Герфрід Мюнклер

Европа як політична ідея

I

Видається, Европа довгий час не особливо цікавила інтелектуалів ХХ століття. Представники правого їхнього крила, якщо заради стислости використовувати цю політичну класифікацію, були в основному зайняті проблемами держави і нації, а ліві інтелектуали присвячували себе загальнолюдським питанням. Европа, як політико-географічна одиниця чи як політико-культурна ідея, який би зміст у це не вкладати, ніби провалилася між двома величинами - національною державою і людством. Або вона використовувалась ними як більш-менш виразно оформлений контрпроект до тих чи инших власних політичних поглядів: в одному випадку - як певна величина, що розмиває визначеність держави і нації, в иншому - як певний конгломерат влади, що протистоїть універсальним устремлінням людства, як джерело колоніалізму й імперіалізму, як місце розгортання внутрішніх і громадянських воєн, радше конфронтуючий, аніж підтримуючий візіонерські ідеї мирного облаштування людського життя.

Ще радикальніше, ніж праві інтелектуали, відверталися від Европи інтелектуали ліві, для яких вона виступала або як місце безглуздих сутичок націоналізмів, або ж як центр гнітючого і/або експлуатуючого панування над иншими частинами світу. Так, носії політичних очікувань і надій багатьох лівих інтелектуалів найчастіше знаходили себе не в Европі, а на її периферії або ж узагалі за її межами: від перенесеного з Єрусалима до Москви уявлення про те, що світло, яке віщує порятунок, приходить зі Сходу, - уявлення, що заражало уми насамперед у 1920-і і 1930-і роки, а потім ще раз наприкінці 1940-х і на початку 1950-х років і для яких Ернст Бліх вигадав формулу "ubi Lenin, ibi Jerusalem" [1], - до ідеї третього світу як місця виникнення нового політичного порядку, від Китаю і Куби до Нікарагуа [2].

Можливо, одна з причин відсутности мови і перспективи у лівих інтелектуалів, котру можна було повсюдно спостерігати ще до настільки безцеремонної катастрофи реально існуючого соціалізму, криється у цій периферизації - якщо дивитися з европейського центру - їхніх політичних проектів. Однак і правим інтелектуалам досі нема чого запропонувати щодо Европи. Якщо тут і зверталися до Европи, то найчастіше в контексті чітко артикульованої конфронтації стосовно Росії чи Совєтського Союзу, а також до Америки і, особливо, до США. [...] Наслідком цього було те, що в останні роки під Европою або малася на увазі конструкція, вироблена брюссельською бюрократією і технократією - відома під скороченою назвою "Европа 92"*, - або йшлося про будь-яке інклюзивне чи ексклюзивне поняття, яке, для одних, служило свідченням, що вони абсолютно гарантовано належать до Европи, у той час як инші, тим самим, витіснялися за межі европейських границь.

Але й у політичній науці, для якої Европа після укладення Римських угод стала окремою темою, а в остаточному підсумку - усе більше і більше предметом вивчення, вона, як уявляється, не виступає ні як поняття, ні як політична ідея. Огляд відповідної німецької довідкової літератури й енциклопедій розчаровує. [...] У всіх цих лексиконах і довідкових виданнях Европа з'являється тільки в залишковому, інституціональному плані, як результат політичних рішень.

Цьому, більш вузькому використанню поняття, як воно було розроблено у відповідній спеціальній науковій лексиці, у повсякденній політичній мові відповідає ширше вживане, але зате і менш чітке поняття Европи. Наприклад, коли, починаючи із середини 1980-х років, у ряді регіонів і країн у промовах політиків і їхніх заявах щедро лунали запевнення, що вони також відносяться до Европи. Подібне вживання поняття зустрічалося і продовжує зустрічатися в тих випадках, коли Европейський Союз повинен продемонструвати свою відкритість стосовно Середньої і Східної Европи. При такому використанні поняття Европа не тотожна інститутам Европейського співтовариства, а є певною географічною і культурною єдністю, ідентичність якої, як і її кордони, щоправда, залишаються неясними.

Однак, відсутність поняття Европи характеризує не тільки політичну лексику; "Европа" як ключове слово відсутнє також і в основній праці з історії понять - у виданому Брунером, Кінці і Козелеком лексиконі основних історичних понять (Geschichtliche Grundbegriffe), і відсутність такої довідки заслуговує такої ж уваги, як і відсутність поняття Европи в політологічних довідниках. [...]

Ідея Европи політичного католицизму, що, безсумнівно, значною мірою посприяла формуванню Европи в епоху після Другої світової війни, згодом стала занадто вузькою з політичної точки зору, принаймні - з початком процесів, що почалися після падіння залізної завіси. Тому, якщо Европі бути чимось більшим, ніж довільно присуджуваними позитивними чи негативними характеристиками, необхідно уточнити нову ідею Европи, що надалі уже не може визначатися тільки релігійними чи теологічними передумовами. Політична функція подібної ідеї Европи полягає в тому, щоб створити значеннєву противагу претензії політичного класу і европейської бюрократії на одноособове семантичне панування або, щонайменше, бути провідною і регулятивною ідеєю, на яку могли б орієнтуватися політичні стратегії і яка стала б критерієм для їхньої оцінки. Разом з тим, вона повинна була б дати основу для більш ясного усвідомлення і відчуття европейцями зв'язку одне з одним, одним словом - европейської ідентичності, при тому, що під ідентичністю тут варто розуміти свідомість приналежности до співтовариства і позитивну оцінку цієї приналежності. Почнімо пошук Европи з географії.

II

Жоден континент не має таких нечітких, настільки невизначених з погляду географії меж, як Европа. Америка, Африка й Австралія оточені океанами; межі величезної за розмірами Азії, визначаються саме тим, що вона здається безмежною. А Европа? Географічно важко окреслений, невеликий, різноманітний з геологічної точки зору західний придаток азіатського масиву [3]. Віддавна первинним було питання про східну межу Европи, лінію, де закінчується Азія і починається Европа. Геродот проводив її по Танаісу, нинішньому Дону, і це позначення зберігалося аж до XVIII століття, коли географія, з повагою визнавши здійснене Петром Великим політичне і культурне відкриття Росії Заходу, перенесла східну межу Европи до Уралу і Волги. Однак, Урал і Волга були з географічної точки зору не менш довільними межами, ніж доти - Дон. Наскільки довільною є східна межа Европи, виявляється саме в її схованих перевизначеннях, що відбувалися в останні десятиліття. Якщо з кінця 1950-х років усупереч всім офіційним деклараціям поступово брала верх тенденція усе більше наближати східну межу Европи до східних меж економічних зв'язків і військових союзів західних европейців, то завдяки обранню поляка Папою межа Европи знову відсунулася у загальній свідомості на Схід. І щонайменше, з падінням "залізної завіси" Польща, Чехословаччина й Угорщина, як часто кажуть, "повернулися до Европи". Чи стала тим самим їхній східний кордон новим східним кордоном Европи? Як бути з Румунією і Болгарією, Україною і Білорусією? І з самою Росією?

Східна межа Европи, що залишалася незмінною упродовж сторіч, хоч і не стільки в географічному, а радше в соціокультурномі плані, у нашому столітті пересувалася то туди, то сюди, як ніколи раніше. Більш того, де б вона не проходила, вона ніколи не була прокладена в результаті досягнення консенсусу, а завжди доводилася політичним шляхом чи воєнними діями. [...]

Але йдеться аж ніяк не лише про східну межу Европи, що має настільки нечіткі контури. Хоча географи Нового часу - на відміну від античності, а почасти ще і Середньовіччя, для яких Европа закінчувалася Північним і Балтійським морями, - і приписали до Европи скандинавські країни і Британські острови, але в політичному і культурному саморозумінні народів, що їх населяли, подібне віднесення не було настільки однозначним. [...] Вступ Швеції в европейську історію після сторіч існування на її периферії в часи високого і пізнього Середньовіччя було не стільки виправленням географічних переконань, скільки політичним актом: Швеція втрутилася в Тридцятирічну війну, яку можна назвати першою загальноевропейською війною. Густав Адольф, якщо оцінювати його за політичними наслідками прийнятих ним рішень, з'являється як фігура европейського масштабу. Однак витіснення Швеції з Европи почалося вже наприкінці XVII століття разом з консолідацією й експансією Бранденбург-Пруссії, і навпаки, саме тимчасове політичне і військове ослаблення Пруссії дозволило Швеції ще раз зіграти певну, нехай навіть і скромну, роль в Европі наполеонівських війн початку XIX століття.

Але набагато більш невизначеними, ніж північні і північно-західні кордони Европи, є її південні і південно-східні рубежі, оскільки тільки ті, хто дивиться з иншого боку Альп, сприймають Середземне море як межу, тоді як для жителів середземноморського узбережжя море радше є поєднуючим, ніж роз'єднуючим елементом. Так, починаючи з XIX століття, Італія, Еспанія, й особливо, Франція прагнули здобути протилежний берег і включити тамтешню територію - від Лівії (Тріполітанії), Тунісу й Алжиру до Марокко - не тільки до сфери свого панування, але і, як у випадку з Алжиром, до складу своєї держави. Загострюючи, можна сказати, що Франція знову стала винятково европейською з географічної точки зору державою (за винятком декількох дрібних територій), тільки починаючи з кінця 1950-х років, коли надала Алжиру незалежність, Італія стала такою, втративши Лівію й Абіссінію ще наприкінці Другої світової війни, тоді як еспанська присутність у Північній Африці продовжується досі, щоправда в залишковій формі. Однозначність теперішнього південного кордону Европи є в більшою мірою наслідком деколонізації, аніж певною географічною даністю чи фактом, що випливає з географії.

Наскільки дратівливим залишається питання про південний кордон Европи, виявляється не тільки в тому масовому успіху, який нещодавно мала в Італії "Ломбардійська ліга" ("Lega Lombarda"), яка, заперечуючи легітимність італійської національної держави, ратує і за проведення нової південного кордону Европи - північніше Рима. Імовірно, що, принаймні на початку, це залишиться інцидентом, обмеженим самою Італією. Набагато більш серйозним для долі південного кордону Европи є те, що майже кожна спроба визначити европейську ідентичність через історичне і культурне походження чи родову приналежність неминуче буде брати під сумнів розгляд Середземного моря як південної межі Европи, оскільки звертання як до класичної античності, так і - ще більшою мірою - до коренів християнства змушує вийти за межі північних берегів Середземного моря і поєднатися із середземноморським простором у цілому.

Очевидно, що розвиток античної цивілізації був опосередкований морем, у той час як середньовічна цивілізація розвивалася, навпаки, винятково за допомогою сухопутного сполучення. Політичний і культурний простір античного світу, з'єднував між собою зовнішні межі трьох континентів - Південної Европи, Північної Африки і (Малої) Азії. Середземне море функціонувало при цьому як середовище для обміну, взаємопроникнення і змішання. А для Европи визначальним є, навпаки, насамперед сухопутний, а не морський тип сполучення. І море сприймається не як посередник, а як межа. Антична людина визначає свою ідентичність як мореплавець, европеєць же, навпаки, насамперед як "суходолець"[4]. [...]

Европа, як визначив бельгійський історик економіки Анрі Пірен, виникла тільки у VIII столітті християнського літочислення, коли Середземне море було блоковане внаслідок експансії арабського й ісламського світу. Саме через пов'язані з цим наслідки - розрив торгових зв'язків, а також значною мірою супутніх їм культурних контактів - Европа, як континент, виділилася з простору античного світу. Колишні мореплавці зійшли на сушу не зовсім добровільно. Але це означало й зміну пов'язаних з морем уявлень про світопорядок й уклад життя на такі, що пов'язані із сушею, "заземлення" ментальності, прив'язку системи політичних і культурних зв'язків не до морських шляхів, а до сухопутних. Усе це, власне, є наслідком соціально-політичної історії континенту і просторів, що межують з ним. Европа, що отримала це ім'я фактично разом із заснуванням імперії Каролінгів, є у цьому сенсі залишковим утвором античного культурного простору. [...]

Споконвічно Европа, як політична і культурна величина, була ідентична імперії Каролінгів і сфері її впливу - і на це обґрунтовано посилалися три "Каролінги XX століття", політики, що визначили европейський розвиток після Другої світової війни, - Аденауер, Шуман і Де Гаспері (між иншим, вони, відповідно, народилися у містах - Кьольн, Мец і Трієнт (Тренто), - які усі розташовані на території імперії Каролінгів). Европа "шістьох" була в основному ідентична імперії Карла Великого, і посилання до каролінгської імперії і створеної там політичної і культурної єдности часом служило мітом, легітимізуючою легендою, що обґрунтовує европейську єдність. Але вже в Европі "дванадцяти" ця легенда втратила свою пояснювальну силу, при тому, що вихід за межі меж каролінгської імперії символізує не стільки Велика Британія, яку античні і середньовічні географи лише зрідка зараховували до Европи, скільки, радше, Греція.

Але чому ж саме Греція, що усе-таки - і не тільки під час переговорів про вступ у Европейський Союз - знову і знову проголошувалася колискою европейської культури і цивілізації? Відповідь варто шукати, в першу чергу, у релігійно-політичній сфері, оскільки у виникненні Европи як порівняно замкнутої культурної єдності, поряд з витисненням із Середземного моря, зіграв роль і церковний розкол, відділення від Візантійської церкви. Саме з цього часу Европа, чи, висловлюючись обережніше, латинська Західна Европа, йде своїм власним культурним шляхом, що найбільше явно виражається в иншому, ніж у східно-римській церкві, розумінні образу Бога. В одному випадку Христос - Уседержитель, Володар світу, що переміг своїх супротивників і ворогів, а в иншому випадку, починаючи з XII-XIII століть, Христос як страждаюча людина, розп'ята на хресті, не переможець, а жертва.

Сюди насамперед відноситься і те, що на Заході держава, політика, і релігія йшли окремими, хоча і не цілком протилежними шляхами, у той час як на Сході рішення богословських питань залишалося в компетенції органів політичної влади - ситуація, яку прийнято називати "цезарепапізмом". [...]

Зрозуміло, проти цього можна заперечити, що позначене в такий спосіб протиставлення "західного" і "східного" шляхів розвитку довгий час служило культурно-історичним виправданням нині застарілого протиставлення Сходу Заходові, і варто задатися питанням, чи не стала разом з кінцем цього протистояння безпідставною і дана протилежність. Але все-таки серйозніше було б подумати про те (а в рамках подібної критики ідеологій це неможливо), чи не має поділ географічної Европи на східну і західну половини і культурно-історичного виміру, що позначився аж ніяк не в епоху антикомунізму пізніх 1940-х і ранніх 1950-х років [5], і чи не є так званий конфлікт Сходу і Заходу лише політично загостреним варіантом цього поділу. [...]

Проблема, звичайно, не нова і здавна цікавила істориків політичних ідей. Для Ранке, наприклад, Европа була романо-германською, а Візантія і її культурний ареал у неї не входили; у той же час його базельський колега Буркхардт наполягав на середземноморській єдности Европи і розглядав Візантію в її співвіднесености з Европою: як східний форпост, як захист проти того, що сам він розглядав як азіатську загрозу. Тому можна погодитися з твердженням Ганса Фрейєра, що "Европа є континентом, тобто чимось єдиним, не за своєю природою, а завдяки історії" [6]. Питання тільки в тому, яка саме історія мається на увазі і що саме вона зміцнила і згуртувала. Европа, цей придаток азіатського масиву суші, - це не географічний факт, а культурно-політична ідея, що зі зміною загальних умов і ситуації постійно перевизначається і переосмислюється. Але саме це і було перешкодою тому, щоб поняття Европи стало величиною, трансцендуючою політичні конфлікти; замість того визначення Европи майже у всіх великих конфліктах знову і знову саме ставало предметом боротьби. Тому поняття Европи, як і поняття Заходу [7], знову і знову вживалося як поняття політичної боротьби. З позицій історії ідей неможливо спочатку відфільтрувати "істинне" поняття Европи, від якого варто було б потім відокремити його фальсифікації й інструментальне використання; ба більше, щоразу, коли визначається "істинна" чи "справжня" Европа, таке відмежування і розмежування є елементом політичної боротьби. Це стосується і використання поняття "Европа" борцями проти нацизму, і все частіше уживаного самими нацистами після нападу на Совєтський Союз відсилання до европейських цінностей [8], які належало захистити від Азії [9]. [...]

III

Отже, від географії відповіді на питання про ідентичність Европи не варто очікувати. Чи можна те ж сказати і про мітологію? Адже сама назва Европи повертає нас до мітологічних джерел, а саме - до міту про дочку фінікійського царя Европу, якою зацікавився не хто инший, як сам батько богів Зевс, і яку він викрав, перетворившись у бика, щоб зачати з нею на острові Крит потомство - перших европейців. Для нас, европейців, цей міт про походження виглядає не надто привабливим, адже він ставить нас на один щабель з мітологічними чудовиськами, наприклад, з тими самими кентаврами, напівлюдьми-напівконями, які були настільки войовничими, що врешті, коли вже не залишилося ворогів, з якими вони могли б боротися, винищили один одного в нескінченних громадянських війнах. Для першої половини нашого сторіччя це цілком прийнятна характеристика европейців. Добре відоме грецькій мітології й инше чудовисько, Мінотавр, що був антропофагом, тобто пожирав людей - атеняни повинні були в призначений термін приносити в жертву певну кількість молодих чоловіків і жінок ув'язненому в лабіринті Мінотавру [10]. Кожен, хто бодай раз чув цю історію, у душі ставав на бік Тесея, що добровільно вступив в боротьбу з Мінотавром, убив його і вийшов з лабіринту за допомогою нитки Аріадни.

Міт, на який ми сьогодні можемо знову глянути вже доволі дистанційовано, у ранній Новий час знаходив більш уважних і трепетних читачів. Гійом Постель, французький гуманіст, у своїй опублікованій у 1561 році праці Cosmograficae disciplinae Compendium відмовлявся приймати історію викрадення Европи і її спокушення чи зґвалтування Зевсом, цю гру сексу і насильства, як міт про заснування християнського Заходу [11]. Спираючись на історію про поділ суші між синами Ноя, що знову утворилася після Всесвітнього потопу, коли Сім одержав Африку, Хам - Азію, а Яфет - західні землі, тобто Европу, він запропонував відтепер називати цю частину землі не Европою, а Яфетією (Japetie). Як відомо, ця пропозиція не мала успіху. Ми без вагань називаємо себе европейцями, і ми можемо це робити, оскільки міт про заснування Европи зведений до історії про безневинну любовну пригоду, що у значній своїй частині складається з диких перегонів морем. Мітологічну оповідь про створення европейців ми витіснили (у фройдівському сенсі), або ж раціоналізували в дусі Просвітництва. Адже, звичайно ж, бик, що опанував Европою, не був справжнім биком, а богом чи принаймні божим посланцем.

Як би там не було, міт про царську дочку з Тіру не дає нам переконливої відповіді на питання, чим сьогодні є Европа. Мітологія, як і чиста географія, не спроможна відповісти на запитання про сутність і межі Европи.

IV

В історичній літературі про Европу найчастіше розповідається - якщо йдеться про те, як вона захищалася і як була врятована в боях, - при Актиумі, на Каталаунських полях, біля Тура і Пуатьє, на Лехфельді, при Лепанто, під Віднем, а також про Маратонську і Фермопільску битви [12]. Крім Тура і Пуатьє завжди йдеться про відсіч нападу зі Сходу. Від персів і гунів до угорців і турків. Як політична ідея, Европа найбільш чітко оформилася там, де вона визначалася не через саму себе, а через протиставлення чомусь иншому. Таким чином, ідеї Европи властива могутня реактивна складова, що загрожує поглинути її самостійне значення. Иншими словами, майже завжди було простіше дати визначення Европи через порятунок від зовнішньої загрози, тим більше від "азіатської загрози" [13], ніж поза ситуацією подібної зовнішньої загрози визначити, що ж мається на увазі під Европою. Одним з прикладів, коли поняття Европи більшою мірою було задано зсередини, ніж через зовнішнє протиставлення, було формування імперії Каролінгів, на якому ми зупинимося докладніше. Поділ на Схід і Захід, що існував у системі правління Римської імперії, отримав нове, релігійне значення у зв'язку з утвердженням християнства як державної релігії. Тепер Схід розглядався у "справі порятунку" як активна частина, а Захід, навпаки, як пасивна. Схід - це світло, житло богів; Захід, навпаки, пітьма, житло демонів і смерті. Заклинання вимовляється contra occidentem (повернувшись обличчям до заходу), хрестяться в напрямку до Заходу, і саме на західному боці храмів розташовуються могутні вежі, що охороняють спрямований на Схід вівтарний простір [14].

Така географія порятунку, звичайно, серйозно загрожувала гідности каролінгської імперії, оскільки, поки вона зберігала обов'язкову силу, імперія, що розташовувалася на Заході, не могла стояти на одному щаблі зі Східною Римською імперією. Розв'язати проблему нерівноправного становища обох імперій спробували за допомогою алегоризації. Наприклад, слова "Схід" і "Захід" були прирівняні до понять "церкви" і "гріха", а це означало, що грецька церква могла бути "західною", а франкська - "східною". І дійсно, франки на основі цієї алегоризації розглядали себе як Схід, у той час як візантійці намагалися захистити свою претензію на більш високий статус, ніж у західної імперії, тим, що наполягали на географічному значенні поділу Сходу і Заходу.

Саме тому, що поняття Заходу було навантажено цією семантикою порятунку, слово "Европа" змогло зробити політичну кар'єру в імперії Каролінгів і стати неофіційною назвою "граду Божого" [15]. Для Алкуїна, придворного теолога Карла Великого, Европа і християнство стали ідентичними [16]. Азія й Африка, тим самим, зникли з політико-географічного обрію, але і розрізнення Сходу і Заходу також втратило своє колишнє значення. Цьому, без сумніву, сприяло і те, що Азія й Африка тим часом уже належали ісламу, що дало змогу ототожнити Европу і християнство. Схід же можна було "виключити" тією мірою, у якій він ідентифікувався з Візантійською імперією.

Поняття Европи, однозначно обмежене заходом континенту, як воно вживалося в оточенні Карла, було елементом риторичних стратегій сакралізації каролінгської імперії. Сюди ж відносилося не тільки фокусування політико-релігійного погляду на каролінгській імперії, але і маргіналізація Рима; вона настала, коли Ангільберт, зять Карла, назвав імператора pater Europae (батьком Европи) і таким чином поставив його поза традицією Римської імперії, яка претендувала на відновлення імператорської влади на Заході, renovatio Romae (відновлення Рима). Політична риторика каролінгського двору була, таким чином, спрямована і проти можливих домагань папи Римського, які дійсно були сформульовані в ідеї translatio imperii, уявленні про передачу імператорської влади через папу родам Оттонів, Салицьких франків, Штауфенів.

Підсумуємо. Територіальне закріплення раніше примарного і невизначеного поняття Европи, що відбулося разом із заснуванням каролінгської імперії, є не географічним відкриттям, а актом політичної волі. Його риторичне оформлення було рівною мірою звернено як проти східної частини Римської імперії, так і проти самого Риму. У результаті цього акту північніше Альп утворюється самостійний релігійний і політичний центр влади, що використовує колись неоднозначне поняття Европи для самопрезентації й обґрунтування своїх претензій. Таким чином, політичне поняття Европи виникає також і з метою відмежування і розмежування.

Подібно до того, як образ Европи Каролінгів був реакцією на політичний і військовий натиск ісламу, а одночасно і спробою додати "решті" простору власну ідентичність, так і відродження "Каролінгами XX століття" - Аденауером, Шуманом і Де Гаспері - ідеї Европи багато в чому було спробою ідейної реструктуризації "залишку" простору після руйнувань, розбратів і двох воєн. Германська імперія втратила східні території, що перебували під її пануванням чи контролем; спроба Італії, наслідуючи зразок Древнього Рима, поширити своє панування на усьому просторі Середземного моря, потерпіла крах, і тверезому спостерігачу процесів міжнародної політики після Другої світової війни було зрозуміло, що французька (як і нідерландська, і бельгійська) колоніальна імперія довго не проіснує. "Европа шести", що виникла з цієї констеляції, була за своєю територією значною мірою ідентична імперії Карла Великого. Що краще підійшло б на роль міту про заснування нової Европи, аніж історія імператора франків і його імперії?

Однак "каролінгська" версія територіального визначення Европи виявилася в 1950-і і 1960-і роки занадто обмеженою, довільною, вона занадто суперечила політичним й економічним процесами, щоб затриматися надовго. В обох випадках вона, з деякими застереженнями, стала жертвою тих ідейних сил, на які посилалася і які намагалася вбрати у занадто тісні шати. У Середньовіччі це була ідея імператорської влади, що у результаті не зуміла обійтися без Риму як головного джерела легітимації, а у другій половині XX століття це було звертання до християнства чи до европейської історії - але тоді політично й економічно сформована Европа не могла б і після падіння "залізної завіси" закінчуватися на Ельбі чи Одері. Так "каролінгська" відповідь на питання, де розташована Европа, отримала у XX столітті свій тимчасовий, перехідний характер. Вона залишилася прив'язана до ідеологічного поділу континенту на Схід і Захід, а з кінцем цього поділу втратила свою переконливість.

V

З настанням 1453 року з поля зору остаточно зник головний супротивник, що перебував у межах древньої Римської імперії, - східна її частина. Тобто застарів і колишній політичний поділ на Схід і Захід - його можна було осмислити заново. Так, наприклад, Османську імперію почали розглядати як велику загрозу зі Сходу, тоді як християнство, взяте в цілому, без огляду на розходження в богословських питаннях чи догматиці, могло тепер мобілізуватися перед обличчям східного ворога. Лоренцо Вала у своїй праці De falsa credita et emendita Constantini donatione, у якій він наводить доказ підробки так званого "Дару Костянтина", відхилив поняття Заходу як занадто невизначене і писав замість цього про Европу. Ще рішучіше висловлювався з цього питання Енеа Сильвіо Піколоміні, майбутній папа Пій II, що у своїй книзі про Европу відмовився від поняття Заходу, представивши Европу як територію від Еспанії до Константинополя, чим заклав ідейно-історичні передумови для дуже енергійно підтримуваної ним, але врешті не реалізованої ідеї хрестового походу европейців проти турків. Безсумнівно, тут ідеться про спробу формування політико-ідеологічних фронтів за допомогою ідеї Европи, причому уявлення про об'єднану перед наступаючими зі Сходу турками Европу повинно було служити тому, щоб підкорити загальній антиосманській політиці инші стратегічні інтереси окремих королівств, наприклад. Франції. Але і тут залишається важливим те, що ми констатували щодо ідеї Европи VIII і IX століть: Европа як ідея об'єднання виявляється залежною від не-включення того, що ні за жодних обставин не повинно до неї належати. Починаючи з падіння Константинополя і просування турецько-ісламського панування, це стало незрівнянно простіше, ніж у ситуації протистояння Східній Римській імперії чи самому Риму. Тобто відкривається шлях для широкої популяризації поняття Европи, і ріст популярности поняття Европи з кінця XV століття не в останню чергу викликаний так званою турецькою загрозою.

Східний кордон Европи, що став тепер однозначним, доповнюється відкритою з 1492 року західним кордоном. Витіснена на Сході Европа розширювалася в напрямку Заходу, захоплюючи Новий Світ, і в зіткненні із зовсім далекими їй життєвими світами завойовники виробляли специфічно европейську самосвідомість. Вирішальне значення для цієї самосвідомости мало те, що тут, на відміну від контактів з ісламським світом, европейці відчували явну культурну і цивілізаційну перевагу, що мало значні наслідки як для їхнього саморозуміння, так і для їхньої позиції стосовно народів инших континентів. Подібне навряд чи могло скластися у контексті культурного контакту зі Сходом, перший пік розвитку якого припав на хрестові походи, а потім, після катастрофи створених хрестоносцями держав, знайшов продовження у жвавих торгових відносинах. Адже тут уявлення про географію порятунку, згідно з яким рай є на Сході, продовжувало ще довго жити у свідомості нащадків, що виразно підкріплювалося і підсилювалося тим, що "баланс платежів" упродовж усього Середньовіччя був не на користь Заходу. У порівнянні з казковими багатствами Сходу, Захід, Европа вважалися бідними. Те, що ми сьогодні критикуємо як европоцентризм, бере свій початок з експансії на Захід [17].

Инший поворот концепції Европи знаходимо в Еразма Ротердамського, чиє уявлення про Европу розвивалося радше не назовні, а усередину, у ході критичних міркувань про національну самосвідомість европейських народів, що формувалася у рамках гуманізму. Те, що так часто характеризується як космополітизм Еразма, було в дійсності европеїзмом, що, щоправда, значною мірою обмежувався країнами, у яких широко поширився гуманізм, - насамперед це були Англія, Франція, Німеччина й Італія. У своїй полеміці з Ульріхом фон Гутеном, що настійливо закликав його зайняти національну позицію, Еразм охарактеризував себе як прихильника наднаціональної республіки учених. Однак, варто рішуче засумніватися в тому, що така позиція могла б стати основою для неексклюзивної европейської ідентичності. Адже Еразм зміг відкинути національні поділи тільки тому, що заміняв їхнім елітарним поділом на освічених і неосвічених. Европа, що з'являється у його космополітизмі, була Европою невеликої групи eruditi, що послуговувалися не якоюсь народною мовою, а говорили і писали латиною, причому не будь-якою, а ціцеронівською. В Еразмовому понятті Европи експліцитно було присутнє відмежування від маси европейців - ineruditi, а імпліцитно воно, звичайно відмежовує усі ті народи, для яких плоди гуманістичної освіти (ще) не доступні. Культурний імперіалізм, що характерний для поняття Европи у мислителів Просвітництва, у прихованому виді властивий і космополітизму Еразма. Европеїзм Еразма навряд чи може бути використаний для формування демократично обґрунтованої европейської ідентичності. От чому спроба помістити його поряд з Карлом Великим у ранг святих-засновників нової Европи виявилася малоуспішною.

Механізми виключення, що лежать в основі поняття Европи Еразма, яке ґрунтується, по суті, на ідеї культури, нещодавно були проаналізовані австрійським літературним критиком Карлом Маркусом Гаусом у полеміці з Павлом Кохутом [18]. Кохут на Берлінському конгресі 1988 року, що проходив під назвою "Мрія про Европу", охарактеризував сталінізм і фашизм як "неевропейські" явища. Тоді, відповідає Гаусс, яким був, наприклад, нацизм, якщо не европейським? Африканським? Азіатським? Гаус не без підстави дорікає Кохуту, що той звільняє Европу від відповідальності, переносячи тягар на инших. Усе гарне, істинне і прекрасне може вважатися европейським, усе инше виводиться за межі Европи. Европа захищає свою репутацію, обвинувачуючи инших.

Сюди ж належить й инша проблема, присутня в Еразма у латентній формі, хоча в епоху Просвітництва вона значною мірою висунулася на передній план: нестабільне серединне положення "Европи" між полюсами патріотизму і націоналізму - з одного боку, і універсалістського гуманізму - з иншого. Якщо не нація, а Европа повинна була стати тією величиною, що задає ідентичність, але при цьому вона повинна була охоплювати не все людство, а тільки европейців, то була необхідна точна дефініція Европи, а саме її і не було. Ця ситуація змінилася тільки після того, як і Англія і Росія, хоча і розташовані почасти в Европі, але є фланговими силами, що не належать їй, були виключені з Европи, і тим самим як на Сході, так і на Заході утворилися більш-менш чіткі кордони.

Проблеми, що виникали в результаті нестабільної проміжної позиції "Европи" між патріотизмом і універсалізмом, звичайно, могли якийсь час замовчуватися і затьмарюватися культурною і цивілізаційно-місіонерською просвітницькою концепцією Европи, у якій "европейство" і універсалістський космополітизм були зв'язані між собою, оскільки процеси культивування і цивілізації світу розглядалися як завдання, що визначає европейську ідентичність. Процес цивілізації світу був одним боком цієї ідеї. Инший бік полягав у військовому протистоянні туркам, вимозі, яку можна зустріти навіть і в инших, дуже мирно налаштованих головах, таких, як Лайбніц і Вольтер. Поширення культури і цивілізації постає при цьому чимось на зразок секуляризованої заміни християнської місії, вираженої у несхоластичному виправданні завоювання і християнізації Латинської Америки еспанцями. Завдання Европи полягає тепер у тому, щоб очистити шлях для поширення свободи. Те, що опір при цьому потрібно було придушувати, в тому числі і зі зброєю в руках, сумнівів, власне, не викликало. У певному сенсі цій традиції слідував іще Маркс у своїх працях про англійське панування в Індії.

Русо був першим з тих, хто привніс у цю цивілізаційно-місіонерську концепцію Европи критичну нотку, коли він поставив під сумнів цінність прогресу взагалі. Критика прогресу Руссо не залишилася без наслідків для заснованого на ідеї цивілізації уявлення про Европу епохи Просвітництва; сам Руссо, щоправда, надавав меншого значення европеїзму, а набагато більшого - патріотизму, що міг виражатися як у громадянській, так і в національній формі, причому він був переконаний, що людина у своїй поведінці буде дотримуватися норм етики радше з патріотичних мотивів, аніж унаслідок своєї прихильности до універсальних цінностей гуманізму.

Автором, який, рухаючись наміченим Русо шляхом, знову повернувся до питання, що таке Европа і що становить її ідентичність, став Йоганн Готфрід Гердер. Відштовхуючись від статистичних моделей рівноваги і при цьому розуміючи Европу вже не як співтовариство держав-персон, а як об'єднання національних характерів, він просунувся до такого уявлення про Европу, у якому її характерною ознакою стає різноманіття европейських націй. При цьому він одним з перших не пов'язував Европу ні з централізовано-ієрархічною, ні з кількісно-механістичною моделями побудови, а розумів її як єдність різноманітного, як єдність різного. Таким чином, не уніфікована ідея людства, а множинність і своєрідність різних національностей, що співіснують поруч одна з одною на рівних правах, повинні утворити той зв'язок, що виділяє Европу на тлі навколишнього світу. Глибоке неприйняття Гердером політичного устрою, що нівелює національне різноманіття, проглядається вже в його описі римської експансії і її наслідків, яке він наводить у Auch eine Philosophie der Geschichte, наприклад, коли пише: "Так була зруйнована стіна, що відокремлювала одну націю від иншої, був зроблений перший крок до знищення всіх національних характерів, коли усіх заганяли в єдине утворення, що називалося римським народом" [19]. Різноманіття націй, кожна з яких обов'язково проходить стадії розвитку, підйому, розквіту і занепаду, має в очах Гердера непорівнянно більшу цінність, ніж прагнення зобов'язати світ наслідувати один-єдиний ідеал. "Хіба добро не розсіяне по всій землі? Оскільки жодна форма людського життя і жоден шматочок землі не могли охопити його, воно було роздане у численних формах, постійно перетворюючись - вічний Протей! - у всіх частинах світу і через сторіччя" [20]. Це основне міркування Гердера, звичайно, стосувалося і Европи. Міркуючи про національне різноманіття Европи, він у першу чергу і з особливою силою підкреслював відмінності між південними і північними національними характерами, розмежованими Альпійськими горами. Він розмірковує про народності, що мешкають південніше Альп, а потім, у XVI книзі своїх Ідей до філософії історії, звертається до народів, що живуть на північ від Альп, поєднуючи їх у групи "німецьких" і "слов'янських" народів. "Північніше від них (від Альпійської гірської гряди. - Г.М.), під зовсім иншим небом, на зовсім иншій землі, люди, що селилися тут, повинні були перейняти форму і спосіб життя, що були далекі тим південним народам; адже на всій землі природа тільки горами створювала відмінності, що так зберігалися надовго. Тут вона сидить на своєму вічному троні, направляє потоки і шле погоду, роздаючи як клімат, так і звички, а часто і долю націй" [21]. Але саме завдяки цьому опису контрастів півдня і півночі він зумів протистояти наслідуваній і у просвітницькому понятті Европи тенденції ототожнювати з Европою територію каролінгської імперії і приписувати її окраїнам, у ліпшому випадку, більш низький статус.

Так сильно підкреслюючи поділ Европи (але не тільки її, адже Гердер пише і про гірські масиви, починаючи з Алтаю і закінчуючи Піренеями, і називає в числі південних народів, поряд з італійцями і греками, також і індійців) "стіною зі скель", Гердер одночасно відійшов від можливости визначення ідентифікаційного центру і перемістив европейську ідентичністьу сферу взаємодії периферій. Крім того, Гердер, що рішуче включив слов'ян у свою концепцію Европи, діяв усупереч поширеній тенденції обмежувати "істинну Европу" романо-германськими територіями. Так, він, визначаючи внутрішню структуру Европи на північ від Альп, порівнював між собою "германські" і "слов'янські" народи. При цьому "заповзятливий, відважний і витривалий бойовий дух", так само як і "героїчний дух служіння" виступають у нього характеристикою германських народів [22], у той час як для слов'янських народів він вважає більш типовим старанність, милосердя і гостинність [23]. Вони не зіграли ще в европейській історії значної ролі [24], але величні для слов'ян часи, за прогнозом Гердера, ще настануть: "Оскільки ці нації живуть в основній своїй масі на найкрасивішій частині европейської землі, то коли вона буде цілком оброблена, - а це дасть початок торгівлі, оскільки европейські закони і політика повинні будуть усе більше сприяти розвиткові миролюбної старанности і спокійного спілкування народів, а не войовничому духу, - тоді і ви, що настільки низько опустилися, колись старанні і щасливі народи, нарешті пробудитеся від свого довгого сну, звільнитеся від своїх рабських ланцюгів і будете користатися вашими прекрасними територіями від Адріатичного моря до Карпатських гір, від Дону до Мульди [25] як своєю власністю, і будете відзначати на них ваші древні свята, ретельно працюючи і торгуючи" [26]. Гердер відкрив Европу на схід і південь, але тим самим він знову урухомив раніше чітко прокладені кордони.

VI

Ідея Европи Гердера була укорінена не тільки в політиці, але одночасно й у культурі, що пов'язує її з гуманізмом Просвітництва. Таким чином, вона опиняється у явно напруженому протистоянні до поширених від XVIII століття геополітичних уявлень про Европу, у яких вона визначається через протистояння світовим фланговим державам - Англії і Росії - які лише частково розташовані в Европі [27]. Уявлення про культурно-цивілізаційну перевагу Европи і її провідну роль в економічному розвитку усього світу, що значною мірою обумовили мислення XVIII і XIX століть, водночас співіснують з острахом загрози маргіналізації, що уявляється як небезпека підпорядкування периферіям.

Одним з перших представників цього типу мислення можна назвати абата Рейналя, що у своїй роботі Histoire des deux Indes (1770) вбачав в "універсальній морській монархії" - Англії загрозу тій свободі, покровителькою якої він вважав Европу. Виключивши Англію, Рейналь визначає Европу як континентальне утворення, у якому Франція є европейським центром, оскільки вона - така точка зору Рейналя - є головним носієм політичної і цивілізаційної місії Европи у світі. Таке скорочене і зменшене уявлення про Европу, що склалося, щоправда, пізніше, ніж гердерівське, дається Рейналю ціною того, що Европа виявляється в нього вже неспроможною звільнитися від англійського тиску власними силами, опиняючись при цьому в залежності від політичної допомоги Америки, від якої Рейналь - даючи вірний прогноз - очікував, що вона в короткий термін стане силою, що врівноважить вплив Англії як морської держави. Однак, залучення зовнішніх стосовно Европи факторів політичного впливу має наслідки і для збереження і забезпечення свободи. Надія Рейналя на Америку просякнута тривогою, що позаевропейські діти Европи зможуть стати володарями Старого Світу, а за спиною Англії стоїть нова світова держава Америка, що буде врівноважувати вплив Росії. Надалі такі міркування можна було зустріти насамперед у Токвіля: "Сьогодні на землі існують два великих народи, що, відштовхуючись від різних вихідних точок, рухаються, як видається, до однієї мети: росіяни й англо-американці. [...] Їхні вихідні позиції різні, їхні шляхи не однакові; і все-таки кожен з них здається покликаним таємним провидінням зосередити у своїх руках історію половини світу [...]".

Врешті, незвичайно образне визначення уявлення про Европу, затиснену иншими державами, яке визначило епоху Наполеона і наступний період, дав абат де Прадт у своїй опублікованій 1815 року праці Du Congres de Vienne. Де Прадт протиставляє "справжню" Европу Англії і Росії, двом колосам, великій морській і великій континентальній державам, між якими розташована Европа і від яких вона повинна захищатися, якщо не хоче бути знищена. Згідно з де Прадтом, об'єднуючими Европу факторами є спільна культура, схожий суспільний устрій, а також спільне прагнення нейтралізувати значення цих обох держав у европейській політиці. Щодо Англії, то її нейтралізація можлива завдяки протидіючій силі Америки, щодо Росії ж, то повинна бути організована загальноевропейська владна система, що перешкоджала б просуванню царської Росії через Віслу і Дунай у західному і південному напрямках. У концепції Европи де Прадта - у повній відповідності з наполеонівською концепцією - Пруссія і дунайська монархія виконують завдання форпосту, що захищає Европу від Азії, причому на південному сході вони повинні бути доповнені Грецією. Остання повинна займати европейську частину Османської імперії, а її геополітичне завдання полягає в тому, щоб утримувати Росію подалі від Середземного моря.

Але геополітична концепція Европи де Прадта невдовзі після 1815 року наштовхнулася на опір ідеологічних фронтів, що поставили під сумнів почуття причетности і усвідомлення єдности Европи в епоху після Наполеона. Східні захисники Европи, а саме Пруссія й Австрія, знову пішли на зближення з Росією, як уже багаторазово ставалося в часи Наполеона, й врешті уклали з нею Священний союз. Таким чином, з того часу просто через Европу проходила розділова лінія між Европою ліберальною, що складається з Франції й Англії, і неліберальною, що охоплює Росію, Пруссію й Австрію, лінія поділу, що більш-менш відповідала недавно віджилому протистоянню Сходу і Заходу.

У модифікованій формі до цих геополітичних міркувань знову звернувся Костянтин Франц у своїй опублікованій у в 1859 році праці Untersuchungen uber das europaische Gleichgewicht. Знову перемістивши европейський центр із Заходу на Схід, він констатував розкладання класичної европейської пентархії [28] унаслідок вторгнення світової політики в европейські відносини [29]. Йшлося про те, що Англія і Росія переросли Европу, а Франція почала будувати колоніальну імперію й усе відчутніше скеровувала свою енергію за межі Европи, що дозволило Франції піднятися до рівня світової держави в буквальному сенсі слова. Разом зі США ці три европейські держави утворювали світову тетрархію. Щоб обмежити їхній вплив на Европу і створити можливості для проведення европейської політики, орієнтованої на власні інтереси, Франц пропагував відновлення середньовічної імперії, що, спираючись на германські землі у вузькому сенсі слова, повинна була включити в себе Центральну Европу і західну частину Балкан. Франц був також затятим супротивником "малогерманського" рішення Бісмарка і виступав на захист "Середньої Европи", що перебувала б під германським керівництвом, що, однак, не означало б гегемонію німців, а гарантувало б німецький захист майбутнього Европи. "І якщо, - писав він, - призначення народів Европи все ж полягає у чомусь більшому, ніж служити, подібно глиняній масі, матеріалом для формування за паризьким шаблоном, щоб потім випікатися в жаркій печі революції і покритися лаком у вогні так званої цивілізації, і врешті, коли і цей полиск зблякне, стати звичайною цеглою для будівництва російської казарми, - то де ж іще може знайти опору високого призначення европейських народів, як не у Німеччині, котра, поки займала пануюче положення в Европі, була дуже далека від того, щоб принижувати сучасні народи, а радше створювала найбільш дієву для всіх гарантію збереження внутрішньої своєрідності?" [30]

У міркуваннях Костянтина Франца привертає увагу використання поняття Середньої Европи, яке, починаючи з 1980-х років, коли почали позначатися корінні зміни в існуючому тоді Східному блоці, а совєтська гегемонія в цьому регіоні стала хиткою, отримало нове життя в польських, чехословацьких і особливо угорських авторів, ґрунтуючись, щоправда, уже не стільки на геополітичних міркуваннях, скільки радше на роздумах про конституційно-політичні проблеми, причому із сильним акцентом на специфічну політичну культуру цього регіону.

Петер Слотердайк у певному сенсі переніс розвинуту угорськими, чеськими і польськими інтелектуалами концепцію Середньої Европи, що значною мірою зосереджувалася на дратівливому питанні про її центральне положення, на всю Европу, коли він писав, що до 1945 року Европа утворювала центр світу, але згодом вона перетворилася у проміжну, защемлену зону, що опинилася в залежності або від "Аmerican way of life", або від експерименту большевицького соціалізму в Совєтському Союзі. Так Европа, як думає Слотердайк, у період між 1945 і 1989 роками занурилася в "епоху мрій", у яких власна історія видавалася лише якимось сміттям, від якого треба було позбутися будь-яким способом [31].

Проти цього можна висунути різного роду заперечення. Насамперед европейська історія розгорталася більш складним шляхом, ніж це може бути описане в моделі розвитку трьох історичних регіонів, і проблематичним тут є, передовсім, те, що Европа у розширеній Слотердайком концепції Середньої Европи не має самостійної ідентичності, а рухається то в одному, то в иншому напрямку між протилежними моделями розвитку свого північно-західного і північно-східного флангів. Це приводить деяких угорських, чеських і польських інтелектуалів до висновку, що Европа визначається в залежності від рівня прихильности соціополітичному шляху розвитку своєї північно-західної частини, тому у напрямку від заходу до сходу і від півночі до півдня европеїзація зменшується. Тим самим розривається внутрішня єдність Европи, і континент розпадається на регіони, деякі з яких можуть претендувати на набагато більший рівень "европейськості", ніж инші, із усіма відмінностями у впливовості. Европа розуміється тут як соціополітичний ідеальний тип, до якого різні країни і регіони можуть наближатися різною мірою. Ядро Европи і Европа окраїнна протиставляються одне одному. Самовпевненому почуттю переваги північно-західних европейців відповідає поширене на півдні і на сході почуття неповноцінності, що, у ліпшому випадку, може компенсуватися тільки за рахунок можливостей претендувати на фінансову допомогу. Але тоді південь і схід Европи стають для европейців північного заходу не більше, ніж просто тонкою перегородкою, за допомогою якої вони прагнуть захистити й убезпечити себе від настирливих Африки й Азії.

Але, можливо, саме фіксація на єдности Европи є деякою інтелектуальною пасткою, що не дозволяє побачити, що ж саме характеризує Европу - її розмаїтість і багатоликість, які були описані Гердером на противагу універсалістським підходам Просвітництва і які могли б стати плідними темами для новітніх дебатів про майбутнє Европи після кінця поділу континенту. Так, Майнхард Мігель з нагоди "Рьомерберзьких зустрічей" у Франкфурті в 1992 році, присвячених темі "Европа, що втратила впевненість", підняв питання, чи не є шансом для старого континенту, можливо, саме та обставина, що значна частина населення Центральної і Східної Европи зберігає дистанційовану позицію стосовно економічного примата, котрий став чільним для людей Західної Европи: "Бо народи Заходу тепер рухаються зі своїми, переважно економічно детермінованими поглядами на світ настільки тонкою межею, що в будь-який момент можуть зірватися. Мало того, що їхнім принципам бракує здатности до узагальнення, але вони, до того ж, лише малою мірою придатні для майбутнього" [32]. Мігель виводить звідси обережне припущення, що в перспективі міцність Европи буде визначатися не однаковими умовами життя на сході і заході, на півночі і півдні, а свого роду новим мітологічним наративом про походження, який розповідає про спільний для всіх новий початок після десятиліть існування серед звичного і добре знайомого краху чи втрати: "У близькому майбутньому західні европейці могли б пережити щось подібне до того, що в даний час переживають жителі Середньої і Східної Европи: кінець звичного їм порядку. Навіть якщо цей кінець, імовірно, буде менш різким, менш драматичним і, без сумнівів, менш звільняючим - усе-таки це буде кінець, із усіма наслідками, що звідси випливають. Можливо, це і є тим, що з'єднає обидві частини Европи тісніше, ніж усі потоки капіталу, товарів чи мігрантів: це -спільне пережиття нового початку" [33].

Французький історик давнього світу, ісламознавець Ремі Браг шукав відповідь на питання, що ж таке Европа, не в якомусь політичному проекті, а в культурній ідентичності, і він вважає, що знайшов її не в центрі, а за його межами, у понятті ексцентричності [34]. Оскільки ідентичність Европи ексцентрична, думає він, тобто постійно містить у собі нові елементи зі своїх периферійних областей, а також сусідніх культур, то стає неможливим знайти европейський центр. Здавна відкритість иншому, чужому була найважливішою рисою европейської ідентичности, і збереження цієї відкритости стане живильною основою для европейського розвитку й у майбутньому - инакше Европа перестане бути Европою.

Найвищим проявом цієї ексцентричности Европи для Брага є те, що він називає романством, чи латинством европейців, і що для нього означає знання про свою культурну і релігійну вторинність. Ані культурний фундамент, ані віра, на яких будувалася Европа, не були створені самими римлянами, адже культура була перейнята від греків, а віра - від іудеїв. Греко-елліністична культура й іудео-християнська релігія сформували Европу, але і та, й инша були створені за посередництвом Риму, для якого вони завжди залишалися засвоєним чужим [35]. Тому почуття інтелектуальної вторинности завжди зберігалося у римлян і близьких до них европейців [36], і Браг порушує питання, чи не варто у культурно-психологічному сенсі розглядати схильність до експансії і придушення так званих варварських народів, що спостерігається й у тих, і в инших, як спробу витиснути знання про цю вторинність і відповідні комплекси неповноцінности [37]. Браг перевертає, таким чином, европейський образ себе, яким він виробився в Новий час і особливо з часів Просвітництва, і замість культурно-цивілізаційної переваги европейців висуває на перший план їхню здатність до адаптації і засвоєння. З цього він робить наступний висновок: "Насправді небезпечним для Европи є припинити співвідносити себе з иншим, про якого вона знає, що поступається йому, заради того, щоб як зразок розглядати тільки саму себе у своїй самобутності"[38].

Ще вагомішою для розвитку Европи, з погляду Брага, є та обставина, що латинська мова унаслідок свого вторинного стосовно релігії характеру ніколи не могла розглядатися як мова, якою Бог дав людині одкровення. Це було "вирішальною" передумовою відкритости чужому, оскільки латина ніколи не досягала тієї сакральності, яка дозволила б їй стати неповторним і незмінним культурним надбанням і додати цьому володінню ауру святості, щодо якої чуже сприймалося б тільки як загроза, псування і втрата [39]. Разом з тим, відсутність сакрального значення латинської мови сприяло розвитку народних мов у літературні, і, тим самим, культурному різноманіттю Европи. Однак, характерна для Европи ексцентричність і розвинуте завдяки їй усвідомлення другорядности призвели до того, що в Европі, усупереч усім спокусам, релігійне ніколи надовго не ототожнювалося з політичним, а політичне - з релігійним, на відміну від політичного ісламу і цезарепапізму візантійського світу.

Тому Браг бачить гарантію майбутнього для Европи не в пошуку автохтонної ідентичності, байдуже, як би вона не виводилася, за допомогою біології чи культурології - скажімо, як стилізація класичної античности в якості европейського міту про заснування, - а в усвідомленій згоді на третє "романство". "Европа, що хоче існувати тільки для себе, що шукає свою ідентичність тільки в усвідомленні своєї своєрідности [...], більше не заслуговує майбутнього. Культурна місія, що чекає Европу, може полягати тільки в тому, щоб знову стати "римською" в описаному сенсі слова. [...] Европа повинна усвідомити як свою цінність, так і свою ущербність. Свою цінність щодо внутрішнього і зовнішнього варварства, яке вона повинна тримати під контролем; але і свою убогість стосовно того, посланником і слугою чого вона тільки і є" [40].

VIII

Отже, усе ще без відповіді залишається питання, яка з концепцій Европи, що були подані нами в ході екскурсу в історію політичних ідей, могла б стати дороговказною чи, щонайменше, придатною, тобто "поєднаною" із сучасними проблемами. Концепція християнської Европи виявилася наприкінці XX століття настільки ж проблематичною, як і культурно-місіонерська ідея Европи епохи Просвітництва. Перша - тому, що вона занадто відокремлює її, будучи нездатною при цьому домогтися консенсусу в уявленнях про Европу. Остання - тому, що вона занадто наполягає на висуванні Европи як точки відліку історичного розвитку, не залишаючи при цьому місця для инших моделей розвитку, що ґрунтуються на инших передумовах і инших ціннісних орієнтаціях.

Характерним для Европи є те, що у своїй історії вона віддала перевагу не єдності, а різноманіттю, чому виразно сприяла її специфічна географія. Джефрі Бараклоу вже давно виступив з цього приводу з тезою, що імперія Каролінгів повинна була розпастися, щоб Европа змогла виникнути у своїй специфічній формі, оскільки тільки в епоху після імперії Каролінгів з'явилося різноманіття, як сутнісна риса европейських суспільств. [41]. Таким чином, розвиток різних націй може розглядатися саме як сутнісна риса Европи і її історії - як у добрих, так і в поганих її проявах. Відмінність Европи заснована не на єдності й однаковості, а на різноманітті і множинності.

Узагальнюючи дескриптивні і нормативні елементи европейської історії і її відображень у політичному мисленні, можна виділити наступне: там, де закінчується множинність і починається однаковість, там закінчується Европа. Усі спроби створення імперій, побудови гегемонії закінчувалися в Европі провалом, і знову і знову заново складався плюралізм політичних устроїв [42]. Цей висновок може одночасно служити критичним масштабом при розгляді соціально-політичних процесів розвитку Европи, оскільки він все-таки є чимось більшим, ніж просто "винайденою" нормою, яку живить лише морально-філософська рефлексія, а уявляється "віднайденою" нормою, оскільки глибоко укорінена в европейській історії [43]. Якщо звести узагальнення до коротких тез, то існування глибокого укорінення уявлень про плюралістичність европейської свідомости доводять наступні спостереження: візантійський цезарепапізм завжди вважався чимось неевропейським, аж до часів повстання неортодоксальних марксистів проти монополії комуністичних партій на істину у країнах реально існуючого соціалізму, що часто порівнювалася з цезарепапізмом Східного Риму; виникнення капіталізму в Европі може бути пояснено саме переважаючим тут політичним плюралізмом, що ставив межі насильницької експропріації доданої вартости панівними силами; нарешті, і "східна деспотія", у розумінні Вітфогеля [44], у соціогеографічному відношенні прив'язана до суспільства гідравлічного типу великих річкових долин, тому її створення було виключено вже завдяки геологічній формації Европи.

Якоб Буркхардт охарактеризував Европу як discordia concors; схильність до подолання discordia може бути великою, але вона відняла б у Европи - це вже стало очевидним із поданих тут міркувань про Европу - її ідентичність. Виходячи з цих міркувань, ані Европа - мається на увазі християнський Захід, ані звернене Просвітництвом у бік універсалістського гуманізму поняття Европи не підходять для того, щоб передати сенс европейської ідентичности на переломі тисячоліть.Радше, найбільш придатним на цю роль є гердерівске поняття плюралізму націй, яке варто доповнити міркуваннями про ексцентричність і відкритість, запропонованими Ремі Брагом. Це поняття виключає остаточні рішення, включає конфлікти, але є гнучким і відкритим, а також здатне опосередкувати зв'язок майбутнього Европи з її минулим. Але насамперед, воно дає основу тому, що ідея Европи стає більшим, ніж довільно маніпульованим "войовничим поняттям", наприклад, у формі "лівого европеїзму", у якому ідея Европи спрямована проти національних уявлень, чи "правого европеїзму", для якого головним є ізоляція Европи, причому щодо всіх, кого визначено як не приналежного до неї. Те, що плюралістично-ексцентрична концепція Европи принципово не піддається такій інструменталізації, можливо, є найбільш важливим із всіх аргументів на її користь.

Друкується зі скороченнями

---

[1] Тут мається на увазі полеміка Блоха із сіонізмом і проектом побудови єврейської держави в Палестині, що він резюмує в такий спосіб: «Кінець тунелю уже видно, але, зрозуміло, не з боку Палестини, а з боку Москви; ubi Lenin, ibi Jerusalem (де Ленін, там і Єрусалим)». Bloch E. Das Prinzip Hoffnung. Frankfurt am Main, 1973. Bd. 2. S. 711.

[2] Див.: Tibi B. Politische Ideen in der "Dritten Welt" während der Dekolonisation // Fetscher I., Münkler H. (Hrsg.) Pipers Handbuch der politischen Ideen. Bd. 5. München, 1987. S. 361 ff.

* Цей вираз було введено у вжиток «Єдиним европейським актом» 1 липня 1987 року, що реформував Европейське співтовариство і поставив мету створити до 1 січня 1993 року єдиний ринок країн-членів ЕС. (Прим. ред.)

[3] Про дискусію з приводу географічних кордонів Европи див.: Mollat du Jourdin М. Europa und das Meer. München, 1993. S. 19 ff.

[4] Карл Шмітт у своїй роботі Land und Meer. Eine weltgeschichtliche Betrachtung (Leipzig, 1942) значно применшив значення періоду античності і переніс момент вторгнення моря у світ уявлень европейців у XVI і XVII століттях. При цьому він приписав іспансько-португальському мореплавству менше значення, ніж нідерландсько-англійському, – очевидно, тому, що він намагався провести паралель протиставлення, з одного боку, суші і моря і, з іншого, католицизму і протестантизму.

[5] У той час як в епоху революції і наполеонівської імперії у Франції переважала сильна ідентифікація з імперським Римом, німецькі інтелектуали прагнули вписати Німеччину в грецьку традицію з її тенденцією до утворення дрібних держав, «що уможливлюють культуру» (див.: Günther H. Versuche, europäisch zu denken. Frankfurt am Main, 1990. S. 41). Звідси, зі значними для усього XIX століття і більш пізніх часів наслідками, бере початок перенос радше культурної, ніж політичної, напруженості античної епохи між латинством і еллінізмом на сучасну Европу, що «актуалізується» тут як політико-культурне протиріччя.

[6] Freyer H. Weltgeschichte Europas. Wiesbaden, 1948. S. IX.

[7] Див.: Faber R. Abendland. Ein "politischer Kampfbegriff". Hildesheim, 1979.

[8] Neulen H.W. Europa und das Dritte Reich, Einigungsbestrebungen im deutschen Machtbereich 1939-1945. München, 1987. S. 21-68.

[9] Посилання на «азіатську загрозу» відіграють велику роль і в закликах Германа Гессе, Гуго фон Гофмансталя і Генріха Манна до формування духу загальноевропейської єдності і рішучості, що зазвучали під враженням від Першої світової війни чи перед загрозою фашизму. Див. про це добірку текстів названих авторів у виданому Паулем Міхаелем Люцелером збірнику текстів: Plädoyers fur Europa, Stellungnahmen deutschsprachiger Schriftsteller 1915-1949. Frankfurt am Main, 1987; див. також: Lützeler P.M. Die Schriftsteller und Europa. Von der Romantik bis zur Gegenwart. München, 1992. S. 302 ff.

[10] Походження Мінотавра безпосередньо не пов'язане з відносинами Зевса і Европи; він народжений від Пасифаї, дружини критського царя Міноса, і бика, посланого Посейдоном. Мотив принесення людської жертви чи людожерства знаходив усі нові й усе менш дослівні тлумачення в ученій словесності пізньої античності; див.: Brommer F. Theseus. Die Taten des griechischen Helden in der antiken Kunst und Literatur. Darmstadt, 1982. S. 35ff.

[11] Див.: Hall J. The Civilization of Europe in the Renaissance. Bath, 1993. S. 9.

[12] Місце перемоги німецького короля Отто I над мадярськими кочівниками в 995 році, у результаті якої він став першим імператором Священної Римської імперії німецької нації. (Прим. ред.)

[13] Як відносно недавній приклад тут варто назвати створене пізніше художником Кнакфуссом зображення кайзера Вільгельма II, на якому европейські народи представлені у виді міфологічних персон, що під предводительством архангела Михайла, що символізує німців, зображені на виступі скелі і готовими до захисту від загрози, що йде зі Сходу, і символізується гладким Буддою; усе це супроводжено підписом: «Народи Европи, збережіть ваші святині!»

[14] Див.: Fischer J. Oriens-Occidens-Europa. Begriff und Gedanke "Europa" in der späten Antike und im frühen Mittelalter. Wiesbaden, 1957. S. 59 ff.

[15] Див.: Fischer J. Oriens... S. 78 ff. Поділ на Схід і Захід є основним для Крістофа Досона (Christoph Dawson) у його книзі The Making of Europe, яка, що примітно, була перекладена німецькою під назвою Die Gestaltung des Abendlande (Формування Заходу). Leipzig, 1935.

[16] Див.: Banniard M. Europa. Von der Spätantike bis zum frühen Mittelalter. München; Leipzig, 1993. S. 171 ff.

[17] Відкриттю і завоюванню Америки, мабуть, передували португальські кампанії на західному узбережжі Африки; але й у цьому випадку европейці відчували свою перевагу в контакті з культурою африканських негрів.

[18] Gauss K.-M. Die Vernichtung Mitteleuropas. Essays. Klagenfurt; Salzburg, 1991. S. 9 ff.

[19] Herder J.G. Werke. Berlin; Weimar, 1978. Bd. 3. S. 61.

[20] Ibid. S. 70.

[21] Ibid. S. 385.

[22] Ibid. S. 387

[23] Ibid. S. 393f.

[24] «Слов'янські народи займають на землі більший простір, ніж в історії». Ibid. S. 395.

[25] Старонімецька назва Влтави (нім. Moldau).

[26] Ibid. S. 395.

[27] Те, що таке геополітичне визначення Европи може бути обґрунтовано і через культуру, показує Гьоррес у своїй роботі Europa und Revolution, у якій він дає визначення Европи, використовуючи арістотелівську фігуру аргументації про центр, що перебуває між двома крайностями; причому для Гьорреса такими крайностями виступають не Англія і Росія, а Америка і Туреччина: Туреччина як представник деспотії, Америка, навпаки, як поборник безумовної рівності й автономії. Обидва принципи внаслідок їхньої однобічності усе ж опиняються під постійною загрозою переходу у власну протилежність. Европа, як репрезентант врівноважуючої сили і посередництва, займає місце центру між двома крайностями. У Гьорреса центр є не місцем загрози, яким він став сприйматися в ідейно-історичному контексті передодня Першої світової війни, а місцем, що задає рівновагу і баланс сил.

[28] Класичний склад цієї пентархії – Англія, Франція, Росія, Пруссія й Австрія.

[29] Див.: Gollwitzer H. Europabild und Europagedanke: Beiträge zur deutschen Geistesgeschichte des 18. und 19. Jahrhunderts. München, 1964. S. 297 ff.

[30] Frantz C. Untersuchungen über das europäische Gleichgewicht. Berlin, 1859. S. 371.

[31] Sloterdijk P. Falls Europa erwacht. Gedanken zum Programm einer Weltmacht am Ende des Zeitalters ihrer politischen Absence. Frankfurt аm Main, 1994. S. 12 ff.

[32] Miegel M. Europas Verunsicherungen // Hofmann H., Kramer D. (Hrsg.) Das verunsicherte Europa. Frankfurt аm Main, 1992. S. 118.

[33] Ibid. S. 119.

[34] Brague R. Europa. Eine exzentrische Identität, aus dem Franz. von G. Ghirardelli. Frankfurt am Main, 1993.

[35] Ibid. S. 42 ff., 63 ff.

[36] У випадку розвитку европейської науки і культури у Середньовіччі сюди додається внесок арабів і ісламу як посередників, через яких в Европі були «знову відкриті» грецька філософія, а також медицина і природознавство.

[37] Ibid. S. 40 f.

[38] Ibid. S. 150.

[39] Хоча і грецька не може вважатися мовою, якою Бог звернувся з одкровенням до свого народу, усе ж з християнської точки зору вона, якщо мати на увазі Новий Заповіт, має незрівнянно більший потенціал для досягнення сакральності, ніж латина. Це знову підкреслює значення прийнятого наприкінці IV століття нашої ери рішення у західній частині Римської імперії надати латинській мові статус церковної. Необхідність такого рішення підтверджує тезу Брага про другорядне значення латини.

[40] Brague R. Europa... S. 154 f.

[41] Barraclough G. Die Einheit Europas als Gedanke und Tat. Göttingen, 1964.

[42] Див.: Dehio L. Gleichgewicht oder Hegemonie. Betrachtungen über ein Grundproblem der neueren Staatengeschichte. Krefeld, б.г. [1948].

[43] Див.: про відмінність між «винаходом» і «виявленням» («erfinden» і «finden»): Walzer M. Kritik und Gemeinsinn. Drei Wege der Gesellschaftskritik, dt. von Otto Kallscheuer. Berlin, 1990. S. 11-42, а також: він же: Zweifel und Einmischung. Gesellschaftskritik im 20. Jahrhundert, dt. von A. Ehlers und H.H. Henschen. Frankfurt am Main, 1991. S. 307 ff.

[44] Wittfogel K.A. Die orientalische Despotie. Eine vergleichende Untersuchung totaler Macht, dt. von Frits Kool. Köln, 1962.