Ярина Ліщак

Кілька проблем польсько-українського поєднання

Український культурний спадок у Польщі та польський культурний спадок в Україні

На початку ХХ сторіччя більшості цивілізованого світу видавалося, що людство нарешті вступає в епоху розуму, процвітання та прогресу. Винайдення радіо, потягу та автомобіля, ліфта, таблиці елементів Мендєлєєва та психоаналізу неначебто мало назавжди відкинути різного роду расові чи національні упередження.

Однак І Світова війна вщент зруйнувала ці ілюзії. У 20-30-х роках ХХ століття домінуючою ідеологією у світі, попри комуністичну, став різноликий, проте вкрай агресивний націоналізм. Він набирав форм як фашистських чи нацистських, так і націонал-комуністичних – як-от кампанії боротьби з космополітизмом у СРСР. І навіть ІІ Світова війна не доконала націоналізм як явище. Крах колоніальної системи, попри безсумнівне звільнення багатьох народів світу, випустив у світ ще більше демонів націоналізму. Ледь не кожен національно-визвольний рух у Африці чи Азії мав у собі потужну націоналістичну компоненту. І врешті це призвело до нової хвилі національних катастроф – як-от конфлікт народності гуту з народністю тутсі в Руанді.

Отож ми бачимо, що національне є такою реальністю, яка не нівелюється ні трагічними уроками І та ІІ Світових війн, які і були значною мірою зіткненнями різних націоналізмів, ні сьогодні, коли ми стикнулися з специфічно трансформованим ісламським фактором, який дуже близький до класичного націоналізму.

Часи прогресистського оптимізму минули. Націоналізми в цілому на землі не зникають, а посилюються. А це перш за все пов'язано і з всюдисущою ксенофобією.

Але не все так безнадійно. Уроки світових війн були перш за все уроками для европейських народів та північноамериканських націй. І, здається, вони їх засвоїли. Принаймні на інституційному рівні. Щораз більш популярними стають ідеї толеранції та співіснування.

Однією з основних причин ксенофобії є те, що сусіди не знають одні одних. Страх, і відповідно нехіть, щодо инших виростає з простого незнання цього иншого. Завжди для дитини найстрашнішим виглядає, хоча й порожній, однак темний куток кімнати. Людина боїться невідомого, яке сприймається як чуже. А уява завжди домальовує це чуже до гігантських розмірів.

Тому такою важливою є відкритість культур одна до одної. Тільки за цієї умови ми можемо пізнати одні одних, щоб потім одні одних зрозуміти і не боятися. Саме закритість культур, культурна автаркія і породжують ксенофобії та спрямовані не на розбудову власного суспільства та культури, а проти инших суспільств та культур націоналізми.

В Европі першою, однак засадничою спробою подолати таку культурну ізоляцію, було французько-німецьке примирення. Французько-німецький конфлікт на Райні став причиною двох світових війн та безлічі конфліктів. Здавалося, що подолати цей конфлікт неможливо. Однак політична воля двох основних европейських націй здолала цей майже безнадійно задавнений конфлікт і таки свідомо пішла на побудову нової европейської єдності, яка віднедавна стала називатися Европейським Союзом.

Одним з істотних аспектів франко-німецького примирення стала концепція спільного европейського спадку. Бо на франко-німецькому пограниччі, за яке боролися у двох світових війнах, було безліч як німецьких, так і французьких атрефактів, які можна було легко включити як в один, так і в инший культурний канон. Алеманія і Лотарінгія, чи Ельзас і Лорейн стали не територією взаємного поборювання культур, а їх синтезу, про що пише алеманець Вольфґанґ Гайденрайх. Це і паралельне існування середземноморської французької кухні і кухні німецької, і французької мови і «альзасіше шпрахе». І разом з тим, це регіон, в якому зберігають всі культурні надбання, як суто французькі, так і німецькі – «потрібні були неабиякі зусилля студента німецької мови і літератури, щоб віднайти мою Алеманію як місце самоповаги, а мою алеманську говірку як мову добросусідського порозуміння – пише алеманець, людина прикордоння Гайденрайх. – Я сидів над книжками, відкривав ґеніяльні переклади середньовічних ченців, епічну й ліричну майстерність мінезинґерів, нестримність Ренесансу, гуманістичний, покликаний перетинати кордони освітній оптимізм у нашому реґіоні. Мені відкривалися горизонти великих зламів і сподівань, активне, волелюбне життя і діяльність поетів, книгодрукарів, проповідників, митців і громадян в околиці Мілану, Базеля, Кольмару, Фрайбурґу, Страсбурґу, Майнцу і Кельну, то був життєвий простір, в якому розквітали й починали застосовуватися в галузі культури народні мови, з якими на цих натхненних вітрах Алеманії наші предки вчилися поводитися вільнодумно і закохано, по-просвітницьки і з гумором».

Завдяки батькам-засновникам Европейського Союзу французу Роберту Шуману та німцю Конраду Аденауеру ще у 50-х роках вдалося зламати хребет традиційним французьким та німецьким упередженням один щодо одного. І це при тому, що кордони між цими країнами спочатку неначе відрізали у 40-х роках значну частину німецького культурного спадку від власне Німеччини, однак потім у 90-х неначе розтанули в загальноевропейській Шенгенській зоні.

Але цей розлом був тільки одним з розломів у Великій Европі. Ще однією незагоєною раною було німецько-польське протистояння, що має довгу історію, яку можна виводити ледь не від традицій Тевтонського ордену. Прусія була однією з держав, які розірвали Річ Посполиту 1772 р. Це вже в оптиці ХІХ ст. було сприйнято як національна катастрофа. Бо саме тоді насправді народилася польська політична нація і, відповідно, польський націоналізм. Однак народження польського націоналізму було віддзеркаленням народження націоналізму німецького, який вилонився з німецького романтизму, який апелював до національних цінностей, «духа мови», «духа народу». Творцями його стали такі світочі людства, як Александр Фрідріх Вільгельм Гумбольт, Йоган Ґотліб Фіхте, Ганс Ґеорґ Ґете з його ідеєю розгортання суб'єктивного, об'єктивного та абсолютного духа у Пруську державу. Відповіддю стали Адам Міцкевич та Юліуш Словацький як генії польського національного духу. Проте дуже симптоматично, що обидва вони значною мірою не поляки, бо обидва є породженнями культурного пограниччя. Міцкевич – польського-білорусько-литовського. А Словацький – польсько-українського. Вони ще не бачили білоруськість, литовськість та українськість, як щось радикально відрубне від польськости. Тому Міцкевич щиро пише: «O Litwo, Ojczyzno moja...».

Особливо загострилися польсько-німецькі стосунки під час і після ІІ Світової війни. Нацистська Німеччина 1939 року знову взяла участь у розподілі відродженої ІІ Речі Посполитої. Тоді як маріонеткова просталінська Польська Народна республіка 1945 року з волі переможців у війні встановила свій суверенітет над давніми польськими землями, які вже століттями були понімеченими і які німці сприймали однозначно як свої. Звідти практично насильно було переселено 12 мільйонів німців і переселено мільйони поляків із «східних кресів» – малих батьківщин Міцкевича та Словацького – теперішніх Литви, Білорусі та України. Одна польська пані описала це так – «Польщу пересунули, як шафу на 300 км на Захід. Польський кордон опинився за 100 км від Берліна! На території Польщі опинилося тисячі артефактів німецької культури. І це стало проблемою не лише для німців, але і для поляків – бо вони мали визначитися, що з тим зробити. У сталіністські 50-ті, коли ще боліли рани війни, багато що було просто варварськи знищено. Як-от понімецькі цвинтарі. Територія неначе «зачищалася» від усього німецького і для всього польського. Однак така тактика не могла стати стратегією. Не можна безнаказано позбавити якийсь культурний простір його культурної ідентичності. Він стає простором сирітства і робить сиротами чи принаймні в чомусь обділеними людьми тих, хто пробує його таким чином вихолостити чи осиротити. Для того, щоб у цьому переконатися, варто хоч один раз з'їздити у Калінінградську область Російської Федерації. Враження, що тут просто вибухнула культурологічна вакуумна бомба.

Тому ще у 60-роках розпочався процес польсько-німецького примирення. Спочатку це було примирення та прощення на рівні польської та німецьких Церков. Потім вибачення канцлера Віллі Бранта. Після розпаду комуністичної системи цей процес пішов на всіх парах. І одним з питань, які потрібно було вирішити, стало питання німецького культурного спадку на нових землях Польщі. Не варто спрощувати та стверджувати, що усвідомлення того, що він є спільним проходив і ще проходить без складнощів. Однак все більше стає усвідомлення того, що це наш загальноевропейський спадок, який підлягає збереженню та плеканню. І мова йде не лише про архітектурні об'єкти, але й про наповнення цих кам'яних декорацій – про традиції, які сотнями років плекалися німецькими мешканцями міст, в яких тепер мешкають поляки. І таким чином ці ще недавно безмовні кам'яні декорації починають говорити, починають оживати і наповнюватися живим змістом, простим людським життям.

Та розвал комуністичної системи не зупинився у Центральній Европі. Розпад СРСР виопуклив ще один фронт протистояння, який має вирішальне значення для майбутнього Европи у цілому. У ХІХ сторіччі народилася не лише польська політична нація, але й українська. Щоправда, ми дещо відставали від наших західних сусідів. Однак на початок ХХ сторіччя ми вже були цілком готові до того, щоб на повний голос заявити про себе як про націю зрілу. Створення Української народної республіки 1917 року та Західноукраїнської народної республіки 1918 року створив нову геополітичну реальність у Центрально-східній Европі. Вона стала певним сюрпризом для тих, хто, у відповідності з романтичними традиціями Міцкевича та Словацького, бачив майбутнє Польщі у традиціях Речі Посполитої та її кордонах. І вже тоді постало питання не лише територій та кордонів, а і культурного спадку – бо ж Польсько-українська війна 1918-1919 рр. у Галичині була значною мірою і боротьбою за таку перлину, як місто Львів. Чий він – польський чи український, це королівське польське місто чи княже українське. Про єврейський Львів я навіть не згадую, хоча він безсумнівно і єврейське місто теж.

Особливо гостро питання культурного спадку та опіки над ним постало після того, як було встановлено кордон між сталінським СРСР та борутівською ПНР. Звичайно, не для сталіністських функціонерів. Вони мали инші критерії. Однак навіть вони, попри весь неначебто інтернаціоналізм, все ж послуговувались націоналістичними штампами. Все, що опинилося в Польщі, беззастережно оголошувалося тільки польським. Натомість в підсовєтській Україні знищувалося чи оголошувалося чужим все «польське». Класовий та атеїстичний підхід довершував справу. Замки, маєтки, палацики, костьоли руйнувалися і приходили у запустіння. Їх трактували як утилітарні споруди – не було й мови про їхню культурну цінність. Вже не кажучи про цінність як пам'яток польської культури, чи, не дай Бог, европейської культури. Таким чином, чи не більшість артефактів, які мали відношення до культури старої Речі Посполитої, стали сиротами. Зрештою, так само, як і артефакти питомо української культури. Церкви та палаци українських магнатів руйнували так само, як костьоли та маєтки польських. Мільйони поляків з Литви Білорусі та України переселили до Польщі. А українців з Закерзоння – до України. Тих, хто залишився, а їх у 1947 році було ще 150 тисяч – у сумнозвісній Акції «Вісла» на понімецькі землі – під сам Берлін.

Однак після того, як Польща та Україна стали незалежними европейськими державами, перед нами теж постала проблема уцивілізовування наших стосунків вже на міждержавному рівні. Завдяки праці української та польської політичної еміграції польсько-український діалог розпочався задовго до того. Головно у колах, близьких до редактора культового польського еміграційного журналу «Культура» (Kultura) князя Єжи Ґедройця у Парижі. І вердикт був однозначним – Вільнюс є литовським містом, а Львів – українським. Про жодні територіальні претензії мови бути не може.

Це стало фундаментом для формалізації акту польсько-українського примирення президентами Польщі та України.

Однак, разом з тим це означало і те, що кожна з сторін у відповідності з міжнародним законодавством, бере на себе зобов'язання впорядковувати та охороняти ті культурну артефакти, які відтепер належать двом народам – і українському, і польському. А таких артефактів є тисячі і тисячі з обох боків кордону. Причому нарешті стало зрозумілим, що належать вони не одній зі сторін, а обом. І не тільки з огляду на формальний загальноевропейський спадок. Якщо з костьолами та церквами ще можна якось розібратися і принаймні формально «приписати» їх до однієї з культур, то з замками, маєтками, палацами справа зовсім не така однозначна. Шляхта Речі Посполитої була не тільки різного походження – і польського, і білоруського (руського і литовського), і українського (руського), і власне литовського. Шляхта Речі Посполитої існувала ще до остаточної кристалізації польської та української політичних націй. А тому її самоідентифікація з «польськістю» та «руськістю» була зовсім инакшою, ніж це прийнято сьогодні. Ну, важко славному і контраверсійному канівському старості Миколі Потоцькому визначитися, хто він у нашому сучасному розумінні слова – поляк чи українець. Спочатку римо-католик, а потім греко-католик, пияк і святенник, будівничий костьолів і церков, а головно – тоді ще греко-католицької Почаївської лаври. Колись шляхтич та маґнат, а колись козак та гультіпака. Ну хто він? Скоріш за все, як тоді модно було вважати – «сармат». Тобто, ні той, ні инший (у сучасному сенсі слова). Ніколи не завершаться суперечки щодо нього. Так само, як і щодо багатьох инших. А відповідно, і артефакти, які вона по собі залишила, можуть входити у культурний канон як одного, так і иншого народу. Бо спадок цей спільний.

Нарешті прийшов час дещо змінювати філософію підходу до тих культурних пластів, які залишили нам минулі епохи. Ми маємо переходити від закоріненої у націоналізмах ХІХ ст. філософії «або-або» (тобто цей артефакт або український, або польський) до філософії «і – і» (тобто цей артефакт і український, і польський, бо творився в одному контексті). З огляду на це ми тільки умовно можемо стверджувати, що той чи инший артефакт відноситься виключно до українського чи польського культурного спадку де б він не перебував.

Звичайно, не слід впадати у і благодушний культурний релятивізм та доходити до перебільшень. Однак нам слід все ж побачити весь культурний процес у Центрально-східній Европі не як фраґментований за національним чи релігійним принципами, а як процес цілісний, як процес інтенсивного взаємовпливу та взаємообміну. І тоді кожен з артефактів стане на своє властиве місце у симфонії загальноевропейського культурного процесу.

Якщо говорити про українсько-польське пограниччя, то насправді воно сягає кордонів старої Речі Посполитої. Бо костьоли у Бердичеві чи Києві належать і польській культурній традиції. Так само, як давньоруські розписи у Любліні чи церкви під Білостоком та Криницею – до української. Тобто ми бачимо глибоке взаємопроникнення що дійсно сягає Дніпра та Вісли. Однак найінтенсивніше розсипані вони на пограниччі у вузькому сенсі слова – з українського боку на Волині, поділлі та Галичині, а з Польського – на Підляшші та Малопольщі.

Чудовою роботою з обліку українських пам'яток культури у сучасній Польщі здійснив Андрій Саладяк (Andrzej Saladiak, Pamiątki i zabytki kultury ukraińskiej w Polsce, Warszawa 1993). Не менш цінною є і багатотомник професора Яцека Пурхлі про польську сакральну архітектуру на теренах Галичини (Jacek Purchla. Kościoły i klasztory rzymskokatolickie dawnego województwa ruskiego). Пропоноване читачу видання тільки доповнює їхню велику працю. Однак нам всім потрібно ще багато зробити, щоб ті культурні скарби, які ми отримали у спадок, нарешті здобули своїх справжніх спадкоємців.

Забуті польсько-українські перемоги

Дивна у нас країна. Чомусь ми будуємо всю свою національну ідеологію не на перемогах, як мав би будувати здоровий народ, а на поразках. Звичайно, не потрібно забувати трагедій Голодомору, депортацій та репресій. І честь і слава нашому Президенту, що він таки припильновує ці питання. Останнє єднання народу довкола трагедії Голодомору було можливо найбільш повним за останні кільканадцять років.

Однак попри все ми повинні виховувати наступні покоління не як покоління одвічних жертв, а господарів принаймні на своїй території.

І тут без канонізації кадастру національних перемог та галереї національних героїв не обійтись. Звичайно, і при цьому будуть проблеми, бо розколювана як ззовні, так і зсередини. Нація за 16 років незалежності так і не прийшла до консенсусу у цьому питанні. Причому винні у цьому головно карликуваті українські політики, які вже зовсім зашорилися на остаточному розподілі всього, що тільки є в країні. І не зауважують, що якщо так піде далі, то країни не залишиться. Однак сьогодні не про це.

А опертися є на що. Ми неодноразово обороняли чи не всю Европу. І під Хотином 1621 р. разом з гетьманом Петром Конашевичем Сагайдачним. І з гетьманом Яном Карольом Ходкевичем. Про ці спільні перемоги ми чомусь не говоримо. Традиційний історичний підхід ще з часів Грушевського якось такі спільні перемоги оминав.

Так само ми не згадуємо ще одну нашу справжню перемогу. Перемогу, яку задля майбутнього всієї Европи ми здобули разом з Польським військом у тепер вже далекому липні-серпні 1920 року.

Справді, істотні речі забуваються. Забуваються нами. А що казати про наших европейських сусідів – вони й мають нас за такий недолугий народець, який до спільної европейської долі ніякого відношення не має.

Дозволю собі нагадати про цей цікавий епізод нашої спільної польсько-української европейської історії.

Розпад Російської імперії 1917 року призвів до утворення Української народної республіки. Восени 1918 року розпалася Австро-Угорська імперія і 1 листопада 1918 р. у Львові було проголошено Західно-Українську народну республіку. Того ж 11 листопада було проголошення і створення Польської республіки. У той же час большевики створили у Харкові большевицький уряд і звідти, за підтримки російських військ, почали експансію на Українську народну республіку зі сходу.

В особливо складному становищі опинилися оточені звідусіль супротивниками дві українські держави. В умовах війни 22 січня 1919 року вони об`єдналися в одну соборну Українську Державу. Однак потрібно було шукати союзників, що чудово розумів головний отаман Симон Петлюра.

Маршалек Польщі Юзеф Пілсудський теж розумів, що знищення УНР призведе до того, що молода Польська республіка опиниться один на один з совєтською Росією. Чи не нагадує вам це сучасну геополітичну ситуацію?

У Пілсудського та Петлюри вистачило сил зробити кроки назустріч. Попри взаємні кривди, Пілсудський та Петлюра таки подали один одному руки. Хоча Галичина та Західна Волинь опинялася у Польщі, проте Україна здобувала союзника у боротьбі зі спільним ворогом на Сході.

У травні 1920 р. почався спільний похід на Україну військ Польщі та УНР. У поході брали участь дві дивізії УНР. 2-га Залізна дивізія під командою уродженця Харкова генерал-полковника Олександра Удовиченка йшла на Білорусь, 6-та Запорізька дивізія під командою уродженця Херсонщини генерал-хорунжого Марка Безручка йшла на Київ. 7 травня 1920 р. союзники увійшли у Київ. Большевики викликали підкріплення – І Кінну армію Будьонного, і об`єднані армії змушені були відступити за р. Збруч.

Большевики мали неабиякі плани. Командувач Західного фронту Михайло Тухачевскій разом з Йосифом Сталіним планували привести «червоних коней» аж до Рейну та Марни. 26 травня 1920 року війська Тухачевского стояли усього за 13 кілометрів від Варшави. Здавалося, що ліквідація польської держави і приєднання Польщі до «братньої сім’ї совєтських республік» – справа кількох тижнів.

Робилися відчайдушні спроби стримати ворога. Як колись українські студенти спробували зупинити большевицькі банди Муравйова під Крутами на підступах до Києва, так польські студенти зі Львова пробували зупинити будьонівців на підступах до Львова у Задвір’ї. Полягли і українські, і польські юнаки.

І тут сталося те, що потім назвуть «чудом на Віслі». У серпневій битві під Варшавою совєтські війська зазнали нищівної поразки і змушені були відступити. Звичайно ж, головною причиною «чуда» став патріотичний підйом польського народу. Большевиків було розгромлено, однак операція під Варшавою не завершилася. На допомогу Тухачевському рушила 1-ша Кінна армія Будьонного. Її зупинила і 10 днів тримала під Замостям 6-та дивізія УНР генерал-хорунжого Марка Безручка. Таким чином, українці остаточно зламали плани більшовиків прорватися у Европу.

В Польщі відзначають цю перемогу як національне свято. Годилося б і нам згадати, що ми черговий раз прикрили собою ту Европу, яка так сильно не хоче бачити нас сьогодні у гроні вільних европейських народів.

А може, вони й праві, бо якщо ми такі байдужі до своїх перемог, то чому їх мають пам’ятати та шанувати инші?

Особливі заслуги у здобутті перемоги має командир 6 стрілецької дивізії Армії УНР генерал-хорунжий Марко Безручко. І варто про нього згадати. Він народився в сучасному м. Токмак на Херсонщині. У 1914 закінчив Академію генерального штабу в Петербурзі. Учасник Першої світової війни. У 1918 – начальник оперативного відділу Генерального штабу Армії Української Народної Республіки. З квітня 1919 – начальник штабу Корпусу Січових Стрільців, член Стрілецької Ради. З січня 1920 – командир 6-ї стрілецької дивізії Січових Стрільців. В 1920-24 Безручко військовий міністр, віце-міністр уряду Української Народної Республіки за кордоном, член Вищої Військової Ради УНР.

Може, і на таких прикладах спільних перемог ми розбудовували свої стосунки з сусідньою вже европейською Польщею, а не тільки на прикладах безкінечного взаємного поборювання?