Оксана Бойко

Синаґоґа як невід’ємний урбаністичний елемент містечка

Термін «жид» утворений від гебрайського Юда – славетний, хвалений.
Термін «жид» властивий українській мові, як і иншим слов’янським мовам (наприклад, польській, чеській, бєларуській), уживання його у згаданих мовах є природним і не має зневажливого характеру, як у мові російській.
Соломон Ґольдельман. Жидівська національна автономія на Україні (1917-1920) // Хроніка 2000. – Київ, 1998. – С. 221-222.

Упродовж понад двох тисяч років розпорошені по різних країнах юдеї зуміли зберегти ідентичність, суворо дотримуючись своєї релігії, плекаючи традиції і світорозуміння. Юдеї-ашкенази, які прибули на українські терени з Німеччини, і сефарди – з Еспанії та Піренеїв, принесли з собою вже сформовану культуру. У нових умовах вони не тільки зуміли її зберегти, але й наповнили новими місцевими валорами. Юдейські громади зайняли свою нішу в чужому семантичному просторі руських міст і містечок, додаючи їм виразного забарвлення. Складаючи вагому частину поліетнічного міського населення західноукраїнських земель, юдеї зробили помітний вплив на формування міського архітектурного середовища. Одночасно, упродовж століть, під впливом місцевих традицій – фольклору чи будівництва, вони формували свою національну культуру. Архітектура синаґоґ є однією з важливих складових цієї культури. Релігійна та ритуальна відмінність, а також позиція юдейської релігії в лоні европейської християнської спільноти була тим чинником, що впливав, більшою чи меншою мірою, залежно від епохи і краю, на синаґоґу, розуміючи її як комплекс певних елементів.

Синаґоґа як духовний центр громади

Після зруйнування Єрусалимського Храму основним осередком збереження ідеї юдейської традиції для юдеїв, розпорошених по різних країнах Евразійського континенту, стала синаґоґа.

Синаґоґа – грецький відповідник гебрайському «бет гакнесет» (beth hakneset) – дім зборів – так називаються у юдеїв споруди, призначені для громадських зборів, проведення Богослужінь і тлумачення Тори. В українській мові синаґоґа найчастіше називалася школою, що відповідало латинському «Scuola Judeorum» та юдейському «шул». Серед українців вживаним було також слово «божниця» від польського «bożnica», а серед юдеїв – вирази «бейт тфіля» (гебр. дім молитви), «клойз» та «штібл» – до невеликих синаґоґ, найчастіше хасидських.

Властиво синаґоґа не була храмом у звиклому розумінні. У ній були сконцентровані ті сторони суспільного життя юдейської спільноти у діаспорі, які в усіх европейських народів набули розвитку в інститутах релігії, влади, культури, правосуддя, науки. На відміну від християнських храмів, синаґоґи не є посвяченим приміщенням. Тому формально синаґоґою може стати майже кожний будинок, який відповідає певним вимогам. В синаґозі збиралися для спільної молитви, студіювали і коментували Тору (вчення, основний священний текст юдаїзму), а також читали Талмуд (кодекс юдейських законів, які розкривають правові і релігійні норми юдаїзму, усні перекази. До Т. входять Мішна – основна частина, і Гемара – коментарі до тексту Мішни), який упродовж кільканадцяти століть був основною книгою реґулювання усіх сфер життя юдеїв.

Різноманітність призначення синаґоґи пояснювалась не лише специфікою юдейського світогляду, який пов’язував усі сторони життя з шануванням Тори, традиції з дотриманням галахи (юдейського законодавства, базованого на Святому Письмі), а також і з практичними обставинами життя юдеїв у діаспорі.

Отож, синаґоґа була духовним центром громади, створювала реальну основу для збереження і відтворення національної культури.

Просторова організація і основні елементи синаґоґи

Перші синаґоґи почали споруджувати на рубежі нової ери, у період руйнації другого Храму. Це були споруди на зразок тринавових римських базилік, які переважно складалася з одного приміщення з апсидою від сходу. Деколи від заходу до синаґоґи прилягало невелике відкрите подвір’я. Такий тип синаґоґальних споруд був поширений на території Палестини. Ідеальним взірцем для синаґоґ вважався Храм Соломона, описаний у Біблії. Однак синаґоґи не могли бути копією Храму, а лише символічним його відображенням. Тільки окремі елементи нагадували Храм, зокрема, у деяких синаґоґах – два стовпи, розташовані при вході, звані Яхін (Бог стверджує) і Боаз (У ньому сила).

Богослужіння в синаґозі складається з молитви і повчання. Центральним моментом богослужіння є читання Тори. Тому часто синаґоґу називали школою. Молитва в синаґоґах звернена на схід (мізрах), умовно в напрямку Єрусалиму. Тут, при східній стіні (Мізрах, в перекладі з івриту – «з цього боку дух життя») молитовного залу розташований арон кодеш – вівтар у вигляді шафи, для зберігання Тори, закритий капоретом і парохетом.

Иншим об’єктом богослужіння, що організовує простір синаґоґи, є біма (альмемор) – катедра у вигляді огородженої альтанки або каплички, підвищеної на декілька сходинок і часто увінчаної балдахіном, призначена для читання Тори і проповіді рабина, розташована посередині молитовного чоловічого залу.

Просторова організація синаґоґи в усі часи підпорядковується, перш за все, змісту і організації обряду. Тому арон кодеш і біма – головні складові та основа архітектурної будови синаґоґи. Сама споруда є лише необхідною оболонкою для цих святилищ.

Якщо архітектурне вирішення синаґоґи залежало, в основному, від зовнішніх причин – соціяльних і функціональних умов, законодавчих настанов, стилю епохи, моди, то в інтер’єрі втілювалася ідеальна традиційна просторова уява. В кожній синаґозі зберігався основний принцип членування простору: три вузлові точки – вхід, біма і арон-кодеш – розташовувалися на одній осьовій лінії: біма – в центрі, арон-кодеш – при східній стіні, вхід – у західній, і осмислювалися в єдиному семантичному ряді. Вхід як реальна «людська брама» розташовувався навпроти «брами Всевишнього» – арон-кодеша; з’єднання проходило при читанні Тори з біми. Традиційні написи над аркою входу синаґоґи «Ось брама Господня, праведні увійдуть у неї» чи «У Дім Всевишнього входи з трепетом».

Арон кодеш завжди був пишно прикрашеним і увінчувався «короною Тори», яку підтримували два геральдичні леви. Різьблені стулки, які закривали нішу Тори, прикрашала цитата з молитви на Йом-Кіпур: «Отець Всевишній відкрив браму для молитви».

Історичний розвиток синаґоґального будівництва

Синаґоґу могла мати кожна найменша спільнота, яка нараховувала 10 повнолітніх осіб чоловічої статі (міньян – кворум, необхідний для проведення Богослужіння).

Релігійна та обрядова діяльність юдеїв у християнському лоні Східної Европи спричинилася до створення власних зразків синаґоґальної архітектури. Будівництво синаґоґ розвивалося у загальному ключі европейської архітектури, і прослідковується від пізнього середньовіччя. Це стосується не лише архітектонічного вирішення, вираженого у його стильовому трактуванні, але, передусім, планувально-просторової структури.

Найдавніші відомі синаґоґи в Европі на території Німеччини. Упродовж тривалого часу асимільовані на німецьких землях юдеї-ашкенази витворили специфічну культуру з мовою їдиш, сформовану на основі німецьких діялектів. Архітектура їх святинь також стала творінням поєднаних культур: місцевої німецької та традиційної юдейської. Ґотична синаґоґа у Вормсі, споруджена 1034 року, стала взірцем для багатьох синаґоґ. Її планувально-просторове вирішення було взороване на християнські храми базилікового типу: видовжений двонавовий зал перекривався шістьма полями склепінь, а дві колони підкреслювали домінуючу в центрі біму. Такого типу синаґоґи характерні для міст Західної Европи і будувалися вони упродовж століть.

Постання найдавніших синаґоґ на українських теренах пов’язано з епохою Ренесансу. Ренесанс в архітектурі втілився з найможливішою повнотою – це був період високого розвитку будівництва: відновлювалися зруйновані міста та засновувалися нові, зводилися оборонні і світські споруди, будувалися храми. В Україні тоді втілювалась, поряд з традиційними принципами містобудування, ренесансова ідея ідеального міста реґулярного планування, з дотриманням чіткого ритму, симетрії і комунікативности, в чому відчувався вплив теоретичних трактатів італійських урбаністів.

Найдавніша відома мурована синаґоґа на землях України була споруджена у середмісті Львова 1555 року. Про неї знаємо мало. Розібрали її з наказу австрійського уряду 1798 року, через те, що була замала і мала «непристойний вигляд». 1582 року, у відносно сприятливий для юдеїв час, у Львові постала приватна синаґоґа купця Ісака Нахмановича. Це була надзвичайно ориґінальна ренесансова споруда. У її архітектурі відчувався вплив італійських майстрів, запрошених до Польщі королевою Боною. Характерною її ознакою був високий аттик в ренесансовому стилі, декорований сліпою аркатурою та увінчаний короною зі стовпців і волют, званий «львівським». Такий аттик мала тодішня львівська ратуша.

Вигляд синаґоґи

Період від 1580 до 1648 року европейські історики називають «золотим віком» польських юдеїв. Сприятливі економічні умови, релігійні свободи, розвиток самоуправління сприяли розвиткові юдейської культури. Водночас це був період розвитку будівництва синаґоґ, формування будівельної програми. Синаґоґа остаточно стає центром культурного і суспільно-політичного життя юдеїв.

Ззовні синаґоґи вирізняються великою кубічною брилою, до якої з одного, двох чи навіть трьох боків прилягають нижчі – партерові чи поверхові синаґоґальні приміщення з жіночими молитовнями у вигляді галерей. З молитовним залом вони з’єднувалися маленькими прорубаними віконцями, які призначалися не для зорового сприйняття, а лише для слухання молитви. Прикладами таких споруд є синаґоґи: у Львові (передміська), Ряшеві (стара), Перемишлі, Підгайцях, Гусятині, Жовкві, Острозі, Луцьку, Мацейові, Бродах, Сокалі та ин. Прибудови багатьох синаґоґ увінчувалися аттиками: ренесансовими (Гусятин), маньєристичними (Любомль, Жовква) чи бароковими (Мацеїв, Клевань, Сокаль, Лешнів).

На зламі XVII-XVIII ст. до західної стіни основного молитовного залу почали добудовувати брилу, у якій розташовувалися пуліш (присінок) на першому ярусі та емпора на другому, куди переноситься жіноча молитовня, що з’єднується з чоловічим залом великими, зазвичай півциркульними прорізами (синаґоґа «Золота Роза» у Львові). Хоча габарити цих прорізів змінюються, та функція їх залишається незмінною. Деякі тогочасні синаґоґи споруджували з жіночими молитовнями, які влаштовували на другому ярусі західної частини видовженої брили (Шаргород, Язлівець та ин). У XIX ст. прорізи, що з’єднують жіночу галерею з молитовним залом, цілком розкриваються, і жіноча галерея на рівні другого ярусу відокремлюється від залу лише прозорими легкими завісами або склом.

До молитовного залу, зазвичай, входили від заходу через пуліш, що був частиною первісної споруди чи добудований пізніше. Основним принципом юдейської сакральної споруди є те, що жіночі та чоловічі потоки в її межах не повинні перехрещуватись. Жіноче молитовне приміщення цілком відокремлене від чоловічого; традиційно вони мають окремі входи.

В архітектонічному вирішенні синаґоґи відображено синтез особливостей юдейського світогляду і традиції, а також специфіки умов життя юдеїв у діаспорі.

Від початку спорудження синаґоґ були виписані приписи до їх вигляду. Ці приписи були викладені в Талмуді і лягли в основу усіх, пізніше зведених синаґоґ. Зокрема, синаґоґа мусить височіти над иншими спорудами. Цей талмудичний припис витримувався без огляду на реґламентації місцевої релігійної влади. У містечках зазвичай синаґоґи були вищими від инших будинків. Рівень підлоги у давніх синаґоґах був заглиблений відносно рівня землі. Таке архітектурне вирішення було обдумане традицією як втілення слів Псалму: «З глибини молюся до Тебе, Господи», а разом з тим, збільшувалася висота молитовного залу. Згідно з талмудичним приписом, не можна було руйнувати стару синаґоґу, поки не збудували наступну. Синаґоґи повинні були бути віддаленими від житлових будинків, щоби не заважати доступу світла до святині. Згідно з так званим віконним правом, відстань між спорудою синаґоґи та мешкальною забудовою повинна була дорівнювати 8 ліктів.

У синаґоґах ніколи не зображали людей, що пов’язувалося з забороною у Святому Письмі: «Не сотвори собі жодного образу, ані подоби» тощо.

Оборонні синаґоґи

Військова загроза українським землям упродовж XIV-XVII ст. наклала свій відбиток на характер сакральної архітектури. Процес інкастеляції (пристосування сакральних споруд до оборони), властивий усім европейським країнам, активно охопив і українські терени. Муровані храми тих часів виконували одночасно функцію захисних споруд. Під час збройних нападів на місто синаґоґа, як і инші муровані сакральні споруди, були найнадійнішим сховком для всієї громади.

Залежно від місця розташування, давні муровані синаґоґи ділилися на два типи: intra muros – в «міських мурах», які повинні були відповідати вимогам костьольного права з огляду на зовнішній вигляд, висоту і віддаль до найближчого костьолу, не могли стояти поруч з християнськими храмами і мусили бути нижчими від них. Хоча, згідно з приписами Талмуду, синаґоґа повинна стояти на вищому місці так, щоби виростала понад сусідніми домами. Але через реґламентацію висоти в давні часи синаґоґи споруджували невисокі. Ця обставина примушувала будівничих заглиблювати саму споруду в землю. Таким чином, очевидно, збільшували висоту внутрішнього простору молитовного залу, не порушуючи приписів, які обмежували висоту споруди. Таке архітектурне вирішення синаґоґи було обдумане традицією як втілення слів Псалму: «З глибини молюсь до Тебе, Господи». Так, Острозька синаґоґа заглиблена аж на 2 м.

Синаґоґи, зведені extra muros – за міськими фортифікаціями, мусили бути або дерев’яними, або оборонними. Такий припис був продиктований з огляду на оборону міста. У випадку наближення ворога, все поза мурами необхідно було або спалити, або замінити на фортецю, і з неї відстрілюватись.

Спорудження синаґоґ супроводжувалося королівськими дозволами та різними реґламентаціями місцевої релігійної влади. Зокрема, львівський архієпископ Ян Прохніцкі у дозволі на відбудову синаґоґи на Краківському передмісті у Львові 1624 року зазначав: «Щоби невірні жиди не мурували синаґоґи показової і коштовної, лиш співмірної і середньої висоти». Опріч цих приписів, вигляд синаґоґи відображав соціяльний і майновий стан громади. Так, синаґоґа «Золота Роза», зведена 1582 року італійським будівничим Павлом Щасливим, коштом одного з найзаможніших львівських міщан Ісака Нахмановича, належала до кращих творінь архітектури львівського ренесансу. Львівський архієпископ Соліковський повідомив про неї аж до Риму. І вже у 1589 року Гнєзнинський синод ухвалив: «Жиди в королівських містах, не зважаючи на давні статути, побудували собі нові муровані і великі синаґоґи, кращі, ніж костьоли... хай король едиктом суворо це заборонить».

Синаґоґи з того часу, вирізнені кубічним об’ємом, увінчаним оборонним аттиком з бланками і бійницями, складають окремий фортечний тип. Такі синаґоґи зводились в Галичині, на Волині і Поділлі (Жовква, Броди, Сокаль, Лешнів, Львів, Золочів, Луцьк, Остріг, Любомль, Степань, Мацеїв, Дубно, Шаргород, Гусятин, Сатанів, Язлівець, Меджибіж, Тернопіль та ин.). Це монументальні будівлі з грубими мурами, укріплені контрфорсами, які будувалися згідно з правилами фортифікаційної архітектури. Тому й за своєю стилістикою вони найповніше відповідали характерові міських мурів, укріпленого замку або оборонного палацу. У королівських привілеях, наданих на будову таких синаґоґ, зазначалося, щоби на випадок нападу могли себе захистити, одночасно реґламентуючи розміри і вигляд. Характерним прикладом є привілей Зиґмунда III, наданий луцьким жидам 1626 р. на спорудження синаґоґи за міськими мурами, у якому сказано: «...щоби школа не підносилася над тамтешніми будівлями костьолів, ...аби вони на верху тієї школи могли розгортати оборону і відстрілюватися з усіх боків».

Дуже цікавими та своєрідними пам’ятками архітектури своєї епохи є старі муровані божниці на Волині. Хоч прості, невибагливі в формах, можна сказати – одноманітні, проте монументальні у брилах, завершені багатоорнаментованими, часами зубчастими ренесансовими чи бароковими аттиками.

Ззовні будівлі жидівських божниць віддзеркалювали впливи місцевого будівництва, а також – архітектурні стилі окресленої доби. Так, львівська синаґоґа «Золота Роза» (1582 р.), тернопільська (XVII ст.), гусятинська (XVII ст.), підгаєцька (XVII ст.) – збудовані в ґотично-ренесансовому стилі; перемиська, язлівецька, шаргородська, острозька, львівська передміська, луцька – у ренесансовому; жовківська, бережанська – у ренесансово-бароковому стилі.

У XVIII ст. на зовнішньому вигляді синаґоґ відбивається бароко, спізніле на українських землях на ціле століття. Цей стиль визначив композицію фасадів, тип даху, форму фронтонів. З’являються високі, з заломами дахи, високі барокові фронтони на західному і східному фасадах, які стали такою ж важливою синаґоґальною ознакою, якою був до цього аттик. Зводяться барокові синаґоґи у Кремінці (XVIII ст.), Бродах (1742 р.), Городенці, Вербівці. Багато синаґоґ, зведених давніше, модернізуються до смаків нового часу. З’являються високі з заломами дахи на місці колишніх аттиків (Щебрешин, Меджибіж). У XIX ст. у класицистичному стилі постають синаґоґи в Заліщиках (1810-1816), Буську, Зборові, Олеську; у стилі віденської сецесії – поступова синаґоґа в Дрогобичі. У XX ст. будуються у мавританському стилі синаґоґи в Ужгороді і Браїлові; у конструктивістському стилі – Снятинська синаґоґа.

Дерев’яні синаґоґи

З огляду на те, що спорудження мурованих синаґоґ обходилося дорого і тяжко було дістати дозвіл на будову, очевидно, що переважна більшість жидівських божниць в Україні були дерев’яними. Проте муроване синаґоґальне будівництво розвивалося паралельно з дерев’яним віддавна.

Найдавніші серед відомих дерев’яних синаґоґ – у Ходорові, Гвіздці, Яблунові відносяться до 40-х років XVII ст. Можливо, що архітектура дерев’яних божниць найповніше серед инших видів жидівського мистецтва відтворювала духовне життя багаточисельних громад. Ці унікальні, шляхетної простоти й оригінальности будівлі були, до певної міри, найвищим досягненням традиційної національної культури, рівно ж як зрубні церкви і костели. На думку істориків мистецтва на дерев’яні синаґоґи великий вплив мала місцева архітектура, зокрема будинки місцевої шляхти. Польський дослідник А. Шишко-Богуш зазначав: «Жидівська культура не є настільки сильна, щоби витворити якусь власну архітектуру. Жидівським в синаґоґах є те, що випливало з потреб ритуалу».

Розписи у синаґоґах

Більшість дерев’яних синаґоґ XVII-XVIII ст. були вкриті стінописом. Розписи вкривали поверхню стін і куполу суцільним килимовим узором, який складався з гебрайських текстів, рослинних і тваринних мотивів і арабесок. Зображення органічно поєднувалися з конструкцією будівлі, підкреслюючи чи обігруючи окремі конструктивні елементи. Вони включали таблиці у формі арок з текстами молитов, які обрамовували широкі квіткові бордюри, нагадуючи розгорнутий уздовж стін ілюстрований згорток. На північній стіні зазвичай зображували храмову менору. На нижньому ярусі, відділеному широкою орнаментальною смугою, малювали храмове начиння; на верхньому – чотири традиційні символічні тварини: лева, леопарда, оленя і орла, які символізували згідно з кодексом «Піркей Авот» («Заповіти батьків»), мудрість, силу, відвагу і, відповідно, стремління у служінні Всевишньому. На одному з ярусів поміщалися зображення музичних інструментів, розвішаних на деревах (ілюстрація до псалму № 136 «При ріках Вавилону...»), – образ народу-вигнанця, і зображення Єрусалиму та єрусалимського Храму – образ надії на повернення.