Яків Хоніґсман

Євреї у Польській державі

Перші поселення євреїв, що згодом перетворилися на єврейські містечка – «штетли», постали у XII–XIII ст. на землях Галицько-Володимирської Руси за часів князювання Ярослава Осмомисла (1153–1187) та його спадкоємців Володимира Ярославича (1187–1199), Романа Мстиславича (1199–1205). Останній об’єднав у 1199 р. Галицько-Волинське князівство в єдину державу, правителі якої були зацікавлені у розвитку центрів ремесла й торгівлі. Суттєву роль у цьому процесі відіграли запрошені князями діяльні инородці, серед яких були також євреї. Останні, завдяки своїм зв’язкам із громадами у країнах Західної Европи, налагодили між цими країнами та Руссю широкий товарообмін. Підтвердження цьому можна знайти в реляції Ібрагіма ібн-Яакова, арабського єврея, що подорожував слов’янськими країнами, у якій він згадує про єврейських торгових людей із Руси, які возять свої товари із Західної Европи на Схід і навпаки. Товарообмін між Заходом і Сходом зріс за часів Данила Галицького (1201–1265) та його сина Лева Даниловича (1264–1301), водночас збільшилася імміграція до Галицько-Волинського князівства діяльних ремісників і торгових людей, серед яких було чимало євреїв. Міста, які виникали як центри торгівлі та ремесла, ставали, водночас, фортецями у боротьбі проти загарбників (кримських татар, турків та ин.).

Становище дещо змінилось із встановленням польської влади. У роки правління польського короля Казимира III (1333–1370) імміграція діяльних инородців і далі зростала. Король щедро роздавав землі вельможам, які прийшли із заходу, сприяв польським купцям із Сілезії, серед яких було чимало євреїв. Щоб захистити торгових єврейських людей і ремісників від переслідувань з боку їхніх конкурентів (польських і німецьких міщан), король дарував їм привілеї (1364, 1367), що гарантували свободу дотримання релігійних культів, участь у торгових та инших господарських справах країни. Ці привілеї визначили правовий стан євреїв у Польщі і Галичині на багато десятиліть, дозволяючи їм вести торгівлю з містами Чорномор’я, Туреччини, Кримським ханством, Угорщиною, Валахією, містами Східної України та Московією. Центром цієї торгівлі став Львів, що мав «право складу»: товари, які надходили з инших країн, належало спершу доставляти на місцевий ринок і продавати за діючими там цінами. Непродані у Львові товари можна було вивозити на инші ринки.

Дуже часто королі, підкоряючись вимогам католицького духовенства, що представляло інтереси польського та німецького міщанства, скасовували надані євреям привілеї, забороняючи жити у сільській місцевості, обмежували у торгівлі, не допускали у ремісничі цехи та гільдії. Але через те, що ці заборони, зазвичай, вели до занепаду торгівлі та ремесла в містах, зменшення прибутків короля та міст, їх доволі швидко скасовували. Проте оселятися євреям дозволялося лише на околицях міст. Так, у передмістях Стрия, Самбора, Старого Самбора та Дрогобича виникли цілі вулиці, заселені євреями, чиїм джерелом прибутків стали ремесло, торгівля, відкупи промислів і кредитно-фінансова діяльність.

Зростала кількість міст і містечок, а також і кількість їхніх мешканців, серед яких було чимало євреїв. Якщо в середині XIV ст. у Червоній Русі (Руському та Белзькому воєводствах) було 17 міст, то у 1500 р. у цій місцевості їх нараховувалося вже 110. Євреї мешкали у 25 містах, 19 з яких належали королю, а 6 були власністю польських феодалів.

Упродовж XVI ст. відбувалося переселення євреїв із країн Західної Европи до західноукраїнських земель. В основному це були біженці з Чехії, Австрії, Німеччини, Угорщини, Еспанії, Португалії. Селилися вони, головно, у королівських містах, під опікою короля та його воєвод.

У 1539 р. король Зиґмунд I дарував шляхті привілей, згідно з яким євреї, що мешкали у шляхетських містах (містах, що належали феодалам), переходили під юрисдикцію шляхти. У цьому документі говорилося: «Шляхта просить нас, щоб відтепер вона користувалася одна прибутками з євреїв, що живуть у її містечках і селах, і щоб вона розбирала судові справи євреїв за своєю волею. На це ми відповідаємо: якщо євреї, зрікаючись надалі своїх судів, а також і прав, що їм подарували наші предки і які нами були підтверджені, унаслідок цього відмовляються від нашої опіки, то ми, не маючи надалі від них ніякої користи, не хочемо уважати себе зобов’язаними дарувати їм будь-які привілеї». Цією постановою євреї були поділені на дві категорії – королівських і приватно-власницьких, або «чиншових». Новий принцип був уточнений у декреті Зиґмунда Авґуста від 28 січня 1549 р., де зазначалося, що «євреї, які проживають у спадкових маєтках шляхти, підлягають винятково патримоніальному суду».

Із цього часу королівська опіка, що раніше поширювалася на всіх євреїв, почала охоплювати лише тих, хто і далі жив у королівських володіннях і містах, а їх стало значно менше, ніж шляхетських (1575 р. польським феодалам належало 121 місто, духовенству та церквам – 10, королю – 60). Навколо шляхетських міст почали виникати містечка, де селилися за запрошенням магнатів євреї зі Львова, Перемишля й инших міст.

Проміжок часу від другої половини XVI ст. до селянсько-козацького повстання під проводом Богдана Хмельницького став справжнім «золотим віком» для євреїв. Початок цієї епохи поклало правління Зиґмунда Авґуста (1548–1572), що, як і його батько Зиґмунд I, значною мірою сприяв зміцненню національної та релігійної автономії єврейських громад. Більшість єврейського населення того часу іще було зосереджено у королівських містах (із 84-х міст Червоної Руси, у яких мешкали євреї, 44 належали королю, 37 – шляхті, 3 – церкві). За підтримки короля та магнатів, євреї спромоглися зміцнити свої позиції у всіх сферах внутрішньої та зовнішньої торгівлі, ремісництві, кредитно-грошовій сфері. Завдячуючи зростаючим зв’язкам львівської, перемиської та инших громад із єврейськими громадами Західної Европи, єврейські купці ставали посередниками в експортній та імпортній торгівлі Польщі й Литви з Німеччиною, Австрією, Чехією – на заході; з Угорщиною, Туреччиною, Московською державою – на півдні і сході.

Ці процеси посилилися після укладання Люблінської унії 1569 р., внаслідок якої величезна територія Наддніпрянської України опинилася під владою Речі Посполитої. Різко активізувалася колонізація українських земель, виникали значні землеволодіння польських поміщиків. Водночас зріс потік єврейських поселенців до міст-фортець, побудованих магнатами як форпости у боротьбі з набігами кримських татар, турків і вільних козаків.

У другій половині XVI ст. єврейські громади з’явилися у містах-фортецях Жовкві, Бродах, Янові та ин. В останній чверті XVI ст. євреї поселилися зокрема в Яричеві, Олещицях, Товмачі. Збільшилося єврейське населення у Рівному, Острозі, Заславі, Кременці, Дубні, Луцьку, Ковелі й инших містах Волині. Тут з’явилися єврейські громади, тісно пов’язані з кагалами великих міст. Згодом вони стали прикагальними організаціями кагалів Львова і Перемишля.

У 60-80 роках XVI ст. зросло населення в містах Поділля, унаслідок чого деякі з них одержали маґдебурзьке право. Туди також ринули євреї: у Сатанів (1565), Хмільник (1565), Шаровку (1568), Стару Синяву (1570), Язлівець (1578), Гусятин (1578), Сидорівськ (1578), Чемерівці (1578), Летичів (1581), Оринів (1582) та ин.

У першій половині XVII ст. євреї з’явилися в Телятині, Поморянах, Заложцях, Роздолі, Миколаєві, Фельштині, Старій Солі, Фірлеювці, Гусакові й инших малих містах Червоної Руси, Волині та Поділля. До середини XVII ст. кількість міст у Червоній Руси збільшилася до 254. Із них шляхетськими були 174, 12 належали духовенству, 68 – королю.

Найбільша ж кількість міст була у Львівській і Галицькій землях – 71 і 79. У Перемиській землі – 33, Белзькій – 24, Холмській – 25, Саноцькій – 14. Чисельність євреїв тут збільшувалася завдяки натуральному приросту й імміграції з країн Західної Европи до ґетто Львова, Перемишля й инших міст Руського та Белзького воєводств.

Євреї у містах завжди були важливим чинником для розвитку ремесла й торгівлі, постійним джерелом прибутків і держави, і приватних власників міст. Тому магнати всіляко сприяли імміграції євреїв, даючи їм право брати активну участь у господарському житті своїх володінь. Чисельність єврейського населення в містах Червоної Руси склала у 1648 р.: у містах Львівської землі – 9 450 осіб, Белзької – 8 300, Перемиської – 8 150, Галицької – 6 000, Холмської – близько 10 тис. В инших землях Червоної Руси мешкало понад 10 тис. євреїв. Усього ж у містах Червоної Руси нараховувалося на той час 45 тис. євреїв, у сільській місцевості – близько 9 тис. Отже, у всьому краї напередодні 1648 р. мешкало 54 тис. євреїв. Через 120 років на тій же території було близько 150 тис. євреїв. Вони становили значну частину всього населення названих земель (близько 12%).

Євреї, що мешкали в містах і містечках, жили в основному за рахунок ремесла, сільськогосподарського виробництва й торгівлі. Лише невелика частка євреїв одержувала прибутки з оренди промислів, кредитно-грошових операцій. Окрім того, євреї були представлені й у друкарстві, розвинутому у Львові, Жовкві, Перемишлі, Снятині, Бродах, Пагорбі й инших містах.

Розвиток продуктивних сил краю, ремісничого виробництва й торгівлі супроводжувався зростанням єврейської науки та культури, освітою молоді, поширенням письменности серед усього єврейського населення. Тогочасний єврейський історик Натан Гановер у книзі «Явен Мецула» («Прірва бездонна») писав: «Кожна громада мала єшиву і утримувала юнаків, щоб вони мали можливість навчатися у єшиві. Кожному єшиботнику були віддані у навчання принаймні два хлопчики-учні, яким він викладав трактати Талмуду і коментарі до них, вивчені в єшиві, вправляючись із ними у тлумаченнях («пілпулі»). Звичайно, кожний господар удома утримував одного єшиботника із двома учнями... Не було жодного єврейського будинку у всьому королівстві, в якому не вивчали б Тори: навчався або сам господар дому, або його син чи зять, або взяті на утримання єшиботники та учні».