Володимир Вакуленко-К.

із повісті «Кладовище сердець»

Запис 2. Серце художника

Знову цей набридливий запах перепеченого м’яса. Місця рідко вибирають самі, найчастіше ними наділяють, або розподіляють між иншими. От і мені виділили місце поблизу «Шашличної». Це ще й нічого, бо місцина добра, зручний таки собі підвальчик, через який іде маґістраль водогону, що постачає гарячу воду на цей район міста. Тепло, затишно. Вчора, поблизу смітника, знайшов радейко. Знайомий небога на прізвисько Конструктор, який непогано розуміється на техніці, за кілька годин відремонтував словоблудник – хоч якісь там мітичні дискурси пробубонить. Ще циганчук з сусідньої вулиці поцупив для мене батарейки. До речі, серед нашого бомжачого континґенту багацько здібних і талановитих людей. Деякі навіть з вищою освітою! Як і у Конструктора, у багатьох просто не пішли справи. Серед нас немає хіба що депутатів, хоча вони бомжують, бо найбільша убогість людини – це втрата розуму.

Сам я колись непогано малював фарбами, тепер иноді на зворотному боці афіші малюю знайденим олівцем. Дивуюся молоді. Багато талановитих митців використовують запліснявілі за минулої епохи стіни. Нещодавно хтось намалював на підніжжі ще не знищеного пам’ятника Лєніну броньовик червоним спреєм. Прикольно стало, у хлоп’ят з гумором усе якші. Ера дурнів скінчилися. А минулої суботи якісь репери розмалювали і «Шашличну» всілякими символами та літерами. Файно, з фантазією. Можна вже б і музей ґрафіті організувати, але «вищим» ніяка тусовка не потрібна, тобто будь-який рух. Зазвичай трохи допомагають, але здебільшого це нагадує піар партії ім. Павліка Морозова. Витягують одного лизоблюда, зашпорюють тисячі непродажних. А ті підлабузники малюють їм банальщину на прохання елітарної пузатости. За це липовим меценатам і фуршет, і слава. Та для них це для галочки, вони на цьому більше вкрадуть, ніж дадуть. Здебільшого обдарована молодь або борсається в незрозумілій каші з надією на майбутнє? або зколюється і спивається. Згадалася позаминулорічна «Помаранчева Революція». Люди, які мене знали, запрошували допомогти з листівками й афішами. Що ж, я не проти виступати за ідею, тому погодився. Господи, скільки бруду набачився. Слава Богу, що він тхнув від меншості. Купка народу йшла заради грошей, йшла вигідно себе продати. Юди бісові! Я стояв пліч-о-пліч з молоддю, підтримуючи волю, розраховуючи, що кучмівський безлад згине, що країна підніметься і нам дадуть дихати по-справжньому і кожному воздасться належне. От за що ми боролися тоді. За що нас так кинули?

Єдине, в чому саме я тоді виграв, так це те, що пахан смітників, бізнесознавець Васько, який управляє нашими фінансами, наділив мене теплим місцем, де я і є зараз – оцим от підвальчиком поблизу шашличної. Це ліпше, ніж колишня хатинка-картонка, де взимку нажив купу хвороб, зокрема і астму. Васько підтримував помаранчеві переконання і навіть пробачив невчасну здачу баришу.

Чомусь згадалася своя двокімнатна квартира в хрущовці. Дев’яності роки, часи плакатних реформ змінилися на дебатні, дружина пішла від нестачі зарібку, забрала з собою все, що мало хоч якусь цінність, забрала і сімнадцятилітнього сина. А я? Стілець, ліжко, ковдра, стіл, лампа, десяток тюбиків з затвердлою фарбою і добряча купа старих безрамних картин. Пробував модернізуватися, бо завжди недолюблював попсові ліси і натюрморди, хотілось щось свого – індивідуального у стилі андеґраунду. Так було, поки не закінчилася фарба. Тепер, у суху погоду, я малюю ескізи з натури дурнуватим паняткам в переході метро. Щоправда, для себе на афішах прикольніше малювати, але заплилим жиром тіткам і вуйкам не хочеться це дарувати.

Стас (так звати мого сина) повернувся до мене через кілька років, надумав вчитися далі. Минав дев’яносто п’ятий і доля врешті-решт почала мені посміхатися. Взяли в одну непогану фірму дизайнером інтер’єру. Працював би там і по сьогодні, якби її не зжерли податківці і не виникли инші обставини. Стас одружився. Гризти мене невістка почала вже через місяць після весілля. Потім капала на голову чоловікові, коли я щось намагався пробубоніти на свій захист. Син не витримав і я опинився на вулиці.

Щось похолоднішало. Що це? Труби ледь теплі. Йой, що ж це таке? Невже знову якась там хаотична революція? Треба, мабуть, висунутися нагору і оцінити ситуацію. Хоч би ментів біля шашличної не було. Знову пристьобаються. То їм документа покажи, то чому я саме в цьому підвалі. Гарний тип Васько, але від ментів не відмазує. Знайомий мент постійно палить мене, він вже знає, де я малюю, і тому увічливо просить франека – типу за аренду. Але ж з кожного мазепи я маю у свою кишеню тільки володимирку. Чи на них настачишся, як півтижня працювати тре? А зараз ще й мряка майже тиждень, та й взимку заощадження тануть, прибуток злиденний, та й то, коли хтось запросить якомусь крутію картину намалювати на свято, але щоб зекономити. Тож зараз і самому тяжко. Однаково треба вибиратися. Бо ще й хліба йок. Що ж, я обережно.

Зустрічаю на вулиці знайомого барда, який вводить в курс справ даної ситуації: на водоканалі серйозна аварія. Якийсь там агрегат полетів. Подачу гарячої води припинено на найближчі три доби. Це щонайменше. А що потім? Чи до весни не порозмерзається все? Їм пофіґ, їхні робочі постійно довбнуть асфальт, але куди ж нам? На термометрі мінус десять, на ніч буде ще гірше. На холодних трубах не поспиш. Хоч до підмісткових бомжів шуруй на вогнище. От тільки чи дасть довбана астма цього разу вижити?

Коментар до статті [1]

10.03.07 13:50___magira_iz_Ji-magazine

Кожному з нас здається, що бомжі на вулиці, у пивницях, на вокзалах такими народжуються, або беруться нізвідки. Кожен з них має свою історію, і починалася вона, як і кожна наша, від сякого-такого, але дому. І ця історія не виняток. Радше правило. Однак, кожен може опинитися на вулиці, незалежно від сьогоднішньої посади, статусу, родинності. «Від тюрми, і від суми...» Молодість – це також безоглядна жорстокість до усього, що не пасує до її конструкту. Це та ж безвідповідальність за викинутого на вулицю безталанного старця-художника, як і безвідповідальність за отримані задоволення із «Молодості» Ані Трофімової.