Оксана Фiтель

Мозаїка

Людину, по суті, можна розглядати як барвисту мозаїку, складену з десятків-сотень вражень инших людей про неї. Враження взаємоскорочуються, як у математиці, зрівноважуються, як у фізиці, гіперболізуються, як у літературі, – i виходить така собі непересічна особистість, про яку кожен склав свою думку.

Ту ж людину можна розглядати i як сукупність її власних вражень про світ довкола i, зокрема, про инших людей. Що похмуріші враження, то менше світла променіє з очей. I навпаки.

Найбільше вражень, як на мене, нагромаджується у дитинстві. I не тому, що дітям ще нічим зайнятися, i вони практикують допитливість. Зовсім ні. У дітей дуже великі очі. Вони ще не навчилися хитро примружуватись i загравати підморгуванням. Вони жадібно вбирають світ своїми безмежними очиськами, намагаючись з допомогою дитячої логіки збагнути, що й до чого.

Нарешті враження осідають у пам’яті i починають перетворюватися у минуле. Враження з минулого за подієвістю може легко переважати найатракційніші події сучасности. А все тому, що нині немає часу на подив, на фіксацію небуденного явища. Усе довкола сприймається як належне. Саме тому нікому в голову не приходить сумувати за теперішнім. Завжди встигнеться. Нікуди воно не подінеться. Хіба, як уже також стане минулим, але не надто далеким. Та коли це ще буде!

Спогад про друга дитинства залишає в пам’яті значно глибший слід, ніж динамічні ряди твоїх сучасників. Не всіх, звісно. Але до більшості справді байдуже. Вони – ніби краєвиди, що пропливають за вікном авто-твоєї-сьогоднішньої-зайнятости. Ми без очевидних причин сумуємо за шкільними чи студентськими роками. А все тому, що вони видаються нам найкращими. А дідька! Ми ностальгуємо за собою – такими, якими були тоді. Бо теперішні ми – то вже не ми. Це суцільні «мушу», які випливають із купи соціальних ролей. Тими ролями ми обвішали себе, ніби маразматичні брежнєви старими орденами та медалями, i радіємо з їхнього дешевого блиску та брязкання. Насправді ми ностальгуємо за тими часточками себе справжніх, що ми їх залишили у своїх друзях. Сумуємо за власними відображеннями в їхніх очах, навіть, коли вважаємо себе, тодішніх, дещо наївними i безпечними. Ми ностальгуємо за тим, як ми тоді усміхалися i сприймали цей світ, адже, по суті, людину можна розглядати як барвисту мозаїку...

Написано у віці 23 років