Сергій Гірік

Подорож до утопії

(Щодо концепції Центрально-Східної Европи)

Українські інтелектуали полюбляють розмірковувати над «призначенням України». Хтось акцентує на тому, що цивілізаційно вона належить до Заходу, вужче – до Европи, а значить, саме цей шлях є найбільш відповідним її долі. Перша частина цього крила нашої інтеліґенції бачить евроінтеґрацію як самоціль – це романтики, самовіддана праця яких викликає неабияку повагу. Друга – шукає винних у сучасному стані справ. Будь-які відхилення від «европейського шляху» вона ставить на карб зовнішнім чинникам: Росії, ісламському світу тощо. Протилежний фланґ віддає перевагу запозиченим із сучасного російського дискурсу моделям «евразійства» та «слов’янської єдности». Звідки ростуть ноги таких стратегій українського розвитку, думаємо, ясно будь-кому. Досить значна частина демонстративно заявляє про своє розчарування «в Европі». Вона, не бажаючи бути асоційованою з проросійськими діячами, намагається винайти велосипед і заявляє про якийсь особливий «третій шлях».

Перша катеґорія, як це не прикро, найменш чисельна. Але, симпатизуючи її представникам, ми не можемо сказати, що беззастережно погоджуємося зі звичними концепціями евроінтеґрації. При цьому ми аж ніяк не «евроскептики». В европейський шлях України щиро віримо й намагаємося не слухати тих, хто переконує в доцільності чогось іншого.

Те, наскільки вперто в одних країнах ЕС не хочуть помічати позиційованої на державному рівні европейськости України і як не менш завзято її відстоюють у інших (передусім у Польщі), наштовхує на міркування щодо причин цього явища. Здається, вони лежать куди глибше, ніж у схожості доль наших народів упродовж минулого століття. Незважаючи на кількість конфліктів, яку нам довелося пережити за період творення власних націй, це відчуття особливої близькости поляків до українців нам хочеться вивести ще від часів нашої спільної держави – Речі Посполитої. Можливо, це твердження помилкове, але як хочеться думати саме так!..

Річ Посполита рівною мірою належала польському, литовському та руському народам. Територіяльна неінституційованість останнього справи не змінює – його «ліпші люди» мали рівноцінне представництво в Соймі та соймиках. Саме вона була останнім притулком віротерпимости в охопленій кривавими конфесійними війнами Европі, єдиною великою державою з демократичним устроєм [1] . Романтики-націоналісти можуть казати будь-що, але це не змінює факту: Річ Посполита була оазою етнічної толерантности тогочасної Европи. Саме тут поруч жили німецькі колоністи й польські селяни, польська, українська, білоруська та литовська шляхта, міщанство всіх цих етносів, а також євреї, кримські татари, караїми, вірмени... Держава з унікальною поліфонічністю культур, із безпрецедентно малою кількістю конфліктів...

Шкільна версія історії, яка лежить в основі колективної пам’яти українців, у популярній формі повторює розвинуте народниками XIX ст. станове бачення подій ранньомодерної доби українським селянством, але аж ніяк не реальну картину міжетнічних взаємин. Панораму визиску українського селянства польськими поміщиками намалювали творці модерної української нації в особі класиків нашої літератури й історіографії. Зображення бунту руського хлопства проти польської шляхти конструювали творці нації польської. Таке бачення, хоча й освячене їхнім авторитетом, змогло нас розсварити лише на короткий час двадцятого століття – справдешніх сутінків історії. Насправді ж бо до катастрофи Хмельниччини ситуація була куди більш спокійною. Іронізування над визначенням періоду останніх десятиліть перед цією кривавою громадянською війною (згадаймо «Wójnę domowę» Твардовського) як «золотого віку», що є настільки характерним для наших поетів-романтиків, видається аж ніяк не доречним. Ми кількасот літ мали один дім – саме той простір, який зараз прийнято називати Центрально-Східною Европою.

Тож як із огляду на спільний історичний досвід нам бачиться майбутнє України? Про те, що альтернативи Европі нема, й говорити не слід – це розуміють майже всі. Тільки от шлях до цього майбутнього пройти самотужки зараз, коли вона мало не від усіх українців відгороджується шенґенським муром – як перепоною не лише конкретним людям, а й країні в цілому – надто важко. І без глибинного розуміння цивілізаційної потреби в цьому – майже неможливо. Не меркантильний інтерес повинен підштовхувати нас до ЕС, а щире бажання жити в спільному домі. І те, що саме поляки найпершими, багато в чому раніше за нас самих, інтуїтивно зрозуміли свою потребу в Україні й виступають її адвокатами на европейській арені, цілком закономірно. На нашу думку, так само закономірно було би бачити Україну й Польщу-членів ЕС у складі якогось ширшого політичного утворення. Його доцільно було б називати Річчю Посполитою – саме цей український історизм / саме це звичайне польське слово позначає наше щасливе спільне минуле. Так хочеться додати: «...і майбутнє»!

Зараз, у постбуржуазну / постпролетарську епоху вже відгриміли бої за утвердження сконструйованих за доби молодого капіталізму націй. Це значить, що відновити той майже ідилічний політичний устрій неможливо. Станова республіка з виборним номінальним головою держави – це форма, характерна для переходу саме цієї державної структури від феодального укладу до капіталістичного. Лише там, у нашій історії, їй місце. Ведемо мову про ідею співжиття в одній державі багатьох етносів, про взаємопроникнення культур, про все те добре, чого наші народники не помічали в Речі Посполитій, коли її ганили, чого відповідні польські культурники не бачили, її звеличуючи.

Кілька років тому в приватних розмовах автор цих рядків почав говорити про доцільність надання кримськотатарській мові статусу державної на всій території України, перенесення частини центральних владних органів до Бахчисараю й ліквідації формальної автономії Криму. Ці його погляди ґрунтувалися на підсвідомому бажанні зберегти множинність культур єдиної української політичної нації. Цього переконання, не змінюючи його навіть у деталях, він тримався до недавнього часу. Нещодавно в особистій бесіді його колега (Володимир Думанський) до слів про кримськотатарську мову як рівну за статусом із українською додав: «І польську також». Сперечатися не було про що – такі думки неодноразово виникали й у нас.

На початку студентських років автор почував себе переконаним евроскептиком. Із часом його недовіра до ідеї концепції Европи якось згасла, перерісши саме в ідею оновленої Речі Посполитої як повноправної складової спільної домівки. Звичайно, його бачення необхідних модифікацій державних устроїв України та Польщі інакше як утопічними не назвеш. Але – хіба вважали реалістом Єжи Ґедройця (автор ні в якому разі не порівнює себе з цим світилом), коли той усю свою енерґію кидав на подолання в співвітчизників комплексу «втраченої величі» й рецидивів імперіалізму. Тож хай називають ці ідеї нездійсненними, ми бачимо триєдину Річ Посполиту як основу Центрально-Східної Европи. Неодмінними її складовими, якщо хочете – серцем, душею, мозком – є країни-представники різних цивілізацій: римо-католицької (Польща), православно-греко-католицької (Україна) та ісламської (Крим). Кожна з них свого часу могла назватися найтолерантнішою, найвідкритішою з усіх частин своєї конфесійно-цивілізаційної групи. І Кримське Ханство з величезними у відсотковому співвідношенні з мусульманами колоніями українців, греків, італійців, вірмен і малими самобутніми народностями караїмів і кримчаків, і військова демократія українського козацтва, яка, як не крути, а була інкорпорована до офіційної еліти Речі Посполитої (хай вона й трохи відгонить бандитським духом), і польська корона, яка надавала можливість увійти до складу своєї верхівки маґнатам будь-якого етнічного походження чи віросповідання й не дозволила створення в своїй державі інквізиції – всі ці традиції мають рівне значення для представлених ними цивілізацій.

Тільки от реальність куди прозаїчніша. І замість подібних подорожей до Утопії вона вимагає простої праці. Праці, яка доведе нашу европейськість спочатку нам самим, а потім і чільникам ЕС. Кінець кінцем, від Европи нас відділяє так мало: лише 89 міліметрів ширини залізничної колії [2] ...

[1] Цей устрій постійно лають за його «неефективність», але це, на нашу думку, лише підвищує вартість шляхетської демократії в порівнянні з абсолютизмом европейських монархій та азійськими деспотіями – вона спиралася в першу чергу не на майнові інтереси, а на моральний авторитет, хоч і втратила його з часом.

[2] Таку ідею поклав у основу свого фільму «89 міліметрів до Европи» прекрасний польський режисер Марцель Лозинський. Важко утриматися від використання такого яскравого образу.