|
|
|
Дмитро ДроздовськийМолодість, історія і субкультура: знімки контактних зонУра! Молодість – це есенціальна категорія в евентуальній системі мислення й осмислення світу. Молодість у теоретичних працях за останні 50 років перейшла в категорію епістеми, вона визначає параметри світу, ставлення до трансформаційних змін і зсувів, тектонічних розломів життя. Молодість як концептуальне поняття вийшло з лещат медичних енциклопедій та соціологічних праць, заповнивши простір літератури [1] , мистецтва і культури. Молодість як буттєва онтологічна категорія визначає механізми об’єктивації світу, усвідомлення ціннісних орієнтирів та стратегій, формування контактних зон на певному етапі життя людини. Але попри все, молодість – більше за теоретичні сублімації та наукові енциклопедичні узагальнення; це стан людського духу (при всій розмитості останнього терміна, мушу наголосити, що сам дух нікуди не зник, а духовна матерія у формі нашої поведінки, свідомости, ментальних і коґнітивних процесів як визначали, так і визначають ідентичність людини). Це поняття втілює етап нашого життя, воно є амбівалентним і складним, бо позначає завершення одного стану (а відповідно, і смерть людини в її попередньому житті, ламання усталених уявлень і зв’язків зі світом) і початок нового життя. Молодість – це завжди зона межова, контактна, перехідна. Що дає така перехідність для цього конструкту? Молодість – це період тектонічних пульсацій життєвої магми, коли людина вже не така, але ще й не инша. Це провокація змін, над осмисленням яких людина попрацює трохи пізніше. Не зараз. Молодість – час реваншів. Молодим усе пробачиться. Біном молодости – у самій генетичній природі явища: у цей час відбувається перебудова організму, пришвидшення одних біохімічних процесів та уповільнення инших: якісь білки вже ми не можемо засвоювати, а якихось елементів потребуємо набагато більше. Молодість – це час вітальної активности, змін і нестійкости. Головне в цей час – віднайти у собі простір, здатний продукувати гормон толерантности, розуміння того, що світ – це постійна зміна, процес зрушень і тенденцій, а не межовостей, але початий саме в молодості, коли відбувається загострене сприйняття світу через психофізіологічні процеси в людині-на-межі. Граничні зони – ось із чим асоціюється молодість для мене. Але в цей час ненародженої смерти відбуваються чи не найцікавіші процеси, що можуть дати підстави для визначення цілісного розуміння можливих ідентичностей у подальшому. Молодість у вигляді лабораторії виставляє реторти з усіма можливими соціальними, психологічними, культурними, політичними якостями людини. Це час поліваріантности, вибуховости енергій і сильних внутрішніх потрясінь. Молодість – це планомірний етап переходу, ключ до ініціації, психологічного визначення себе, ідентифікації самости у полівекторному просторі суспільно-економічного та культурно-політичного життя [2] . Те, що людина може побачити в молодості, вона вже не здатна пізнати в инші періоди. Можливо, експертна кваліфікаційна оцінка побаченого і пережитого на той час неможлива, але головне – здатність до суб’єктивного переживання, відкриття зон ірраціонального, розуміння того, що наше життя – це не впорядкована система, а ентропія, хаотичний простір фальшу і брехні, підміни знаків, неточностей, обмовок. Пізнати і дати цьому раду може лише той, хто покладається на інтуїцію, чуття, внутрішні сенси і знаки. Молодість відчиняє замкнені двері у льохи нашого несвідомого. Але цікаве й инше сприйняття молодости, адже біологічні, психофізіологічні процеси людини співвідносні з процесами, що відбуваються у світі як глобальному макрокосмі. Людство переходить із однієї фази в иншу, накопичуючи енергію і віддаючи її, народжуючись і вмираючи. Помирали цивілізації й поставали цивілізації. У цьому есеї я спробую подати власне бачення доби, в яку поняття молодости є домінантним – це 60-і роки ХХ століття. Йдеться не про локальні модифікації, а про тектонічні зсуви цивілізаційного розвитку у світі, що відбулися у той час. У середині ХХ століття було очевидним, що для розв’язання планетарних проблем потрібно повернутися до загальнолюдських цінностей. ХХ століття довело, що доросла стратегія раціоналістичного знання в її новому проєкті зазнала фіаско. ХХ століття – це час кризи. Криза релігії, криза світогляду і криза технології охопили весь часопростір «ювілейного» ХХ сторіччя. Загроза культурі криється саме у матеріальних досягненнях цивілізації, які не враховують суті культури. Цивілізаційна людина втрачає почуття власної свободи, а це зумовлює розчинення індивідуальности. Важливо зрозуміти, що матеріальні досягнення – це ще не культура, навіть якщо вони й допомагають у розв’язанні проблеми вдосконалення суспільства. Але людина, засліплена успіхами теоретичного пізнання, не замислюється над перспективою гедонізму. Замість того, щоб сформулювати ідеали і модель перетворення дійсности відповідно до законів природи, у ХХ сторіччі було створено модель тотальної кризи культури. Визначальна причина феномену такої кризи – суперечність між стратегією розвитку матеріальної культури і своєрідністю духовних цінностей людства. Розвиток матеріальної культури, зумовлений науково-технічним прогресом, фактично перекодував світ людини. Криза – це лише знак перехідного стану, результат пошуку, що дає зрозуміти, що наш світ – лише безмежний витвір еволюції, але саме в такий еволюційний спосіб людина має пізнавати себе, щоб у внутрішньому дзеркалі побачити істину (пізнати себе, щоб зрозуміти божественну суть – так учив Григорій Сковорода в діалозі «Наркіс») [3] . Передумова кризи культури ХХ сторіччя полягає в генетичній несумісності двох типів мислення і ставлення до світу: технократичного і гуманітарного. Технократичний підхід зорієнтовано на ідею «підкорення природи» за допомогою технологій, «пересотворення» людини на основі раціональности, удосконалення розумових здібностей та інформативности. Гуманітарний підхід зосереджено на дослідженні духовного світу людини, вимірів естетики та етики, біоетики. Криза сучасної культури – в лоботомізованому наступі «масової культури», популярної, комерційної, що реалізується в індустрії розваг. Ще одна важлива передумова кризи – глобалізація процесів людської життєдіяльности й одночасна втрата історичного коріння, посилення планетарної єдности людства і відчуження від культури власного роду. Цікаво, що погляди на суть самої культури у філософських теоріях настільки різняться, що може скластися враження, що культура – це найзаплутаніше поняття за весь час історії людства. Ніколай Бєрдяєв писав про культуру: «Вона не розвивається безкінечно. Культура несе в собі сім'я смерти. У ній те, що притягує її до цивілізації. Але цивілізація – це смерть духу культури...» [4] . А може, криза – це генетично запрограмована ознака культури, її внутрішній голос, захисний стан людства? Український кардіохірург Микола Амосов у статті «Мій світогляд» написав: «Людина – це стадна тварина з розвинутим розумом, здатним до творчості...» Але чи може така стадна істота, навіть маючи розум, збагнути те, що не належить до категорії логічного мислення? Існує величезна кількість мисленнєвих парадоксів, софізмів, трюїзмів та апорій, які наш мозок ніколи так і не зможе проаналізувати. Чи може тоді технологічна система, спроєктована в обмеженому мозку людини, надати відповідь на запитання про свободу і щастя? Чи не криється, у такому разі, одна із причин кризи культури (а врешті – і свідомости) в тому, що людина, у прагненні наблизитися до свободи, приречена на створення штучних систем ілюзорної не-свободи, систем захисту від природи, яку упродовж тисячоліть так і не спромоглася зрозуміти, від якої людина втікала у світ власної уяви, в якій вона нарешті могла «претендувати» на роль Бога. У всі періоди людина хотіла бути Творцем, не відчуваючи відповідальности за наслідки «пересотворення» світу. Може скластися враження, що ХХ сторіччя почалося, пройшло і завершилося під знаком кризи свідомости. Ця думка наявна практично в усіх визначних філософських трактатах та художніх творах ХХ сторіччя. Автори великого століття криз і вибухів писали про декаданс, що вразив европейське суспільство; вчені середини століття писали про кризу економічного розвитку, до якої призвело вичерпування ресурсів; а інтелектуали дискутували над проблемами зміни парадиґми соціокультурного розвитку европейської цивілізації. Середина ХХ сторіччя – це період становлення нової соціальної реальности через вибух поняття «молодости» як бази для цивілізаційних зрушень, зміни параметрів відображення світу у свідомості. Виникла така суспільна дійсність, що породжує не знану раніше мобільність людини. Людина більше не закріплена за одним місцем свого соціального життя, як це було колись. Вона змінює простір перебування. Людина має можливість обирати шлях із безлічі варіантів. Вона не залишається постійним членом одного суспільного класу, соціальної групи, а може змінювати власний соціальний статус, підвищуючи або знижуючи його. Нарешті, ця мобільність полягає просто в тому, що кожна людина розширює свої контакти з иншими людьми. Тільки прийнявши як універсальні цінності життя (збереження людського роду, дотримання свободи і прав людини), можна врятувати цивілізацію від загрози ядерної та екологічної катастрофи. Для цього потрібно змінити не лише громадську думку, а й саму систему світогляду людини, канонізовану схему світоустрою. Першими здійснити цей гігантський стрибок у свідомості спробували гіпі та инші молодіжні субкультури другої половини ХХ століття. І тут концепт молодости здійснив чи не найуспішніший проєкт розстановки знаків запитання, визначивши потребу в нових параметрах. Появу молодіжних субкультур як культурного феномену зумовила особлива ситуація, що склалася в перші повоєнні роки у країнах, які пережили Другу світову війну. Цю ситуацію характеризує високий рівень соціального консенсусу за умов низького рівня життя, що забезпечило безкризовий розвиток виробництва, потрібного для післявоєнного розвитку економіки. Війна, образ загального ворога згуртували нації настільки, що було забуто навіть класові суперечності. Уряди робили все для формування нових робочих місць і запобігання безробіттю. Служба в армії у військовий час зрівняла представників різних класів, а повоєнний економічний період зростання зумовив підвищення вертикальної мобільности суспільства. Відчуття ейфорії, спричинене усвідомленням того, що із закінченням війни найстрашніше в людській історії – позаду і, гірше, ніж було, не буде, посилилося відчуттям відкритих перспектив. У такій ситуації спостерігалася повна нестача зовнішніх ознак класового конфлікту. Чинник загальної соціальної напружености з’явився у Західній Европі і США тільки наприкінці 50-х років. Однак, упродовж десяти післявоєнних років відновлення економіки мало першочергове значення, відсуваючи на другий план соціальні суперечності. Молодь у той час не мала ані своєї музики, ані свого брендового одягу, ані форм дозвілля, що могли б символічно протиставити культурі старшого покоління. Молодь, яка пізнала на собі трагізм військового часу, рано подорослішала і була просто молодшою версією своїх батьків, соціокультурним інваріантом. На відміну від молоді инших десятиріч, ця молодь не вважала за потрібне хоч у чомусь відрізнятися від представників старшого покоління. Цікаво, що саме зростання добробуту було причиною виникнення перших молодіжних субкультур у Великій Британії (teddy-boys, або теди – перша робітнича субкультура, субкультура вільного часу, 1956 рік, США (бітники – перша субкультура середнього класу, або субкультура способу життя, 1956 рік) та инших країнах Заходу. Якщо виокремлення молоді в особливу соціальну групу було ознакою входження людини в індустріальне століття, у Новий час, то поява молодіжних субкультур ознаменувала появу постіндустріального суспільства. Молодь, як соціальна група, виокремилася приблизно з часів індустріальної революції. Це продукт збільшення перехідного періоду від дитинства до дорослої людини, що пов’язано з ускладненням розподілу праці і виробничих процесів. Другим важливим чинником виокремлення молоді виявилося спричинене фабричною системою виробництва відокремлення домашньої оселі від роботи, коли перехід у статус дорослої людини пов’язаний з відходом від родинного дому і досягненням незалежної позиції на ринку праці, а також із виникненням спеціальної системи навчання, що дає можливість набути формальних навичок і кваліфікацій. Освітні функції, таким чином, переходять від їхнього традиційного носія – сім’ї до школи. Отже, історично й соціологічно, молодь як соціальна група – продукт докорінних трансформаційних змін взаємостосунків у тріаді сім’я – школа – робота. У ранніх суспільствах перехід у статус дорослого частіше мав ритуальний характер (славетний обряд ініціації!), знання і навички здобували у процесі дорослішання. Молоді як категорії чи епістеми просто не існувало. Натомість, в індустріальному (постіндустріальному) суспільстві спостерігаємо структурний розрив між сім’єю, у якій діти виховувалися, і соціально-економічною системою, де вони мають посісти місце як дорослі. Перехід до статусу дорослого – довгий і складний процес, і молодь займає у ньому важливу структурну позицію. У сучасному суспільстві дедалі міцнішає підпорядкування цивільного суспільства технократичному, життєвий простір визначає логіка ефективности та інструменталізму. Спосіб виробництва ґрунтується на наукових знаннях, а влада – на володінні інформацією. Індивід постійно випробовує на собі вияви репресивної природи суспільства. Культура, зокрема традиційні цінності, руйнуються від експансії адміністративної раціональности і бюрократизму – внутрішньої колонізації. Електронна техніка створює нову революцію (науково-технічну і техніко-технологічну), сприяючи формуванню нового формату свідомости із домінантними протеїстичними категоріями під назвою одноманітність, стандарт, уніфікація. У наш час соціальні рухи, що виникають у суспільстві, мають за мету не змінити державний лад, а захистити суспільство від технократичної держави і розвинути альтернативні стилі життя всередині суспільства. Джерела конфліктів – радше культурні, ніж економічні та політичні. Прагнучи знайти і закріпити більш-менш міцний статус у суспільстві, молодь створює власну культуру, власну систему цінностей, альтернативну домінантній культурі, тобто субкультури. Уперше поняття субкультура як науковий термін з’явилося приблизно в 30-х роках ХХ століття. Термін поєднав такі концепти, як «люди одного кола, золота молодь, богема». Виокремлення в теорії культури цього поняття має важливе методологічне значення, оскільки вказує на внутрішньо диференційовану культуру. У ньому відображається потреба культурного розмежування і самовизначення людини як елемента соціальних груп. Субкультура – це світ-для-себе, вона містить набір якостей, риси свідомости і поведінки, що відрізняють спільність від суспільства [5] . Водночас, субкультура визначає внутрішню єдність групи і соціокультурну ідентичність її членів. Субкультуру з повним правом можна зарахувати до типу соціальних груп, що з’явилися в результаті природного історичного поступу. Молодіжна субкультура – стійка спільнота людей на віковій основі, що має власні регулятори соціальної поведінки: традиції та звичаї. Субкультура має чіткий механізм відтворювання, а також збереження суспільної практики, що формує спосіб життя групи. Під особливим способом життя субкультури слід розуміти наявність особливих форм спілкування, особливого формату контактів, зв’язків, механізмів соціального регулювання, шкали цінностей і, що найважливіше, мови, знакової системи символів, ритуалів і мітології. Молодь як субкультура певною мірою відокремлена від суспільства, її соціальне життя проходить лише всередині групи у спілкуванні з належними до системи. Усередині такої групи молода людина не має каналів зв’язку з рештою світу. У повоєнній західній соціології утвердилася думка, що націленість молоді на самостійні творчі пошуки нових культурних цінностей пов’язано з особливими психічними властивостями. У зіткненні з культурною спадщиною і життєвими цінностями батьків, молодь у всі епохи прагнула скинути з себе пута колишніх стереотипів, що і забезпечувало культурну динаміку. Розвиваючи цю ідею, західні дослідники прийшли до висновку про історичне месіанство молоді. Уперше цей висновок сформулював К. Мангайм [6] , який намагався виявити рушійні сили історичного розвитку. Мангайм розглядав молодь як стимулятор змін. Він вважав, що історія рухається стрибками. Щоб суспільне життя не стояло на місці, потрібен той, хто постійно вдаряє нагайкою. Тепер цю функцію покладено на молодь. Мангайм ідеалізував свідомість і поведінку молоді, програму дій якої було, на його думку, закладено в біологічній природі поколінь. Звідси випливало, що будь-які чини молоді мають апріорно позитивний характер через факт їх існування, оскільки, прийшовши на зміну батькам, молодь є творцем життя і суспільства. Головне завдання молоді полягає в тому, щоб вивільнити інстинкти і, відкинувши заповіді попереднього покоління, виконати свою історичну місію. У 60-і роки ідеї К. Мангайма здобули підтримку у молодіжній культурі, що стверджувала себе через комплекс ідей, норм і цінностей, які суперечили панівній у суспільстві культури. Це протистояння отримало назву контркультури. Поняття «контркультури» вживається в літературі як загальне позначення різних за ідейно-політичною орієнтацією цінностей груп молоді, що протиставляються офіційним цінностям. Цей протест має різні форми – від пасивних до екстремістських. Загальнодемократична мета поєднується з анархізмом, лівим радикалізмом; це спосіб життя, пройнятий культурним нігілізмом, технофобією, релігійними пошуками. Контркультура і комплекс явищ, що позначає це поняття, були предметом активного обговорення на Заході в середині 60-х років. Факт цей засвідчено появою двох філософсько-художніх бестселерів: книг Т. Розака «Формування контркультури» 1969 року і Ч. Рейча «Позеленіла Америка» 1970 року, де контркультуру вперше було представлено як ідеологічно впорядковане цілісне світосприйняття стилю поведінки та способу життя. Самовизначення контркультури здійснюється у формі зіставлення ідеології та політичної практики нових лівих. Причини і характер молодіжного бунту Т. Розак прагне подати як такі, що мають надполітичний характер культурного феномену неполітичного руху. Богемність Т. Розак визначає як загальну межу, що об’єднує бітників, гіпі та инші молодіжні субкультури. Контркультура, за Т. Розаком, поєднує в собі нову ліву соціологію Ч. Мілза, фройдо-марксизм Р. Маркузе, анархізм П. Гудмана, апокаліптичний містицизм Н. Брауна, дзен-будистську психотерапію А. Вотса та окультизм Т. Ліри. Якщо розглядати контркультуру у вузькому значенні, то це те, що об’єднує всі форми молодіжного протесту другої пол. ХХ століття, – особливий тип свідомости, світовідчуття і способу життя. Найвпливовіші діячі контркультури не належали до молодого покоління. Отже, сама контркультура була концептом людей середнього віку, які внесли її в середовище молоді, оскільки вірили, подібно до Мангайма, в месіанську роль молодого покоління. Осередком контркультури як культурного феномену були общини гіпі, що сповідували ідею про трансформацію суспільства за власним прикладом. [1] Чит. роман «Молодість» Джона М. Кетзе, Нобелівського лауреата з літератури у 2003 році: журнал «Всесвіт». – 2005. – № 1-2, 3-4 (переклад українською Івана Яндола). [2] Про сучасні соціальні підходи у визначенні молодости як конструкту, його трансформації в історії СССР та України чит.: Кириченко І. Молодість – це рання зрілість. Інтерв’ю з О. Яременком // Дзеркало тижня. – № 24 (499). – 2004. – 19 – 25 червня або: [3] Докл. див.: Дроздовський Д. Код майбутнього. Криза людини в европейській філософії: від екзистенціалізму до українського шістдесятництва. – К.: Всесвіт, 2006. – С. 7-16. [4] Бердяев Н. Смысл истории. – М., 1990. – С.163. [5] Див.: Молодёжная субкультура / Одесский гос. ун-т им. И.И. Мечникова; Институт социальных наук. Кафедра социологии / Н.А. Победа (науч.ред.). – Одесса: АстроПринт, 1999. – 282 с. [6] Докл. див.: Мангейм Карл. Очерки социологии знания: Проблема поколений – состязательность- экономические амбиции / РАН; Институт научной информации по общественным наукам / Е.Я. Скворцов (отв.ред.), Е.Я. Додин (пер.с англ.). – М. : ИНИОН РАН, 2000. – 162 с. |
 ч
|
 |
|