нам нарешті спокій. Молодь сама все зробить. Головне, щоб без вас.