Микола Біденко
* * *
від шаленіючого неба віє вогким озоном а душа легка і смирна як око циклопа
мислі проступають краплями наче живиця і спливають корою а коріння судин
встоюються в закляклому тілі ніби в долонях
кругом все нерухоме й застигле на межі
здається досить пересмикнутися найтоншій фібрі чи маятнику оступитися
з грані і вже не вернеться не втримає спонтанного лету і всі предмети
навколо зрушаться протечуть крізь вечірнє сито повітря
і захлинуться в хвилях часу розпачливі слова: і що спинилися на гребені
фасадів і що топилися в туалетах
і заболить запече обрив стане перед очима далекою зіркою остання ниточка
зв’язуюча – в перерізі
і затужиш заквилиш за однією миттю непрожитою найважливішою миттю
вартою всього віку перебутого
ще б затримався повернув на тіло і все що чекало у ньому причастя
невідворотно пливе за життям услід до ще невидимого берега покою
Микола Біденко (1951) – поет. Закінчив факультет журналістики
Київського університету. Публікується в часописах “Прапор” та “Дніпро”.
|
