Олег Лишега

Лис

Ще день такого сонця,
І можна буде спати в лісі...
Попереду, в кінці березової алеї
Вертаються з нічної роботи
На Глеваху дві жінки,
Поволі обходять понад край глибоку калюжу
І одна таки оглянулась: хтось знов
Понуро плентається, чужий ...
Але ще далеко...
Раптом сходять убік, на галявину,
У торішню траву і засміялись,
Нижча приклякла на коліно,
Піднесла до ока щось темне і подивилась
На високу, біляву, ще молоду,
Розстібнуту на сонці,
З пучком підсніжників на грудях ...
за звислими аж до землі ліщиновими сережками
Не видно більше нікого...
Вже не бояться – як тут закричати,
То з крайнього двору почують...
Важкі червоні кури кубляться,
Випорцують у глиці глибокі вирви...
Вчора у мурашник при дорозі
Хтось кинув щось темне, ведмедя чи пса,
Якусь плюшеву цяцьку, і ще видніється вухо,
Решту вже засмоктали...
Видно, хтось ворожить...
Я бачив недавно тут розтрушені клаптики
Чийогось листа чи угоди –
Роздерті дрібно-дрібно...
Так яструб на самоті в гущавині
Потрошив щось мале,
Любуючись спіднім білосніжним пухом...
Вчора я вийшов на згарище –
Все вже пригасло, і лише з одної купини курилось...
Довкола розкидані звуглені сучки
Хрумтіли як попечені собачі ребра...
Я підійшов: в обвалену воронку очманілі мурашки
Падали і падали, з усього лісу
Вони стягували жар до себе...
Поволі розгріб зверху попіл,
Засунув усередину руку,
І там, між обірваних волокон,
Намацав притихле, ще гаряче серце...
Мимоволі я став свідком самогубства...
Мені здається, хтось в Києві,
На другому кінці лісу, знову ворожить:
Я повертаюся звідти мертвий...
На вулицях частіше бачу неживих...
Подаю руку, мені всміхаються мертві осі...
Відсуваюся в метро трохи вбік,
І разом перепливаєм Велику Воду –
Лише зблисне на горі Лавра...
Раз на чотири дні там ночую,
А вдень гуляю у монастирськім саду...
Комусь, видно, не подобається
Що я топчу над Ближніми печерами молоду траву...
Певно, і ті дві жінки так і подумають:
Якийсь чужий завмер над мурашником і ворожить
Недалеко від тої глибокої калюжі,
Як іти на Глеваху...
Що можна іще подумати?..
Що він шукає ті давні гори?
Чи хоч тіні тих гір?..
Малим до них було недалеко,
В ясну погоду їх було видно –
Трохи темніші за хмари...
А як смеркало, в однім і тім самім місці
над ним спалахувало щось більше за зірку...
Казали, що там день і ніч горить
Десь аж за Вигодою чи Витковим...
І якось вибрався, сам,
І зайшов під вечір у густіший ліс,
Між молоді вільхи... то вже був чужий ліс...
Я роздивлявся і не міг пізнати...
починалися мочарі...
Усе чуже... і десь може за двадцять кроків
Перед собою за вільхами побачив
Голого чоловіка, старого, і колись, видно, повного,
Бо шкіра звисала на ньому...
Він сидів на мурашнику, у високій купині,
І дивився якось вбік, на кущ трохи виряченими очима
Скриви губи, але ніби всміхався...
Верхня половина, обвислі груди
Були вимащені якимось слизом...
А на лиці свіжий, майже дитячий рум’янець...
Може, сп’янів від мурашиного оцту...
Мені здалось, він може вбити,
Як почує, що хтось підглядає...
Підглядає, що стає молодим...
І я кинувся назад...
О, знову зграя червоних англійських курей
Заходять сміло між сосни...
Все глибше і глибше... жуки в гарячці
Вивалюються з горла...
Очманілі по зимових печерах черви
Ще довго звиваються у кишках –
Лише зблисне півняча півняча шпора у мокрій ямі,
А так хотілось десь тут полежати на сонці...
Дивно, вони нічого не бояться...
Їхні півні закликають далі і далі...
Але тепер – якби хтось побачив мене тут
За сосною – що б подумав? –
Чого він тут ховається?
Ще один втік?.. втік звідти?..
Ховається зарослий по лісі і зголоднів?..
Через окіп, що символічно відгороджував
Своїм насипом ліс від людей,
Повагом перебрались дві білі, роздуті на вітрі...
За ними, позіхнувши, вийшла із залізної брами
Розповіла жінка у попелястій пуховій хустці...
Зішкрібує граблями землю...
Несподівано підняла голову в мій бік,
І вишкірилась до лісу,
Голосно чмихнула, відганяючи когось від себе...
Спалахнув старий бур’ян, дим заслонив її двір...
І тут недалеко, з-за диму
На насип вийшло щось...
Тонше, але вище за курку,
Видовжений якийсь сиво-зозулястий павичик...
Але хвіст не тягне по землі,
А стримів як тупий саморобний ніж...
Він заглянув через усі дерева,
І наші очі зустрілись...
Ніжне, ясне підгорля ворушилось у вітрі...
Пух довкола округлого дзьобика відстовбурчився –
Щось схоже на заріст під носом у хлопця...
І відразу опустив голову,
Розглядає під сосною молоду траву,
Нагріту сонцем бляклу глицю...
Я стріпнув мокрі, кислі долоні від мурашок
І поволі піднявся...
Вже нема що робити тут, над цим мурашником...
У тіні за деревом ще пахло морозом...
Я відходив далі, глибше,
Не відкриваючись від тої освітленої галяви,
Де похитувався його хвіст...
І знов підіймав його погляд... ясний, як сльоза...
Він вдавав, що не бачить, і ніби щось ковтає...
Ослаблим горлом... і не може далі...
Заяскравівсь лісовий аґрус...
Довга ожина ще гола й холодна...
Може глибше, посередині, буди ближче до Боярки,
По ямах ще закляк сніг...
Хоч там, де він пасся,
Мали, здавалось, вже відцвісти суниці...
Там далі соковитіший, давній, справжній ліс...
Я заплющив очі і тихо відходив,
Але він не йшов за мною далі...
Може, боявся тіні...

Редакція часопису мусить проінформувати наших читачів, що фраґмент макету цього числа “Ї” з текстом Олега Лишеги “Друже Лі Бо, брате Ду Фу...” нагально був переданий режисеру Роману Віктюку на його просьбу в часі його недовгого перебування у Львові. Надіємось, що читач із розумінням поставиться до такого вчинку редакції.

Олег Лишега (1949) – український поет і перекладач, автор цікавої прози. В 1989 р. випустив поетичну збірку “Великий міст”.

ч
и
с
л
о

4

1990