|
|
|
Арлет ЛаґієНадія ані у безплідному насильстві, ані в упокоренніПісля паризького передмістя сплески насильства у народних кварталах поширились на инші міста. Звісно, не цинічні розмови Шірака про «рівність шансів» могли зачепити молодь! Щодо Саркозі, то щоразу, як він розтулить рота, на вулиці виходять все нові групи молоді, навіть підлітків. Не йдеться про той водночас демагогічний і провокуючий жест використання датованого війною в Алжирі закону про надзвичайний стан, який впливає на становлення цього руху. Цей вибух насильства є безплідним. Палити машини своїх батьків чи сусідів, палити автобуси, які обслуговують народні квартали, плюндрувати дитсадки – це свідчить, з боку тих, хто так чинить, про відсутність соціальної свідомости і солідарности. Перетворити життя на ще більш нестерпне для своїх близьких, просто наслідуючи вчинки инших – не єдиний спосіб висловити свій гнів й, напевне, не найліпший. Але яким чином політичні керманичі – ті, хто при владі, як і ті, хто мріє до неї допнутися, могли б переконати молодь, що, незважаючи на їхнє теперішнє життя, у них є надія на майбутнє? Бідність кварталів, що перетворилися у ґето, безробіття, кричуща відсутність інфраструктури не пояснюють форму, якої набрав, але вони є гумусом, з якого він проростає. Як відважитись стверджувати, ніби для народних кварталів щось роблять, якщо молодь, яка там проживає, день у день констатує, що тут нічого не міняється, може, тільки на гірше? А держава з’являється у низах лише у формі поліцейського контролю у виді масованих втручань спецзагонів, а у верхах – у виді міністрів, які зневажають усе, що не прибуткове. Більшість правих, а також соціалісти-опозиціонери закликають сьогодні як до кийків, так і до «республіканського ідеалу». Однак, як молодь з народних кварталів може прийняти цю Республіку за ідеал, якщо її створено для багатіїв і можновладців? Як ставити тих, хто випендрюється, виходячи на роботу, у приклад тим, хто її шукає, але не знаходить? Як вирвати молодь народних кварталів з-під впливу дрібних паразитів, які промишляють усякого штибу спекуляціями, тоді як життя усміхається лише великим паразитам, що панують над суспільством? І як же їх переконати, що безглуздо палити школи у народних кварталах, тоді як поруч зі спаленою школою стільки инших, украй необхідних споруд, навіть не були збудовані, позаяк ті, хто нами керує, на це гроші не витрачають? У той час, як тратимо мільярди на користь багатіїв, школи народних кварталів переповнені, викладачі в них у матеріальній скруті і не можуть передати той мінімум знань, який не мають змоги передати дітям родини – хай то вміти читати, писати, або хоча б навіть говорити без помилок. Робочий люд не задоволений формою, якої набув цей вибух, і не лише тому, що він – перший, хто від нього потерпає. Молодь – це майбутнє. Однак, творцем якого майбутнього може бути збита з пантелику молодь? Наші керманичі не можуть дати надію на майбутнє молодим із бідних кварталів. Адже єдина перспектива, яку вони пропонують, це – у ліпшому випадку – індивідуальний успіх для декого з них і смиренність для инших. Аби бідняцьку молодь не зводити до альтернативи між упокоренням в експлуатації і безплідним насильством, потрібно, щоб робітничий рух віднайшов у собі спроможність до боротьби і, зокрема, політичну волю втілити щодо цієї молоді сподівання на соціальну зміну. Те, що відбувається у народних кварталах, означає не просто невдачу уряду. Щонайбільше, воно означає невдачу капіталістичної організації суспільства, що прогнила в нерівностях і несправедливостях, які зводять соціальне життя лише до форми розпаду. Переклав Андрій Рєпа |
 ч
|