|
|
|
Іван КоломієцьДруг мій? НетFail to see the tragic, turn it into magic? Покоління Мережі: порнографія пришвидшення і пришвидшення порнографії Мабуть, з 1968 р. молодість завжди була синонімом свободи. Свободи від суспільних умовностей, зашкарублої моралі etc. Проте зараз ми маємо ще одну квінтесенцію свободи – інтернет. Як виглядає зустріч цих двох втілень свободи? Загальновідомо, що молодь найшвидше і найорганічніше влилась у Всесвітню Мережу, ставши її найпалкішими прихильниками, її найвідданішими жерцями, її незмінними юзерами. Однак, виникає запитання: яких трансформацій зазнало натомість це покоління М., покоління Мережі? Інтернет – це дійсно квінтесенція свободи. Але у масовому, споживацькому суспільстві – це «свобода від», негативна свобода, а не «свобода для», позитивна свобода. Свобода від чого? Від усього – найперша, найпростіша й найправильніша відповідь, яка зразу спадає на думку. Дійсно, давня мрія людства про абсолютну свободу здійснилась у Всесвітній Мережі. Усі заборони подолано, усе виставлено на конвеєр споживання. Понад те, усе вимагає бути спожитим. Жан Бодрійяр недарма визначає сучасний стан людства як стан «після оргії», коли всі заборони подолані і усього досягнуто [2]. Але постає питання: «Що робити тепер, після оргії?» [2] За Бодрійяром, «оргія – це кожен вибуховий момент у сучасному світі, це момент звільнення у будь-якій сфері» [2]. Далі: «це була всеохопна оргія матеріального, раціонального, сексуального, критичного і антикритичного, оргія всього, що пов'язане з ростом і хворобами росту. Ми пройшли усіма шляхами виробництва і прихованого перевиробництва предметів, символів, послань, ідеологій, насолод». «Нам залишається лише зображати оргію і звільнення, прикидатися, що пришвидшивши крок, ми продовжуємо іти в тому ж напрямку. Насправді, ми поспішаємо у порожнечу, тому що всі кінцеві цілі звільнення залишились позаду, нас невідворотно переслідує і мучить передбачення всіх результатів, апріорне знання всіх знаків, форм і бажань». «Ми живемо у постійному відтворенні ідеалів, фантазмів, образів, мрій, які вже присутні поруч з нами» [2]. Метастатична відтворюваність фантазмів, блискуче описана Бодрійяром, пронизує, звичайно, усю сучасну культуру – передовсім у так званому реальному житті, але ще більш рельєфною вона стає при погляді на життя віртуальне – звичайно, там, де їх ще можна відрізнити одне від одного. У цьому сенсі вельми показовим є феномен порнографії. Звільнення – абсолютне. Бажання – втілені, апріорно, всі і одразу, майже як у відомій рекламі. Водночас уся ця продукція порнографічного змісту парадоксальним чином, попри всю свою засадничу реалістичність і натуралістичність, є річчю максимально ірреальною. Коїтус показаний прямо і неприховано, об’єктив камери проникає у всі найпотаємніші куточки тіл. Начебто, порнографія повинна показувати коїтус-як-він-є насправді. Але відразу ж постає питання, чи справжній це коїтус, чи лише відображення бажань споживача. Бажань засадничо ірреальних (зайве говорити, що завданням і кінцевою ціллю бажання є не його задоволення, а постійне самовідтворення), як то довжина пеніса (максимальна), кількість і густина сперми (максимальна кількість і максимальна густина), тривалість статевого акту (максимальна, зрозуміло) etc. Запитання багато в чому реторичне, адже максимою ринку є те, що бажання клієнта – закон. Чи, радше, Закон – з великої літери – подібно до Кантівського. Невідступно дотримуючись цього Закону, віртуальна реальність творить (шляхом як банального монтажу, так і найвитонченіших спецефектів) реальність, більш яскраву, більш цікаву і більш реалістичну за реальність справжню. Вправність режисерів-порнографів заслуговує на окреме дослідження. Не коїтус-як-він-є, а коїтус-як-він-має-бути показує порнографія. Таким чином, ми маємо справу з єдністю симулякра (замісника реальности, хибної реальности – коїтус несправжній, хибний) і ейдосу (ідеальної реальности, справжньої реальности – коїтус ідеальний, єдино сущий). Порнографія у Всесвітній Мережі займається тим, що Жиль Дельоз услід за Ніцше визначав як завдання філософії – деконструкцією платонізму [3]. Але цим порушується сам принцип бажання як рушія – воно вже не може самовідтворюватись, оскільки воно вже утілене. Сучасний індивід – навіть якщо він молодий (самовідтворення – біологічна, природна програма молодости – хіба ж не про це казали ідеологи 1968 року?), фізіологічно (тією мірою, в якій він ще не зрісся зі своїм персональним комп’ютером) здоровий, з біологічно повноцінною репродуктивною системою вже навіть не мастурбує, дивлячись матеріали порнографічного змісту у Всесвітній Мережі, він вже втрачає бажання навіть до мастурбації, ніяковіючи перед розсипом подібної продукції в інтернеті. Натомість він починає все швидше, і швидше перебігати від одного фото до иншого, від одного порноролика до иншого, з одного ресурсу на инший, зовсім не передивляючись їх повністю. Звернемось знову до Жана Бодрійяра: «Тоді починають поступово зникати любовні пригоди – пригоди істот, наділених статевими ознаками; вони відступають перед попередньою стадією істот безсмертних і безстатевих, які, подібно одноклітинним організмам, розмножувались шляхом простого поділу однієї і тієї ж речовини і відхиленням від існуючого коду» [2]. Змальовану Бодрійяром картину доповнює Жіжек: «Секс в кіберпросторі не супроводжується контактом «обличчя до обличчя», тут наявний лише зовнішній імперсональний простір, в якому все, зокрема мої власні, найбільш інтимні фантазії, може артикулюватись без всякого стримування...» [4]. Але звільнення є хибним, адже тут ми маємо справу з феноменом репресивної десублімації, описаним Франкфуртською школою. Зрештою, «універсум, звільнений від звичних стримувань, перетворюється в універсум безмежного садо-мазохістського насилля і нестримного бажання володарювати» [4]. Звільнення уже відбулось. Залишається його симулювати, постійно збільшуючи швидкість і інтенсивність цієї симуляції – швидкість кліків переходу з одного порноресурсу на инший неухильно зростає. «Віртуальна реальність не імітує реальність, але симулює її за допомогою схожости. Инакше кажучи, імітація імітує реальну перед-існуючу модель, симуляція породжує схожість неіснуючої реальности – симулює щось, що не існує. Насправді ніякої «реальної» реальности вже не існує – замість неї залишилась реальність віртуальна, чи, радше безкінечна череда віртуальних реальностей, які невпинно перетікають одна в одну» – пише Славой Жіжек [4]. У цьому місці доречно буде згадати Станіслава Лема, який, з притаманним йому ґротеском, описав подібну ситуацію у «Казці про три-машини-оповідачки короля Геніальйона» [7]. У ній розповідається про «Розпорика, короля кембрів, дейтонів і недоготів, якого довела до згуби хтивість» [7, 233]. Родичі короля партії «лівозбочених» захотіли усунути його від влади, використовуючи його непомірну хтивість. З цією метою вони підіслали до нього вченого Хитріяна, який сконструював для Розпорика машини, під’єднавшись до яких той міг вживлятися у найрозпусніші сни. Боягузтво і жадібність Розпорика вберегли його від перших пасток на шляху насолоди, які йому розставив Хитріян, але коли він під’єднався до сну «Мона Ліза (далі з тексту ми дізнаємось, що це скорочення від слова «монархоліз» – І.К.), або Лабіринт солодкої нескінченности», Розпорик потрапив у ціле сплетіння марев, які з точністю повторювали один одного – реальності, яких насправді не існувало – «У надто вже велику кількість снів потрапив Розпорик, надто багато щільних коконів його обсотало» [7, 248-249]. «Давай Розпорик кидатися й стрибати на всі боки, але ніде нічого, тільки сон і сон: одвірки й мармурові підлоги, золототкані запони, лампаси, кутаси і, зрештою, він сам – усе лише мара, міраж і облуда» – так закінчив своє життя у реальності Розпорик [7, 249]. Ув’язнення у такій безкінечній череді фантазматичних реальностей – така плата покоління Мережі за звільнення, про яке так мріяли їхні колеги ’68 року. Конструювання ідентичности: безмежні можливості віртуальної персони Засаднича відмінність між реальною і віртуальною персонами, за Жіжеком, полягає в наступному: усе те, що я боюсь проявити в реальному житті, весь свій лібідозний потенціал я втілюю у своїй віртуальній персоні [4] (з лат. persona – маска). З цього логічно випливає, що моя віртуальна персона є більш життєвою, ніж реальна. Для віртуальної реальності Лаканівське визначення істини як такої, що має структуру фікції [4] є актуальним як ніколи. Або, за Рикліном, тотожність суб’єкта з самим собою є фікцією, мета якої – гранична інтенсифікація відмінности [9]. За Жіжеком: «Персона в віртуальній реальності – це випадок уявного обману, адже експлікується хибний образ мене самого (боягуза, який зображає в Multiple User Domain героя) і символічного обману, адже з’являється правда про мене під маскою гри (приймаючи в ігровій формі личину агресивности, я виявляю свою істинну агресивність)» [4]. Цікавим також є приклад – його наводить Жіжек [4] – однієї з учасниць конкурсу двійників Мадонни, яка на запитання журналістки, чи це зручно – перебувати в чужій шкірі, відповіла, що вона і так 364 дні в році змушена перебувати у своїй власній шкірі, так що звільнення від неї хоча б на один день дає їй чудове почуття свободи. Вас не влаштовує ваша стать? Хочете звідати иншу сторону буття? У неті чоловік може назватись дівчиною, жінка може назватися чоловіком. Не подобається ваш вік? Лише кілька кліків – і ви отримаєте в неті вічну молодість. Хіба не про це ви мріяли? Лишень уявіть собі: замість того, щоб дивитися в дзеркало, в якому відображатимуться ваші зморшки, ви будете дивитись в монітор, в якому ви вічно зберігатиметесь молодою і свіжою, приваблюючи чоловіків й тоді, коли ваше реальне тіло вмиратиме. Мрія? Реальність! У житті ви невдаха? Кілька кліків – і ви станете superman’ом. Немає з ким спілкуватись в реальності? В неті багато людей, які лишень про вас і мріють – таких же, як і ви, невдах в реальному житті, на яких би ви у житті і не глянули, але з яких Мережа зробила людей цікавих і достойних. І так до безконечности. Лишень не гайте часу, приєднуйтесь до Мережі. Гра вже розпочалась. І хай вона триває вічно. Кінця їй не буде. І хай переможе в цій грі той, хто віддасть грі свою душу. Ми маємо справу з плаваючою чи ковзаючою ідентичністю, позбавленою якогось центрального ядра. «Децентрація вказує на той факт, що саме ковзання з однієї ідентифікації на иншу або ковзання між «множинними «Я» передбачає розрив між ідентифікацією як такою і порожнечею, яка слугує порожнім медіумом ідентифікації, а [...] використання комп’ютерів і віртуальної реальности з метою перебудови суспільства призводить (чи, радше, вже призвело – І.К.) до створення суспільства всередині машини, яке зводить індивідів до ізольованих монад, які в самотності сидять перед своїми комп’ютерами, і які в кінцевому підсумку залишаються в непевності відносно того, чи є чоловік чи жінка на моніторі, з якими вони спілкуються, «реальною» особистістю, фіктивною персоною, агентом, який суміщає в собі кілька «реальних» персон, чи взагалі комп’ютерною програмою» – пише Славой Жіжек [4]. Децентрованого суб’єкта ми отримуємо у віртуальній реальності, натомість в реальності в результаті ми отримуємо дивний сплав машини і людини. Не дарма ж, і про це пише Жіжек, однією з іконічних фігур сучасности є Стівен Хокінґ – ґеніальний розум у комп’ютеризованому тілі [4]. Френди versus Друзі: проблематизація актуального психічного контакту Славой Жіжек пише: «У сучасній дійсності, де наше тілесне існування все більше і більше переживає (або вважається, що переживає) екологічні негаразди, ВІЛ-інфекції і т.ин., і страждає від крайньої вразливості сучасного нарцистичного суб’єкта, який побоюється актуального психічного контакту з иншою персоною, – ми здатні винайти простір, де можна отримувати тілесне задоволення, позбувшись власного тіла» [4]. Відбувається віктимізація суб’єкта: він є вразливим через своє тіло, яке заважає, або, принаймні, проблематизує отримання ним тілесного задоволення [4]. Логіка Мережі просто чудова: людство повинно емансипуватись від власних тіл, у кіберпросторі вони вже будуть зайві, ба навіть більше, шкідливі. Відбувається звільнення людей від їхніх тіл, але й звільнення машин від «їх» людей [4]. Мережа є втіленням давньої мрії людства про «безпечний» секс, коли власне «безпечними» є вже не лише секс, який вже, власне, є неможливим (див. вище), а й будь-які инші приватні міжперсональні стосунки, насамперед дружба. Машина виконує роль презервативу – універсального, багаторазового і безкінечного. Знову ж таки, ми маємо справу з єдністю ейдосу і симулякру: віртуальний френд (в livejournal (живому журналі – ЖЖ), ICQ, в чатах чи на форумах) є водночас другом ідеальним, який ніколи не зрадить (тому що не може), і другом уявним, з яким неможливий актуальний психічний міжперсональний контакт, що суперечить самому поняттю дружби. Враховуючи те, яке колосальне значення надавалось дружбі в Античності, завдання філософії – деконструкція платонізму (за Дельозом і Ніцше) у даному випадку слід вважати виконаним (що зайвий раз наближає вже так багато разів пророковану і констатовану смерть філософії, згадаймо Петера Слотердайка: «Упродовж століття філософія вмирає і не може вмерти [...] Тому вона болісно зволікає з розставанням. Де вона ще не загинула через спробу прямо керувати мисленням, там вона конає у дивовижній агонії, під час якої їй на думку спадає те, що вона забула сказати раніше [...] (і найголовніше – І.К.) Більше не існує такого знання, чиїм другом (philos) можна бути (виділення моє – І.К.)» [8, 5]). Користувач, особливо затятий користувач, віртуальної реальности виходить з апріорного припущення про злу природу людини (чи не Ґобсу ми завдячуєм їй?), тому майже всі, а в перспективі і всі, міжперсональні контакти зводяться ним до віртуальних. Славой Жіжек пише про один з мітів сучасности, за яким «у кіберпросторі ми маємо змогу спостерігати за поверненням до «конкретного», «чуттєвого» мислення» [4]. Але насправді це є мітом, адже «ця конкретизація «конкретних» елементів породжує «абстрактне» значення» [4]. Парадоксальне поєднання віртуальної реальности – абстрактне міжперсональне спілкування, яке за визначенням мало б бути конкретним. Насправді, це велике питання: наскільки можливі приватні міжперсональні стосунки, позбавлені тілесного аспекту рецепції – у всіх сенсах цього слова, включно з відчуттям запаху иншого (можна згадати Ніцше, який надавав великого значення саме тілесним практикам). Приватні міжперсональні стосунки між індивідами, ще не позбавленими своїх тіл – у віртуальній реальності це Paradise Lost сучасної культури. Усвідомлення цього втраченого раю викликає зворотну реакцію – реакцію, найяскравішим проявом якої, мабуть, є феноменальний успіх «Das Parfum» Зюскінда. Зайве казати, що у віртуальній, позбавленій запахів, реальності, герой Зюскінда Жан-Батіст Гренуй не вижив би. Цей момент вимагає детальнішого пояснення. Віртуальна реальність (принаймні, поки що, на ранніх етапах розвитку) відрізняється від «звичайної» перш за все тим, що вона впливає лише на зорові і слухові рецептори людини, тоді як «звичайна» реальність впливає на всі п’ять. Якби віртуальна реальність впливала теж на всі п’ять чуттів людини, вона перестала б бути віртуальною, і почала повністю підпадати під визначення реальности, продиктоване епопеєю «Матриці», за якою реальність – це сукупність електричних імпульсів, які сприймаються нашими рецепторами. Адже насправді, і про це пише Жіжек, ілюзія реальности (класичне лєнінське визначення: реальність – все те, що існує незалежно від людського розуму і його уявлень про нього) і ілюзія (досконалої) віртуальности (визначення «Матриці»: реальність – сукупність електричних імпульсів, які сприймаються нашими рецепторами) абсолютно рівнозначні [4]. Иншими словами, жодної «реальної» реальности не існує, існує лише той чи инший рівень віртуалізації. Зрештою, за Лаканом, реальність завжди є маскуючою і фантазматичною, на відміну від жахливого і травматичного Реального [5, 80; 6, 9-51; 9]. Френд не є другом, і ніколи не зможе ним стати. Вже хоча б тому, що друг – завжди у реальному житті, а френд – завжди у віртуальному. Зустрітись у реальному житті їм неможливо. Зустрічаються не два знайомі між собою віртуальні френди, а два реальні суб’єкти, зовсім відмінні від них (щодо конструювання ідентичностей у віртуальному просторі – див. вище). Не факт, що вони зможуть знайти спільну мову. Якщо ж зможуть, то генеалогічно їхня дружба виходитиме з розвилки між знайомством віртуальних френдів і реальних друзів. Зайве говорити, що якщо вони спілкуватимуться і в неті, і в реальному житті, то це буде спілкування не однієї пари суб’єктів, а двох – пари віртуальних френдів і пари суб’єктів, знайомих між собою в реальному житті. Неусвідомлення цього може призвести до конфліктної ситуації, у випадку, коли хтось з них переплутає своїх віртуального і реального співрозмовника. Усвідомлення ж – до обезцінення стосунків (я, виявляється, спілкувався зовсім не з тим, з ким хотів). Перефразовуючи Орвела, можна сказати, що віртуальна реальність працює двояко: з одного боку, вона експлуатує уявлення щодо міжперсональних стосунків, які вони повинні бути, з иншого – працює на їхню деструкцію. Цікаво також відзначити позірну відсутність ненависти у віртуальній реальності: на багатьох сайтах ви знайдете не лише розділ «посилання», а розділ «друзі» чи «дружні ресурси», рубрику ж «ворожі ресури» ви майже ніколи не знайдете. Так само й на форумах. Списку «ворогів», подібного до списку «друзів», немає, у кращому випадку є лише список ігнору. «Ворог» ізолюється, втрачає актуальність і зникає. Але відсутність ненависти означає, що ненависть усюди. Нав’язаний індивіду комфортний простір, начебто позбавлений будь-яких міжособистісних проблем, обертається на «універсум безмежного садо-мазохістського насилля і нестримного бажання володарювати». Ворог – це перш за все завжди инший. Відсутність иншого, загальновідомо, призводить до неможливості власного [само]визначення. Неможливість визначення призводить до того, що у віртуальній реальності не існує багато віртуальних суб’єктів, а лише один колективний, проте шизофренічно розколотий суб’єкт. Тут доречно буде згадати блискуче оповідання Айзека Азімова «Останнє запитання» [1]. Кілька цитат: «Безліч зірок, і кожна зі своїм людським населенням... Справжнє життя людей точилося переважно не на планетах, а в космосі. Життя розумів, а не тіл! Безсмертні тіла людей, залишаючись на планетах, перебували у стані суспензії. Инколи, вони прокидалися для діяльності, але таке траплялося дедалі рідше. У Всесвіті було мало простору, і рідко народжувались нові особи, щоб приєднатися до велетенської людської маси. [...] Їх (галактик) так багато, сотні мільярдів, і всі вони населені безсмертними істотами, чиї розуми вільно ширяють у космічному просторі. [...] тіло одного мешкало, може, за трильйони світових років, а, може, й зовсім поруч – це вже не мало значення. [...] Інтелекти усіх людей органічно розчинились один в одному й стали неподільним цілим. Трильйони й трильйони їхніх безсмертних тіл спочивали на своїх місцях. Їх добре обслуговували досконалі роботи. [...] Людські тіла відчужувалися від розуму, і то так, наче це була не втрата, а набуток. Поступово Людина зливалася з Аком. [...] Розум людини поглинувся, у надпросторі тепер існував тільки АК» [1, 621-625]. Замініть слово «космос» на слово «віртуальна реальність», і, гадаю, вам все стане зрозуміло. Віртуальний суб’єкт (у межах одного форуму це, мабуть, видно найліпше) характеризується a) колективністю, і b) шизофренічністю. Адже форуми у віртуальній реальності за визначенням є форумами однодумців, для спілкування ж однодумців створеними. Чужі з них виключаються. А відсутність иншого, як ми визначили вище, призводить до неможливості [само]визначитися. Якщо віртуальні користувачі форуму не є повноцінними самодостатніми індивідами, для яких инший є актуальною персоною, то вони складають всією своєю віртуальною спільнотою один колективний суб’єкт. Відсутність иншого, чужого (форуми ж створюються для спілкування однодумців) призводить до конфліктів між користувачами віртуального форуму, з яких складається колективний суб’єкт віртуального простору. Проте, від такого віртуального спілкування ніхто ніколи не відмовляється, адже воно є джерелом Joussanse – насолоди, що отримується з крайнього дискомфорту (за визначенням Міхаїла Рикліна [9]). Зрештою, ця тема вимагає окремого дослідження. Підсумовуючи, можна сказати, що приватні міжперсональні стосунки у віртуальній реальності характеризуються безпечністю, стерильністю, відстороненістю, дистанційованістю, штучністю і ізольованістю тих, хто спілкується. Можна спитати френда, чи є він другом, але відповідь Мережі буде: Нет. 1. Азімов А ., Останнє запитання // Кінець вічності. – К.: «Дніпро», 1990. 2. Бодрийяр Ж ., Прозрачность Зла // 3. Делез Ж ., Платон и симулякр // 4. Жижек С ., Киберпространство, или Невыносимая замкнутость бытия // ч.1 – , ч.2 5. Жіжек С ., Метастази насолоди. – К.: ВД «Альтернатива», 2001. 6. Лакан Ж ., Имена-Отца. – М.: «Гнозис/Логос», 2006. 7. Лем С ., Казка про три машини оповідачки короля Геніальйона // Кіберіада. – К.: «Дніпро», 1990. 8. Слотердайк П ., Критика цинічного розуму. – К.: ВК ТОВ «Тандем», 2002. 9. Рыклин М ., Слово о невозможном. Феномен Славоя Жіжека. //
|
 ч
|
 |
|