Ален Бадью

Буденне приниження

«Постійно контрольовані поліцією». Найбільш сильні, найбільш часті з усіх нарікань, які висловлюють молоді бунтівники народу цієї країни, – ця повсюдність контролю і арешту в їхньому щоденному житті, це безнастанне переслідування і чіпляння. Чи дійсно ми усвідомлюємо, що означають ці скарги? Ці порції приниження і насильства, які вони демонструють?

Маю шістнадцятилітнього прийомного сина, який є чорношкірим. Назвімо його Жераром. Він не є продуктом звичних соціологічних і плаксивих «пояснень». Його історія діється у Парижі, от і все.

Між 31 березня 2004 року (Жерарові ще не виповнилось 15 років) і сьогоднішнім днем я не спроможний підрахувати, скільки разів його перевіряли на вулиці. Безліч – иншого слова немає. Арештів – шість! За півтора року... Я називаю арештом, коли його у наручниках відводять у комісаріат, коли ображають, прив’язують до лави, коли він отак залишається годинами, деколи один чи два дні під охороною. За ніщо.

Часто найгірше у переслідуваннях розкривають його деталі. Отож, я прискіпливіше розповім про останній арешт. Жерар разом зі своїм приятелем Кемалем (який народився у Франції, отже, він француз, із турецької родини) близько о пів на п’яту перед приватним ліцеєм (для дівчаток). Допоки Жерар намагається зазнайомитись із котроюсь панночкою, Кемаль веде переговори з хлопцем із сусіднього ліцею про покупку велосипеда. Двадцять евро, велика справа! Підозріла, це точно. Утім, зазначимо, у Кемаля є трохи грошей, бо він працює помічником кухаря, випікає млинці. До них підходять троє пацанів, «малих». Один із них має розгублений вигляд: «Цей велик мій, а цей здоровило його позичив покататись півтори години тому і не віддав». Ого! Здається, продавець виявився позичальником. Дискусія. У Жерара є тільки одна пропозиція: віддати велосипед. Нікому чуже не потрібне. Кемаль згоден. «Малеча» відходить із машиною.

Ось тоді, скрегочучи гальмами, під тротуар під’їздить поліцейське авто. Із нього вилазять двоє, вони наскакують на Жерара і Кемаля, притискають їх до землі, заклацують наручники за спиною, потім приставляють їх до стінки. Пішли образи і погрози: «Наволоч! Виродки!» Наші два герої запитують, у чому вони провинилися. «Самі добре знаєте! Ану, поверніться, – їх у наручниках повертають до перехожих на вулиці, – хай усі бачать, хто ви такі і що ви робите!» Ревіталізація середньовічного ганебного стовпа (півгодинна вистава для перехожих), але з нововведенням – ще до будь-якого суду, навіть без звинувачення. Під’їздить фургон. «Ви зараз побачите, де раки зимують, коли залишитеся з нами наодинці!». «Ви любите собак?» «У відділку вам ніхто не допоможе».

Малеча на вулиці говорить: «Вони нічого не зробили, вони повернули нам велосипед». Та наплювати, забирають усіх, Жерара, Кемаля, трьох «малих», велосипед. І цей клятий велосипед винний? Відразу скажемо: ні, про нього навіть не згадають. Там, у комісаріаті, Жерара і Кемаля відділять від трьох инших хлопців із велосипедом, трьох бравих «білих» пацанів, яких відпустять наусібіч. Инша річ – Чорний і Турок. Отут, кажуть нам, найбільш «прикрий» момент. Прикуті наручниками до лави, хлопці отримують удари по ногах щоразу, як повз них проходить поліцейський, чуючи образи, зокрема, щодо Жерара – «тлуста свиня», «чорнопикий»... Їх піднімають і знову садять, так триває півтори години, вони не знають, у чому їх обвинувачують і чому вони стали здобиччю. Нарешті оголошують, що їх затримано за вияв колективної агресії два тижні тому. У хлопців відвертий шок, вони вже не знають, чого ще чекати. Підпис вартового, обшук, камера. Десята година вечора. Удома я чекаю свого сина. Через дві з половиною години дзвонить телефон: «Вашого сина затримано з огляду на ймовірність скоєння колективного насильства». Як мені подобається оця «ймовірність»! Попри те, один поліцейський, не такий нарваний, говорить Жерарові: «Але ти, здається, не схожий на всіх тих ділків. Що ти тут робиш?» Дійсно, загадка.

Щодо Чорного, мого сина, скажемо відразу, що його ніхто не ідентифікував на упізнанні. «Для нього все скінчилось», – говорить одна трохи розчарована поліцейська. «Прийми наші вибачення». З чого виникла ця катавасія? З доносу, знову і завжди. Наглядач ліцею для дівчаток нібито упізнав у ньому одного з учасників відомих заворушень двотижневої давности. Що, то був зовсім не він? Та ви знаєте, один Чорний, инший Чорний...

Стосовно ліцеїв – винюхування і доноси. Побіжно зауважу, що під час третього арешту Жерара, такого ж даремного і брутального, як і п’ять инших, до його ліцею надійшов запит на фото і шкільні справи усіх чорних учнів. Ви правильно прочитали: чорних учнів. І коли відібрана справа лежала на столі в інспектора, гадаю, що ліцей, перетворившись на філіал поліції, зробив цікаву «селекцію».

Нам телефонують після десятої вечора, щоб ми прийшли забрати нашого сина, він нічого не зробив, вони вибачаються. Вибачення? Хто ними може вдовольнитися? Але ж уявіть, що ті, хто з «передмість», не мають права навіть на вибачення. Накидаючи на повсякденне життя цих підлітків дух безчестя, хто повірить, що це залишиться без наслідків, без руйнівних наслідків? І якщо вони так хочуть побачити докази, то кінець-кінцем – адже їх контролюють безпідставно – може статися так, що одного дня і «колективно» вони дадуть зрозуміти небезпідставність своїх дій, то хто тоді буде дорікати?

Маємо бунти, на які заслуговуємо. Держава, для якої те, що вона називає громадським порядком, є лише спарюванням захисту приватного багатства і собак, спущених на дітей робітників чи инородців, просто заслуговує на презирство.

Переклав Андрій Рєпа за виданням:
L'humiliation ordinaire, par Alain Badiou // Le Monde. 15.11.05.