|
|
|
Лєра ЛаудаМеталевий присмак на язиці«...Колір чорної жіночої білизни...» Напіврозплющені повіки. Мереживо дійсности «кольору чорної жіночої білизни» – цю фразу, це порівняння вона колись прочитала у книзі Жадана, і воно надовго запало їй у пам’ять. Так глибоко, рельєфно... Мереживо дійсності з-під напіврозплющених повік. Темрява і поодинокі пазли реальности. Ще кольорові – але вже не яскраві. Реальність?.. Не певна. Реальність переплітається зі спогадами... мареннями... привидами минулого. Привиди колись дорогих людей посміхаються... чи не посміхаються... плачуть?.. ні... їхні обличчя спалахують то там, то там... Червоні ріки навкруги. Я помираю?.. Вже?.. Такий спокій і байдужість. Невагомість. Щастя... Щастя?.. Невже ти насправді щаслива, що полишаєш це життя, Єво?.. А ти насправді його полишаєш?.. Не знаю. І ти не знаєш... Ще трошки. І ти, сподіваюся, дізнаєшся. Дізнаєшся про те, про що мріяла дізнатися все своє життя. Таке коротке життя... «Ну то й дякувати Богу, що коротке!» – сказала би ти зараз. Та не скажеш. Бо не маєш сил. Та й не хочеш говорити – ти ж бо зайнята зовсім иншим. Хочеш встигнути роздивитися картинки на випадкових уламках реальности... уламках минулого і майбутнього... уламках, яких все менше і менше стає навкруги... вони розчиняються у чорній вічності... теж «кольору чорної жіночої білизни»?.. Ти посміхаєшся і теж потихеньку розчиняєшся. Насправді – швидко, але тобі здається – потихеньку. Посміхнися ще раз. У тебе гарна посмішка. Ти завжди хотіла померти молодою. Боялася старости. Нікому непотрібности. Боялася тих старих, немічних бабусь у підземеллях Києва. Які просили грошей на шматок хліба... які ледве ходили... на яких молоді дивилися зі зневагою і роздратуванням... ти боялася і хотіла померти молодою. Просто померти. Тобі завжди було цікаво – як це?.. І що далі?.. Ти вважала, що варто народитися, прожити життя лиш заради однієї миті чи навіть менше – частиночки, сотої долі миті, заради одного моменту – останнього. Насправді ОСТАННЬОГО. Того, коли ти зможеш ВІДЧУТИ, що твоє життя покинуло, покидає, зараз, ось вже, зараз, саме зараз покидає, твоє тіло. Пожити – заради єдиного моменту розуміння, розуміння того, що ти востаннє вдихаєш повітря. Вдихаєш – і більше ніколи-ніколи не видихнеш його. Воно так і помре в тобі. Ти УСВІДОМЛЮЄШ, ЩО ЗАРАЗ ТЕБЕ НЕ СТАНЕ. Все! Саме заради цього усвідомлення варто прожити всі роки-місяці-дні... Вона так вважала. «Я зараз це відчую» – подумала вона і посміхнулася. Ледь помітно. Бо сил не було, а час спливав дуже швидко. Сили витікали з неї. А вона раділа тому. Стеля. Єва лежала на підлозі і здавалося, що стеля усе віддаляється і віддаляється, стає... вище, вище... далі... запаморочення і легка нудота. А потім холод. Холодний піт на тілі. «Смерть холодна на дотик» – подумала вона, але думки так пооо-вііль-ноооо прихооо-ди-лии наароооджу-вааалися-яяааа... і вмить зникали десь в невідомості. Провалювалися у темряву. Єва знову посміхнулася. Вона підходила все ближче і ближче. Червоні ріки навкруги. Насправді – ніякі то не ріки. Єва уявила своє нездорово-бліде обличчя. Потім – того, хто знайде її. Мама? Можливо. Ага, уявляю – вона заходить до кімнати, а там... страшний крик, вереск... істерика... вона кидається до тіла дитини... можливо, сама втрачає свідомість... кумедно. Бідна, як же вона засмутиться – не побачить в руках своєї доньки диплому найпрестижнішого університету країни... і весілля її не побачить, не буде няньчити онуків... Так, це сумно. Металевий присмак на язиці. Вона розлучається з дійсністю. «Я сама хочу заплющити очі» – думає вона і заплющує їх (полегшення), прощаючись із зовсім уже розмитими картинками привидів. Вона їм посміхається. Свинцева важкість у голові. Сильний поштовх у груди. У грудях. Пульсація... Нестерпна, сильна... уривчаста, так, наче щось всередині гарячково хапає ротом повітря... його не вистачає... намагається зачепитися, вчепитися у життя... слизьке, воно вислизує з-поміж пальців. Тікає. Зникає. Стежинка його слідів біжить у кольорову далечінь. Так багато кольорів. Яскраві. Ріжуть заплющені очі. Під повіки... За нього, за життя, все ще хапаєшся. По інерції. Інстинктивно. «Відпускай вже! Не хапайся!» – закричала би зараз Єва, та не могла, бо в ній жевріли уже останні рештки життя і свідомости. Прозорої зовсім. Незаплямованої. Вона відпустила все. Все. Заааааааааааавіса... Останній конвульсійний рух руки... Вона розтирає кров по білій підлозі. Бліде обличчя, щока теж в крові... такій червоній. Ще, здається, живій. Жива кров мертвої дівчини. Можна було би зробити чудове художнє фото. На Євиному обличчі немає посмішки. Червоні розводи крові. Червона калюжа крові... декілька струмочків червоної крові на білій підлозі. Ніж поряд з Євою. Його криваве лезо божевільно виблискує у сутінковій темряві кімнати, темряві майже «кольору чорної жіночої білизни»... У будинку навпроти... у знайомих, горіло світло... вони дивилися телевізор... Ключ у замок. Двері скрипнули. Хтось повернувся додому. Кинув сумку на підлогу. Кроки... Двері в Євину кімнату ще зачинені... 2.08.2006 р. Коментар до статті [1] 10.03.07 17:40___magira_iz_Ji-magazine Трохи спекуляція, трохи театральщина, але загалом – ображена дитина у сльозах і шмарклях, що зловтішається думкою, що от зараз помру, а ви всі будете за мною плакати. Усі через це переходили. Важливо не залишитись у цьому ображеному стані у дорослому житті. |
 ч
|
 |
|