Микола Макара

Євреї у Карпатах

У поліетнічній структурі населення Карпат, яка з давніх-давен формувалася на перехресті шляхів переміщення народів, євреям належить поважне місце. За однією з версій, перші юдеї потрапили в Підкарпаття разом з угорцями, які рухалися з південного Приуралля, через землі Хозарського каганату (VІІ-VІІІ ст.), уздовж Північного Причорномор’я і у 896 р. на чолі з вождем Арпадом досягли Карпат і Придунав’я. Разом із ними сюди дісталися й хозарські племена. За иншими версіями, євреї прибули в Карпати у різні часи із Криму і Візантії.

Масове поселення євреїв у Карпатах припадає на середні віки. Воно було спричинене переслідуванням їх у країнах попереднього проживання, неухильним розвитком торговельних зв’язків, привілеями, що надавалися переселенцям, особливо за часів правління австрійської імператриці Марії Терезії. Вона проводила протекціоністську політику щодо розвитку промисловости, торгівлі, заохочувала поселення у Карпатському регіоні імперії иноземних колоністів і підприємливих людей.

Не припинявся притік євреїв у Підкарпаття і упродовж XIX ст. В Угорщині, до складу якої входило історичне Закарпаття, з 1785 до 1870 р. чисельність євреїв зросла увосьмеро.

Посилений приплив єврейської людности з Галичини, особливо після першого поділу Польщі (1773), викликав стурбованість угорської влади. Про це свідчать королівські укази (1806 і 1819 рр.) про обмеження і заборону в’їзду євреїв до Угорщини. Однак, ці укази на практиці виявилися малоефективними.

Значна частина єврейських переселенців осідала у північно-східних прикордонних комітатах Угорського королівства, тобто в Підкарпатті. Наприклад, наприкінці XVIII ст. єврейська громада Ужгорода настільки зміцніла, що у 1792 р. тут було відкрито єврейську школу. До середини XIX ст. євреї вже посідали в Ужгороді друге за кількістю місце після українців, близько 2 500 із 8 015 мешканців міста. Починаючи з 1904 р., Ужгород прикрашала друга за величиною в Европі хасидська синаґоґа псевдомавританського архітектурного стилю.

У Мукачевому на початку ХХ ст. єврейська громада становила половину населення міста. На Жидівській вулиці (нині вул. Валенберґа) діяли велика синаґоґа, будинок ритуального різання птиці, магазин-пекарня, рибні і м’ясні крамниці. Тут же розміщувалися хедери, «Талмуд Тора», проживали сойфери (книжники), меламеди (учителі). У місті продавалися предмети єврейського культу – талеси, тфіліни, підсвічники, молитовники.

Про галицьке походження мукачівських євреїв свідчили їхні прізвища: Стриєр, Болеховер, Калуш, Галперт. Якщо столицю Угорщини жартома називали Юдапештом, то Мукачеве у Підкарпатті – Малим Єрусалимом.

У найсхіднішому комітаті краю – Марамороші – в останній чверті XIX ст. кількість євреїв становила 50 тис. (20% населення), тобто більше, ніж у 10-и разом узятих комітатах сусідньої Трансильванії. Дещо менше – 35 тис. нараховувалось у найзахіднішому комітаті Земплин, 30 тис. – у комітаті Берег. За переписом 1869 р. євреї в краї становили 11,3% населення, в 1890 р. – 14,2%, в 1910 р. – 14,7%.

Встановити точну етнічну структуру населення краю у ті часи досить складно, оскільки в угорських переписах (1900, 1910 рр.) визначальним критерієм національности була розмовна мова, а з числа євреїв майже 60% послуговувалися німецькою, 29,2% – угорською, 8,4% – «русинською», тобто українською, 1,6% – румунською, 0,8% – словацькою мовами, решта «розкидалася» на инші мовні групи.

В угорській половині імперії євреї мали сприятливі умови проживання і діяльности. Відомий угорський письменник, виходець із Підкарпаття, Бела Ілеш, у романі «Карпатська рапсодія» писав: «В Угорщині євреї, які розмовляють угорською мовою, вважаються за угорців. Під Карпатами за угорців вважали навіть тих євреїв, які не вміли говорити по-угорському. Вони потрібні були угорцям – на противагу русинам».

Такий статус зумовлював активну участь євреїв у громадсько-політичному житті. Так, під час революції 1848-1849 рр. у Мукачевому до загонів Національної гвардії записалося понад 600 мешканців – угорців, русинів. Водночас понад 130 євреїв створили свій загін, щоб «боротися за рівні права з иншими національними групами».

Культурне життя євреїв у містах зосереджувалось навколо релігійних – хасидських і світських – сіоністських організацій. Спілкування здебільшого йшло мовою їдиш та угорською, в селах – їдиш та русинською. Незважаючи на певну ізольованість у русинських, угорських, румунських, словацьких містечках і селах, де поселялись євреї (окрім швабсько-німецьких колоній), у краї формувались традиції мирного співжиття різних народів. Наприклад, неєвреї допомагали у дотриманні євреями суботи, існувало взаємна повага і пристосування до релігійних свят, звичаїв. Володіння мовою сусідів було звичайною справою.

Євреї-вихідці зі слов’янських регіонів (Чехії, Польщі, Галичини) здебільшого були послідовниками ортодоксального юдаїзму, що вимагав суворого дотримання приписів Тори й Талмуду.

Згодом міцні хасидські громади сформувалися у Хусті, Ужгороді та инших містах. У 1868 р. в краї виникла й реформістська синаґоґа. Ця течія йшла з південного заходу і підтримувалась асимільованою частиною єврейського населення, яке розмовляло німецькою та угорською мовами, мешкало переважно у містах, не бажало дотримуватися архаїчних і обтяжливих настанов ортодоксального чи хасидського юдаїзму. Та масовою вона не стала.

За відсутністю «середнього прошарку» серед корінного населення та завдяки особливому, вродженому господарському чуттю євреї в економічному житті посіли провідне місце. За деякими оцінками, у руках євреїв була значна, якщо не левова, частка капіталу. Про соціально-економічні відносини між іммігрантами-євреями і місцевим населенням, а також про політичні наслідки, що з цього випливали, свідчить, наприклад, доповідна записка наджупана Ужанського комітату Н. Терека, який у 1886 р. повідомляв угорський королівський уряд про те, що у прикордонному Великоберезнянському окрузі на порядку денному гостро стоїть імміграція бідних ізраелітів із Галичини. Якщо за попереднім переписом тут проживало 492 євреї, то зараз близько 800. Основну причину бідности серед християнського населення урядовий чиновник вбачав у єврейському лихварстві і схильності місцевого населення до пиятики, внаслідок чого, мовляв, мешканці гірських сіл були майже повністю розорені. Він звертав увагу уряду на загрозу імміграції євреїв з Галичини, оскільки через них поширюється антиурядова агітація серед місцевого населення, на що жандармерія звернула особливу увагу...

Певна частина єврейського населення перебувала у такому ж злиденному становищі, як і русини. «Ледве-де на світі знайдемо таких відсталих євреїв, як тут», – писав один із дослідників. На початку XX ст. із 40% усього неписьменного населення 28-30% становили євреї.

У Підкарпатті лише четверта частина євреїв займалася торгівлею, тримала корчми, а на Верховині 90% сільських євреїв заробляли на хліб перевезенням лісу, столярством, ковальством. І все ж, серед торговців та инших власників євреїв було 48%, німців – 29%, угорців – 21%, а кількісно домінуючого населення – «русинів» – 0,7%. Капітал концентрувався у руках незначного числа великих купецьких родин. Із часом з єврейської спільноти почали виходити чиновники, юристи, лікарі.

Тримаючи у руках торгівлю, дрібне виробництво, лихварство, євреї аж ніяк не могли перебувати в якомусь непорушному спокої. Дрібні виробники й торговці часто розорялися, банкрутували внаслідок нездоланної для них конкуренції з боку різних картелів, об’єднань великої угорсько-австрійської торгової буржуазії і чужоземного капіталу, а також інфляції, що посилювалася напередодні І Світової війни.

Єврейську громаду складали люди різних соціальних прошарків: торговці, ремісники, поденники, їздові, хлібороби, лісоруби, крамарі, жебраки. Як писав чеський публіцист І. Ольбрахт, «дуже часто усі ці професії в одній особі, з пейсами і без них, у каптанах, у цивільному одязі або просто в лахмітті». Він зауважив іще один незвичайний момент: серед карпатських євреїв були свої ... опришки.

Джерела:

Алексеев (Небутев) И. Из воспоминаний левого эсера: Подпольная работа на Украине, 1912-1920. – М., 1922. – 52 с.

До історії жидівських погромів у царській Росії, [1880]: Матеріали до історії жидів // Збірник праць історико-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1928. – Кн. 1. – С. 242–243.

Іхюсський В. Матеріали до історії євреїв на Київщині, Волині та Поділлі за першої половини ХІХ ст. // Збірник праць історико-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1929. – Т. 2. – С. 272–302.

До історії єврейської самооборони, [1903–1920]: Матеріали до історії євреїв // Збірник праць історико-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1929. – Т. 2. –  С. 389–397.

Єврейські політичні партії і рухи в Україні в кінці ХІХ – ХХ століття. Документи і матеріали. – К., 2002. – 280 с.

Київський погром 1905 року // Збірник праць історико-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1929. – Т.2. – С.358–376.

Материалы для истории антиеврейских погромов в России. Т.2. Восьмидесятые годы (15 апреля 1861 г. – 29 февраля 1882 г.) / Под редакцией и со вступительной статьей Г.Я. Красного-Адмони. – Пг.; М., 1923. – 542 с.

Материалы Чрезвычайной следственной комиссии Временного правительства о судебном процессе 1913 года по обвинению в ритуальном убийстве // Дело Менделя Бейлиса. – Спб., 1999. – 390 с.

Троянівський погром 1905 року // Збірник праць історико-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1928. – Кн.1. – С. 224–232.

Чому не зчинивсь в Києві антиєврейський погром після того, як забито Столипіна? // Збірник праць історико-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1929. – Т. 2. – С. 377–378.

Література:

Андрусяк Т. Українсько-жидівська виборча коаліція 1907 року // І. Незалежний культурологічний часопис. – 1996. – № 8. – С.57–59.

Ашер А. Погроми 1905 року: самочинність чи заплановане насильство? // Філософська і соціологічна думка. – 1994. – №5–6. – С. 185-194.

Бакуров К.Д. Евреи Нижнего Поднепровья. XVIII-XIX вв. (статистико-этнографическое обозрение) // Єврейське населення Півдня України: дослідження і документи. Вип. 1. – Запоріжжя, 1994. – С. 3-6.

Биневич Е. Еврейский театр в Одессе (начало 1880) // Вестник Еврейского Университета в Москве. – 1995. – № 1. –  С.147–174.

Вайнштейн Д. До історії постання єврейських хліборобських колоній у колишній царській Росії (1853–1856) // Збірник праць історико-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1928. – Кн. 1.–  С. 105–115.

Вейцбліт І.І. Рух єврейської людності на Україні періоду 1897–1926 рр. – К., 1930. – 175 с.

Вечерський В., Кравцов С. Синаґоґи Західної України // Хроніка 2000. – 1998. – №21-22. – С. 133-144.

Віленський М., Гольденвейзер Я. Кривава обмова: (Справа Бейліса). – Х.; К., 1931. – 84 с.

Галайба В. Лікарня, інститут, училище, ринок... З історії єврейського благодійництва // Хроніка 2000. – 1998. – №21–22. – С. 102–118.

Галант І. Виселення євреїв з Києва року 1835 // Збірник праць історико-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1928. – Кн.1. – С. 149–197.

Галант І. Заборгованість єврейських громад у першій половині ХІХ ст. // Збірник праць історико-археографічної комісії /ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1929. – Т.2.– С.117–137.

Галант І.В. Житомирський погром 1905 р. // Україна. – 1925. – № 4. – С.88–102.

Галант И.В. Как относился к еврейским погромам Киевский генерал-губернатор Дрентельн // Еврейский вестник: Сборник. – Ленинград, 1928. – С. 180–185.

Гем М. Єврейський Київ (переклад з англійської) // Хроніка 2000. – 1998. – №21–22. – С. 119–132.

Гусєв В. Бунд в Україні: наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. // Єврейська історія та культура кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Інститут юдаїки, 2003. – С. 33–41.

Дербаремдикер М. Еврейская культурная и общественно-политическая жизнь конца ХІХ – начала ХХ в. на примере города с преимущественно еврейским населением – Бердичева – в аспекте особенностей истории его еврейской общины // Єврейська історія та культура кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К.: Інститут юдаїки, 2003. – С. 42–53.

Дубнов С.М. Евреи в царствование Николая ІІ (1894–1914). – Пбг., 1922. – 27 с.

Еврейские народные песни. Из собрания М.Я. Береговского // Єгупець (Київ). – 1998. – № 4. – С. 105–127.

Любченко В. Евреи Подолии и Устим Кармалюк // Вестник еврейского университета в Москве. – 1997. – № 2. – С. 36–45.

Марченко М.І. Шевченко і пригнічені народності царської Росії / Пам’яті Т.Г. Шевченка: Збірник статей до 125-ліття з дня народження, 1814–1939. – К., 1939. – С.91–106.

Маламед М. Евреи во Львове в ХII – в первой половине ХХ вв. – Львов, 1994.

Маргулис О. История евреев в России в очерках и документах (1772–1861). – М., 1930. – 468 с.

Монолатій І. Забутий світ – коломийські євреї. // Хроніка 2000. – 1998. – № 21–22. – С. 145–152.

Орлянский С.Ф. Евреи Юга Украины конца ХІХ – начала ХХ вв.: социально-политический портрет // Єврейське населення Півдня України: дослідження і документи. Вип.1. – Запоріжжя, 1994. – С. 28–36.

Редліх С. Єврейсько-українські стосунки в міжвоєнній Польщі у висвітленні української преси // Сучасність. – 1992. – №8. – С. 76–88.

Рибинський В.П. Єврейські хліборобські колонії на Київщині, Волині та Поділлі в половині ХІХ ст. // Збірник праць історико-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1929. – Т.2.– С.199–246.

Рибинський В.П. З історії гетта в Києві // Ювілейний збірник на пошану академіка Д.І. Багалія з нагоди 70 річниці життя та 50 роковин наукової діяльності. – К., 1927. – С. 938–955.

Рибинський В. Протиєврейський рух р.1881-го на Україні // Збірник праць історико-археографічної комісії / ВУАН. Історико-філологічне відділення. – К., 1929. – Т.2.– С. 139–182.

Российский сионизм: история и культура. – М., 2002. – 324 с.

Тагер А. Царская Россия и дело Бейлиса: к истории антисемитизма, исследование по неопубликованным архивным документам. – М., 1934. – 323 с.

Туров И.  Ранний Хасидизм: История. Вероучение. Контакты со славянским окружением. – К., 2003. – 264 с.

Хитерер В. К истории еврейского населения Галиции и Буковины накануне и в годы Первой мировой войны // Євреї в Україні: історія, культура, традиції. Зб. науково-публіцистичних статей. – К., 1997. – 78–90.

Хонигсман Я. Благотворительность евреев Восточной Галиции. – К., 2002. – 85 с.

«Штетл» як феномен єврейської історії. Збірник наукових праць. – К., 1999. – 389 с.

Эльяшевич Д. Еврейская печать, политика и цензура в России, 1797–1917 (к постановке вопроса) // Евреи в России. История и культура. Сборник научных трудов. – Санкт-Петербург, 1998. – С. 38–100.

Baran A. Jewish-Ukrainian Relation in Transcarpathia // Ukrainian-Jewish Relation in Historical Perspective. Ed. by H. Aster and P. Potichnyj. – Second edition. Edmonton, 1990. – P.159–172.

Boshyk Y. Between Socialism and Nationalism: Jewish-Ukrainian Political Relations in Imperial Russia, 1990–1917 // Ukrainian-Jewish Relation in Historical Perspective. Ed. by H. Aster and P. Potichnyj. – Second edition. Edmonton, 1990. – P.173- 202.

Himka J.-P. Ukrainian-Jewish Antagonism in Galician Countryside During the Late Nineteenth Century // Ukrainian-Jewish Relation in Historical Perspective. Ed. by H. Aster and P. Potichnyj. – Second edition. Edmonton, 1990. – P.111–158.

Mishkinsky M. The Attitudes of the Ukrainian Socialists to Jewish Problems in the 1870s // Ukrainian-Jewish Relation in Historical Perspective. Ed. by H. Aster and P. Potichnyj. Second edition. – Edmonton, 1990. – P.57- 68.

Rudnytsky I. Ukrainian-Jewish Relation in Nineteenth Century Ukrainian Political Thougt // Ukrainian-Jewish Relation in Historical Perspective. Ed. by H. Aster and P. Potichnyj. Second edition. – Edmonton, 1990. – P. 69- 84.

Serbyn R. The Sion-Osnova Controversy of 1861–1862 // Ukrainian-Jewish Relation in Historical Perspective. Ed. by H. Aster and P. Potichnyj. Second edition. – Edmonton 1990. – P. 85–110.