І.К.: Вийшла в світ п’ята поетична касета “Молоді”. Серйозним
приводом поговорити про неї стала одна із шести збірок, що входить
в її склад, а саме О.Лишеги. (...)
Здавалось би, яка різниця – ну, видали доброго поета.
Так, видали, але ж видали вимушено, крізь ледь приховану нехіть, напустивши
туману і заплутавши сліди; дійсно видали, коли “молодому” стукнуло
вже під сороківку, обчимхали його, як новобранця, зголивши лоба, і
поставили в ряд, – шеренгу, барабан, в “касету” – лиш би не висовуватися
із загалу іще п’ятьох “щасливчиків”, – чи можна читати збірку молодих
поетів, коли під одним дахом їх аж стільки?
А ось іще одна цікавинка. Від вашої уваги, напевно, не сховався той
факт, що в анотаціях вказано: троє із шести авторів – вихідці з Івано-Франківщини
(на збірці О.Лишеги, однак, щоб це вже не виглядало “занадто”, скромно
вказано “з Прикарпаття”). Можете закинути мені підозрілість чи причіпки
щодо цих “дурацьких” фактів – але мені все-таки це чомусь не здається
випадковістю. От як би ви його проінтерпретували?
Г.К.: В цій новоспеченій підбірці мені все видається випадковим,
за винятком, хіба що, збірки О.Лишеги, решта має досить таки далеке
відношення до поезії, як правило як її відсутність. Хоч, звичайно,
претензії Івано-Франківщини на роль “колиски поетів”, що накреслилися
у 80-ті роки, безперечні. Лишега, Андрухович, Герасим’юк та інші поряд
із киянами Римаруком і Оксаною Забужко визначили, на мій погляд, спробу
виходу сучасної української поезії із сусально-патерналістичних пенат,
де останніми свічедержцями були славні отці-шестидесятники, котрі
сьогодні височать вже на новодержавний підмостках.
Я спробую проінтерпретувати цей факт оскільки він має певне значення.
Тим більше, що інтерпретація – більшою мірою акт ненасильної сваволі
над фактом, і тому, не викладаючи особливої відповідальності на інтерпретатора,
вона лише дезавуює міру його “зіпросованості”.
Так ось, мені здається, що розгадка станіславсько-івано-франківського
феномену криється в “острівному” характері цього регіону. Отож вибачайте
за манірність – гори порівняю з островом в “океані рівнини”. Мешканець
гір полишений сам на себе і захищений лише молитвою і горами, перед
якими пасує лінькуватість рівнинного завойовника. Так було спокон
віків. Гори не сумісні з рабством. Загальний рівень свободи в регіоні
помножений суверенною повнотою буття незалежних в своїх граждах горян.
Це по-перше. По-друге випливає із “першого”. Культура і філософія
життя карпатських племен виявилась стійкою щодо залишкових деформацій.
Здоровий глузд і напівязичницьке християнство були основою тієї пластичності,
що врятувала культуру від лакун і масового психозу, породжених ідеологічною
експансією. Мова, силою “острівного” буття її носіїв, зберегла могутній
архаїчний праслов’янський пласт-міст в неторкане минуле – не нехтувавши
при цьому новим будматеріалом – німецьким і польським. Комбінація
твердості і м’якості зберегла народ від моральної деградації (о, яка
дефіцитна тепер ця комбінація на рівнині!). Але “сила силу ламає”,
і хто знає, що трапилось би і на цій землі, якби не 22-річна затримка
в “історичному розвитку”. Чого вартує непройдений досвід одного лише
33-го зазбручанського року? А 37-38 рр.?
І все ж утримаємось від спокуси ідеалізації народного духу, що зберіг,
безумовно, достатньо рівномірний пульс і моральний імунітет. Але тріщина
усе-таки пролягла – деструкція йде повним ходом, – і тому не занадто
пошарпаній ще крізь століття традиційній культурі на стадії збереження
теж неминуче суджено розмитися, не усвідом вона того, що умовою її
розвитку є напруга між народним і та елітарним полюсами. Саме зараз,
як мені здається, під “народницько-традиціоналістське” галалайкання
і розпочинається формування елітарного нерву української поезії повоєнного
періоду.
А тепер, як говорили древні, “повернемось до інших овечок” – до поетичної
“обойми” “Молоді”, із якої О.Лишега стирчить, як одинокий патрон на
ведмедя в ряді кульок для повітряної рушниці. Відвідини відділу “Поезія”
у Будинку Книги ще більше запевнюють мене в тому, що ми живемо в Країні
Поетів; гадаю, що на душу населення припадає у живій вазі більше,
ніж, скажімо, кролятини. Поети множаться і з’їдають поезію. Звідкіль
це такий поетичний бум? (...) Чи не здається вам, що у нас вірші друкують,
як гроші, а гроші – як вірші, в результаті загальної середньої
освіти і продовження інфляції грошей? Чи, може, я перебільшую небезпеку
опоечуваня?
І.К.: (...) Ти хочеш сказати, що виною всьому є загальний
стан культури, при якому література не вимагає якогось-там особливого
дару і є всього-навсього лиш функцією загальної грамотності. Це біда
не стільки України, скільки Союзу взагалі, – тільки лінивий в СРСР
не пише віршів та романів. Спеціальний розгляд цього питання вимагав
би окремої монографії. Отож, по великому рахунку біда не в тому, що
пишуть багато, а в тому, що пишуть вкрай погано, і завдання не в тому,
щоб писати краще, а щоб писати інакше. Маємо справу з якимось безнадійним
непорозумінням щодо природи поезії, тай взагалі культури. Власне,
із забуттям та неусвідомленням її істинних завдань і сенсу. Процвітає
лиш та поезія, котра сприймається як бюро-кратія, як влада письмового
столика, як щось таке, що може, сівши за стіл, написати, скласти,
як особливий вид циркуляру, зіштукувавши його з готових та універсальних
канцелярських блоків – загальноприйнятого, загальнозрозумілого і загальнодоступного
“поетичного” (у випадку ж роману – із персонажів, думок і подоби фабули).
Шляк трафляє і від неперетравлених цитат, запущених свого часу ще
шестидесятниками, від всіх цих “Ван Гогів”, “рапсодій”, “фуг” і т.п.
і т.п. – від всього цього натхненного залучення літературних петеушників
до “вершин світової культури”. Іова не йде про дійсну спробу вийти
на діалог культур, а лиш про поспішне маніфестування знаків власної
“культурності” – це так, наче гордитися перед всім світом, що перестав
їсти руками. Диявольська різниця – “культура” і “культурність”. Я
готовий навіть стверджувати, що остання, в принципі, несумісна із
поезією і діє на неї пригнічуюче і ослабляюче. (Останній приклад,
– дуже приємна, дуже книжна... і дуже безнадійна остання збірка, без
сумніву талановитого, Андруховича. Ще більш волаючий приклад, просто
фіаско, – це збірка Рябчука, і цей приклад доказує, між іншим, що
центр поезії лежить поза розумом, і поза всяким переживанням).
І тому, саме в такому випадку, досвід Лишеги видається мені безпрецедентним,
оскільки автор, відштовхнувшись від досвіду новітніх англосаксів і
давніх китайців, повернувся до себе, у стихію рідної мови і автентичного
менталітету.
Ось вам дійсно культурна реакція – прочитати й “забути”, відкинути
все несуттєве, змінитися внутрішньо, а не тільки ззовні. У віршах
його нема жодної прямої цитати!
Т.В.: Безсумнівно, той факт, що так багато авторів цієї касети, та й
нової української поезії взагалі, якось пов’язані з Галичиною, ба, навіть із
Станіславщиною чи Франківщиною (згідно з теперішньою топографією), я б сказав,
симптоматичний. Тому я знову повернувся б до цього питання. Поділ культури на
народну та елітарну, гадаю, дещо спрощений, та й взагалі, він, на мою думку,
є спадом по старих естетичних побудовах. Причому обидві сторони свято переконані
в своїй правоті, як народники так і елітаристи, хоча ні ті, ні другі так і не
виходять за межі культурності. Різнить їх тільки аспект. Натомість я б спробував
провести вододіл в царині мови. Вододіл між культурою і культурністю, поезією
і графоманством. Чому в царині мови? По-перше, ми маємо справу з поезією і поетом,
хоча я б настоював і на тому, що якби ми розглядали буття людини взагалі, то
і тут роль мови у формуванні її менталітету, її буттєвих основ була б абсолютно
незаперечною. Отже, поезія працює в мові. При грубому її підході до цього питання
ми можемо виділити два способи перебування людини в мові, причому людини взагалі,
а не тільки поета. З однієї сторони людина може бути в ній абсолютно вільно
і розкуто, як в живому організмі, бо що ти є без мови і чи ти є без мови? Саме
в ній ти реалізовуєш себе як людину. Стосунки тут не тільки органічні, але й
творчі – як і всякий організм мова розростається, розгалужується своїми незліченними
конарами. Причому через тебе і в тобі. При таких стосунках із мовою, і не тільки
в поезії, медіатор мови розбудовує її, як дім, як своє житло, причому, у кожному
акті свого життя, чи то жарті, чи каламбурі, чи терміні. Але з іншого боку можна
осідати і в її пасиві, коли до мовно-культурного, але все-таки, попри свій огром
обмеженого континууму понять, асоціацій, структур і т.д. – від найпростіших
до найскладніших, від синонімічних зв’язків до найдальших і найсокритіших від
медіатора мови асоціацій, людина не пробує нічого додати. Вона може бути доволі
ерудованою в цьому континуумі, однак по суті не продуктивною, у найпрецезійнішому
розумінні слова вона буде не-творчою, її існування буде просто перебиранням
Кубика Рубика, перебиранням континууму вже вироблених понять, асоціацій і структур.
Однак навіть тисячі й тисячі комбінацій усе ж вичерпуються. Гадаю, що саме це
і є те, що ми називаємо “культурністю” в широкому від зазначеного розумінні
цього слова. Тоді поезія зацукровується причому байдуже на яких поняттєвих регіонах
в семантичному полі мови вона працюватиме – “народницькому” чи “культурницькому”.
важливе те обмеження, яке накладається з самого початку при такому перебуванні
в мові – робота в замкнутій континуумній системі. Що ми і бачимо в явній кризі
як псевдонародницької поезії з її дійсно усіченим набором препарованих романтизмом
кліше, так і в кризі шестидесятництва із специфічним лише для нього набором
штампів. Гадаю, що справжня поезія можлива тільки у випадку вільного і продуктивного
буття у мові, у випадку вільного здійснення людини, а в даному випадку – поета,
в мові. Для цього потрібні й певні передумови – ну хоча б вільне побутування
мови у суспільстві. Очевидно саме в цьому причина виразної галицької домінанти
в новій українській поезії. Саме на цих теренах вона не животіє десь на ”псячих
задвірках”, а все ще нуртує, розростається і розбудовується. Тут відсутня така
характерна де інде скутість і усіченість, а також небезвідомий комплекс вторинності
й провінціалізму.
Г.К.: Лишега – поет (...) повністю позбавлений спесивості неофіта. Це
стосується і апеляції до поетичних національних штампів, що заполонили
збірки його сусідів по касеті, і без яких поет начебто є безнаціональним:
безчисленних козаків, опришків, кобзарів, люльок, бандур, папоротей,
калин, Роксолан і т.п. Образи вірша, на мою гадку, повинні бути плаваючими,
пропонуючими певну розмитість, вібрацію, буцімто впускаючи в себе
уяву читача, а всі ці загальнопоетичні символи є закріплені усталеною
у свідомості конкретністю, і тому стають веригами поезії – субстанції
швидкоплинної і постійно вислизаючої.
Потрібно, врешті решт, вирозуміти, що носіями поезії є не слова і
навіть не образи, а те, що постає за нами, як примарне бліде передчуття
інобуття, іншого світу, іншого змісту, котре, як дароване нам поетом
обновлення, несе прозріння і надію. у цьому сенсі поезія найближча
до релігійного одкровення, несе прозріння і надію як Книга Іова чи
Євангеліє від Івана, що неначе написані поетами.
Що, перш за все, привертає увагу в манері письма О.Лишеги? Розвинутий
сюжет із розгалуженням багаточисленних асоціаційних ходів і багатьма
задіяними персонажами, які, подібно до електронів, то зіштовхуються
між собою, то індиферентно рухаються по своїх, віддалених від ядра,
орбітах. Ця сповнена динаміки система включає в себе розмаїття довільних
комбінацій, що проходять на кордоні між хаосом і космосом, де митник
Лишега і не занадто суворий, і великодушний. Це незвична для українського
вірша надмірність сюжету і дії схиляє мене до того, щоб розглядати
вірші О.Лишеги як згорнуті філософські новели, а збірку в цілому –
як досвід редукованої прози, викликаючої віддалені асоціації з “Уолденом
чи життям у лісі” Генрі Торо, – само собою, без соціальних і моралізаторських
повчань автора. Поет здійснює своєрідні “природодослідницькі” екскурсії,
як називав їх сам Г.Торо, – “Інспекції лісових стежок”. В Лишеги глибоке
й рівне дихання мандрівця. Ритми його – широкі кроки, то сповільнені
підніманням, то прискорені спусками, але не передбачені наперед, а
лиш продиктовані особливостями рельєфу. Він зосереджений, погляд його
уважний, як дзен-буддистського монаха-блукальця. Я бачу, як він іде
по галявинці прози, ще трішки – і він розчиниться в ній. Я впевнений,
що це буде добра проза.
І.К.: Для мене в тому, про що ми говоримо, важливий відзначений
тобою момент сюжетності , прозаїчності вірша, – в певному значенні,
його “бідності”.
Поезія, взагалі ж, завжди розвивалась чи видозмінювалась так, що те,
що не було раніше поезією, не сприймалося сучасниками як “поетичне”,
– починало нею ставати.
В новітні часи піками естетики “високого курсу” були класицизм і символізм,
а також таке, химерного і примусового характеру, утворення як соцреалізм.
І кожен з цих стилів породив послідовну і тривалу втечу поетів від
них у сторону особисто-людського, конкретного. Те, що в критичному
лексиконі сприймалося як “прозаїзація” – є реабілітацією самої тканини
людського існування. Цей рух також має свій естетичний поріг у вигляді
“людського, занадто людського” (згідно Ніцше), і впирається в непробивно
матеріальний характер фізіології людини, в інертний “падший” бік її
природи, що породжує резиньяцію і новий сплеск жадоби “високого”,
тобто абсолютного. Але українська поезія ледве тільки розпочала свій
спуск із вже протухлих висот, де розкладаються трохи вчорашнього “високого”,–
не настільки навіть вимушено політизованого, наскільки заяложено-фольклорного
характеру, як ти це правильно зауважив.
Що особисто мені імпонує у поезії Лишеги – так це її стриманий стрій
– повна відсутність тієї ходової недиференційованої естетичної емоції
мління, яка не відпускає навіть таких обдарованих поетів, як, скажімо,
Воробйова чи Кордуна, особливо. Існує лакмусовий папірець цієї емоції
– зменшувальні суфікси. Вони у Лишеги відсутні.
Зрозумійте мене правильно: я не проти того “золотого” архетипного
запасу національної культури, що законсервований в загальновідомому
фольклорі. Але я проти розбавлення його в безкінечних імітаціях –
творчої нездатності вийти за межі окресленого ним кола тем. І самому
цьому колу піде тільки на користь, коли в нього з’явиться серйозний
опонент у вигляді сучасного “прозаїчного” поета (художника, композитора,
і т.д.). Свобода невіддільна від поезії, і, по великому рахунку, остання
може викинути тільки в розривах “поетичного” контексту. Її вітер гуляє
десь там між атомами, якщо застосовувати трішки наївну формулу Епікура.
Навіть більше, я скажу зараз іще одну, як на нинішні часи, страшну
єресь – але я впевнений у ній. Я вважаю, що національним поетом можна
стати лише тоді, коли станеш космополітом, тобто, вступивши у повноцінний
діалог – уможливлюючий здатність і готовність до змін, з іншими культурами,
із цілим корпусом загальнолюдської культури. для того, щоб Шекспір
почав для нас кимось бути – не просто англійцем – він повинен інкорпоруватися
нашою культурою на правах “свого”. Не потрібно боятися слів, – космополіт,
в тому культурному значенні, яке нас цікавить, той, хто “знає” Шекспіра,
ще не космополіт, ним є той, хто прийняв його. Звичайний український
космополіт.
Незручно навіть якось боротися із упередженнями родового устрою, але
що вдієш, коли доводиться сьогодні нагадувати речі, настільки очевидні.
Культура, всупереч ілюзіям монологічної свідомості, завжди є діалогом
– діалогом, який ведеться тільки по великому рахунку і не зводиться
просто до проблем взаєморозуміння різних національних культур. І що
б сьогодні і ким не говорилося, не слід про це забувати.
Культура, засвоєна поверхнево (а прикладів цього маса, в тому числі
і в розглядуваній нами касеті), перетворюється у намисто з масивних
аргументів, гнітить людину цитатами хибно потрактованої “вченості”
і “культурності”, нагинає до землі, сковує і зв’язує.
Людина ж, котра відкрито бере участь у безперервному культурному діалозі,
набуває у своїх “співбесідах” безцінного дару – внутрішню свободу.
Тому-то і нема у Лишеги прямих цитат і апеляцій до авторитетів, він
не має потреби у підпорках, він “свій” у світі культури, суб’єкт і
суверен її, що володіє правом власного голосу. Йому не страшно і не
соромно бути собою, тому що для нього не найголовніше бути собою,
– він шукає не самоствердження, а вишукує своєю поезією членороздільного
змісту. Існує діалектика самовільного і ненавмисного. Чоботи знаходяться
у того, хто рядиться у далеку дорогу.
Але, як ми вже говорили, вірші Лишеги – “природодослідницькі екскурсії”
у дусі натурфілософії Торо. Мені ж явно чуються в них ноти сум’яття,
– всі оті запитання, поставлені ним у віршах для самого себе, котрі
починаються завжди з “але”, котрі звучать, як коани (ось вона, прихована
перекличка болотяних птахів з старими далекосхідними поетами).
Г.К.: Вступаючи у сферу філософських категорій, дозволю собі
уточнюючий відступ. Отже, в умовах завдання “дано”: поезія і природа.
(...) “Природа” сама по собі безвідносна до естетичних і філософських
категорій; лише допустивши до себе людську душу, вона набуває сутнісного
наповнення, з одного боку, а з іншого – стає вихідним матеріалом художнього
досвіду. Але потугами одної лише душі природа не може бути виведена
за рамки чуттєвого переживання; при цьому сам переживаючий, у кращому
випадку, у кращому випадку тільки вливається в безкінечний світ естетичних
об’єктів; у світ, обмежений оціночними поняттями, як глухими стінами.
Вирвати людину із цього бункеру загальноприйнятих тривіальних переживань
під силу тільки Духу, котрий заманює її у світ особистої свободи,
без якої, як ми вже відзначили поезія неможлива.
І тут змушений констатувати, на жаль, той факт, що переважна частина
сучасної української поезії (а втім, не лише української) бездуховна,
оскільки, замкнувшись у рамках суб’єктивізму і філософії переживання,
вона (поезія) абсолютизувала переживання і покрила ним без останку
внутрішній світ людини. Ця “природа”, що заполонила поетичні збірки,
усвідомлена – з одного боку – як національний парк, по якому дикі
звірі блукають, неначе цитати з Книги Буття, із пов’язаними на шиї
фольклорними стрічками; чи як домашнє господарство, налагоджене Господом
на благо віршотворців; чи як комірчина, в якій полиці вгинаються від
розмаїтих естетичних делікатесів; – а з іншого боку – як розливана
“святість”, як язичницька сповідальня, де мусово висповідатися кожній
травині, квіточці, комашині – і через таку сповідь вмоститися у ліннеєвський
опис природи, у підвид мутанта-метелика чи мутанта-стеблини: “Господи,
ось і я!” Будучи добродійною пуританкою, ця, із дозволу сказати, “природа”
цурається як і “низьких”, так і перерозвинутих форм свідомості, так
ніби це не взаємоозчеплене зло-добро б’є й її бубон, а порхаючі поети
вдаряють у квіткові дзвіночки. Свобода у цій системі розуміється лишень
як обмежена свобода переміщення душ, а сама система постає як застиглий
ідол. Зовсім не важко скласти катехізис “поезії переживання” чи натуралізму,
його видання не потребувало б значної перевитрати паперу.
Я схильний вважати, що Природа – це обора і не храм, а робітня духу.
Із цього ствердження зовсім не слід робити висновки щодо закликів
технократичного насильства на нею.
У гіршому своєму варіанті українська поезія оперує ще однією іпостассю
природи – державною. Коли природа наперед усвідомлена як колективна
територіальна власність, як якесь певне виталище патріотизму, вона
зразу ж перестає бути “сама по собі” (стихією), а повертається політичною
метафорою, від яких поезія моментально поринає на дно коматозного
стану.
У поезії О.Лишеги природа – це театр рухомих орієнтирів природжених
тривожно-напруженим очікуванням пізнаючого світ подорожнього. Але
ці орієнтири не дають підказок, вони, скоріше, є розпуттями думки,
метаморфозами подобизн; як ряджені, вони скидають свої личини, причому
– останні часом аж занадто детальні. Його (Лишеги) природа безупинно
(сюжет) перетікає зі світу сущого у світ неназваного людиною, як певний
метафізичний фокус світу. Під час “природодослідницьких” прогулянок
– не стільки наукових, скільки природних, – триває пошук онтологічних
зв’язків – ознак, а звідсіль і зібраний Лишегою віварій (ведмідь,
черепаха, заєць, мартин, ондатра, карась, яструб, Він, Місяць і т.д.),
що більше скидається на бестіарій, де кожний зі звірів нероздільно
схрещений із автором, і в більшій мірі подібний до нього, аніж до
своїх біологічних відповідників.
Із цього поетичного досвіду природа постає одухотвореною, але, як
і до нього, залишається таємничою.
І.К.: Я б розвернув цю тему дещо інакше.
Ми, взагалі-то, виросли в соціопатичному суспільстві. Тоталітаризм
дуже гнучко грає на звужуванні і розширенні сфери людського, себто,
у якийсь момент випали такі її сторони, як відносини із Абсолютом,
із природою як суттю (а не полем прикладання сил і “боротьби”), впритул
до таких дрібниць як викинута на поталу громадській репресії сфера
Еросу, і навіть просто статі (що має, до речі, свої глибокі танатологічні
причини). Залишена, вціліла частина – “партія” – видавалася за ціле,
ділилася, наче клітина, намагаючись імітувати ціле.
І це проблема не тільки авторитарних культур. У такій зовні перспективній
і багатоманітній культурі, як американська, різку потребу в десоціалізації
одночасно відчули такі різні художники – в чомусь дуже споріднені,
як мені видається, із Лишегою – як Селінджер і Уаєт.
Споріднені, скоріше всього, у спільній схильності до шляху одиночок.
Тільки останній жлоб, не гідний людського товариства, здатний задати
запитання – мовляв, навіщо нам досвід одиночок? Нехай поверне це запитання
до самого себе у свою смертну годину.
Ти говориш – бестіарій. Можливо. Але зміст його не символічний, не
моральний, тим більше, і не космічний, як прийнято у “класичному бестіарії”.
Тут загальна “шапка” легко може завести на манівці. Бо Лишега, як
мені видається, навіть близько не збирається ліпити іще одну міфологію.
Його звірі постають переді мною як носії онтологічного змісту, навіть
точніше, онтологічної загадки.
Тобто, розгадка їх існування рівносильна розгадці існування взагалі.
Бог показав Іову створених ним Левіафана і Бегемота – і Іов, перейшовши
за всяку грань відчаю, зненацька все зрозумів і був спасен. Але з
ним розмовляв Бог. Інакше звірі. Вони мовчать. Вони німі. І їхня німість,
нерозгаданість їхнього існування, самої природи в цілому, мучить нас.
І не із співчуття, а із ... солідарності, якщо доречно так висловитися.
Ми інтуїтивно відчуваємо, що наші загадки якимось чином пов’язані
між собою, що це, власне, одна єдина загадка. І підкрастися до неї
людині зручніше через ”мале”, тобто конкретне, – як і належиться поезії.
Ось, для прикладу, перед вами мартин, що залетів на абсолютно достовірний
канал у Тисмениці, і заворожено спостерігаючий за його демонстративним
і недосяжним розумінню летом абсолютно конкретний поет Олег Лишега,
який раптом перестає бути подібним до самого себе, невідомо до кого
звертаючись – А хто би ще таке побачив?
І вся ота сцена – то не знак чогось-там, не знамення, – то повнокровна
поетична присутність зненацька посталого із сущого глибинного сенсу,
що краєм рамена викривило нашу реальність. І точнісінько так само
у завороженості поета картинками дитячих спогадів мені вбачаються
не ідилія, не щастя, не утробна втеча у втрачений рай, а щось значно
більше – настільки ж глибока враженість, як і колись – у віці всесприймання
– що раптом появилася з нічого і затопила все повнотою буття. Саме
тому Лишега є таким ризиковим та пильним, коли по сліду куниці в ліс
все багатство його взаємозв’язків.
І таки подібний – по суті – на описуваного ним у своєму найкращому,
як мені видається, вірші “верткого птаха”, який на “аж мокрій від
перестиглої ожини” горі залишається не в стані втамувати спрагу, і
на льоту “не сідаючи на обтикану колючками галузку, (ніяк не може
склювати цілої ягоди,) А лише роз’ятрює її, скроплює соком землю)
летить голодний далі...”
Тільки голод поета – онтологічний, і це єдиний зі всіх видів спраги
і голоду, який в принципі неможливо втамувати.
Г.К.: Цей онтологічний голод і є причиною та рушієм істинної
поезії. Таким чином поезія виступає у вигляді формалізованої ознаки
(підтвердження) потаємного буття. Поету-онтологу, яким без сумніву
є О.Лишега, глибока внутрішня зосередженість, і, як наслідок, – самотність.
Одиночки розхитують патріархальний про непорушну доцільність колективно-родового
досвіду і його моралі. Закликаючи до сумніву, вони перешкоджають росту
ентропій індивідуального духу, постійно обкарнаного все повчаючою
мораллю. Дай Боже їм сил – цим відпалим від людського клубка нервам,
не захищеним кооперативними маніфестами і сезонними ідеалами!
Будь-який новий час потребує адекватної описової мови. Не зважаючи
на відносну усталеність органічних структур, світ змінюється – з’являються
нові носії нових думок і відчуттів. Біблія – вічна книга, але давні
іудеї розуміли п’ятикнижжя інакше, ніж Блаженний Августин., а прочитання
Євангелія Бердяєвим відрізняється від прочитання Томи Аквінського;
хоча я впевнений, що в усі часи побутує широкий спектр суми поглядів
та хибувань світу, що підтверджує протипоказаність людині уніфікаторських
тенденцій. Але часи оновлюються і ментальність дітей знаходиться в
апофантичній спорідненості із ментальністю родичів. Поезія якраз і
є тим викинутим вперед вруном, якому судилося через певний час піднятися
деревом нової ментальності, яка наразі ще усвідомлюється неясно і
непевно. Обновлення обертонів ще десь-там вдалечині, на периферії
переладнуваного музичного ладу, зафіксовує саме поезія; крізь звиклий
шум в ефірі їй уже вчуваються нові голоси вислизаючого Ніщо, не уведені
поки-що в реєстр традиційних одкровень.
Т.В.: Я б хотів ще раз визначатися, що ж таке поезія власне в останньому
аспекті “такого втікаючого від нас Ніщо”, онтологічної суті поезії. Хоча, звичайно,
зрозуміло, що цим всієї теми не вичерпаєм. Однак хоч в якомусь наближенні. Я
б виділив два розуміння поетичної творчості: поетизування в широкому і в вузькому
розумінні слова. В широкому розумінні слова . це спосіб буття людини в світі
як поетизуванння, а у вузькому – це власне і тут займане саме вузьке розуміння
поетичної творчості. отже, що є поезія? Куди вона спрямована? Куди веде і чи
веде? Переконаний, що самою культурою її не обмежиш. Навіть поетизування у вузькому
розумінні слова спрямоване до основ людського буття, а регіони часто словом
не окреслені. Вона світить між словами, за ними. Це далеко не набір поетизмів,
а дійсно осяяння через коани – вириви за межі. Причому не тільки культури, хоч
без неї вони теж неможливі, але навіть тих онтологічних основ людини, що матеріалізувалися
в її мові. Це торжество людської свободи, що на якусь мить розриває навіть пелену
мови, її континуум. І тоді поет провалюється у міжсловесні пустоти або в пустоту
далеко за словами. Причому там рахунок вже дійсно вестиметься всерйоз. Поет
полишений на самого себе. Вся поетична відповідальність падає на його плечі.
Тут потрібна справжня відвага, хоч це твій єдиний шанс на свободу:
“Поки не пізно – бийся головою об лід!
Поки не темно – бийся головою об лід!
Побивайся, вибивайся –
Ти побачив прекрасний світ!”
Але для того слід пуститися берега усталеного. Тому, я гадаю, суть не в космополітизмі
чи народництві, а в чомусь глибшому. Звичайно, якщо мати на увазі моє вузьке
розуміння поетизування, а не просто версифікаторство, нехай навіть у континуумі
кількох мовних універсумів. Поет стане поетом не тоді, коли він засів у золотій
клітці однієї з кількох мовних культур, а тоді, коли він з неї вирвався, коли
він Творець і бог. Хоч наступної миті він може бути і найзаземленішим із нас.
Однак через нього, як мовиться, промовляв Бог, тому він і людина і дійсно Поет.
Щоправда, плата за свободу часто жахлива, однак:
“... ти покинутий? – але ж ти людина”
Тебе сприйматимуть як юродивого, бо ж як передати те своє осяяння іншому, та
й чи можливо це? Чи багато адептів знайде поезія Лишега? Однак ми читаємо Лишегу!
І в тому його таїнство як поета. Але мені здається, що його поезія, як і всяка
інша, тільки підводить нас до краю тієї прірви, кидатись в яку повинні вже ми
самі.
Г.К.: Кожен по-справжньому великий поет вражає нашу уяву саме новизною
ракурсу, дисонансом в обжитому гармонійному ряді, отим дисонансом,
розчути який прагнучий до звичайного комфорту людський орган не бажає,
і потім ще довго-довго, на жаль, не осягає, не розуміє, а звикає до
нових звуків, стривожений гулом іще новіших, страшніших для нього,
а то й зовсім незвичних.
Ризикну задекларувати, виходячи із власних спостережень, що більшості
людей будь-яка поезія “до лампочки”. Певна частина задовольняється
поетичністю, яка переживається як радість пізнавання добре знаних
речей і викликуваних ними емоцій. Власне поезія – як прорив в інобуття,
як неясне передчування збуреної крові, крутого вигину ріки часу –
завжди шукала і, на щастя, знаходила заряджених на підрив столітніх
устроїв; навпаки, десь так років за сто вони збагатять саму традицію,
якщо тільки вона виявиться впертою невігласкою. Традиційна поезія
завжди була, є і буде плоттю культури, серединною лінією поезії і,
одночасно, її тилом. Біда, на мій погляд, не стільки в тому, що загальний
рівень нинішньої традиційної поезії вкрай низький і межує з графоманією,
скільки в тому, що вона, як і її політична наперсниця, утримуючи владу
і будучи підперта іззаду “народною опінією”, подібно до цербера стоїть
при вході на сяючий Парнас, і провівши після укусу аналіз крові на
відданість, вибраковує всі не гідні парсуни. Так було до недавнього
часу, так воно є. по суті, і зараз.(...)
І.К.: Дійсно, ти заторкнув болюче місце, і я гадаю, що це
зовсім не справа “смаку”. Тридцять років тому у нас точилася страшна
битва за верлібр. Тепер він переміг і майже всюди – сущий. Ну і що
з того? Виявилося, що римований вірш – це не стільки питання традиції
і ремесла. вміння ”складати вірші” – версифікаторським чином, свобода,
гра із випадковістю, ловлення передбачено-непередбачених відступів
ритму від канви метра. Він виявився багатшим від верлібру, який завжди
надто вже не виривається із собі подібних, коли поети вже добре знають,
що хочуть сказати. Це, для прикладу, як ... регбі порівняно з футболом.
І якщо вже я “підіграв собі рукою”, то хочу повернутися тепер до цього,
дійсно нав’язливого у Лишеги образу руки. його “рука” самостійна у
своїх вчинках і навіть – у деяких віршах – просто відсічена. Я не
Фрейд, – але “кастраційний комплекс”, ним описаний, по-моєму, тут
має місце. Однак психоаналітичний зміст – лиш вказівник, один з рівних
змісту, і сам по собі ще нічого не говорить. Образ значно багатший:
тут і магія перенесення сили від відрубаної ведмежої “лаби” до руки,
що пише – руки немічної, віртуозної, загадкової. Вона винна і буде
покарана... Але вона, опріч того, ще й орган сотворячий, а також мануально-осягальний
– тобто гносеологічний.
Ось вам класичний сюжет – поет іде за місто, у лісочку йому подається
черепаха, він бере її в руки. Цілий тиждень, опісля цього, в місті
його долоня відчуває “відчутність черепахи”, її вигнутого, ідеально
вляглого в долоню панцира. Рівно через тиждень він та тому ж місці.
Його гносеологічний орган піддається випробуванню. Посвідчення абсолютної
правдивості всього, що відбувається, і реальності всіх сторін, що
беруть участь в цьому акті, поет отримує засунувши руку – несподівано
для самого себе – у мурашник. По-моєму, це блискуче!
Дев’яти десятих українських поетів таке ніколи не могло б прийти в
голову, а якщо б і прийшло, то вони не наважились би цього записати.
Оригінал і уява – ось він, цей гуж, котрий єдиний здатний витягнути
верлібр із узбіч пара- і псевдо-літератури на поміст поезії. Не враховуючи
таланту, розуміється. Найгірше ж, що може статися із “верблюдом на
фоні природи” – це те, що, не дай Боже, поета здолає прагнення писати
ідилії та пасторалі (Кордун), тобто, якщо відбудеться “гармонія” із
природою. Це кінець всьому і, в першу чергу, кінець поезії, тай взагалі,
літератури. Бо ж остання будується на пристані, – на конфлікті, якщо
хочете. І в будь-якому справді художньому творі завжди наявні два
різноспрямовані витки енергії, які в результаті складної композиційної
гри – в ідеалі – анігілюють, відкриваючи вилом у інобуття – звідки
й весь кайф. Що зауважив ще Аристотель.
Взагалі, література страшний ворог готового світогляду. Всі, що вже
знайшли – не мають в літературі що робити. Та й вона їм не потрібна.
Не будемо про це забувати.
Г.К.: Хочу ще звернути увагу на такий момент – майже повній
відсутності у віршах Лишеги ознак великого міста, фактично вже мегаполісу,
в якому він живе. Його поезія відвертається від міста, місто для автора
– лиш місце проживання і пункт виходу. Для нього неначе апріорі в
ньому немає місця на свободу та поезію. Тобто, він безумовно віддає
перевагу природним утворенням перед штучними. Не буду сперечатися
із такою орієнтацією, довший час, відвернувшись обличчям від до природи,
багато хто із нашої генерації вважав, що в цьому є вихід. І все ж
тепер гадаю, що це питання вторинне, питання смаку і темпераменту,
– можливо, якогось етапу, тому що в природі також немає ні Бога, ні
свободи, ні поезії, – в ній є одна лиш природність і годі, а Бог,
свобода і поезія і всюди, і ніде, вони в будь-якій точці, але не в
будь-який момент. І тут, дійсно, все залежить від зосередженості і
розсіяності поетичного жару, а якщо бути точним – то від того, чи
досяг поет того, що йому й належало.
Важливо видобути поезію. І все ж така орієнтація на один улюблений
спосіб її добування – є свідченням певної ”бідності”, обмеженості
чи що. Після Лишеги тягне почитати щось зовсім інше, діагонально протилежне.
Можна сказати: це книжка, що об’єднана лише однією “темою”, періодом.
Але чомусь не віриться, що в Лишеги є “урбаністичні” вірші, – у всякому
випадку, створені на такому рівні, як “Великий міст”, тобто, не весь
збірник, а друга її частина, власне “Великий міст”. Тому що перша
її частина “Зима в Тисмениці” абсолютно мені не подобається, і, як
видається, не дотягує до встановленої самим Лишегою планки. Це вірші
майже п’ятнадцятирічної давності – його вступний внесок за вступ в
українську літературу.
Тут все невдале, – і “пісенькові” трюїзми, на кшталт “бийся головою
об лід”, і “пісня”, яку “не зрозуміли і спотворили” люди, “а я ж вклав
у неї все своє життя”, і нумерація віршів, котра виглядає, як невдалий
жарт, – бо, якщо таких “кантос”, є, дійсно, більше восьмисот, то перед
нами графоман, і всі слова, сказані про його поезію, я беру назад
– вже як корекцію. (Такі випадки траплялися з Хлєбніковим. Він відчайдушно
виголошує гостроти і сам же ж давиться від сміху, але довкруж ніхто
не сміється).
Треба сказати, що і цьому циклі віршів часто-густо подибується поетична
“хватка”, а один вірш – про хлібну будку часу – навіть дуже добрий
– але якби Лишега не покинув такого роду віршування і не пішов далі,
від переживань і настроїв до “сюжетів”, то хтозна чи мали б ми зараз
про що говорити.
І.К.: Дійсно, в зумисній відмові від міста і я вбачаю щось
глибоко протиприродне сучасному світовідчуттю. Справді, в природі
немає Бога, але є в ній таємниця; і є велика спокуса впізнати в ній
Його, затаєного. Лишега вибрав шлях схими, а з ким же іще бесідувати
схимнику, як не з природою? Разом з тим, відвернувшись від міста,
кожен ризикує відвернутися від людини. Хто може визначити, де пролягає
грань, котра розділяє живу природу і її рукотворну прибудову? Отой
людський скарб – чи ж то не друга природа? – в силу того, що сама
належить до кола першої. (...)
Між чистим (природа) і нечистим (місто), зв’язуючи їх і розподібнюючи,
Лишеги стоїть щось третє, що теж не зовсім чисте – ремесло. Воно представлене
рукоподібним населенням, то романтичним, то корисливим. Руки, як збіглі
кріпаки, блукають несповідимим шляхами в пошуках чи то роботи, чи
то вбивства, а втомившись і від того і від іншого, як оправдання,
чинять щось дуже близьке до мистецтва: вишкрябують на кістках знаки,
малюють на стінах кров’ю (“Він”). “Відрубані лапи” не відають, що
творять, неначе щупальці Ероса, тяжіють до округлої прохолодної родильної
плоті природи, готові віддатися на поталу долі (... я би тримав таку
ношу вічно, аби ти тільки казала, куди тебе нести), а пізніше заради
спокутування плотського гріха по-мазохістськи кинутися у гущу мурашника,
щоб бути покусаним (“Черепаха”). В той же час руки у Лишеги – нерозумні
інструменти життя, його терези і лінійки, ножі і ланцюги. І нема між
ними злагоди. За ними мерещаться неназвані прямо гроші – апофеоз нечистого,
– і не знаходячи миру між “ницим” і “високим” автор руйнує піч-нору
з випалюваними в ній горшками, призначеними для ярмаркового розпродажу,
тому що зненацька випав сніг, щось довкола безповоротно змінилося,
і думка про розпродаж виявилася пустопорожньою і нікчемною. Оте “щось”
спровоковане ззовні невідомою силою; але з іншого боку Лишега, здається
тільки й очікує його, щоб віддатися під владу вже приготовленого заздалегідь
до заколоту морального імперативу, основаному на тому, що віддається
перевага “природному”. Хто засудить його за це? – хіба-що невипалені
горщики, – плоть від плоті землі, – принесені в жертву моралі (“Жар”).
Але, як говорив Ніцше, воістину велика принада теорії – в її спростовуваності.
Натомість поезія, згідно з своєю природою, неспростовувана.
І останнє. Мене не влаштовує – розумію, це питання смаку, – деяка
монотонність поезії Лишеги, аскетизм її поетичних засобів. Форма вираження
ним своїх думок і відчуттів, я б сказав, занадто вже адекватна. Нехтуючи
паралельною поетичною течією, породженою ритмікою та римою, він позбавляє
себе випадкових надбань, що йдуть радше не від волі автора, а від
примх та забаганок самої мови, від розгойдування її ритмів. Амплітуда
розслаблення – напруги в його віршах, на мій погляд, недостатня, щоб
викликати відчуття поетичної легкості. Тому його читач ніби приречений
на постриг.
Переклад реплік Г.К. та І.К. – М. Шунь
Григорій Комський (1950) – львівський літератор, автор ряду перекладів
Бруно Шульца та розвідок про нього, публікувався в ризькому часописі
“Родник”.
Ігор Клех (1952) – львівський літератор, бере активну участь
в літературному процесі Галичини.
Тарас Возняк (1957) – львівський культуролог, займається проблемами
мови та культури.
