Петро Гірний

Україна напередодні кризи

Черговий перелом чи Перехід до Третьої Республіки?

Навесні 2007 року, в процесі боротьби за перший в історії України розпуск Верховної Ради весь політичний клас України був перейнятий дискусією щодо конституційності чи неконституційності Указу Президента України про розпуск Верховної Ради. Емоційність дебатів з цього питання неначе не давала можливості подивитися на глибинні причини цього кроку Президента.

Україна як суспільство, нація та держава розвиваються вже впродовж 15 років. Динаміка розвитку навіть як на сьогоднішній швидкий час – шалена.

Радикально змінюється природа та структура економіки. Відбулася не лише приватизація. Насправді ми спостерігаємо за її завершенням. Починається процес легалізації приватизованого та перехід від сірої економіки до економіки прозорої та більш цивілізованої. І ця тенденція є дуже обнадійливою.

На наших очах пролонгувала свою присутність у владі у незалежній Україні та зникла постсовєтська номенклатура. Першим і класичним її ставлеником був Леонід Кравчук. Він є класичною номенклатурою. Перше президентство Леоніда Кучми теж пройшло під знаком номенклатури, однак він вже не так партійний діяч, як червоний директор. Леонід Кучма став і останнім її ставлеником.

Тоді ж у середині 90-х народилася олігархія. Апогей її розквіту припав на останні роки правління Леоніда Кучми. Символічно, що зятем і певним чином спадкоємцем Кучми став, можливо, й не досить типовий, проте все ж олігарх Віктор Пінчук. Наприкінці 90-х номенклатура передала владу олігархії.

Але передача не була «чистою». Вона не вдалася Леоніду Кучмі особисто. Його персональний ставленик не став його наступником на посту Президента. Спроба прямої передачі влади репрезентантам «родинного» бізнесу не вдалася. Так як і спроба «першого пришестя» Віктора Януковича / Рената Ахметова. Однак пришестя у владу олігархії як явища відбулася по суті. Впливи цієї олігархічної групи, а також инших не те що збереглися – за правління Президента Віктора Ющенка, як це не парадоксально комусь видасться, вони зросли. Так само, як і впливи инших олігархів та олігархічних груп – Ігоря Коломойського, Олександра Тарути, Віталія Гайдука. Утримав свої позиції і Віктор Пінчук.

За президентства Віктора Ющенка певний час були спроби опертися на дрібний та середній бізнес. Однак не довго. І цьому завадили не так самі олігархи, як оточення Президента, яке почало все більше шукати опори у «своїх» олігархів чи шукати союзу з «чужими». Згадаймо славетні зустрічі Ющенка з цими самими олігархами. Таким чином саме Віктор Ющенко легітимізував та укріпив їхню роль у політичному житті країни. Хоча це й шокувало помаранчевих ідеалістів.

Народ, який насправді у певний момент став суб'єктом політики та історії, знову був відсунутий на вторинні ролі. Натомість олігархат, безвідносно до якого з політичних нуртів він відносився, зміцнів. Опорою влади став саме він, а не легітимізований у помаранчевій революції середній клас. Його знову почали заганяти у глухий кут.

Це й стало головною помилкою Віктора Ющенка, якщо припустити, що він насправді хотів змінити структурування суспільства та його більш справедливу репрезентацію у владі, а не просто замінити «поганих, бо не наших» олігархів на «добрих, бо моїх». Тим самим він розв'язав руки олігархам саме «не нашим». І водночас позбавив сам себе масової підтримки того електорату, який і привів його до влади. Тому Ющенку сьогодні так важко до нього апелювати. Два роки його по суті одноосібного президентства з повноваженнями Кучми не утвердили його ж електорат у його намірах дійсно зробити середній клас опорою суспільства, а відповідно – нації та держави.

Таким чином, повернення донецьких олігархів до влади було підготовлене самим Віктором Ющенком. І він це чудово розуміє, постійно пробуючи нав'язати з ними співпрацю. Навіть після того, як народ вкотре вибрав не Партію регіонів – він вперто оперує категоріями постсовєтського олігархізованого мислення. Він відчуває, що насправді, попри певні стилістичні відмінності, як-от відношення до національного (в сенсі етнографічного), певних зовнішньоекономічних преференцій чи, точніше, залежностей, певних особистих антипатій або ж образ, він все ж від цих одіозних олігархів не такий і далекий. Тому його постійно й тягне до співпраці з більш цивілізованими представниками все того ж олігархату, як-от Сергієм Тарутою чи Віталієм Гайдуком. Зауважмо – цивілізованими, бо лояльними до Ющенка, хоча «донецькими». А останнім часом співпраця явно поширилася і на Рената Ахметова...

По суті, так само позиціонується і третя вагома політична сила – БЮТ, яку умовно можна визначити як «дніпропетровську». Попри всю солідаристську риторику, яка дуже імпонує такій цілісній особистості, як Юлія Тимошенко, у реальних справах вона радше покладається на все той же олігархат.

Безглуздий виборчий закон, проти якого протестували чи не всі «позапартійні» тверезі голови, довершив повернення і утвердження всіх олігархій у владних органах у строгій відповідності із внесеними ними грошовими вкладами. Закриті списки були неначе створені спеціально для олігархів, їхніх водіїв, коханок та родини. Казус громадянина Кабо-Верде Володимира Зубика, якого, як виявилося, обрали львів'яни під знаменами БЮТу, був запрограмований саме цими закритими списками. Для красоти картини бракує тільки одного кроку – народним депутатом України має стати броньований Мерседес Ахметова чи Коломойського. Може, тоді постане Третій Рим на Печерських пагорбах?

Отож, що ми маємо на сьогодні в Україні? Реально ми маємо конкуренцію олігархій. І це вже не зле. Бо ми не маємо олігархічної монополії, яку так хотів збудувати в Україні пізній Кучма. Отож три головні політичні нурти, які представлені у владі Президентом Віктором Ющенком, прем'єр-міністром Віктором Якуковичем та головою опозиції Юлією Тимошенко, якщо сильно спростити, репрезентують різні олігархічні групи. В основному «донецькі» (Янукович і частково Ющенко) та «дніпропетровські» (Тимошенко). З огляду на це і вся боротьба відбувається насправді між Донецьком та Дніпропетровськом, а не між Львовом та Донецьком. Ще раз наголошую – це спрощення у підході до ситуації я застосовую для того, щоб прозріли ті, хто цієї банальності не бачить чи не хоче бачити.

Для цього протистояння застосовуються ресурси, які не входять у перелік економічних категорій. Боротьба за економічні інтереси розгортається у сфері політики, на Печерських пагорбах, а також в головах людей.

Ця війна гвельфів та гіббелінів по-українськи триває вже чотири роки. Ще ніхто не переміг. У цьому трикутнику нелюбові «ВА contra ВФ contra ЮВ» маємо певний паритет сил. Що добре. І безсумнівно, розвиває інститути демократичної влади, бо за умов приблизної рівності сил вони їм потрібні як політичні інструменти. Тому вони постійно до них і апелюють. Таким чином Конституційний суд, виявляється, є не просто якоюсь непотрібною імітацією псевдодемократичності нашого державного устрою. Його, о диво, змушують працювати! Причому хто – ті, хто неначебто найменше мав би мати у цьому інтерес. «Не наші нехороші» олігархи! Те саме стосується і Верховної Ради, яка, як виявляється на 15 році незалежності, голосує чужими мандатами. Та й армія, міліція і служба безпеки змушені позиціонуватися, як у насправді демократичному суспільстві. Активно вивчаються та застосовуються права та функції Ради національної безпеки та оборони. По артеріях всіх цих інституцій почала активно циркулювати переповнена адреналіном кров. На щастя, не справжня. Однак це дуже потужний імпульс для їхнього подальшого розвитку.

Звичайно, ми не повинні забувати, що Україна бореться сама з собою не у космічному просторі. Опинившись на розломі цивілізацій, пограниччі сфер впливу ЕС, РФ та США, ми неминуче стаємо об'єктами їхньої маніпуляції. Причому їхні впливи змінюються поперемінно. Дуже часто це залежить від внутрішніх проблем цих головних світових геополітичних гравців. Скажімо, невдачі в Іраку зв'язали руки США, а наступні вибори президента можуть зв'язати руки Росії. ЕС взагалі з огляду на свої проблеми стане повним аутистом. Хоча йому вже давно не до нас.

Які ж результати «війни олігархів» останніх чотирьох років?

Висновок перший: Ніяка олігархічна група в Україні не може перемогти остаточно.

Практично нічим не обмежене дворічне правління Віктора Ющенка призвело до того, що на початок 2006 р. він втратив контроль над значною частиною території південно-східної України. Там він неодмінно стикався з відкритим чи прихованим саботажем.

Півтора року правління прем'єр-міністра Віктора Януковича призвів до втрати контролю над не меншими територіями на заході.

Не відомо, що вдасться Юлії Тимошенко. Принаймні, її завдання – все ж опанувати всією країною. Але чи про це вона думає, чи про наступні президентські вибори? Принаймні подолати два инші олігархічні угрупування їй не під силу. Завдання простіше – вистояти.

Чи це добре для України? Думаю, що так і ні. Саме тому всі сторони протиборства змушені шукати третейського суддю в демократичних інституціях. Що дає їм певний шанс.

Але є й певні небезпеки. Політичне інтриганство призвело до того, що в Україні почали поставати два замкнуті суспільства, які між собою майже не кореспондують. Всі телевізійні дискусії мають тільки один результат – вони нічого не змінюють. Люди залишаються при тих самих переконаннях.

Мало того, суспільство розкололося не по суспільній вертикалі – народ проти олігархів – а за територіальними ознаками. Схід проти Заходу. Це небезпечно, бо створює реальні підстави для політичного оформлення поки що ментального розколу країни.

Я вже наголошував, що фронт реального протистояння проходить реально десь між Донецьком і Дніпропетровськом. Ахметовим і Коломойським. Однак у голови громадян свідомо закладається конфлікт зовсім инший. Тому що це вигідно головним ляльководам. І тоді розкол між помаранчевою та синьою Україною пролягає десь між Полтавою та Харковом, Черкасами та Дніпропетровськом.

Висновок другий: Паритет олігархічних груп може дати ще один шанс середньому класу зайняти своє місце не лише в економіці України, але й в українській політиці.

Всі захопилися апеляціями до олігархів – від Ющенка до Тимошенко. Однак ніхто не працює з головним політичним ресурсом суспільства – середнім класом. Одразу скочуються до загравання з якимось «своїм» з їх числа. Або просто до вульгарного обслуговування останніх.

Висновок третій: Народ України, хоч і з перемінним успіхом, однак все більше стає саме суб'єктом політичного процесу.

Якщо наприкінці 80-х – на початку 90-х відчуття, що ми щось можемо змінити, що ми вільні, з'явилося спочатку тільки на Заході України та почасти у Києві, то Помаранчева революція 2004 остаточно розбудила Центр України. Попри все моє неприйняття форм організованого Партією регіонів протесту 2007 р., я маю тиху надію, що і воно, можливо, чисто випадково, когось та пробудить. Хоча я, напевно, буду його опонентом. Колон приречених петеушників, які неприкаяно бродять Києвом сьогодні, це не стосується. Ще вищою школою для українського народу стали і вибори 2006 року, розпуск Верховної Ради та вибори 2007 року.

Висновок четвертий: В Україні активно розвиваються демократичні інститути влади.

Постійні апеляції до них – тому підтвердженням. Очевидно, що ця конституційна криза призведе до їх вдосконалення. Можливо, не одразу. Однак вже всім стали очевидними значення, роль та недосконалість цих інститутів влади.

Висновок п'ятий: В Україні мусить активно розвинутися і розвивається конституційний та законотворчий процеси.

Бурхливий розвиток суспільних відносин, суспільні катаклізми, що з цим пов'язані, вичерпали ресурс дещо модифікованої Конституції України 1996 р. Ми вже бачили, як Леонід Кучма змінював Конституцію під потреби історичного моменту. Зміною Конституції 1996 р. він знищив рудименти номенклатурного правління в постсовєтській Україні і заклав конституційні основи монополістичної олігархічної епохи в розвитку України. Це не називалося заснуванням нової Республіки, однак по суті було ним.

Очевидно, що сьогодні ми підходимо до потреби адаптувати Основний Закон до нових реалій. Наш олігархат сьогодні реально деверсифікований. Він потребує конституційних гарантій своєї безпеки, щоб не боротися буквально проти всіх. Гарантії потрібні всім – і синім, і помаранчевим, і білим з великим серцем. Отож потрібна нова Конституція, а отже ми реально переходимо до вже третьої Республіки. Однак у ньому ефективним може бути тільки помаранчево-синій уряд. З відповідною участю БЮТу.

Якщо ж ні – то неминуче реальний розкол країни. Однак ніхто з олігархів, на моє переконання, у цьому не зацікавлений.

Потрібен національний компроміс

Спостерігаючи за запеклими політичними дискусіями щодо розпуску Верховної Ради, весь час не покидає дивне відчуття, що якраз про головне всі ці запеклі дискутанти не говорять. За всією цією тріскотнею проглядається певна «фігура умовчування». Всі вони бояться проговоритися і вибовкати найголовніше.

Що ж є найголовнішим? А те, що в країні ми маємо системну політичну кризу. І стосується вона всіх без винятку гілок влади. Так чи инакше кожна з них внесла у спільну справу доведення Української Держави до такого стану свою посильну лепту. Очевидно, вичерпується ресурс цієї Української республіки, цієї обрізаної Конституції та цих збанкрутілих політичних еліт.

Як не сумно, маємо констатувати, що криза еліт стосується всіх без винятку. Дворічне одноосібне правління помаранчевої влади виявилося таким самим невдалим, як і півторарічне одноосібне правління синьої влади. Вони призвели до остаточного закріплення як у свідомості людей, так і реально, розколу країни за територіальним принципом на дві майже не кореспондуючі між собою території. Території, які мають свої системи цінностей, свої ідеали і зовсім по-різному бачать своє майбутнє.

Однак тоді постає питання – а що ж ми будуємо? Спочатку одні імітували будівництво европейської України. А реально тягнули її в різні боки чи й просто байдикували. Потім инші, надувши щоки, імітували глибоку інтеграцію з Росією та покращення нашого життя вже вчора.

Одні благодушествовали та трішки дерибанили, инші просто дерибанили. Головне було – дорватися до штурвала корабля. А для цього всі засоби вважалися добрими. Розсварити країну – будь ласка. Для цього ми випишемо політтехнологів з Москви. Або з Нью-Йорка.

І таки розсварили. Результати Партії регіонів на виборах 2006 р. – не тупе фальшування виборів. Можемо говорити, що це результат маніпуляції свідомістю. Однак щонайменше третина країни погодилася з тим, що вона саме так думає. Так само, як зовсім по-иншому думає инша третина.

В результаті і одні, і инші втратили контроль над «не своєю» половиною країни. Країна на радість воріженьків поділилася на «своїх» та «чужих». Ба більше – жодних емоцій у втомленого постійним багаторічним протистоянням це не викликає. Ми підходимо до межі, коли емоційний чи ціннісний розкол країни оформиться як політичний факт. І все на догоду безверхим політичним елітам, які захекано тлумачили впродовж всього 2007 року конституційність чи неконституційність Указів Президента.

Але ж Україну почало носити бурхливими водами сучасного світу «як вітер подує» не після Указу про розпуск Верховної Ради. Та й не перше це подання до оспалого Конституційного суду. Може, розглянемо всі подання по порядку – і про конституційність торгівлі депутатськими мандатами, і про конституційність Закону про Кабінет міністрів, і т. д. Про те, що нас «понесло», стало відомо не після цього Указу, а набагато раніше. Аж ось нас викинуло на рифи теперішньої якнайгострішої політичної кризи і всі ми раптом згадали слово «конституційність». А де ж ви були до того? Розраховували на повну безпорадність Президента Ющенка? До відомого провокаційного спільного голосування БЮТу та ПР щодо розмежування повноважень Президента та Уряду на початку 2007 року психологічний прорахунок був точним. Ющенко таки дійсно давав підстави вважати, що інститут Президентства в країні перебуває у глибокій кризі.

Однак у такій самій кризі легітимності перебувала і перебуває й Верховна Рада, яка неначе зависла у цій конституційній невизначеності.

Не менше закидів можна зробити і Уряду, який за Януковича теж формувався методами, які є далекі від поняття легітимності. Про окреслення повноважень цього Уряду вже всім і говорити обридло. Инакше як узурпацією цього не назвеш. Однак і новий уряд Тимошенко висить на волосині в один голос і між иншим оперує повноваженнями узурпованими ще Януковичем. Чи може Тимошенко відмовиться від цих повноважень на користь Ющенка?

Отож доправилися. Як то кажуть – «доборолась Україна до самого краю».

Поки що на арені, чи рингу все ті ж полум'яні лідери числом три чи чотири, а також «подтанцовка», яка озвучує ситуативні крочки цих політичних гравців.

Однак є люди, яких не видно. Я не про народ. Я про серйозний бізнес, який мав би розуміти, що подальше продовження трирічного протистояння призведе до девальвації їхніх статків. «Маленька, проте безуспішна війна» навіть не в Україні, а на Хрещатику здатна зменшити капіталізацію їх майна в рази, про що вже не раз говорилося. Тож чи зацікавлені вони у продовженні цього протистояння? Не думаю. Тому й пішла Партія регіонів на вибори, навіть розуміючи, що навряд чи переможе.

Однак наш український віз і далі на одному і тому ж місці. І після виборів 2007 р. сині не опанували Заходом, а помаранчеві знову стоять перед завданням опанувати Сходом. Принаймні Юля Тимошенко налаштована рішуче. Та чи вдасться їй опанувати цим Сходом настільки, наскільки це б їй хотілося. Ми вже наступали на ці граблі.

Хто винен, як завжди ясно. У даному випадку – всі. Що ж робити? Ось тут вже появляються проблеми. Мені дуже не хочеться знову повторювати явну банальність – домовлятися. Однак я не хочу бачити чергового ритуального підписування якогось незрозумілого універсалу. Це «кидалово» (вживаю адекватний для частини підписантів сленг) не має пройти. Хоча Президент дуже любить, коли з ним так поступають. Така його психологічна конституція.

Ми неминуче перезавантажили Верховну Раду через консультацію з народом, яка називається виборами. Можливо, це повернуло їй легітимність. Ми очистили парламентські конюшні від політичних банкрутів і зрадників. З якогось моменту з них вже не було ніякої користі навіть тим, хто їх перекуповував, вони тільки заважали. Залишилися супротивники чи опоненти. І це нормально. Опонент – це достойно.

Сформовано новий уряд. Але це не уряд національної єдності – регіонали затялися не менше від помаранчевих та білих з великим серцем. Чи буде він функціональним за умови повного бойкоту з боку синіх? І за умови невизначеності самого Президента. Бо домовлятися навіть у Верховній Раді все ж потрібно, може, не з принципових політичних питань, але питань поточних.

Наступною пекучою проблемою є все-таки перезаснування країни на нових засадах, тобто створення та прийняття нової Конституції. Вона могла б не тільки запобігти таким кризам, як сьогоднішня, але й окреслити, що ж ми насправді будуємо під назвою держава Україна.

Очевидно, що таке рішення потрібне народові. Хоча він з того матиме тільки один зиск – хоч якусь стабільність.

Однак для цього політичні еліти, які б вони не були – инших не маємо, повинні піднятися до висоти політичного рішення. Вийти з сьогоднішнього клінчу можна тільки у політичному порядку. Потрібен реальний компроміс. Можливо, не так звана «широка коаліція», яка розуміється тільки як інструмент. І у мене чомусь глибоке відчуття того, що ми до нього йдемо.

Кінець епохи монополій

Даючи таку назву цьому розділу, я дещо задумався – а чи варто вживати аж таке помпезне визначення для того, що тривало один чи два роки. Йдеться як про «помаранчевий період» розвитку нашої держави 2004-2006 рр., так і про «синю реконкісту» Партії регіонів України 2006-2007 рр. та новий період, який можна назвати «біло-помаранчевим» – після обрання Юлії Тимошенко главою Уряду. Після впевненого результату, який ПРУ отримала правдами і неправдами на виборах 2006 р., переконливого виграшу у позиційній війні з створення більшості у Верховній Раді впродовж півтора року вона спробувала безроздільно правити країною. Ключовим словом тут є слово «безроздільно». Дітвацькі претензії попутників комуністів та перекинчиків соціалістів до уваги не берються – їх голосочки «тоньше комариного писка». Безроздільність, на мою думку, і стала причиною того, що цей період в історії новітньої України закінчився доволі безславно. Закінчився так само безславно, як і період такого самого безроздільного правління переможців у помаранчевій революції 2004 р. Бо причина поразки помаранчевих та сама, що і синіх – спроба монополізувати всю владу у країні.

На що опираються ті, хто організовував ці дві владні монополії? З ідеологічної точки зору і ті, і инші наполягають на тому, що тільки вони знають реальний шлях до процвітання. Не буду іронізувати, що першою чергою вони знають шлях до свого особистого процвітання, бо ж йдеться і про два найбільші бізнесово-політичні угрупування. Дехто наполягає на терміні – олігархічно-політичні угрупування. Однак облишмо іронію – кожне з цих бізнесово-політичних угрупувань пропонувало свій шлях облаштування України. Отож у суспільстві є щонайменше дві реальні позиції. Є два, а враховуючи особливу позицію БЮТу – три потужні елітні угрупування. Створити инше за даних умов, здається, неможливо. Боюсь, що з часом їх знову стане два – БЮТ поглине БНУНС і його бізнесову еліту.

Однак головною проблемою є те, що сприйняття чи несприйняття цих двох моделей розвитку України поділило українське суспільство не по суспільній вертикалі. Скажімо, низи дотримувались би більш соціалізованих програм, а верхи більш ліберальних моделей. Чи по-простому – соціалістичних та капіталістичних. В Україні поділилося не суспільство, бо воно завжди ділиться по суспільній вертикалі. В Україні завдяки виборам 2004-2007 рр. йде процес створення двох суспільств, які між собою практично майже не комунікують. І це з тактичних міркувань – бо йдеться про електоральний ресурс, вигідно обом бізнесово-політичним угрупуванням, бо для них обидві частини народу України є перш за все і тільки електоральним ресурсом. А його слід берегти від зовнішніх впливів, доктринізувати та постійно тримати у мобілізаційній готовності. Тому насправді всяке «порозуміння», про яке вони постійно торочать, для них можливе тільки у формі перетягування чи підминання під себе. Практики погодження інтересів за ці роки не спостерігалося, попри численні вербалізації намірів щодо цього.

Як результат, на початок 2006 р. «помаранчева» влада не те що не знайшла порозуміння з елітами традиційно «синіх» регіонів. Події літа 2006 у Криму (у Феодосії) показали, що центральний «помаранчевий» уряд практично втратив адміністративний контроль над частиною території. Очевидно, що електоральний результат Партії регіонів України у Донбасі, попри явно домінуючі симпатії до неї у цьому регіоні, теж є результатом втрати адміністративного контролю над цією частиною держави «помаранчевою» владою. А ще точніше – вона так цими територіями і не опанувала.

Сьогодні той самий результат отримали і «сині». Їхні впливи на значній території держави, якщо не сказати – на більшій території держави, мінімалізовані попри всю помпу, яку вони демонструють. Це чудово було видно весною 2007 року у Києві, яким сиротливо бродили привезені з їхніх малих батьківщин колони прихильників ПРУ. Київська земля під їхніми ногами не горіла, але й не гріла. Вони були тут просто чужими. І це розуміли і вони, і всі инші. Ось така от українська єдність.

Таким чином, два періоди монополії на владу – «помаранчевий» та «синій» – кристалізували розкол країни. Ми бачимо, що заміна одного з цих угрупувань на инше нічого не змінила – розкол зберігався і ставав все більш очевидним. Ось і вибори 2007 року дали майже той самий результат. Насправді, за великим рахунком, ніхто не переміг. Різниця занадто мала.

Що є цьому причиною. Щонайперше вкрай низька політична культура обох сторін. Їх крайній егоїзм. Насправді про долю народу, а відтак держави, як однієї з форм його самореалізації ніхто не думає. Фахові «приватизатори» з обох сторін прагнуть монопольно, рейдерським способом приватизувати ще й державу. Всі їхні статки започатковувалися саме через первинну приватизацію чого-небудь. Починалося з заводів, потім приватизовувалися регіони, а тепер дійшла справа до всієї країни. Инакше вони не можуть і не вміють. Ті, хто пройшов криваве місиво приватизаційного «клондайку» десь у Донбасі чи Закарпатті 90-х років, розуміє тільки одне правило – «або я, або мене». Иншого не дано. А для цього всі засоби годяться. Тому до того часу, поки країною правитимуть саме ці герої 90-х, а иншої перспективи я особисто поки що не бачу, ми приречені саме на такі підходи до питань національної безпеки, національної ідентичності, національних інтересів, европейської та евроатлантичної інтеграції і т. д. Продовжувати цей безглуздий для цих гравців нашого політичного спектру список можна до безкінечності. Причому безглуздим він є не тільки для «синіх», але й для значної частини «помаранчевих», особливо для «помаранчевих» бізнесменів та пустодзвонів, яких серед них виявилося чимало.

Картина виходить похмура, кажуть песимісти, проте майже безнадійна, стверджую я, як оптиміст.

Що ж робити? Нарешті цією проблемою перейнялися й самі учасники політичного процесу. Причому обидві сторони. Як «помаранчеві», так і «сині» бізнесові та політичні еліти. Не вийшло в обох. Створивши передумови для не лише політичного, але й адміністративно-територіального розколу країни, обидва олігархічно-політичні угрупування опинилися коло розбитого корита. Бо ж їм не потрібен шматок держави. Донецьким баронам не потрібна самостійна «Донецко-Криворожская республика» з статусом «Придністровської Молдавської республіки». Так само, як їм не потрібна і «інтеграція» з Російською Федерацією у статусі «незалежної» Абхазії чи Південної Осетії. Гадаю, що і сьогоднішній статус Білгородської області у складі «матушки России» їм теж вже не по росту. Їм потрібна вся Україна. Незалежна Україна. Особливо її бюджет. Однак не виходить. Як і «помаранчеві», «сині» вичерпали простір своєї можливої експансії. Вони ще не наштовхнулися на жорсткий опір. Захід країни, після девальвації «помаранчевого» проводу (а не ідеї), ще акумулює своє невдоволення. Однак реально, навіть у центрі, країни «сині» так нічого і не здобули. Вони тут чужі.

Сьогодні ми проходимо процес перезавантаження Уряду. Формально він цілком правильно є «біло-помаранчевим». Але ж невже ми так і не зрозуміли, що ресурс монопольного правління державою вичерпано? Тому потрібно шукати нових моделей. Очевидно, що консенсусних. Тобто потрібно домовлятися. Це за умови, що ми хочемо жити в Україні, яка матиме ті самі, кордони, що й сьогодні. Однак домовлятися не так, як це впродовж років демонструвала «чудова пара» Ющенко та Янукович. Такі домовленості нічого не варті. Ющенко нагадує небезвідомого Манілова з «Мертвих душ» Гоголя, а Янукович – Губернатора з однойменного твору. Потрібні реальні домовленості.

Проблема залишається, попри нездатність поводирів. Якщо ж не домовимося, то знову ж можливі два шляхи – федерація, як би цього хто не боявся (з можливим наступним розпадом чи ні), чи розпад (з усім, що з цього витікає). Не думаю, що ми це зробимо так цивілізовано, як чехи і словаки. Нарешті наші громадяни з різних регіонів втратили безглузді сентименти одні щодо одних. Любові вже, здається, давно немає. Як і «братолюбія» між мешканцями наших таких різних регіонів. Та й цього «братолюбія» сьогодні вже ніхто і не очікує. Однак ми повинні тверезо та чітко домовитися, чи ми хочемо жити у державі з назвою Україна, а, якщо так, то як ми житимемо у державі з назвою Україна.

З огляду на парламентську кризу весни 2007 р. всі раптом згадали тезу Сергія Дацюка про перезаснування держави. Не всі вдумуються у розгорнутий зміст тези. Однак раптом всі зрозуміли, що держава насправді потребує перезаснуванння. Перезаснування на якихось инших засадах. Бо ми вже бачимо, що верхи (ні «помаранчеві», ні «сині») не можуть, а низи... чим далі тим більше відчужуються від держави (такої держави). На сьогодні такий стан починає загрожувати самому її існуванню.

Як можна перезаснувати державу? Очевидно, що з формальної точки зору через укладення нового суспільного договору, тобто створення нової Конституції. Останніми роками про це тільки говориться, однак прийшов час діяти, бо «далі так жити вже неможливо». В цьому ми сьогодні переконуємося з огляду на тотальну кризу влади в Україні. І ніхто не сховається у свою нірку. Соціальні та політичні катаклізми, які провокує сьогоднішня конституційна невизначеність, виколупають кожного з його індивідуальної мушлі чи маленького бізнесу.

При перезаснуванні держави не потрібно мати ілюзій, що нічого не зміниться, і ніхто не постраждає. Це процес не лише складний, але й болючий. Переформатується не лише структура влади, взаємовідносини між гілками влади, але й структура держави. Далі цю тезу не розвиватиму.

Вкотре мушу повторити банальну істину, що ми повинні запустити механізм балансування між різними гілками влади. Зрештою, якоюсь мірою навіть в жорстких умовах сьогоднішньої кризи він все ж запускається. Кожна з гілок влади усвідомлює своє місце у системі влади в цілому.

Від монополій на владу ми повинні переходити до усвідомлення потреби у погодженні інтересів та балансуванні впливів політичних сил. Як не парадоксально, в умовах цієї кризи ми все ж наближаємося до цього усвідомлення.

Яким чином ми це можемо зробити? Перший крок вже зроблено – ми повернули легітимність такого істотного органу влади, як Верховна Рада. Вона втратила її, коли почалися перебігання депутатів з фракції у фракцію. Ми знову проконсультуватися з народом, кого він хоче бачити у парламенті. Тобто просто провели відносно вільні і демократичні позачергові вибори. Це надзвичайно важливо. При цьому було б бажано запобігти переформатуванню парламентських фракцій в майбутньому. Причому важливо, що вибори було проведено за мовчазної згоди Партії регіонів. Добре, що ми позбавилися від «політичних гієн», які вже реально нікого не представляючи, паразитують на зіткненні двох-трьох найбільших політичних нуртів у нашій державі.

Маємо новий Уряд. І тут була можливість нарешті відійти від монопольної моделі організації «синьої» чи «помаранчевої» влади. Не вийшло. При цьому не потрібно було і «братського» єднання. Здається, що тактичні міркування не дали змоги прийти до усвідомленого погодження інтересів двох (а тепер трьох) олігархічно-політичних угрупувань. Хоч всі усвідомлюють, що монополії на владу себе не виправдали. Вона вже починає шкодити не те що державі – а й реальному великому бізнесу. Про народ тут поки що не йтиметься. Однак при такому збалансовуванні інтересів і народ може дещо здобути. Принаймні стабільність. Але нам, здається, до неї ще далеко. Мусимо пройти ще одне коло конфліктів.

А це дуже зле з огляду на те, що ми повинні зробити наступний крок – створити нову Конституцію. Вона повинна відобразити нову українську реальність. За роки існування старої Конституції українське суспільство бурхливо розвивалося. В Україні, з болем та труднощами, на наших очах постає нова політична культура. Вона робить Україну инакшою, ніж її постсовєтські сусіди. Скажімо, колись близькі до нас Бєларусь та Росія цього шляху не пройшли. Вони пішли иншим шляхом і на сьогодні це насправді инакші країни з иншою політичною історією та політичною культурою. Однак попри перверзії найновішої української історії, здаєтьс,я ми рухаємося все ж у правильному напрямку.

Мистецтво домовлятися

Безсумнівно, однією з головних проблем сьогоднішнього українського суспільства є його розкол. Причому, як з року в рік показують вибори, він, здається, не зменшується, а збільшується. Суспільне протистояння набирає щораз чіткіших та організованіших форм. Ми бачили, як на наших очах після Помаранчевої революції 2004 року в Україні сформувалася бінарна політична система. Ментальні різниці та різниця у політичних преференціях формалізувалася у вигляді двох політичних блоків. На сьогоднішній день ми бачимо титанічні зусилля з обох сторін політичного спектру ще більше її кристалізувати. Два політичні блоки мають всі шанси перетворитися у дві політичні партії. А для цього потрібно максимально загострювати протистояння, щоб не могли мати місця жодні напівтони – жодні проміжні політичні проекти та політичні партії. Два головні політичні гравці – БЮТ та Партія регіонів (БНУНС попри все у стагнації і радше за все буде поглинутий БЮТом) – практично прагнуть або поглинути, або витіснити з парламентського контексту, або знищити всіх політичних карликів, якими б гіпертрофованими амбіції останніх не були. З більшою частиною політичних партій, які так чи инакше існували ще з 90-х років, розправилися ще 2004 року. Вибори до Верховної Ради 2006 року прискорили цей процес. На сьогодні ми спостерігаємо процес маргіналізації останнього істотного політичного суб'єкта – БНУНСу. Ініціаторами та рушіями його маргіналізації, що б хто не говорив, на сьогодні є радше БЮТ, ніж Партія регіонів. У цьому питанні, попри ситуативні порозуміння та союзи, які підписують БЮТ та БНУНС, реальними союзниками є саме БНУНС (у розумінні Президента) та ПР. Так би мовити – таємні коханці.

І все було б не таким печальним, якби різниця поглядів у нашій країні йшла по суспільній вертикалі. Скажімо, ми мали б приблизно однаковий по всій країні процентаж людей, які були б прихильниками більш соціалізованої моделі розвитку суспільства, яку міг би представляти БЮТ, і так само по всій країні, і у Донецьку, і у Львові, приблизно однаковий процентаж прихильників більш ліберальної моделі розвитку суспільства представленої олігархічною Партією регіонів. Тобто, наше суспільство було б більш гомогенним.

Однак, на жаль, наш розкол набрав географічних обрисів. Всім відомий розподіл виборчих преференцій по території України. Однак це не тільки виборчі преференції, але боюсь, що ми спостерігаємо народження двох суспільств. Зі своїми цінностями та стандартами. Зі своєю міфологією. Для одних герой розвідник Ніколай Кузнєцов, а для инших – командувач УПА генерал Роман Шухевич. А як відомо держава – це перш за все символи. В нас вони різні. Тому зроблено перший крок до побудови двох держав з однаковою назвою – Україна. А точніше – «держави Україна» та «государства Украина». І все б нічого, якби була широка суспільна дискусія щодо того, що ж ми хочемо побудувати. І куди ми котимося. Однак ми цього один одному не кажемо. Багато що упускається, приховується.

Суспільній дискусії заважають два фактори – дві половини нашого суспільства живуть у зовсім різних інформаційних просторах. Підозрюю, що багато жителів Криму чудово обізнані з усіма обставинами політичного життя Сахаліна та Владивостока. В той час як вони навіть не підозрюють, що робиться в Івано-Франківську. Бо ж дивляться виключно російське телебачення. З иншого боку, львів'яни навряд чи до кінця розуміють складність кримської ситуації – про політичних спекулянтів, які на ній жирують, не говоритиму – з одного боку, просто брак інформації, а з иншого – з огляду на те, як репрезентують Крим все ті ж політичні спекулянти, і бажання що-небудь чути про Крим немає. Ми не лише закриті одні до одних. Немає й самого бажання щось більше дізнатися. А отже, вступити в діалог. Тому шансів домовитися, укласти суспільну угоду, договір немає. Тому й спільного майбутнього може просто не бути.

Цим і користуються ті, хто стверджує, що репрезентує українське суспільство. Суспільна згода для політичних холдінгів, якими є наші так звані партії, вкрай небажана. Бо вони втрачають жорсткий контроль над своїм сектором електорату, який потрібно берегти як зіницю ока, а отже постійно тримати у стані мобілізаційної готовності. І найкращим способом громадження електорату в наших умовах є утримування розколу, який склався за останні три роки. Тому розкол, як це не печально, двом лідерам наших політичних перегонів (Януковичу та Тимошенко), з тактичної точки зору, був на руку. Хоча, звичайно кожен з них говоритиме, що насправді вони проти нього, проти політичного протистояння, а тим більше – проти політичних наслідків такого протистояння, які у кінцевому результаті можуть призвести до розвалу країни. Насправді вони піклуються не стільки про об'єднання країни, бо розуміють, що на даному етапі це просто неможливе, скільки про контрольний пакет акцій у Верховній Раді. Йдеться про 50% + один голос – це програма мінімум, яку виконала нова демократична коаліція після виборів до Верховної Ради 2007 року. Але про 300 голосів конституційної більшості навіть не йдеться. Але ж для того, щоб докорінно реформувати країну потрібна конституційна більшість, потрібно, щоб конструктивно налаштованих депутатів було «триста, як скло». Це якщо думати про майбутнє України...

На жаль, в Україні немає насправді державницьких провідних груп, які найперше ставили б не на свій політичний виграш, а на якнайширше тлумачене суспільне благо. Лозунг політичних проектів сьогодення – «вибери мене». Після самого акту виборів народ може бути вільним. Сьогодні в Україні не час на справжню державницьку еліту. Бо нею є не ті, що встигли вчасно вкрасти свій перший мільйон. І не ті, що конвертують владу у гроші, а гроші у владу, і так до безкінечності. Державницька еліта та еліта взагалі – це не обов'язково найбагатші, чи ті, хто при владі. Елітою суспільства є ті, хто відповідає і клопочеться майбутнім свого суспільства. На жаль, якщо вона в Україні і є, то сьогодні вона поза грою.

Сьогоднішній стан українського суспільства нагадує мені кінець XVII століття, коли на Україні було три гетьмани – лівобережний проросійський Іван Самойлович, правобережний протурецький Петро Дорошенко, знову ж правобережний пропольський Михайло Ханенко, а на додаток ще й Іван Сірко – отаман Запорізької Січі. І всі весело рубали один одного – причому за повної підтримки свого тогочасного «електорату» – козацьких рад. Одним словом – українці. Ото були веселі часи. Руїною називалися. Тому Україна й була роздерта між Московією, Річчю Посполитою та Османською Портою. Причому кожен з них по-своєму будував Україну. Навіть Дорошенко, запрошуючи до моєї Галичини любих йому турків та татар. Чим платив – знаємо. Ясиром. Зрештою, чи не від Хмельницького ця мила традиція? Чи не до неї йдемо? Та й «воріженьки» чи не всі були «наші люде». От хоча б тогочасний султан Мегмед IV, який спустошував Поділля та Галичину. Його батько Ібрагім І по ісламському закону – шаріату – одружився з русинкою, яка ввійшла в історію як Хатідже Турхан Султан і стала матір'ю султана Мегмеда IV. Наш хлопець. Або король Речі Посполитої Ян ІІІ Собєський. Народжений в Олеському замку під Львовом, хрещений у греко-католицькому обряді внук руського воєводи Івана Даниловича та син Красноставського старости Якова Собєшина, хоч і полонізував своє прізвище, однак теж мав не менше української крові в своїх жилах, ніж Мегмед IV.

Проте як гарно всі рубалися. Во славу України...

Однак сьогодні головною проблемою є не те, що наші правобережні та лівобережні гетьмани не можуть між собою домовитися. Тактично вони домовляються. Ющенко з Януковичем проти Тимошенко. Тимошенко з Януковичем проти Ющенка. Ну і, звичайно, хіт минулорічного політичного сезону – Мороз та Янукович проти Ющенка та Тимошенко. Війна всіх проти всіх. Або в постсовковому виконанні – всі кидають всіх.

Але це їхні клопоти. Найпечальніше, що немає глибокого суспільного діалогу, який поставив би цих світочів нашого політичного істеблішменту на своє місце. Дискусія у суспільстві і врешті-решт суспільний договір щодо нашого спільного майбутнього, якщо ми хочемо мати спільне майбутнє, міг би примусити їх обслуговувати суспільство, а не послуговуватись ним для реалізації своїх насправді дрібненьких цілей.

І тоді було б важко закликати на Україну ту чи иншу орду, щоб вирішувати свої питання. І тоді не потрібно покликатися на московських можновладців чи донецьких татар (ну чим не Богдана-Зиновія Хмельницього спадок – прийти до Львова з Тугай-Беєм). Як-от за свого прем’єрства візитував у Львові Віктор Янукович з ярликом від Рената Ахметова. Зрештою, поїхав з тим самим, що і Хмельницький – насправді з нічим. Всі залишилися при своєму.

Не та у нас політична культура, щоб шукати такого чужого нам консенсусу. Заскладне для нас це слово. Нагнути – зрозуміліше. Тому й прагнуть всі тільки нагинати. Причім не тільки один Янукович. Такі ж невдалі та немічні спроби Ющенка нагнути Донбас теж не дали результату. Він теж не знайшов належних слів, бо чому ж отримав такі результати перших (чи не останніх?) демократичних виборів 2006 року? Тепер друга спроба для Юлії Тимошенко. Теж буде пробувати нагнути.

Підсумовуючи: мабуть. нашому суспільству все ж слід бути менш інфантильним, не засліплюватися нашими чудовими лідерами та лідерками, а подумати про себе та своїх дітей, про те, чи ми насправді хочемо мати спільне майбутнє. Але тоді потрібно дискутувати та домовлятися.

Чи, може, шукатимемо спосіб якось розійтися? Однак постає запитання – що легше – домовитись чи розійтись? Югославія розходилася важко. Росія досі харкає кров'ю у Чечні. Бо нагнути один одного не вдасться. Чи Крим гадає, що йому це легше вдасться, ніж Косово або Абхазії?..