Петро Гірний

Тривожні передчуття

Украдена Україна

...Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять...
Тарас Шевченко «В казематі»

Нація... доступна для викрадення руками різних, часом цілком несподіваних піратів.
Бенедикт Андерсон

Українська номенклатура від самого початку згодилася, чи пішла на проголошення українського суверенітету, за умови ґарантій для неї, що вона не лише збереже своє панівне становище у суспільстві, але й отримає змогу розширити свої, насамперед економічні, можливості. Задля цього було сплановано та розпочалося втілення «проекта Украина». І годі надіятись, що він здійснюється в інтересі якнайширшого загалу. Головна його мета – вибудовування та утримання схем збагачення все тої ж номенклатури.

Підприємці в Україні не можуть існувати поза впливом державного бюрократичного апарату. Первинні капітали були або партійними грошима, які мав пильнувати «держатель партийного общака», або ж так званий підприємець просто був репрезентантом конкретного високопосадового номенклатурника. Таким чином відбувся перший етап поєднання влади та грошей.

Його можна засуджувати як несправедливий, як «неринковий» перехід до ринку та вільної конкуренції. Однак таке походження первинного капіталу на другому етапі почало репродукувати конвертацію «прихватизованих» грошей у владу – завдяки виборним «технологіям». І нарешті завершенням процесу став третій етап: конвертування влади у гроші – через безсоромний лобізм, нескінченне черпання замовлень, дотацій, пільг для «своїх» підприємств та галузей, який увінчався фактичною прихватизацією» самої держави. Це в самій основі розчавило яку б то не було конкуренційність української економіки. Годі дивуватися, що на наш ринок не допустили жодних неконтрольованих іноземних інвесторів, які могли б нагадати про цивілізовані форми конкуренції. Жодного вільного ринку немає. Над кожним більш-менш серйозним підприємництвом нависає так званий «дах» – від президентського до районного (який, зрештою, також є президентським, оскільки реально владу на всіх територіях здійснює корпус представників Президента – глав державних адміністрацій, голів податкових адміністрацій тощо).

Таким чином, бюрократія не лише приватизувала на свою користь первинні капітали, правила гри в економіці, але й саму державу, її бюджет, який зараз підживлює приватизовані нею (бюрократією) підприємства через владний ресурс – від розподілу державного бюджету до замовлення форми Податкового кодексу «під себе». Водночас, вона практично нічим не ризикує, оскільки застрахована існуванням самої держави, що є втіленням її «проекта Украина». Тому цей проект дедалі більше скидається на акціонерне товариство закритого типу з обмеженою відповідальністю.

Водночас, не можна говорити тільки про придушеність бізнесу владою. Насправді ми маємо справу із нерозривною єдністю. Владні гроші репродукують саму владу. Це забезпечує спадковість влади. Вона не може зараз якось радикально змінитися, ні у структурному сенсі, ні в особистісному. Для зміни потрібна певна політична воля чи сила. Натомість, власне незалежної від влади та владних грошей сили в Україні насправді немає.

Немає значних, справді побудованих на ідеологічних засадах партій. Невеличкі групки фахових політиків, називаючи себе політичними партіями, не тільки не мають жодного суспільного фундаменту, але й створені тільки під конкретні вибори самою ж бюрократією.

Оліґархат сьогодні абсолютно не здатний до якого б то не було перспективного мислення. Тим самим, масово павперизуючи своїх співгромадян, він робить неефективною усю спільноту. Широкі маси населення нічого, окрім особистих та суспільних невдач, із появою та розбудовою цієї спільноти не пов’язує. Доба незалежности перетворилася для них на добу стаґнації, ба навіть занепаду.

Тому я знову б наполягав на визначенні верхньої страти українського суспільства, яка сформувала це суспільство «під себе», саме як стаґнархії – верстви, яка не дає розвинутися в Україні ефективній, справді широкій спільноті.

Можливо, стаґнархії йдеться про протидію широкій консолідації. Така консолідація могла би загрожувати її домінації. Зрештою, стаґнархія в Україні має ту важливу рису, що вона значною мірою компрадорська. Практично всі дійсно великі капітали в Україні були побудовані на репрезентації російських сировинних потоків. А тому вона з засади не працює на створення в Україні жодної спільноти. Щоправда, до певного сепаратизму її штовхає страх перед власне російським капіталом, який, прийшовши в Україну та оволодівши нею, вже не потребуватиме посередницьких послуг.

Разом з тим, в Україні немає навіть спроб створення стратегії модерної економіки. Якщо де-не-де і впроваджуються новітні технології, то не як результат продуманого плану, а радше як випадковість.

Абсолютно не продумане місце Української держави у ґлобалізованому світі. Українська економіка не може бути самодостатньою та всеохопною, бо Україна не є економічною надпотугою. Вона радше повинна знайти своє унікальне місце, може, доволі вузький сектор чи спеціалізацію, своє know how. Якщо Фінляндія зорієнтувала свою економіку на технології мобільного зв’язку, Норвеґія – на видобуток нафти та газу у Північному морі, Франція ледь не монополізувала торгівлю предметами розкоші та туризм, і навіть США мають власні стратегічні пріоритетні сектори, як-от інформаційну мережу Інтернет, IBM тощо, то на що може розраховувати Україна – на застарілий та неефективний видобуток вугілля, виплавку сталі, чи, може, знищене сільське господарство?

Яким ресурсом світового значення володіє Україна? Вугіллям та залізною рудою? Чи висококваліфікованою робочою силою? Вугілля та руда були цікаві у позаминулому та минулому столітті, натомість справді кваліфікована робоча сила вже давно дискваліфікувалася на всюдисущих базарах. Звичайно, і вугілля, і сталі для помноження капіталів одного-двох придворних оліґархів достатньо. Але для держави та її перспективи – рішуче ні.

Можливо, це звучатиме дуже по-українськи та ретроґрадно, але, здається, чи не останнім ресурсом України є її чорноземи. Сьогодні ми вступаємо не лише у добу інформаційної революції, але, гадаю, й екологічної. Людство доходить до межі, за якою вичерпуються фізичні можливості планети. Попри іґнорування Кіотського протоколу США, працювати для збереження екосфери Землі на ґлобальному рівні необхідно. Проблема чистих продуктів завжди стоятиме перед людством. І тут Україна може знайти одну із своїх ніш. Якщо встигне перед иншими конкурентами. Однак, чи втримає вона свою землю?

З иншого боку, в Україні активно формується «транснаціональна всесвітня корпорація Росія» – коло пов’язаних із Росією та на неї зорієнтованих підприємців. Бо ж «корпорація ... зможе поставити на потік розробку сучасних підприємницьких схем і їх планомірне втілення щодо конкретних підсистем світової економіки».

Прив’язка ледь не всіх серйозних капіталів в Україні до Росії і є елементом цієї підприємницької схеми. Те, що кожен з них робився не лише на російській сировині чи з орієнтацією на Росію як ринок, але й значною мірою із порушеннями законодавства у перший «героїчний» етап присвоєння загальнодержавної власности, остаточно чинить залежними їхніх власників від тих, хто має про це інформацію. Нею, поза всяким сумнівом, передусім володіє Росія.

Однак, якщо Бог хоче когось покарати, він відбирає у нього розум. Останнім часом власне РФ робить кроки до того, аби розірвати цей зв’язок, закриваючи різного роду митними, демпінґовими та иншими обмеженнями свої ринки від українських підприємців, що призводить до усвідомлення їхньої окремішности – «креольськости» у термінології Андерсона чи «малоросийскости» по-нашому – українських стаґнархів. Разом з тим, якщо задатися запитанням, хто найбільше скористав з української незалежности (поза декларативними здобутками безкорисливих патріотів), то очевидно, що це стаґнархи та чимала обслуговуюча їх верства – від іміджмейкерів та «незалежних аналітиків» до постачальників. Таким чином, «проект Украина» їм необхідний, однак саме у такій формі, як він втілений сьогодні. Саме сьогоднішній стан України і є вивершенням «проекта Украина». Даремно сподіватися на те, що за існуючої апатії та рудиментарного паразитизму населення, дрібничковости, немасштабности перспективного мислення політиків, нераціональної жадібности стаґнархів щось мало б покращуватися. Все вже і так якнайкраще для тих, хто щось дійсно вирішує в Україні. І про жодну иншу перспективу вони не думають. Все має залишатися принципово так, як є, і на утримання такого стану кидаються всі можливі ресурси.

В передчутті чи на передодні четвертої холодної війни

Спостерігаючи за невпинним ростом напруженості у стосунках Російської Федерації та загально беручи, Заходу важко позбутися враження, що вже колись це було.

Владімір Владімірович Путін неначе навмисно лізе у пляшку з своїми випадами проти Заходу у цілому і США зокрема.

Під час свого першого пришестя на пост президента РФ йому вдалося досить швидко приручити, а потім і розколоти неконсолідований Европейський Союз. Знаючи Німеччину та її слабості, а також вичленивши інтереси Німеччини з загального пулу інтересів ЕС, йому вдалося вбити клина у і так доволі проблематичні звязки тієї ж Німеччини з її сусідами і новими членами ЕС Польщею, Литвою, Латвією, Естонією.

Проект побудови газопроводу через Балтійське море та працевлаштування канцлера Федеративної Республіки Німеччина у дочірній фірмі російського Газпрому ледь не призвело до крупного внутрішнього европейського скандалу. На це наклалися проблеми між Польщею та Німеччиною щодо питання німців, які були переселені з західних територій сучасної Польщі. Подібні проблеми щодо переселенців латентно висять і над Чеською Республікою.

Свого часу долив олії у вогонь ураженого польського честолюбства і президент Франції Ширак – відмовивши їй у праві мати аж занадто самостійну думку як молодому члену ЕС. До Росії Ширака горнуло відоме русофільство французької політичної еліти. А також давнє, ще з часів Де Голя, протистояння з США.

Був час, коли виглядало, що остаточно понад головами держав членів ЕС, понад НАТО і попри, якщо не проти США, вибудувався трикутник Росії, Німеччини та Франції. Що було першим значним здобутком молодого Путіна.

Наступний клин Путін пробував вбити у відносини між ЕС та США. Зрештою, важко заперечувати, що не завжди інтереси цих двох економічних гігантів співпадають. Однак це зовсім не означає, що у стосунках з третіми країнами, а саме такою є для них Росія, вони не координували своєї позиції останні півстоліття.

Як інструмент використовувалося різне позиціонування кількох европейських країн щодо Другої війни у Іраку, операції у Афганістані. За Шрьодера та Ширака протиріччя між цими головними европейськими гравцями та США максимально загострилися.

При цьому вигідно для Росії росла ціна на нафту та газ. Бюджет Росії, хоча і скромний за европейськими мірками, ріс, як на дріжджах. Путін ставав все впевненішим, а відповідно в його голосі почалися появлятися сталеві нотки.

Особливо роздратував його прихід до влади у Німеччині та Франції відповідно Меркель та Саркозі. Звичайно, їх обирали не з огляду на стосунки з Росією та США. Однак такий результат виборів, здається, повернув процес похолодання стосунків їх країн і ЕС взагалі з США у більш конструктивне русло. А відповідно, призупинив російську експансію всередину найвищого політичного істеблішменту ЕС.

Тоді почалося вкрай небезпечне загравання Росії з Китаєм (у якому, до речі, сучасна Росія грає роль молодшого брата) та, що особливо небезпечно – Іраном. Північнокорейська карта була задрібною для такої масштабної гри. Хоча теж використовувалась Путіним. Найжахливішим є те, що Путін дав змогу крутитися тисячам іранських центрифуг, виграти час, і можливо за якогось пів року ми матимемо нову наддержаву – Іран, який володітиме атомною бомбою. Хоча останнім часом навіть американці почали говорити про те, що військові атомні програми іранців неначе згорнуті. Однак, чи це правда, чи політична риторика?

Будь-які попередження США про неприпустимість загравання з Іраном тільки переконали сучасний російський режим у тому, що шлях вибрано правильно. З їхньої точки зору. Бо ж для них виглядає на те, що чим гірше, тим краще. Хоча Путін неначе не бачить того самого ісламського «подбрюшья», яке у перспективі може зайнятися і самою Росією.

США та НАТО відповіли подальшим розширенням НАТО, яке прикрило парасолькою безпеки практично весь Европейський континент за виключенням...

І тут ми можемо повернутися на рідні терени. Якщо ще три-чотири роки тому ми жили хоч і у невизначеній зоні з огляду на забезпечення її безпеки, то тепер ми справді ризикуємо стати полем протистояння чи бою.

Тим більше, що Росія 12 жовтня 2007 року остаточно вийшла з Договору про звичайні озброєння у Европі. Тепер ніхто не контролює чисельність та дислокацію її звичайних військових контингентів.

В часи Єльцина важко було собі уявити такого рівня втручання у внутрішні справи України, як це було під час Помаранчевої революції, чи останнім часом з боку Путіна. А тим більше такого рівня розгортання різного роду спецоперацій, які мають місце в Україні сьогодні. Ми не ризикуємо стати, ми вже стали полем бою. Причому за повної бездарності та сліпоти всіх учасників політичних битв в самій Україні – її політичних поводирів. Всі ці інспіровані ззовні розколи України, внесення хаосу у державу, паралізовування державного апарату – що це, як не поєднання нашої рідної глупоти та тупості з експортованою інспірацією?

Таким чином, бачимо, що ми вже опинились на обстрілюваній території між двома рядами шанців.

І знову ж – що робити? Скиглити про слов’янську єдність (поляки, чехи, словаки і навіть болгари при цьому не слов’яни)? Ввійти у далеко не віртуальний пакт Росії, Ірану, Китаю? «И пасть за это...», як це не раз було. Чи таки пробувати потрапити під парасолю евроатлантичної безпеки?

Чехо-Словаччина 1938 – Україна 2008

Спостерігаючи за розгортанням нового протистояння на міжнародній арені, а по суті – розгортанням нової Четвертої (поки що холодної) світової війни, нового протистояння між Росією та умовно кажучи Заходу (а по суті, США), не можу позбутися враження, що колись це було.

За останні кілька років ми мали змогу простежити за змінами відносин Росії під президентством Владіміра Путіна та Заходу. Не хочеться наводити притягнуті за вуха аналогії, однак все ж... Ще один політик, німецький політик, після поразки кайзерівської Німеччини так само, «повзуче» відновлював гідність нової Німеччини. Якщо спочатку з боку Путіна були спроби якось потрафити своїм візаві на Заході – певне сприяння антитерористичним операціям США, приятельські відносини (чи їх імітація) з другом Герхардом (Шрьодером), Шираком і навіть з Бушем. Очевидно, це була розвідка, вивчення ситуації.

Потім кілька спроб розколоти все той же Захід. Для того вбивався кіл між США з одного боку, та Німеччиною і Францією, з іншого. Благо, що друг Герхард та Ширак з огляду на традиційне русофільство німецьких та французьких політичних еліт цьому сприяли. А тут ще й все більша енергетична залежність всього ЕС-івського проекту від російських енергоносіїв.

Впевнившись у тому, що нафто-газову наживку ЕС-івці заковтнули, Путін перейшов до більш жорсткого сценарію. Енергоносії він використав як зброю. Спочатку проти безпомічних Грузії, України і навіть Білорусі. А рикошетом дав знати і ЕС-івцям, хто у Европі господар.

Потім вдарив по ЕС-івських новачках, які не мали таких сентиментів щодо Росії, оскільки спізнали, що таке побратимство з недемократичною Росією, на своїй шкірі. Інструментом стала побудова разом з Німецькими компаніями газогону в обхід країн Балтії та Польщі. Заодно вбивався кіл між все тими ж новачками та основними двигунами ЕС – Німеччиною та Францією. Дійшло до повного гротеску, коли до державної російської компанії влаштували на роботу безробітного німецького канцлера.

Апотеозом стала фактична підтримка Ірану у його намаганнях впритул підійти до створення своєї атомної бомби. І ніхто не сумнівається, що за такої підтримки та підтримки Китаю вони її рано чи пізно таки створять. Хоча може не сьогодні. І тоді геополітична карта світу докорінно зміниться. Якщо вже не змінилася.

І тільки тут европейці спохопилися. Заговорили про диверсифікацію енергопотоків, про загрозу евроатлантичній єдності. Те, що були обрані Ангела Меркель та Ніколя Саркозі, дещо виправило ситуацію. Однак на той момент Путін вже не потребував аж так запобігати перед Заходом. Він знову змінив тактику. Сьогодні ми спостерігаємо за тим, наскільки демонстративно він демонструє свою зневагу перед Заходом та його цінностями. Він просто в очі насміхається над ними. Очевидно, він зробив свій вибір. І для країни з назвою Росія, і для себе особисто.

Він вибрав радше компанію Ірану та Китаю (вдаючи, що не бачить, що для Китаю Росія – вже давно молодша сестриця) проти Евроатлантичного співтовариства з усіма його елементами – НАТО, ЕС і т. д.

І де опинилася Україна з її імітативною нейтральністю (гарантом якої очевидно є російський Чорноморський флот у Криму)? А між двох ліній окопів. І це зовсім не нейтральна територія, а нічийна територія. Що буде, коли нове глобальне протистояння перейде у більш гарячу фазу? Хто зважатиме на нашу смішну псевдонейтральність?

Однак при чому тут Чехо-Словацька республіка 1938 року? А при тому, що у такій самій ситуації свого часу опинилася і ця держава. Причому, навіть характеристики тогочасної Чехо-Словаччини дуже нагадують характеристики сучасної України.

Чехо-Словацька республіка 30-х років була економічно зарадною державою. Їй не бракувало військових частин, військової промисловості, яка була чи не найпотужнішою у Европі. Однак військо не мало належного морального духу, самої ідеї, за яку насправді було б варто віддати життя. Політики цієї республіки були наївні до смішного і нестійкі, нерішучі, ба, навіть деморалізовані. Країна була поліетнічною, бо окрім чехів та словаків були ще значні меншості українців, угорців, євреїв – і, що найголовніше, німців, які зовсім не чули себе меншиною. Однак країна була демократичною, а відповідно, і нерішучою. Її оточували агресивні режими реваншистської Німеччини, ображеної після Тріанонської угоди Угорщини, і навіть Польщі (згадаймо анексію 1938 року чеського Цєшина).

Україна 2007 р. теж економічно відносно зарадна держава, попри всі вибрики наших політиків. Вона успадкувала чималий осколок совєтського війська, яке доволі успішно модернізує з технічної та організаційної точок зору. Україна володіє все ще значною військовою індустрією. Однак моральний дух війська викликає багато запитань – чи буде це військо спроможне виступити на оборону держави, звідки б ворог не прийшов – зі сходу чи з заходу? Тим більше після популістських обіцянок теперішнього прем’єр-міністра Юлії Тимошенко. Україна поліетнічна держава і росіяни зовсім не відчувають себе меншиною, радше господарями. Однак, Україна – одна з найперспективніших демократій на постсовєтському просторі. І разом з тим демократія нерішуча. Її оточують далеко не найдоброзичливіші сусіди, як-от Росія Путіна. Не врегульовані до кінця стосунки навіть з Румунією. Вже не кажучи про плацдарм Придністров’я. В Україні відсутня національна ідея, яку сприйняв би як проект весь народ. В Україні тільки постає новітня українська політична нація. Та ще й ми поміж окопів.

Свого часу, коли Україна віддавала атомну зброю, їй нібито гарантували безпеку. Однак і Чехо-Словаччині Англія, Франція та СССР гарантували безпеку. Та, як тільки Гітлер поставив питання руба – Чехо-Словаччину просто зрадили. Щоправда, шматували її «с пристрастием» – спочатку анексовували «немецкоговорящие» регіони.

А що таке позиція ЕС щодо України після революції 2004 р., як не та сама зрада? Хто насправді тоді так активно закривав шлях чи хоча б перспективу для України, як не Шрьодер та Ширак?

А що ж Росія? Таке підігрування Путіну, звичайно, й привело до того газового шантажу, який він застосував щодо України взимку 2005-2006 рр. Чи не нагадує це шантаж, до якого вдався «при всем честном народе» Третій Райх щодо Чехо-Словаччини? Поступово газовий кран прикрутиться і взимку 2007 року – ціна вже піднята майже до світової.

Або технологія возз'єднання німецьких земель. І не тільки про Україну йдеться. Паралелі Республіка Білорусь – Австрійська республіка, Придністров’я – Рурська область більш ніж очевидні. Про аналогію Крим – Судети і писати боюся.

Ще більше аналогій з возз'єднанням чи поверненням «соотечественников». Згадаймо повернення німців з усіх усюд до Райху. Та їхню роль при нападах на Польщу. А тут ще й псевдовоєнізовані «русско-крымские казаки», які насправді відіграють щодо України ту саму роль, що свого часу і австрійські нацисти щодо Австрійської республіки.

Невеселі міркування. Останні події в Україні свідчать про те, що, може, ще не війна, але жорстке протистояння вже прийшло до нашого дому. Ми ще, можливо, і маємо трішки часу, щоб зробити свій вибір. Бо насправді все залежить тільки від нас і від нашої єдності та рішучості. Інакше ми остаточно станемо нічийною територією для чужих порахунків.