Мартін Бубер

Уривки з роману «Гог і Магог»

Між Любліном і Римановом

Ось іще уривок із нотаток реб Беніаміна з Любліна. Він стосується 1807 року.

Люблінський ребе є великим. Безумовно, багато чого в його характері й поведінці здається незрозумілим. Иноді хтось намагається повстати супроти нього, бо покладається на власне розуміння. Проте зрештою улягає, нехай і не змінюючи думки, бо неможливо не улягти величезній потузі, якою наділив Господь цю тілесну істоту.

Останнім часом ребе зробив кілька надто дивних заяв. Приміром, якось у натхненній промові він докладно назвав день і годину приходу Месії. Коли його запитали про це згодом, він сказав, ніби нічого не пам’ятає. Иншим разом у його присутності вираховували прихід «останніх часів» – тоді він висловився ось як: «Син помічає дещо таке в поведінці батька, що здається йому неналежним. Чи може він насмілитися дорікнути йому? Він лише може сказати: «Батьку, хіба неправда, що в Торі є таке й таке місце?» Так відбувається також із цадиками нашого покоління, які занадто нетерпляче прагнуть спокути. У певному вірші Писання вони знаходять указівку на те, що Месія прийде певного року. Тоді вони показують цей вірш Батькові й кажуть: «Батьку, хіба неправда, що в Торі є таке й таке місце?»

У цьому сенсі стає зрозумілим одне його зауваження, зроблене рік тому, і яке я тоді не занотував. Однак попередньо маю розповісти, що стало приводом до нього.

Відомо, що ребе Менахем Мендель після того, як поселився в Риманові, несподівано виїхав до міста Приштик, де мешкав його тесть, і залишився там на цілий рік.

Потім він повернувся до Риманова і тільки тоді відчув, що й справді може очолювати своїх хасидів. Він був надзвичайно суворим чільником. Окрім граничної чесности, якої вимагалося від усіх членів його громади (приміром, в усіх єврейських крамницях ваги та мірки перевірялися щомісячно), наполегливо радилось також уникати найпростішої земної втіхи. Серед инших обмежень, ребе Менахем Мендель заборонив навіть запрошувати музик на весілля. Та найсуворіше він ставився до того, як його люди одягнуті. Чоловікам було легше – їм не дозволялося носити лише коміри та ще якісь дрібниці. Заборони, що стосувалися жінок, були набагато суворіші: він загалом вважав, що їм слід триматися якнайскромніше. Доїти корів вони могли лише під наглядом чоловіків, не могли самостійно виїжджати з міста, а також сидіти на вулицях у суботу та инші свята тощо. Дівчатам було заборонено вплітати кісники в зачіску й накручувати волосся. Молодицям не можна було носити на людях вишиті сріблом хустки чи німецькі сорочки, модне взуття і взагалі будь-яке строкате й оздоблене вбрання. Кравців, які шили модний одяг, карали штрафом. Усі ці обмеження ребе ґрунтував на прокляттях пророка Ісаї, звернених проти гоноровитих дочок Сіону, що носили браслети, ланцюжки для ніг, сережки. намиста та инші прикраси.

Ребе Менахем Мендель не заспокоївся, запровадивши такі заборони у Риманові та його околицях. Коли таке послання дійшло до Любліна, наш ребе обурився:

– Дочки Ізраїлю повинні прикрашати себе, особливо зараз, коли близький є час великої потіхи.

Звичайно, сподівання на швидке визволення було у серці Менахема Менделя не меншим. Розбіжність полягала у тому, що розум нашого ребе був постійно спрямований на споглядання світла, схованого в пітьмі, а Менахем Мендель уважав, що потуга мороку переможе швидше, ніж зеренця світла зможуть у ньому вкоренитися. Це таємне світло, на його думку, слід підтримувати в найбільшій чистоті. Водночас потуга пітьми зростатиме до граничної межі, доки на землі не залишиться жодного опору переможному морокові, окрім спротиву тихого і, з волі Божої, наразі безпорадного світла. Тільки тоді зійде до нього світло Божественне й дасть силу подолати темряву. Цю доктрину я чув із вуст ребе Гірша, який часто навідував Риманів. Навіть його ім’я, що означає «служник», передане було тезкою, славетним риманівським оборонцем віри й підпорою хасидизму, а той пізнав це вчення безпосередньо від Менахема Менделя. Коли я сам був у Пшісі, я розповів про це Євреєві. Він вислухав і не промовив ані слова. Згодом я розмовляв також із ребе Бунімом і ребе Перецем. Ребе Бунім сказав:

– Написано: «Він виставив межі пітьмі». Лише Бог вирішує, наскільки широко в кожній добі допущено поширюватися темряві.

Ребе Перець поглянув мені просто в душу своїми сяйливими очима й мовив:

– Світло залишається чистим доти, доки не зосереджується у собі самому.

Є ще одна річ, пов’язана з цим ученням Менахема Менделя, про яку тут слід згадати. Як і наш ребе, він гадав, що обов’язок хасидів – впливати на перебіг подій у світі. Як і наш ребе, уважав обов’язком хасидів перетворити Наполеона на Гога. Однак, спосіб досягнення цієї мети був у них різний. Менахем Мендель уважав, що досить молитися й узяти на себе духовні ризики, щоб допомогти Наполеонові здобувати світ.

Зараз я розповім про те, що трапилося навесні. Йтиметься про дива. Нащадки, які прочитають оці нотатки, можливо, заледве віритимуть у щось подібне. Одначе, я наведу імена свідків – людей, гідних довіри. Один із них – ропшицький ребе Нафтолі. Він розповів мені про те, коли я відвідував його влітку, й запевняв, ніби бачив усе на власні очі. Инший – мій старий товариш реб Шломо, онук ребе Елімелеха, – сам брав участь у цій події й розповів про неї. Реб Шломо післаний був до Риманова нашим ребе з листом і привіз на нього відповідь.

Дозволено буде передусім нагадати, що віра в те, буцімто визволення прийде саме пасхальної ночі, була глибоко вкорінена в душі Менахема Менделя. Я вже казав, що замолоду він чимало мандрував, був навіть в Еспанії і там якось святкував Песах у печері разом із певним еспанським євреєм. Коли вони сиділи там, до печери раптом увірвалося світло настільки потужне, що вони полякалися, й у ту ж мить келих із вином, призначеним за звичаєм пророкові Іллі, що блукає землею, раптом піднісся, неначе хтось пригубив його, й повернувся на місце порожнім. Відтоді ребе Менахем Мендель твердив, що Ілля в одежі провісника прийде у день спокути (визволення) тої ж ночі, коли святкують порятунок Ізраїля від єгипетської неволі.

Того року, у ніч напередодні Песах Менахем Мендель разом із вірними пік мацу. Всаджуючи до печі дека з тістом, він щоразу стиха, але з притиском казав:

– Отак ми попхнемо їх на Відень! Отак – і на Відень!

Реб Нафтолі, що був поряд, ледве розумів, що той каже. А коли доп’яв, вигукнув:

– Як нечисте може готуватися з чистим?! – і змушений був залишити розгніваного ребе.

Незабаром він довідався, що напередодні Песах Наполеон наважився йти на Австрію, а згодом завоював Відень. Водночас польські війська під орудою Юзефа Понятовского увійшли до Любліна.

Відразу після свята реб Нафтолі поїхав до Козниць і там розповів про все Магідові, про якого знав, що той – палкий супротивник Наполеона. Магід промовчав. Нафтолі повернувся до Любліна й там розповів усе нашому ребе. Той негайно відіслав гінця до Могильниці, де мешкав ребе Яаків, син ребе Елімелеха, й прохав його сина Шломо приїхати до нього. А коли той приїхав, він відіслав його з листом Менахемові Менделю до Риманова. Розповідають, що лист був такий: «Написано: «Й сини Всевишнього – усі ви. Не можна, щоб сини Всевишнього мали різні цілі. Для мене, як і для Вас, непомильним вищим знаком є те, що Бог зробив цю людину настільки могутньою. Я, як і Ви, роблю все, що можу, аби з нього стався Гог, як провіщено у пророцтвах. Проте, ніхто не може знати, яким чином перемоги й поразки цієї людини пов’язані з визволенням. Ми не повинні боротися на жодному боці. Я не завжди дотримувався такої думки, однак визнав помилку. Єдина наша мета полягає в тому, щоб тривога дедалі зростала й напруження не слабшало. Це є наше спільне завдання. Кожен у серці своєму може прямувати до власної мети, проте напрямок має бути єдиний. Укладімо спілку задля досягнення мети».

Коли Менахем Мендель отримав цього листа, він наказав посланцю передати таке: «Буде так, як Ви бажаєте, адже всім відомо, що на Вас спочиває святий Дух. Я не можу виправити своє серце, проте я виправлю свої наміри й нічого не робитиму без Вашої згоди».

Свідків того, про що хочу розповісти далі, я не маю, однак довідався про це від цілком певної людини. Це стосується третього сина ребе на ім’я Цві, який на початку року записався до австрійської армії. Коли він прийшов попрощатися з батьком, той сказав: «Коли ти побачиш імператора Наполеона, привітай його від мого імені».

Юнак не зрозумів цих слів, проте розпитувати не наважився. Коли Наполеон влаштував огляд австрійських військ у Відні, Цві також там був. Вояки зупинилися, й він зненацька опинився віч-на-віч з Наполеоном.

Наполеон звернувся до нього, наказавши назвати свої ім’я. Не маючи досить сміливости, щоб передати вітання від батька, той лише відповів: «Я є син люблінського ребе». Імператор засміявся й мовив: «Передай твоєму батькові, що я його не боюся».

Не минуло й тижня, як першого дня святкування Шавуот, у день Одкровення, Наполеон зазнав першої поразки на Дунаї.

Невдовзі росіяни зайняли Люблін. Вони робили вигляд, буцімто є союзниками Наполеона, однак ніхто в це не вірив. Ребе вийшов їм назустріч і довго на них дивився. «Усі вони прислужаться нашій справі», – сказав він.

Вибух

Згодом Довид із Лелова, Єврей і Бунім сиділи разом у заїзді. Вони й досі не могли й слова промовити.

Нарешті ребе Довид дійшов слова, – й уперше відтоді, як він знайшов у Любліні свою духовну батьківщину, в його голосі було помітно тривогу.

– Шлях урвався, – сказав він. – Де ми опинилися? Куди нам прямувати? Ми не можемо повернутися. Помилуй нас, Господи!

– Хіба Ви не учили нас, – мовив Єврей, – що коли ми гадаємо, ніби загубили стежку, це є знаком: невдовзі нам відкриється милість Божа? Вона буде могутнішою, ніж суд над нами. Багато чи мало знаємо ми про Бога, та одне ми знаємо напевно: Він не ворожбит. У ворожбита немає часу для милості.

Бунім жваво повернувся до Єврея.

– Маєш рацію, ребе. Бог не є ворожбитом. Це ворожбит виказує свою могуть, як павич – свій хвіст. Бог приховує її.

– Друзі, – промовив Довид, – помолімося разом. Прийшла тяжка година. Важчої не було. Помолімося разом.

І вони утрьох сотворили коло безмовної молитви.

Після молитви сиділи мовчки й умиротворено.

Увійшов габай, він запросив ребе Довида та Яакова Іцхака зайти до ребе.

Довид запитав, чи може реб Бунім піти з ними, і швидко отримав дозвіл.

– Що він хоче нам повідомити? – запитав Довид дорогою. – І що ми можемо йому сказати?

– Ми можемо сказати одне, – зауважив Єврей, – ніщо не приведе нас і народ Ізраїльський під десницю Господа, лише загальне каяття й спільне до Нього навернення.

– Він скаже, що народ ізраїльський ніколи не навернеться.

Єврей дивно поглянув на нього.

– Зараз він мусить так сказати.

На їхньому шляху маленька дівчинка стрибала на одній ніжці, перескакуючи з каменя на камінь брукованою вулицею й намагаючись стрибати у певний спосіб і в певному ритмі. Вона була занадто зосереджена, щоб дивитися навкруги, й несподівано її голівка зіткнулася з коліном Довида. Вона не дуже забилася, тільки глянула вгору здивовано й докірливо.

– Гаразд, – мовив Довид, – я винен. Де були мої очі? – І він добув із величезної кишені цукерку.

Невдовзі усі вони стояли перед ребе. Він виглядав спокійнішим, ніж за столом, проте на його обличчі помітна була хвороблива напруженість.

– Сідайте, – сказав він особливо дружньо. – Я хочу знати, – провадив він далі, – про що розмовляли учні по тому, як розійшлися. У мене виникло відчуття, ніби після моєї промови ланки злютованого ланцюга роз’єдналися. Я бачив, як ви перемовлялися. Може, скажете – про що? Це допоможе мені зрозуміти, що відбувається у головах учнів.

Довид замислився:

– Не пригадую, щоб я перемовлявся з кимось. Чи не помітив.

– А ти, Яакове Іцхаку? – запитав ребе.

– І я не пригадую, щоб я перемовлявся. Хіба що замислено промурмотів щось сам до себе те, що мав на думці. Однак я ні з ким не перемовлявся.

– А що в тебе було на думці? – запитав ребе.

– Ребе, – мовив Єврей, – минулої ночі мені снилося, що увесь світ згорів. Я пролетів крізь цю пожежу й навколо мене неслися розвіяні уламки зірок. Коли я прокинувся, все навколо охопив вогонь, який згас не одразу. Я ледве підвівся, руки тремтіли так, що я не відразу зміг запалити свічку. Щоб заспокоїтися, я розгорнув Писання. Воно розгорнулося на словах Господніх, звернених до Баруха, сина Нерії: «Усе, що я збудував, зруйную, і що посадив – викореню. Усю цю землю. А ти прохаєш для себе великого – не прохай». Ці слова не йшли мені з думки. Уранці, коли Ви читали Десять заповідей, мені здалося – самі прилетіли в дім, щоб послухати. Та потім я побачив той самий вогонь, що й уві сні. Із нього почувся голос: «Великого – не прохай». Згодом, коли Ви говорили про Одкровення, мені здалося, я чую, як гуде шафар із Синаю. Однак одразу почув ті самі слова: «Великого – не прохай». І коли Ви договорили, я все ще промовляв їх сам до себе.

– І що ж ти мав на думці, коли промовляв ці слова?

– Що було на думці? Нічого. Лише ці слова.

– Однак ти про щось думав у ту мить?

– Так, звичайно. Я думав про усіх нас.

– Про усіх?

– Звичайно, про усіх.

– Тоді скажи мені, що трапилося з нашим ланцюгом?

– З ланцюгом?

– Незважаючи на дрібні конфлікти, Люблін завжди вирізнявся тим, що був злютований у досягненні мети. Та ось трапилося щось, від чого наш зв’язок послабився.

– Мені треба подумати, – озвався Єврей, – про те, що Ви сказали. – Він замислився. – Досі я не бачив, що він послабився. Спершу були моменти роз’єднаности між мною та иншими. У тому, що стосувалося дива. Проте вона зменшувалася. Навпаки, зараз я маю чудові взаємини з багатьма учнями, які вірять у надприродне.

– То в чому ж причина роз’єднаности?

– Для багатьох ваших учнів, ребе, усі події у світі поділяються на природні і, так звані, чудесні. Я і ще дехто дедалі ближче підходимо до думки про те, що такого поділу насправді немає. Я не можу думати, що Бог непокоїть наші бідні голови, порушуючи закони природи. Гадаю, що коли ми говоримо «природа», то кажемо про те, як було все створено, а коли кажемо «диво» – говоримо про одкровення, що існує у творінні. У першому випадку бачимо творчу руку Господа, а в другому – Його вказівний перст. Проте сутність тут одна. Різниця полягає в тому, що перст є очевиднішим. «Диво» – це лише розкриття нашої здатности сприймати приховане одкровення. Хто здатен пізнати межі сущого, якщо вони створені Богом?

– Це ти висловив достатньо зрозуміло, Яакове Іцхаку. Однак поясни, чому ти до сьогодні не настільки гостро відчував послаблення ланцюга?

– Лише сьогодні трапилося щось, що захитало мій зв’язок із Любліном. І Довид це також відчув… І, можливо, Бунім.

Бунім ствердно хитнув головою – настільки енергійно, що аптекарська шапочка з’їхала набік і ясне волосся скуйовдилося.

– То яка ж тому причина?

– Вона у ваших словах, ребе, про владу й відкуплення (спокутування???). Дозвольте мені висловити зараз перед товаришами те, що є в найглибшій глибочіні мого розуму. Тоді буде зрозуміліше.

– Кажи.

– Ви маєте знати, ребе, що я з дитинства проговорюю псалми. Коли траплялося щось незвичайне, що турбувало моє серце, горе чи радощі, я починав повторювати якийсь псалом або уривок із нього, й відновлював мир у собі самому. Те ж відбувалося й у найтяжчі хвилини мого мандрівного життя. Частенько мені траплялося провести кілька ночей без сну. Я був самотній і з жахливою ясністю усвідомлював свою малість і малість людини загалом. Такими ночами до мене поверталися слова, сповнені нової міці й значущости: «Доки, Господи, будеш мене забувати назавжди, доки будеш ховати від мене обличчя Своє? Як довго я буду складати в душі своїй болі, у серці своїм – щодня смуток?» (Псалом 12/13) І я зрозумів: доки людина гадає, що може отримати сама від себе пораду, сподівається за допомогою розмислів отримати свободу, доти вона буде рабом і смуток буде в серці її, а Господь ховатиме від неї обличчя своє. Тільки коли людина матиме сумнів щодо себе самої і з силою розпуки звернеться до Бога, як написано: «Авраам не пізнає нас, й Ізраїль не визнає нас за своїх, Ти, Господи, Отець наш», – тоді вона отримає допомогу. І коли я це зрозумів і в розпачі звернувся змученою душею до Бога, я отримав допомогу. І тоді ж я зрозумів те, про що давно думав, – таємний сенс омовіння. Ти залишаєш себе, розлучаєшся з самим собою цілковито, й тоді ти здобуваєш себе. Відтоді я з усього серця вірю, що так є з кожним між нас і з цілим народом Ізраїлевим. Справді, визволення залежить від нас, проте не від нашої потуги, а від нашого покаяння. Істинно говорять наші наймудріші, що всі призначені для приходу Месії терміни минули. Його прихід залежить тепер від нашого покаяння й нашого повернення до Нього. Богові потрібне лише наше покаяння, щоб врятувати світ. Він не відвертав від нас лиця Свого. Це ми відвернулися від Нього. Коли ми навернемося, Його обличчя осяє нас. Иноді, у тривожному сні я бачу, як Месія підносить шафар до вуст своїх. Однак не дме у нього. На що він чекає? Та вже ж не на те, щоб ми чинили таємні потуги, а лише того, щоб ми, блудні сини, повернулися до Отця.

Ребе терпляче його слухав. Лише на мить тінь гніву майнула його обличчям. Потім він підвівся. Його учні, звісно, теж. Він підійшов до столу, що стояв між ними. Як володар, поклав він обидві руки на стіл, правицю – на Книгу, неначе хотів скласти святу присягу.

– Люди Ізраїлю ще не покаються, – мовив він, – а Спаситель уже прийде.

Ластівка залетіла крізь відчинене вікно й у нестямі ширяла кімнатою. Наче сліпа, вона билася у стіну, доки зрештою відлетіла від неї й упала на стіл, де поряд із Книгою й залишилася.

Щоб будинок не впав під тиском духу над ним, Бунім висунув складне питання щодо тлумачення Писання. Вони сіли й цілу годину обговорювали його. Довид увесь цей час тримав у руках ластівку. Він налив у мисочку води, щоб вона могла напитися, коли отямиться.