|
|
|
Оксана ДудкоКлумбаСтатус студента означає безліч прав й практично жодних
обов’язків Ми всі вступали до університету, щоб вчитися. Перші лекції, семінари, наївні очі, списані конспекти – ми все ще сподівалися, що викладачі створені для того, щоб навчати... Однак дуже скоро виявилось, що насправді все не так. Професура поспішала геть з лекції, полишаючи нас самих на себе. Ми плутали вулиці і університетські коридори, бо більшість з нас була типовими представниками маленьких сіл і містечок Галичини з невідомими для широкого загалу назвами. Простір Львова, витворений нашою уявою, множив реальні розміри міста, принаймні, на чотири. Ми почувалися невизначено і самотньо, ми були ніким цьому місту, воно ж для нас було всім. Переконані у месіанізмі Львова, яке хтось колись, невідомо (або відомо не нам) з яких причин обізвав культурною столицею, ми самотужки вчилися відрізняти готику від модерну, Грицька Чубая від Тараса, горілку від самогону, життя від навчання. З перемінним успіхом і останньою гривнею в кишені нам щастило... Ми знаходили одне одного, здивовані й водночас щасливі від того, що ще хтось слухає «The Beatles» і «Мертвого Півня», «The Doors» і «Братів Гадюкіних», «Pink Floyd» і «Плач Єремії», з однаковим захопленням читає Ф. Кафку і Ю. Андруховича, Г. Маркеса і Т. Прохаська, Ф. Достоєвского і К. Москальця. Зустрівши самих себе, ми вже не боялись прогуляти 9 викладів з 10, писати анекдоти у рефератах-відробках (однаково, ніхто не читає), втратити репутацію, мамині передачі й відмінні бали... Рівно об 11.05 год. нас можна було побачити такими, якими ми є... Себто такими, якими нас зробили статус студента Львівського національного університету імені Івана Франка і втеча від батьків... Рівно об 11.05 год. розпочиналась велика перерва в університеті. Зі змінною швидкістю, залежною від пунктуальності викладача, малі й великі, патлаті й skin-headed, чорні й барвисті ми виповзали на передуніверситетську клумбу. Ритуали вітання, сидіння, стояння... Наївне бажання належати до закритого середовища собі подібних, з вірою, що саме ти твориш те, що називається справжнім життям. Тут усі знали усіх за кольором черевиків, зачіскою, прізвиськом, родом занять, часто не по імені, але неодмінно в обличчя. Тут всім було байдуже до твоїх академічних здобутків, але якщо Ти не знав, хто такий Керуак чи Хендрікс, то щось з тобою було не так. Абсолютна невимушеність й безмежна комфортність прямокутного конструкту з клумбою посередині. Як до біса приємно було лежати на чужому первісному суспільстві, своїй теорії перекладу, його історії Стародавнього Сходу у бозна чиїй куртці й дивитися на весняне чи осіннє небо, коли хтось поряд награвав на гітарі щось безмежно близьке й відоме. Як приємно було ковтати холодне пиво й зловтішно посміхатись вслід викладачу, який поспішав на лекцію, яку ти щойно вирішив прогуляти. Знати, що твій заклик піти звідси «у», «в» й «на» підтримає переважна більшість. З легкою ностальгією приходити сюди після літньої сесії, щоб знову відчути свою приналежність до духу, місця й народу, який населяв клумбу. Треба було тільки перейти дорогу, цей відрізок простору «університет – клумба», щоб відчути себе кимсь на зразок Артюра Рембо – «вільним від будь-якої моралі», незалежним від умовностей університету й академізму. Ми вірили, що ми можемо все, ми вірили, що всесвіт обертається навколо нас і музики, яку ми творили, картин, які ми малювали, віршів, які ми писали. Ми були переконані, що нам не загрожує рутина, буденність, робота з 9 до 18, швидке закінчення університету, нудний вечір, сіре завтра й відсутність когось, з ким можна піти на каву. А потім ми стали дорослими... Хоч тоді ми сподівались, що дорослість – це те, що з нами буде точно не сьогодні. Коментар до статті [1] 11.03.07 15:32___magira_iz_Ji-magazine Так, ніби обірвано на пів слові, на пів думці. Натяк на те, що наївні провінційні першокурсники приходять до універу з вірою, що викладачі існують для того, аби вчити, просто волає про розширення! Текст нагадує розмітку на території, де можна копати, але наразі забиті тільки кілки. А хто ж копатиме? |
 ч
|