Сергій Курбатов

Україна та СНД: у сутінках цивілізаційного симулякру

Вже сімнадцятий рік триває наша пострадянська історія. Організаційним утворенням, що хоч якось інституалізує це утворення, є Співдружність незалежних держав – СНД – http://www.cis.minsk.by/ . Коли я пишу ці рядки, сайт Виконавчого комітету СНД чомусь не працює, і в цьому факті можна розгледіти символічний натяк на віртуальність СНД, як наддержавного утворення пострадянських країн (хотілося б зрозуміти цей сакраментальний префікс «пост»!), а можна – як звичайну хакерську атаку, від якої не застраховані ані респектабельні банки, ані навіть Держдепартамент США. Тут усе залежить від свідомо (або ж несвідомо) обраного кута зору інтерпретатора, який в пост-світі пост-пост-модерну може займати будь-яку «позицію спостерігача», і насолоджуватися дискурсами, які ця сама позиція йому цілком ексклюзивно відкриває. Глядач, тобто той, хто спостерігає, немовби «накриває» це відкриття здобутим дискурсом – ментально обумовленою моделлю розуміння, що спрощує процедуру споживання (о, великий та могутній Homo Consumer!) відповідного продукту на рівні масової свідомості.

Різні спостерігачі сперечаються та вихваляють доморощені ковдри власних дискурсів, спонсори вкладають гроші у ковдри, які претендують на те, щоб найкраще прикривати власні (на жаль, переважно ганебні) справи, а час плине, вірніше, циркулює у якомусь шаманському віртуальному танці, ритуальний характер якого породжує асоціації з найдавнішими та архаїчними (а, отже, повноцінно онтологічними) практиками Homo Sapiens. Пострадянська історія завдяки порожнечі, дірці власного «пост», породила кілька таких танців, серед яких варіація на теми СНД – чи не найбільш широкий, «глобальний» ритуал цього відносно локального топосу. «Есендешна глобалістика» – окрема тема для трансрадянських медитацій, адже рух навколо цієї порожнечі та його «колообіг» нагадує мені певні дзенські практики. Та поки що повернімося до есендешного танцю та конфігурації відповідного дискурсу. Топографія цього дискурсу найкраще втілена у ритуалі, а за ритуалами, як вчать антропологи, людина ховається від гніву богів, персоніфікованого природними катаклізмами, гнівом інших людей, екзистенціальними проблемами. Що ж загорнули у ковдру СНД минулі-минулі та минулі-теперішні господарі українського (в національному сенсі цього терміну) життя?

«Ковдрою СНД» тодішня компартійна «еліта», а саме «біловезьке номенклатурне тріо» з Бориса Єльцина, Леоніда Кравчука та Станіслава Шушкевича «прикрила» розпад СРСР та «накрила» політичну кар’єру лауреата Нобелевської премії Михайла Горбачова. СНД мляво прикривав абсурдність сімдесяти трьох з гаком років історичного існування СРСР як проекту, що дійшов до точки Омега, до пункту власного ніщо. Фантомні болі, обумовлені відповідною історичною порожнечею, треба було якось вгамувати. І ці три літери – «С», «Н» та «Д» – стали відповідним анальгетиком та антидепресантом «в одному флаконі» Мінської угоди, підписаної 8 грудня 1991 року. Свідоцтво про смерть СРСР було свідомо декороване паперовим клаптиком цього документу, метанарацію «СРСР» легким рухом трьох «братніх» рук було заміщено абревіатурою «СНД». Таким чином, даним трінітарним жестом створювалася ритуальна терапія, що «лікує» ностальгічний біль за «паплюження великого минулого» серед консолідованого загону Homo Soveticus(ов) та значно більш чисельного загону тих, для кого «проект СРСР» – це молодість, романтичні надії, життєве акме.

Ритуальна терапія «підіймає настрій» – тобто функціонально співпадає з відкритим майже одночасно з СНД препаратом віагра. Як відкриття віагри було спочатку побічним моментом пошуку ліків для боротьби з серцевими недугами, так і шамани бренду СНД швидко зрозуміли, що у нього є значно ширший ареал застосування. Порожнеча СНД стала простором, що вміщає витіснені змісти постпартійної номенклатурної «еліти» – господарів пострадянського життя, яким ми якось парадоксально легко дозволили «мати» наше «бути». Які комплекси та фобії були загнані або ж сублімовані у цю порожнечу – сказати важко, як то кажуть, Славой Жижек його знає, а може, не знає навіть він.

Банальна емпірика історичного дослідження дозволяє стверджувати, що в сутінках цієї есендешної ковдри відбувалася приватизація та безсоромний, хижацький розподіл державних ресурсів. Іноді я думаю про те, яку карму напрацювали ті пихаті та самовпевнені можновладці, які примусили старих та немічних городян у 90-ті роки 20 століття на неораних полях вирощувати картоплю – лише задля того, щоб фізично вижити. Про те, у яку кармічну прірву веде суспільство ця «незмінна та незамінна» українська еліта – не хочеться думати взагалі, бо думка віднімається. А відчуття, властиві цьому стану, неможливо схопити словами. Тож повернімося на грішну землю.

Вражає, як абревіатура СНД органічно прикрила становлення тіньових схем пострадянських «братніх взаємин». Повна відсутність «любих» та «нелюбих» друзів або ж ворогів у цій сфері, а наявність лише егоїстичних та безсоромних «вічних інтересів» вдало засвідчує сучасна ситуація на енергетичному ринку України. Зокрема, чи то сага, чи то мелодрама навколо УкРосЕнерго, хвилі якої періодично пожвавлюють вітчизняний медійний дискурс.

Окремого дослідження чекає повчальна історія про те, як за «ковдрою СНД» в останні роки свого епохального президентства ховався від американського та західноевропейського «втручання у власні справи» Леонід Кучма. Сутінки есендешної ковдри спочатку начебто поглинали і справу Гонгадзе, і кольчужний скандал. У схованку цієї темряви було покладено стільки життєво важливих, майже інтимних змістів, що було зроблено цілком абсурдну спробу відбудувати СНД «насправді» – 19 вересня 2003 року у Ялті було підписано угоду про створення єдиного економічного простору. Та кармічна канцелярія безапеляційно відхилила цей проект. Тому, коли пан Кучма, трохи єзуїтськи, поклав цю ковдру під ноги своєму офіційному спадкоємцю, її тінь була вже недостатньою для поглинання номенклатурних зловживань, а «тема СНД» просто вийшла з моди, та, на якийсь час, сховалася від уваги чи то суспільства, чи то маніпуляторів «суспільної точки зору». Але, у повній відповідності з діалектичним законом заперечення заперечення, це була лише ілюзія ілюзорності СНД.

Тому, коли спроби «роздерти» цю ковдру завзято робив в 2005-2006 роках тодішній міністр закордонних справ України Борис Тарасюк, це нагадувало маніакальний бій з тінню. Адже не можна просто «роздерти», «вбити» тінь – треба свідомо виходити з цієї тіні. А остання інтенція аж ніяк не співпадає з інтенціями сучасних господарів українського проекту та, головне, з їхніми фінансово-економічними інтересами. Тому «тінь СНД» – це, у більшості випадків, їх власна тінь, позбутися якої неможливо навіть з допомогою потужних магічних практик.

СНД – це симулякр, цілком у відповідності з бодріярівським розумінням цього терміну – тобто самодостатнє утворення, яке не має свого реального прототипу. Але цей симулякр дозволяє писати пострадянський гіпертекст і творити реальність, яку ми ще будемо відкривати – з захопленням, презирством чи ненавистю. На жаль, Україна в особі її «незмінного керівництва» послідовно доводить відданість та якусь містичну причетність до цих, далеко не найкращих сторінок гіпертексту сучасної глобалізації. Отже, можна зробити висновок, що есендешний симулякр – це власна тінь цього «незмінного керівництва». Тому звернення Львівської облради від 31 жовтня 2007 року із проханням до Президента Віктора Ющенка переглянути всі політичні угоди, пов’язані з перебуванням України в СНД – це виклик тіні могутнього симулякру.

Дон Кіхот теж воював з вітряками – і залишився в історії…

Листопад 2007