зміст

Епіграф до епілогу

Зіґмунд Фрейд любив сметану
(К.М.)

Зіґмунд Фрейд любив сметану.
Володимир Лукич не любив простигапок.
Володимир Лукич любив Карла Маркса.
Се ще не дає нам підстав підозрювати
Володимира Лукича в схильності до
гомоеротизму. Хоча Карла Маркса він
врешті-решт зґвалтував. В символічному
значенні, звичайно. Але нам від цього не
легше. Краще б Володимир Лукич любив
простигапок. Або як Зіґмунд Фрейд –
сметану. Скільки людей гарних вціліло б!

Спочатку, здалеку: сніп світла, поволі ближчає гуркіт, залізні колеса вже поряд, легке тремтіння землі під ногами, повз будинок, хвіртку, темну постать спиною до вечірнього дерева, повз мене суне трамвай, самохідний акваріум, наповнений вологим світлом, оранжадом таємного краю, повільно так суне, можна розгледіти кожне обличчя, йому ж вони всі так схожі одне на одного, обличчя нашвидкуруч приплюснуті до черепів, черепи до черев, навіть пожмакані кепки – однакового фасону епохи промов з трофейних панцерників, рвучкий подих холодного вітру, легкий порух руки режисера, що стоїть за лаштунками ночі – й вже на кожне обличчя натягнуто протиґазову маску, а зверху на маску – пожмакану кепку, ось один з них, той, що найближче стоїть до дверей, похитуючи в такт руху обрубком темнозеленого хобота, зненацька підхоплюється з місця, жестом мармурового імператора, викидає правицю вгору й вперед, акваріум, заскреготівши гальмами, зупиняється... дивні істоти сприйнявши, напевно, імператорський жест за команду, один за одним зривають з себе протиґази, але роблять се так хитро і вправно, що пожмакані кепки залишаються там, де були – на черепах... мене раптом проймає дрижак: розумію, що вже давно знаю всіх тих однакових людей за трамвайними вікнами, – прямо переді мною розмножений в десятках екземплярів, відпечатаний на моїх ще дошкільних дитячих мізках зусиллями державних вихователів і педагогів до болю знайомий профіль... то профіль Великого і Простого, Найбільшого Друга Дітей, Геніального Кондуктора, Мудрого Керманича Майбутнього – голомозого Лукича, тепер, правда, він має кепку на лисому черепі, але вже скоро залишиться без неї, миттєвий стоп-кадр зненацька оживає, передній лукич викидає вгору поруч з правицею і шуйцю (то знову, мабуть, певний знак для інших лукичів), отак, з обома горизонтально піднятими перед собою руками виходить трамваю, а за ним один за одним вискакують великі і прості, керманичі осяйного майбутнього, шикуються в шеренгу, порожній трамвай зникає за рогом вулиці XXII-гого партз’їзду, я бачу, що з шеренги

наперед виштовхують одного невеличного лукича, він дріботить до стінки будинку навпроти, стає до неї спиною, обличчям до шеренги лукичів, здивовано і трохи перелякано дивитися на них, крайній з шеренги вигукує щось схоже на “... товсь!”, і вся шеренга рвучко викидає перед собою, мов демонструючи позицію у-шу, стрій правих рук – долоня затиснута в кулак, а кулак націлено в лукича біля стінки... останній зрозумівши до чого йдеться, якось раптово прибадьорився, плече й голова перестали сіпатися, щосили фальцетом крикнув “банзай!”, й лукичі з шеренги побачили, що він звертає до них свій суто чоловічий жест: одна рука на згині іншої, а лікоть стрімко вгору... “кончай его” чую слова крайнього, бачу короткий помах його руки, вся шеренга хором вигукує “ба-ба-бах!!”, лукич біля стінки як підкошений пада на коліна, а потім повільно звалюється набік, зберігаючи при цього не порушеною геометрію суто чоловічого жесту... і знову наступний невеличкий лукич з шеренги дріботить до стінки, і знову все повторюється в тій же послідовності: “товсь!”, “банзай”, чоловічий жест, “кончай єго”, і – “ба-ба-бах!” – другий... третій... дев’ятий... все менше в шерензі лукичів, все більше і більше мене охоплює велика печаль. “... до чого ж ви, хлопці, занудні, – думаю собі, – невже не можна хоч якось урізноманітнити цю процедуру? .. наприклад, замість “банзай!” заспівати “ми наш, ми новий світ збудуємо, збудуємо – а може й ні...”, і далі: “піду втоплюся у річці глибокій, шукати стануть, не скоро знайдуть...”, чи піднести поставленому до стінки Великому і Простому чарку горілки й запашну цигарку? – хай він не вживає того зілля, хай відмовиться, але ж людина до кінця свого життя буде вдячна за цю останню турботу про неї...” ось зі всієї шеренги залишається один єдиний голомозий лукич (пожмакану кепку тільки що він зірвав з лисої голови й закинув десь високо: чи то в майбутнє, чи то в минуле), а далі все! Все відбувається за тим же невідомо ким встановленим ритуалом: лукич сам собі кричить “товсь!”, сам собі “банзай!” і “кончай”, приставляє до скроні вказівний палець, вигукує “ба-ба-бах!” і падає на тротуар біля стінки, поряд з іншими лукичами. З-за рогу повільно виповзає трамвай, заскреготівши гальмами, зупиняється навпроти мене, двері відчиняються, звідти вискакує гурт істот в протиґазах, схопивши за руки і ноги кидають на носилки тіла вічно живих мертв’яків, затягують їх до трамваю, двері зачиняються і трамвай повзе далі вглиб осінньої ночі. Я з жахом думаю, що останній лукич з встановленого ритуалу не виконав найважливішу частину, й поки трамвай не щез за рогом вулиці XXII-гого партз’їзду показую йому вслід суто чоловічий жест: одна рука на згині іншої, міцно затиснута в кулак і лікоть стрімко вгору – avante!

... для початку треба знайти стіну – цегляну стіну будинку, в якому ніхто не живе. В якому давно хтось живе, – з того часу, коли там ніхто не живе, стіну з облупленою шкарлупою, з-під якої проступає нікому не потрібна креатура... Потім треба знайти молоток й забити цвях в стіну, великий перший цвях. Другий цвях треба забити з протилежного боку, – добре, якщо це буде інша протилежна стіна будинку, в якому ти сам. Але ні в якому разі чорний цвях не можна забивати в чорне дерево, єдине дерево посеред кам’яного подвір’я. Дерево – то є табу для цвяхів, дивне табу, якого ніхто не дотримується... бо кожне дерево в нашій імперії зберігає в своїй вологій підсвідомості матрицю розп’яття, бо кожне дерево – то непроявлений свідок. Його мовчання в темряві Гетсиманського саду, й кожного разу, коли ви забиваєте в тих свідків цвяхи, ви прибиваєте до них свої долоні, й не помічаєте того... Лиш згодом дивуєтесь, відчуваючи пекучий біль, – так нелегко було жити, а тепер так важко помирати.., помирати без... без чого?.. без кого?.. на відповідь вже не залишається часу...

Отож, краще той цвях забити в шпарину поміж плит гранітного постаменту, на якому вічно живий Мертв’як імітує енергійну ходу в напрямку майбутнього; тоді до цих двох цвяхів треба прив’язати мотузок, натягнути його над землею, а потім порозвішувати на ньому тільки що випрану білизну, вишиті сорочки, чоловічі й жіночі, полотняні білі рушники, тернові хустки з червоними квітами по темному полю, а потім вийти на вулицю, дочекатися перехожого й коли запитає у вас, котра година, запросити його на подвір’я й разом з ним побачити, як крізь біле полотно селянського одягу повільно проступають великі брунатні плями, сорочки набухають страшною вологою, відтягують до землі мотузок; побачити, як починає ворушитися стіна, як тіло гранітного Мертв’яка зводить судома, як корчить його простягнуту вперед правицю, як плити розвалюються у нього під ногами...

... Ранок. У свіжовипраній білизні гуляє вітер. Розмахують рукавами болотняні сорочки. Чиясь душа здалеку повертається до мене...

---

Брут – житомирське втілення відомого споглядальника Вія в контексті постструктуральних зсувів (епоха перебудови) буття і свідомості. Автор ненаписаного роману “Колискова для самовбивці”. “Тема для візуально-метаболічних імпровізацій” входять до третього, передостаннього розділу вищезгаданого роману.