Євген Котляр

Синаґоґи в Україні XVI–XVII ст.

Первісне значення поняття «синаґоґа» (з грецької), як і «бейт-кнесет» (з івриту) – «дім зібрань». Українською мовою синаґоґу часто називали – «школа», що означало переклад з їдиш слова «шул» і відповідало латинському «Schola Judeorum» («єврейська школа»). Назва «бейт га-мідраш» («дім навчання») також вказувала на специфіку призначення будівлі, де містився і молитовний зал. В українському середовищі вживали термін «божниця» (з польської «bożnica»), а серед євреїв – «бейт тфіла» (з івриту «дім молитви»). Хасиди називали свої молитовні будинки «клойз» (з їдишу «хатка»), а також будували малі молитовні – «штібл» (з їдишу «будиночок»). Иншу назву мали синаґоґи реформістів: їх називали «темпл» (з латини «храм») і співвідносили з древнім єврейським святилищем – Єрусалимським Храмом.

Перші синаґоґи на терені сучасної України з’явилися в Криму за античних часів. Але фрагментарні відомості не дають загальної картини поширення синаґоґ на українських землях аж до виникнення єврейської цивілізації у Східній Європі та її масового поширення із заходу на схід. Євреї, які переселялися на історичні землі України – в Галичину, на Поділля та Волинь, отримували від власників міст особливі привілеї, зокрема стосовно будівництва синаґоґ. Перші такі синаґоґи датуються XVI ст. (синаґоґа Ісаака Нахмановича у Львові – «Золота Роза» 1582 р., синаґоґа Баха в Меджибожі, синаґоґи в Шаргороді, Сатанові, Підгайцях та ин.).

Згідно із традиціями замкової архітектури та системою будівництва містечок, де синаґозі відводилася і роль форпосту, а також з огляду на часті напади чужинців, споруджували так званий «оборонний» ,або «фортечний» тип синаґоґ. Синаґоґи-фортеці поширилися в XVI–XVIII ст. і, захищаючи східні землі Речі Посполитої, розгорнулися ланцюгом прикордонних фортів: Луцьк, Любомль, Тернопіль, Жовква, Шаргород, Сатанів, Сокаль, Гусятин та ин.

Фортечні синаґоґи в містечках називали Старими, або Великими. Вони були містобудівним ядром кварталу, в якому компактно мешкало єврейське населення. Таке локальне поселення було законодавчо регламентоване. Починаючи з 1267 р. діяла постанова Вроцлавського священного синоду, відповідно до якої єврейські поселення мали відокремлюватися від християнських кварталів. Із єврейського боку потреба такого відокремлення диктувалася глибоко традиційним життєвим укладом євреїв, їхніми уявленнями про комфортність життєвого простору та суботні релігійні заповіді.

У XVI ст. привілей «De non tolerandum Judaies» («не терпіти [присутности] євреїв») змушував останніх споруджувати свої будівлі за межами укріпленого населеного пункту. Так з’явилися передмістя Бліх у Самборі, Лан у Дрогобичі, Гнін у Городку, Віспа в Луцьку та ин.

Кам’яні синаґоґи будували у великих містах, а у містечках-штетлах набули поширення дерев’яні споруди. Дерев’яні синаґоґи – шедеври народного зодчества – були побудовані в Галичині, на Поділлі та Волині, існували вони також на Лівобережжі.

Архітектура дерев’яних синаґоґ зазнавала впливу церковного та світського дерев’яного зодчества. Це були рублені будівлі із ламаними силуетами величезних дахів, які органічно вписувались у навколишню забудову та природний ландшафт. Такий архітектурний тип синаґоґ, що дістав назву «карпатський стиль», склався іще в XVI ст. у містечках Галичини і задав спільний стилістичний тон иншим регіонам. Найбільш ранні галицькі синаґоґи відомі з 1640-х рр. (Гвоздець, Яблонів, Ходорів). На Поділлі синаґоґи XVII–XVIII ст. мали скромніший вигляд (Михалпіль, Городок, Полонне, Лянцкорунь, Озаринці). Найяскравішим чином втілювалася народна фантазія у декоративних розписах і в оздобленні інтер’єрів синаґоґ, які засвідчують високий рівень єврейських ремесел та особливу духовність містечка.

Вигляд дерев’яних синаґоґ, як і ранніх кам’яних, змінювався з розвитком громади. Це виявлялося у різноманітних перебудовах споруд і прибудовах до молитовного залу ритуальних, адміністративно-навчальних і господарських приміщень.

Синаґоґи у містечках містили чимало навчально-адміністративних установ. Безпосередньо до молитовного залу синаґоґи прилягало багато одно-двоповерхових прибудов. Спочатку їх прибудовували до північного та південного фасадів, згодом почали прибудовувати до головного, західного, фасаду. Єдиний архітектурний вигляд синаґоґи внаслідок цього залежав від динаміки потреб громади в цілому й формувався дещо стихійно. Це визначало силует синаґоґи, що мав характерну пірамідальну форму. Водночас східна стіна, традиційно звернена у бік Єрусалима, ніколи не захаращувалася прибудовами, завжди лишалася вільною. Особливе ставлення до неї підкреслено розписами східної стіни подільської синаґоґи в Піщанці, де присутній основний набір єврейської символіки, характерний для оформлення стіни вівтаря. Згодом західний фасад перетворився на розвинутий передпокій молитовного залу і об’єднав у собі всі основні громадські приміщення ВААДів.

Централізація єврейського громадського самоврядування під верховною юрисдикцією ВААДів впливала на канонізацію архітектурних типів синаґоґ на великій території. І ця архітектура сприймалася місцевим населенням як специфічно єврейська. Спочатку синаґоґи будували місцеві майстри, оскільки євреї не мали права створювати цехові об’єднання, але згодом саме вони стали основними будівельниками. Дерев’яні синаґоґи нагадували звичайні житлові будівлі, близькі до кубічного об’єму. Таких синаґоґ було чимало на Поділлі (Михалпіль, Миньківці, Ярмолинці, Смотрич, Лянцкорунь). Инші були пишно прикрашені відкритою галереєю на другому ярусі західного фасаду – до неї вели ажурного силуету дерев’яні східці (Яришів, Яблонів, Печеніжин). Найрозкішніші дерев’яні синаґоґи мали по дві прибудови з боків західного фасаду, прикрашені шпичастими шатровими дахами та копулами. Мабуть, найцікавіша деталь архітектури цих синаґоґ – розмаїття різних за розмірами дахів – від простих двосхилих до чотирисхилих з оригінальними криволінійними фронтончиками і подвійними заломами, що створювали «спрямований у небеса» пластичний силует, об’ємну гру світлотіні. Деякі з них нагадували китайські пагоди (Городок, Лянцкорунь, Китайгород).

Вигляд кам’яних синаґоґ «фортечного» типу був стриманішим. В одному випадку будинок був укритий звичайним дахом, часом із заломами, нагадуючи архітектуру дерев’яних будівель (Жванець, Меджибож). Иншого разу, подібно до замків і міських ратуш, аскетичні фасади синаґоґ прикрашали виразні аттики, що складалися з аркатурного поясу ґотико-ренесансної стилістики та різнилися своїм малюнком практично в усіх синаґоґах. Напівциркульні арочки характерні для синаґоґ Сатанова та Бродів, кілеподібні навершя мала глуха аркатура в луцькій синаґозі. Аркатурний пояс також доповнювався барочними мотивами у вигляді фігурних навершів карнизів, що вінчають фасади ажурною тасьмою (Любомль, Жовква), траплялася й орієнтальна стилістика (Шаргород, Гусятин). Такі ж контури навершів прикрашали західні прибудови, але в непоодиноких випадках силует аттика мав пилкоподібний характер (Жовква, Белз). Поширеним варіантом навершів також був фронтон у формі пишного прясла (Бар, Шепетівка) чи гіпертрофованого ажурного шипця (Ільїнці, Острог). Він міг сполучатися з аттиком (Лежнів), а з кінця XVIII ст. – коли зникла необхідність в «оборонній» специфіці синаґоґи, зовсім витіснив його.

Молитовний простір синаґоґи складався з молитовного залу для чоловіків та галереї для жінок. Наявність і характер спеціального відділення для жінок у синаґозі свідчили про зміну соціального статусу жінки в єврейській громаді. У найдавніших синаґоґах жіночої галереї не було. Згодом її прибудовували збоку або до західного фасаду, поєднуючи із молитовним залом маленькими та дуже товстими арковими прорізами, що дозволяло жінкам чути (але не бачити) моління. У XVIII ст. жіночий ярус переносять на другий поверх західного фасаду і прорізи «злегка» розкриваються. На першому, вивільненому ярусі влаштовують хедер та инші громадські служби. У дерев’яних синаґоґах приміщення для жінок створювали на другому ярусі західного фасаду відкритої галереї на стовпах.

Як сакральну споруду, синаґоґу традиційно прикрашали багатьма символічними образами, що надавали їй вигляду особливої святости як своєрідній світомоделі та місцю спілкування з Богом.

Молитовний зал був ядром синаґоґальної споруди. Його, зазвичай, влаштовували за єдиною просторовою схемою, пов’язаною з традиційним єврейським світоглядом: вхід був із заходу, а вівтарна стіна з «арон га-кодеш» (з івриту «Святий Ковчег» – вівтарна шафа для збереження сувоїв Тори) була звернена на схід, у бік Єрусалима. На цій символічній осі розташовувалися два головні компоненти синаґоґи, що брали участь у літургії: біма (підвищення для читання Тори) та арон га-кодеш.

Зала, де відбувалося моління, мала характерний для візантійської та української народної архітектури центральний план, близький в основі до квадрата. Його рівень був нижчий від рівня вестибуля, відповідно до стародавньої традиції: «Із глибини взиваю до тебе, Господи» (Псалом 129:1), а також згідно із бажанням молільників унаслідок зовнішніх обмежень збільшити внутрішній об’єм приміщення. Особлива символіка арон га-кодеш та біми підкреслювалася конструктивним і образним вирішенням у виді малих архітектурних форм. Відома дослідниця єврейського мистецтва Р. Бернштейн-Вишніцер зазначає, що художні задуми, котрі заборонялося втілювати на фасаді, втілювалися в арон га-кодеш та бімі. Вівтарна шафа була «фасадом синаґоґи в мініатюрі, захованим углиб, подалі від заздрісних очей», а біма була «мініатюрним храмом, увінчаним оборонною копулою». В оборонних синаґоґах біма розміщувалася в центрі, між чотирма опорними стовпами, що несли всю систему перекриттів молитовного залу.

Така унікальна схема вирішення простору, що одержала назву дев’ятидільної, не зустрічалася в архітектурі инших конфесій. Біма розташовувалася на високому помості, до якого вели сходи. Її обносили кутою огорожею, що часто утворювала над головами вірних ажурну клітку, увінчану короною або декоративним навершям (Лежнів, Зборів). У иншому варіанті стовпи, групуючись у центрі залу, формували об’єм біми, їх перекривали внутрішньою копулою (Луцьк). Аналогічним чином будували і дерев’яні синаґоґи, але найбільшого поширення тут набула біма у вигляді відкритої дерев’яної альтанки з балюстрадою, високими різьбленими арками та каркасною копулою-короною (Гвоздець, Кам’янка-Бузька, Кам’янка Струмилова). Входи на біму розташовували обабіч вівтаря, щоб процесія із сувоєм Тори (покладання сувою на біму, обхід із ним молитовного залу й повернення в арон га-кодеш) замикалася символічним колом.

Фасад синаґоґи сприймали як земні врата, тоді як арон га-кодеш був вратами божественними, що розкривалися під час молитви. Як духовне серце синаґоґи він був головним об’єктом художньої уваги, осередком найважливіших символічних образів єврейської культури та своїм пафосом повертав віруючих до Єрусалимському Храму. У двомірному порталі шафи для Тори сполучалися і портик Святилища Храму з колонами, і «парохет» – покрив, що відокремлював Святая Святих, ніша із сувоєм Тори – символічна паралель Святая Святих, де був Ковчег Заповіту зі Скрижалями. Перед арон га-кодеш на довгому ланцюгу зі стелі звисала лампа чи бронзова люстра – традиційний символ невгасимої лампади.

Найпомпезніші дерев’яні арон га-кодеш мали три–чотириярусну структуру (Ходорів, Новомиргород, Бар, Зіньків). Висота деяких сягала понад п’ятнадцять метрів. У кожному ярусі була своя символіка, котра загалом становила суцільну іконографічну піраміду. Нижній ярус – процесуальне ядро арон га-кодеш – ніша із сувоєм Тори, на стулках ніші містився напис із молитви Йом-Кіпура: «Отець Всевишній відчинив врата для молитви».

У середньому ярусі містилося зображення скрижалей із десятьма заповідями, а вище – зображення благословляючих рук когенів-первосвящеників. У наступному ярусі розташовувалися парні фігурки грифонів, що сурмлять, немовби переспівуючись із храмовими херувимами. Традиційно вся композиція арон га-кодеш увінчувалася зображенням двоголового орла з короною – символом верховної влади Всевишнього (Старокостянтинів, Паволоч, Тальне, Животів).

Такий склад і порядок символів залежали від ярусності та варіювалися різними комбінаціями в межах одного і того ж набору. Кожен ярус фланкірували колонами або пілястрами в пам’ять про храмові колони Яхін та Боаз в Єрусалимі. По обидва боки до арон га-кодеш прилягали різьблені стулки. В їхні візерункові малюнки впліталися стилізовані рослинні й тваринні мотиви – виноградна лоза, леви, олені, грифони, риби, казкові птахи.

Величезний фантастичний бестіарій разом із рослинним орнаментом і численною геральдикою надавав образові дерев’яного вівтаря есхатологічного сенсу (Бар, Зіньків, Старокостянтинів, Ходорів, Ружин). Традиційно всю композицію арон га-кодеш увінчував круглий світловий отвір у східній стіні. Такий самий був і на західному фасаді синаґоґи.

Арон га-кодеш розташовували на підвищенні, яке, як своєрідний попередник святого простору, обрамляли арками, що надавало урочистости сходженню.

У вівтарний ансамбль поряд з арон га-кодеш входив амуд (пульт хазана – кантора), із якого велася служба, і велика ханукія – литий дев’ятирукавний канделябр, що, зазвичай, містився з правого боку, створюючи єдиний ритуальний комплекс. Амуд вирішувався в дусі арон га-кодеш, як образ «малого вівтаря» (Яришів, Сатанів).

В інтер’єрі використовували різноманітні матеріали: дерево, камінь, ліплення, художнє оздоблення з металу, церемоніальний текстиль (парохет) тощо. Традиції декорування інтер’єрів були різні в різних типах синаґоґ. Найяскравіше система розписів виявлялася в дерев’яних синаґоґах, заповнюючи єдиним мальовничим килимом стіни та стелю. Вона мала унікальну іконографічну систему, вибудувану за принципом руху часу від минулого в майбутнє.

У нижньому настінному ярусі розташовувалися високі арки й таблиці з текстами, розділені вертикальними декоративними бордюрами. Потім вузький фриз у вигляді орнаменту або тексту відокремлював наступний ярус із клеймами і медальйонами, у яких зображували алегоричних тварин. Серед них особливе місце відводилося зображенням чотирьох тварин: лева, леопарда, оленя й орла, що, відповідно до єврейського кодексу «Піркей Авот» («Повчання батьків»), символізували чесноти у служінні Всевишньому (Авот, 5:23).

У синаґоґах із перспективним восьмигранним склепінням символи прийдешніх месіанських часів вписували в поля восьми променів, доповнювали імітацією балюстради, переломи обігрували витягнутими вазонами, рослинним плетивом та декоративними фільонками (Михалпіль, Міньківці, Смотрич). Есхатологічні сюжети варіювалися в межах постійного набору зображень: левіафан у вигляді риби, що обвилась довкола міста; символічний бик – «шор»; ведмеді, що несуть виноградне ґроно; двобій лева з єдинорогом; змій, що обвив Дерево Пізнання та ин. У синаґоґ із бочковими (циліндричними) склепіннями (Ходорів) геральдичні та архітектурні сюжети розташовувались у заокругленнях, периметр склепіння був наповнений символічно-алегоричними сюжетами у чітко окреслених полях. Традиційно у верхніх ярусах вміщували пояс зі знаками зодіаку. Апотеозом мальовничої містерії було зображення в центрі копули багатопроменевої троянди або двоголового орла. У всіх розписах головними персонажами є тварини. Лише в зодіакальному циклі присутні антропоморфні елементи (руки) як частина цілого. Взагалі, зображення руки, як відчутної присутности Бога, було популярним народним мотивом і в оздобленні арон га-кодеш, і в литих формах синаґоґальних ханукій, люстр і свічників.

Тема прийдешнього також розвивалася в мальовничих сюжетах східної стіни, доповнюючи та розвиваючи ідейний патос арон га-кодеш. У синаґоґах Сатанова, Паволоча та Любомля мальовничі леви серед рослин символізують райські часи з прийдешнім добробутом Ізраїлю. Популярний мотив таких композицій – зображення розкритих покривів чи портьєр, «що трохи відкривають майбутнє».

Важливе місце у структурі розписів надається арковим мотивам, що втілюють ідею розгорнутого сувою, завершуючись головною аркою – арон га-кодеш. У дерев’яних синаґоґах ця тема виражена системою величних обрамлень із текстами (Гвоздець, Яришів), поєднаних із конструктивними елементами вікон і дверей, а також арковим поясом на рівні лавок, що умовно позначають спинки сидінь (Тальне).

Оформлення кам’яних синаґоґ мало стриманіший і раціональніший характер. Символічні зображення обрамляли картушами й разом з орнаментальними вставками покривали частини архітектурної конструкції інтер’єру та кам’яної біми – вітрила, склепіння, розпалубки тощо (Луцьк, Сатанів). Широко використовувалися колони, пілястри, а головним декоративним та архітектонічним елементом був високо піднятий аркатурний пояс із вписаними в нього канонічними текстами та иншими зображеннями, серед яких особливе місце посідали знаки зодіаку. У цьому контексті зодіакальний мотив пов’язувався із дванадцятьма колінами Ізраїлю, а сам задум дев’ятидільної синаґоґи був метафорою табору Ізраїлю у пустелі (Острог, Жовква, Луцьк та ин.).

Декоративний комплекс інтер’єру доповнювали високі литі менори, зі складним витим малюнком рукавів і плетених стилізованих мотивів флори та фауни (Бар, Ізяслав). Разом із кутими ґратками біми й арон га-кодеш, чеканними рельєфами тасів (щитів на сувоях Тори), амудів та обрамлень арон га-кодеш, метал створював особливе аранжування всього ансамблю, контрастуючи своїм блиском із матовим деревом і каменем. Враження посилювали бронзові люстри-павуки, що звисали на ланцюгах, окремі канделябри й декоративні настінні світильники з віддзеркалювачами (Жовква).

Екстер’єр був зовнішньою оболонкою сакрального комплексу і, незважаючи на стилістичні відмінності місцевих архітектурних смаків, був співзвучний з інтер’єром і мав низку суто національних єврейських деталей. Так, наприклад, усі стіни кам’яних синаґоґ прорізані трьома високими вікнами аркової або стрілчастої форми, загальна кількість яких складає 12, тобто дорівнює числу колін Ізраїлевих. У разі дерев’яних синаґоґ – по два спарені вікна на трьох фасадах, за винятком західного, до якого завжди приєднувалися сіни або галерея. У вирішеннях головного фасаду як «земних врат» використовуються елементи арон га-кодеш і, насамперед, мотив колон Яхін та Боаз. У дерев’яних синаґоґах вони інтерпретуються в бічні прибудови на стовпах, перекриті хоромними вежами або куполами. Молитовні зали кам’яних синаґоґ могли фланкірувати високі вежі, бічні різаліти, баштові надбудови на кутах нартекса. Декоративні башточки прикрашали кути аттиків фортечних синаґоґ, портали та фронтони, акцентували розміщення фасадів. У вигляді колон храмові мотиви повторювалися в обрамленні вхідних дверей, арок, віконних прорізів тощо.

Входи дерев’яних синаґоґ мали шестикутну форму, характерну для українського бароко. Їх оформлювали різьбленими одвірками із символами й текстами, що мають семантичну подібність із вівтарем. Окрім архітектурних мотивів, в екстер’єр переносили й геральдику арон га-кодеш: типовий мотив – леви зі скрижалями і короною увінчують входи кам’яних, рідше дерев’яних, синаґоґ XVI–XVIII ст. Аркатурний пояс, що охоплює периметр кам’яної синаґоґи, наслідує «стінописний сувій» інтер’єра, але, на відміну від нього, лишається «чистим» знаком.

До нас дійшли окремі імена майстрів, які розписували стародавні дерев’яні синаґоґи. Ізраїль бен Мордехай Лисницький із Яришева – автор розписів синаґоґи в Ходорові, (1652 р.). До XVII ст. належать розписи синаґоґи в Погребищі Єгуди Лейби бен Боруха. Історія донесла до нас зворушливу легенду початку XVIII ст. про майстра Боруха, котрий упродовж восьми років скуповував шматки жовтої міді й у наступні шість років викував ханукальну менору та світильник на чотирнадцять свіч для погребищенської синаґоґи.

Також збереглися імена окремих архітекторів і художників стародавніх кам’яних синаґоґ. «Золота Роза», синаґоґа Нахмановича у Львові, була споруджена в 1582 р. відомим архітектором Павлом Щасливим, синаґоґа початку XVIII ст. у Вишгороді – Давидом Фрідлендером, синаґоґа в Матієві, споруджена у 1781 р., архітектором і художником при її будівництві був Ізекіїл бен Моше.