Тарас Матіїв

Перверзії виборів по-українськи

Чому я не боюся виборів

От і завершилась позачергова передвиборча кампанія 2007 року. Ще рано говорити, що вона закінчилася 30 вересня. Очевидно, що буде продовження. Так само, як і почалася вона не влітку 2007 року, а влітку 2004. Тобто вже впродовж трьох років йде бурхливий процес формування нової політичної системи в Україні. Під час Помаранчевої революції в Україні у якості компромісу було по суті зламано конституційний лад, який передбачав президентську республіку з величезними повноваженнями президента. Опоненти поспішно підписали компромісне рішення про перетворення країни у парламентсько-президентську чи президентсько-парламентську республіку. Кожен мав своє бачення розподілу повноважень.

Однак у результаті в Конституції було пробито чимало дір. Їх можна було залатати. Однак одразу після революції. Чого не було зроблено. Або закрити своїм вольовим рішенням – і кинутися на ці лакуни, з яких поволі почали відстрілюватися регіонали, мав сам Президент. Однак він не Маресьєв. І не Гастелло.

Як результат ми отримали ренесанс регіоналів, їх тріумфальне повернення не лише в політику, але і у владу. Президент і розсварені помаранчеві вже ледь стримували їх натиск. Однак час працював і проти регіоналів. Бо одна справа обіцяти, а інша – дійсно робити кращим життя вже вчора. Якщо на початках реконкісти регіоналів ще був певний драйв, зрештою. багато хто з них просто відбивався від тюрми, як Колєсніков, то потім все звелося до тупого проплачування голубого ентузіазму. Проплачений ними псевдо-Майдан виглядав жалюгідно. Щоправда, так само жалюгідно виглядали, а часто і виглядають, і акції їх опонентів.

Організаційні зусилля партійних функціонерів – чи то синіх, чи помаранчевих, чи білих – не можуть замінити того всенародного здвигу, який був восени 2004 р. Тому так кволо і проходить позачергова передвиборча кампанія 2007 року. І причина не у тому, що вона дуже коротка – по суті, вона почалася після першого пробного розпуску Верховної Ради. Тобто вона триває вже добрих пів року. Справа в тому, що насправді у ній беруть участь ті, хто зацікавлений у цих виборах, тобто безпосередні учасники політичного процесу в Україні. 2004 року, що не кажи, а саме народ у найширшому сенсі слова все-таки був безпосереднім суб'єктом політичного процесу. Хоча олігархи з обох сторін гадали, що це вони є реальними ляльководами. Народ повірив, що він може щось радикально змінити у цій країні на краще. Почасти все ж змінив. Однак не так радикально, як хотів. Тому суспільство захлинуло розчарування, яке дало змогу синім здійснити свою контрреволюцію.

Однак сьогодні головна проблема полягає у тому, що виборці не вірять у те, що взявши участь у виборах, вони щось змінять. Вони засадничо нічого від політиків не очікують. Дійсно, якщо восени 2004 р. здавалося, що життя можна зробити чеснішим і справедливішим вже сьогодні, то тепер такого переконання ні у кого немає. Навіть у тих, хто напинається на трибунах та обіцяє щораз абсурдніші блага своїм виборцям. Тобто ситуація засадничо цинічна. Всі знають, що все це гра. Що реальні обставини не дозволять здійснити цих барвистих обіцянок. І прикро, що часом і доволі вірогідні люди втягуються у цю гру, бо «такі правила передвиборчих кампаній» – переконує їх армія чужинецьких та доморощених політтехнологів. Таким чином, брешучи в очі людям, політики самі позбавили себе мобілізаційної мотивації. Зверніть увагу, що насправді вся політична реклама звернена неначе десь у порожнечу – не до реальної людини, вона насправді не зачіпає нічиїх сердець. І не тому, що погано спрацювали кліпмейкери. 2004 року вони мали ще менше досвіду та техніки. Просто нещирість, причому, як не сумно, нещирість усіх, яку важко приховати, коли ти стоїш перед телекамерою чи позуєш для білборда.

Ще більше відчуження сталося тому, що виборчий закон, який передбачає пропорційну систему виборів, ми впровадили дещо передчасно – бо ж політичних партій, які відстоюють засади, а не групові інтереси, у нас ще немає. І у цьому сенсі дійсно актуальним стає анекдот: «Хто організував вибори – депутати, хто виграє – депутати, а навіщо це їм – бо їх це забавляє». Причому ніхто – ні сині, ні помаранчеві, ні білі не хочуть змінити цієї кричущої узурпації влади своїми політичними провідниками. А часто одним провідником. І це ще більше розхолодило виборця. Бо він переконаний, що його перетворили на абсолютного статиста.

Особливе огидження викликає совєтська система втулювання покупцю (в даному випадку – виборцю) разом з добрим товаром якогось непотребу чи просто мерзоти. А такий є у всіх списках. І це робить ситуацію ще більш цинічною. Бо виборець просто заганяється у безвихідь. Він знає, що йому брешуть. Знає, що він ніяк не міг і не може вплинути на добір кандидатів на членство у найвищому репрезентативному органі країни. І разом з тим він знає, що попри це головні ляльководи знають, що тобі нікуди подітися. Якщо ти підтримував Помаранчеву революцію, то тобі все одно доведеться голосувати чи за НУ-НС, чи за БЮТ. Проголосувати за список, у якому попри людей достойних чимало непотребу, якому ти б руки не подав.

І у багатьох опускаються руки. Ця кампанія чи не перша після славетного підготованого політтехнологами «бою» таких політичних «титанів», як Кучма та Симоненко, коли дуже багато людей насправді не знали, за кого голосувати. Бо ж люди не дурні – вони бачать всю цинічність ситуації і те, що їх просто заганяють в кут з виборчою урною. Боюсь, що ця урна вже є урною з прахом прямої демократії в Україні. Люди сфрустровані. Нещодавно мені довелося доволі багато подорожувати. Подорожувати по провінції у справах зовсім не передвиборчих. Однак розмови завжди скочувалися до запитання – так за кого ж голосувати? Чи, може, не йти не вибори? Або ж проголосувати проти всіх? У 2004 році такого розброду не було. Бо біле було білим, а чорне – чорним. Принаймні в уяві виборця.

Однак, чи все так погано? Думаю, що ні. Ситуація цинічна, але не трагічна. Помаранчева революція була трагедією у грецькому розумінні слова – це було справжнє дійство. Натомість вибори 2007 року навряд чи останній акт протистояння політичних кланів України. І навряд чи найбільш небезпечний момент у найновішій історії України. Попри вербальне нагнітання ситуації в останній тиждень перед виборами, всім ясно, що насправді це було вигрібанням останнього електорального ресурсу. Тому виборча кампанія 2007 року – це не високий жанр трагедії, а радше фарс, який навряд чи змінить головний розклад сил. Що й сталося. А фарс ніколи не страшний. Хоч іноді огидний.

Ба більше – ці вибори можуть мають і позитивні здобутки – вони впорядкували політичне поле України – на цьому полі залишилися тільки три головні гравці. Немає спекулятивної маленької фракції з «золотим голосом». Як Блок Литвина не пробував ним стати – нічого за великим рахунком не вийшло. З тим, що ПР та БЮТ безсумнівно домінують і будуть домінувати. Особливо успішним у цій кампанії був БЮТ – його здобутки тут найбільші. Натомість насправді БНУНС має цю «золоту карту». Хоча його кампанія була блідою – Луценка так і не вдалося розкрутити на крутого хлопця – ну не такий переконливий він, як залізна Леді. Тому знову побігли до Ющенка, щоб рятував ситуацію. Так само непереконливим був і Янукович. Теж не залізний Бісмарк. Звідки й істерика регіоналів останнього передвиборчого тижня та перших днів після програшу.

В ході цієї кампанії вдалося змести з політичної шахової дошки політичних гієн. Хоча я думаю, що ця виборча кампанія показала, що політичний клас України безнадійно застарів і відстав від суспільства. Так, йому вдалося усунути народ від тієї метушні, яку вони називають політичним процесом. Потрібні нові люди. І усунення таких персонажів, як Мороз з його політичним холдінгом, замало. Можливо, невдовзі завершиться і епоха Великого Перелому, яка розпочалася у 2004 році. Три роки постійної кризи – це забагато. Однак для нового синтезу потрібні нові люди. Різного роду «кризові менеджери» тут не потрібні. Але чи здатні на такий синтез наші три головні політичні сили і три їх головні репрезентанти? Напевно, ні. А тому на подальшу перспективу, як це не сумно, вони приречені. Принаймні в цій комбінації. Потрібні люди справді широкого державного мислення, а не смішні ховрашки з білбордів з політичною рекламою. Де Голлів та Черчілів якось не проглядається.

Разом з тим я не думаю, що три основні політичні гравці є такими відморозками, що кинуть країну у чергове гостре протистояння. Вони безсумнівні циніки. Однак не відморозки. А тому я й не боюся результатів виборів. Вони нічого не змінили, однак щось таки змінили. Принаймні це був добрий урок. Причому для всіх без винятку.

І люди це зрозуміли. Попри все вони на вибори прийшли. Можливо, зціпивши зуби чи гидливо проголосувавши за списки з душком. Важливо, що в Україні все ж відбуваються вибори – бо ж ніхто так і не знав «правильного» результату, як у наших північно-східних сусідів.

Постмодерні етнографічні приколи українських політиків

Багато хто з українців, дивлячись на безнадійну етнографічну загумінковість частини наших мистців, письменників, а останнім часом і політиків, задаються запитанням, а чи можливе таке, наприклад, у Франції чи Росії. Ну дійсно – важко уявити не те що Саркозі, але хоча б Ширака у французькому національному строї. Чи Путіна у косоворотці. Зрештою, вони не потребують подавати сигнали виборцю, що, мовляв, я француз чи росіянин. Хоча Саркозі та Путін, як стверджують злі язики, француз та росіянин у першому чи другому поколіннях. Зрештою, нікого і не цікавить, чи Саркозі єврей і чи Путін вепс.

А з іншого боку, зрілі нації, а тим більше імперські нації, і не вимагають від них такої візуальної легітимізації. І так зрозуміло, що Саркозі – француз, а Путін – росіянин.

Однак не так у молодих націй, як-от – українській. Тут народ розділився. Досі ми ще ніяк не виберемо, на якій основі будуватимемо Українську державу – на етнічній, чи на громадянській. Хоча юридично все зрозуміло – Україна є державою всіх, хто є громадянином України. Зрештою, будувати виключно етноцентричну державу сьогодні практично неможливо. Хоча й забувати, хто є «господарем у домі» теж не варто. Таки українці – іншого дому у них немає.

Цю невизначеність і вирахували політтехнологи, які на останніх виборах 2007 року взялися розкручувати іміджі головних українських мегаблоків та їх лідерів. При цьому вони вдалися до свідомого акцентування на протилежних стилізаціях.

БЮТ та Наша Україна – Народна самооборона відверто стилізувалися під «етнографізм». Читай, хочеш чи не хочеш, – етноцентризм. Натомість Партія регіонів – під «американізм». Читай, хочеш чи не хочеш, сто разів дискредитований – космополітизм. Недаремно президент Ющенко риторично запитує – а чию державу будують регіонали. І дійсно – чию... Відповідь зрозуміла – свою. Однак у передвиборних змаганнях важливо поставити каверзне запитання, а не відповісти на нього з усією серйозністю. Важливо послати той чи інший візуальний сигнал суспільству, якому немає часу читати ні програм партій, ні передвиборних обіцянок. Інформація має бути донесена до виборця, який найкраще сприймає програму з трьох слів, і месидж, який зводиться до одного жесту.

Тому і натягуються на тугі рамена вишиванки (Луценко), а на не менш тугі стегна – запаски (Тимошенко). І таким чином сигнал послано. Ми, хлопці-українці, дівчата-українки. Тобто ми – ваші. При цьому мається на увазі, що українство зводиться виключно до того ж етнографізму. Тобто копали не глибоко. Бо ж для виборів в Україні і цього досить.

Однак, якщо б цей «прикид» київських дядьків та тіток відповідав їхній суті, то це було б нормально. Але це не так. Це оманливий етнографізм. Певна імітація, мімікрія. А ще точніше – симулякр. Певна симульована конструкція, яка видається за дійсність.

Зрештою, не тільки Тимошенко і Луценко вдавалися до такого роду симуляції. Ще Тарас Григорович, професор, академік свого часу «приколовся», натягнувши кожуха та кучму. А ми, наївні, вже 150 років гадаємо, що це всерйоз. Але ж романтик та член «Клубу мочиморд», тобто п'яниць, Тарас Григорович мав право на естетські «приколи».

Натомість «приколи» наших політиків печальні. Печальні, тому що вони робляться не задля забави, а задля користі. Тобто за ними немає веселої безкорисності. Тут все прораховано.

У Тимошенко це і превентивний удар по різного роду недоброзичливцях, які можуть почати копатися у її походженні, і спроба перехопити «національно орієнтований» електорат. Тобто підкопатися під БНУНС. Тому вона мусить «по приколу» бути більш «українською», ніж будь-хто інший. Як «француз» Бонапарте та «росіянин» Джугашвілі. Принаймні, на тлі анемічних нашоукраїнців та народнооборонців – вона дійсно яскрава мегазірка. Ну і добре. От тільки трохи коробить, що вважає нас за «лохів», яких можна розвести так просто. І головне – так дешево. І таки вона права – якщо судити за результатами виборів.

БНУНС теж пробував врізнобій «приколотися» на вишивану тему. Однак наскільки вишиваночка Луценка була дрібнішою від вишиванки колишнього голови Національного банку! Віктор Андрійович неперевершений «приколіст» на цю тему.

Ми можемо бачити у всій цій стилізації дешевий «розвод лохів». А можемо з розумним видом просторікувати про «постмодерний підхід» до політичних технологій за умови несформованої політичної нації. А можемо припустити, що ці політики ще застрягнули десь у передмодерній епосі і вдаються до цих прийомів не як до стилізації чи приколу, а стоять на принциповій позиції і строго ідентифікують себе з етнографізмом як етноцентризмом.

Однак, на моє глибоке переконання, це тільки симулякри – пустопорожні, холодні, розраховані симуляції.

І насамкінець, щоб не обійти опонентів – «американізм» регіоналів насправді теж є дешевим «розводом». Бо їх справжня суть (як і більшості їх опонентів) – це «совкізм». Їх костюмчики від Версаче теж симулякри, як би їх не припасовували на їхні совкові тілеса.

Байдужість як головний ресурс і головна небезпека українських виборів

Посеред серпневого спліну, лежачи під сонцем на пляжі десь у Криму, чи з огляду на постійні дощі – на канапі десь у Галичині, можна знічев’я зайнятися й глибокими філософськими медитаціями. Як-от на предмет феномену байдужості. Якщо я буду говорити, що ці мої міркування зовсім відірвані від життя, то буду нещирим. З двох причин, про які – потім.

Отож, що таке байдужість? Як на мене, це щонайперше форма захисту, яка іноді набирає характеру дезертирства. Щоправда, інколи цей захист набирає форм «скорбного бесчувствия» (за Сокуровим).

Спробую пояснити. Вже впродовж десяти років мені приходиться жити у квартирі, в якій насправді живе кішка. Мене вона терпить. Однак не завжди – періодично, коли в неї або «болить голова», або «грайливий настрій» вона задля забави люрить у мої пантофлі. При цьому вона однозначно розраховує на мою толеранцію, якщо не любов до неї. Що спрацьовує. Однак не завжди. Нещодавно вона мене так дістала, що коли вона черговий раз «пропала» у пошуках чи то самоствердження, чи справді красивої і чистої любові, то я перестав виглядати посеред ночі на сходи – чи прийшла. Я збайдужів, дезертирував, здався. Зрештою, вона цього добивалася. І добилась. Однак що вона з того має?

Те саме стосується і стосунків між людьми. Але також і стосунків людей, народу та політичних партій, які в таку пору затіяли позачергові вибори.

З одного боку, ці політичні партії в минулій виборчій кампанії всіма своїми силами відволікали увагу «лохуватого» виборця від того, як уже вкотре формувалися списки кандидатів на рай під куполом Верховної Ради. А тут є що ховати – і добре, що цього разу хоча б масмедії не спали. Однак наш «Васька слушает да ест». Примружившись, як та шкідлива кішка, наші партійки вперто протягували і врешті-решт протягнули все ті ж безсмертні персонажі у їхнє (не наше!) світле майбутнє. Відкритості і щирості тут не діждешся. І допомогла їм у цьому наша байдужість. Ну втомився вже народ тикати їм пальцем у одні і ті ж сумнівні прізвища. Наші великі лідери та лідерки роблять великі очі, кладуть руку на серце – і дійсно починаєш вірити, що не чули, не знали і не бачили. Що воно саме якось так ... І народ плює в їхню сторону – та ну їх... Чого і треба нашим «васькам», щоб дожерти свою рибку до самого хвостика.

Байдужість народу, просто людей таким чином є тим ресурсом, який дозволяє «директорам» партій пропихати свої оборудки і далі, фактично продаючи місця у списку, чи тицькати туди ні сіло ні впало якихось, може й непоганих, однак не з тієї опери людей. Якщо першим грішать всі три великі керманичі наших мегаблоків, то останньою блажить лише гарант конституції. Ну дуже вже добрий чоловік. Щоправда невідомо, чому ми маємо скріплювати своїми голосами такі панські забаганки. Та й місце у Верховній Раді оплачую і я з своїх податків.

Формуючи таким чином списки, вони вкотре загнали нас у безвихідь «виборів без вибору». Бо ж всі три мегаблоки розуміли, що нам, сіромахам, нікуди подітися. Підемо і проголосуємо. Що і сталося.

Тим більше, що своїм нахабством вони вже давно загнали народ у безнадію та байдужість. Так, сьогодні їм ця безнадія і байдужість потрібні, щоб робити все так, як вони хочуть. В цьому вони нас зламали. Роблять що хочуть і як хочуть. Як моя кішка. Але байдужість має й іншу сторону. В чому моя кішка вже переконалася. Якщо у неї є розум. Про мудрість політичного проводу наших партій говорити не буду. Вона сягає дуже недалеких обріїв.

Отож, дезертирувавши з свого протистояння з кішкою, я агресивно її вже не чекаю. «Померла, то померла». А от що робити з виборами? Це запитання стояло перед багатьма з нас – йти і бути вкотре «кинутим», чи не йти і знову бути «кинутим». Запитання філософське.

Можна виходити з засади «Вибираймо найменше ...». А можна орієнтуватися на свої традиційні преференції і не звертати на «окремих ...» у списку. Як вирішила більшість з розчарованих? А що, як просто не підуть на вибори. Збайдужіють. Звичайно, докидати бюлетені ми мастаки. Частина пішла, а частина ні. Ще инша проголосувала проти всіх. І їхня частка все більша. А це те, чого насправді бояться всі маніпулятори нашою свідомістю.

Чисто риторично можна запитати – а може, ви просто проведете вибори без нас? Без нас, дезертирів, які вже втомилися і не вірять у те, що щось в країні можна справді радикально змінити. Без нас агресивно байдужих.

Чи все-таки не бути байдужим? Бо дезертирство позбавляє майбутнього наших дітей. Про нас вже не йдеться. Знову вдавати з себе Дон Кіхотів і йти на прю з нікчемністю та мерзотою, знаючи, що тебе кидають, «без надії сподіватись...» і далі по тексту...

При тому, що ці вибори не останні.