Етьєн Балібар

Складна Европа: будівельні майданчики для демократії*

Пані та панове, шановні колеги!

Для мене честь і велика радість бути серед вас, у чудовому місці, одному з найстаріших університетів Европи. Дякую вам за запрошення, особливо хочу подякувати вашому президентові, професорові Антоніо Педро Піта, чия дружба змогла подолати усі перешкоди, що стали на заваді цій зустрічі. Думаю, що саме так нам потроху вдасться – у тому, що залежить від нас – привнести инший, небюрократичний зміст ідеї европейського громадянства.

На цій лекції, про яку ви мене попросили, я хотів би говорити саме про Европу: її складність, кордони та задеклароване громадянство. Не тому, що час і місце підштовхує до цих тем у середовищі інтелектуалів із різних країн. Але тому, що спричинені европейською будовою питання і напруження, індикатором яких вона виступає, є неабияк значущим предметом для політичної філософії. Ви мали намір присвятити цей з’їзд вивченню «загальних тенденцій філософії» у найближчий період. У полі моїх зацікавлень я не бачу иншого способу взятись за цю справу, лишень як проаналізувати деякі з проблем, відкритих історичною ситуацією, в яку ми ввійшли, й яка нас зобов’язує не відмовлятися від нашого поняттєвого інструментарію, успадкованого від досить довгої історії, а переосмислити її й піддати випробуванню.

Питання громадянства від самого початку стоїть у центрі ідеї практичної філософії та невипадково дискусії, що стосуються громадянства, водночас зобов’язуючи дослідити по-новій такі категорії, як спільнота і суверенітет, універсальність прав, співвідношення громадянства і національності, політична функція суспільного конфлікту тощо, призводять до відродження політичної філософії – не в опозиції до історичних і соціологічних досліджень чи до індивідуальної та колективної етики, а в єдності, що по-справжньому відновлює цілість практичної філософії. Політика тут потенційно займає «архітектонічну» функцію, як казав Аристотель у «Нікомаховій етиці»1. До того ж так склалося, що я присвятив цей рік викладанню в Парижі курсу «Европа: від міфу до політики?» й щойно провів в Instituto per gli Studi Filosofici, що у Неаполі, семінар на тему «Складна Европа». Це деякі з-поміж попередніх тем праці, яку ми робили спільно с нашими студентами, й котрі я хотів би коротко викласти для вас.

Мені здається, що европейське громадянство є не якимось певним знанням чи ідеалом, а водночас неуникним та надзвичайно непевним, устеленим перешкодами процесом: загалом, «довгим маршем», у якому – хочемо того чи ні – ми усі беремо участь. Щодо нього, я зокрема відзначу протиріччя, «діалектичне розв’язання» яких жодним чином не ґарантовані, хоч і не втрачаємо переконання, що вони є рушієм усього процесу. Я їх визначу, звертаючись по черзі до чотирьох пунктів: по-перше, деякі роздуми з приводу відношення між актуальним відживленням проблеми громадянства та апоріями поняття суверенітету, які виявила европейська конституція; по-друге, як перехід – дві гіпотези стосовно умов, за яких проблема нової «конституції громадянства» (єдиний термін, яким, гадаю, можна перекласти античну politeia) віднині стоїть на порядку денному; по-третє, неминуче сумарний аналіз головних перешкод, що сьогодні перетворюють громадянство в Европі у «неможливу необхідність»; на завершення, я спробую перерахувати, не претендуючи на вичерпність, деякі будівельні майданчики для демократії, які я уявляю як галузі ініціативи та рефлексії у полі зору нового громадянства в Европі у значенні певного інтелектуального способу праці заради втілення справжнього «европейського публічного простору».

І

Почнімо, в порядку вступу, з того, як апорія суверенітету поєднується з відживленням проблеми громадянства. Кілька років тому я скористався відомим виразом Геґеля, що відтоді набув широкого розголосу («Deutschland ist kein Staat mehr» у начерках 1801 року для «Конституції Німеччини»2), і я назвав своє есе «Es gibt keinen Staat in Europa», немає держави в Европі, – лишень національні та наднаціональні форми етатизму та бюрократизму, – оскільки держава в ній може бути тільки демократичною, й немає можливої «демократії» без «суверенітету народу»3. Тож де европейський dèmos? Симптоми безвиході, в якій опинився суверенітет в Европі, подибуємо щодня; вони відсилають усіх, у кінцевому рахунку, до абсолютного блокування питання «народу», який розуміємо не як етнос або «ідентичність спільноти», а як dèmos або «конститутивна політична сила».

Те, що сталось з приводу «випадку Гайдера» та «австрійської проблеми», дає нам яскравий приклад. Разом з «попередженням» та символічними заходами недовіри, яку проголосили чотирнадцять европейських держав щодо п’ятнадцятої держави, насправді перед громадською думкою розігрували дії суверенітету (чи переносу влади, як сказав би Гобс), та це напевно були певні акти суверенітету без суверенітету або, коли хочете, акти «суверенітету без суб’єкта»: керівники держав чи урядів поводились ніби речники, наставники чи вчителі відсутнього на історичній сцені й, по суті, невимовного народу... Більше того, зі своїх слів вони припускали його утворення (через такі-от вирази, як «спільнота цінностей», «европейський договір» тощо), та можна запитати, чи не передбачають вжиті для їхнього вираження засоби радше його непевне віддалення від політичної сцени. Й навіть якщо не поділяти ані цілей, ані засновків тих (політиків, але й інтелектуалів), кого віднині називають «сувереністами» (наприклад, Режі Дебре), можна їм віддати належне в тому, що вони розважливо піднімають неусувну проблему, що постає водночас на ґрунті функціонування інституцій та на ґрунті символічних наслідків леґітимації.

Для того, щоб зануритись у причини цієї апорії, слід детально прояснити різні аспекти занепаду класичних моделей державного суверенітету. Одні з них є зовнішніми, другі – внутрішні, та насправді утворюється суверенітет (а особливо те, що складає «політичну спільноту», яка підлягає суверенній владі й певним чином «створюється» нею або ж створює себе встановленням суверенітету) саме кореляцією між внутрішнім та зовнішнім. Держава, котру не сприйматимуть як незалежну силу инші, ніколи не зможе змусити визнати свій повноправний авторитет на власній території, й навпаки. Ця взаємність перспектив відразу утворює один з ключів амбівалентного, водночас чужорідного й невіддільного відношення, що асоціює з модерною епохою (епохою «суверенних держав-націй» та «суверенітету народу» як «національного суверенітету») два значення слова народ: народ як етнос у широкому значенні, тобто спільна історико-культурна ідентичність чи характер, і народ як dèmos, тобто еґалітарна конститутивна сила4.

На зовнішньому рівні класичний суверенітет збігається (принаймні в ідеалі) з «автономією», що ґарантувалася відносною рівновагою (що періодично руйнувалась і відновлювалась) військових та дипломатичних сил. У своїй теорії «Jus Publicum Europäum» Карл Шміт показав, що суверенітет здійснює верховенство територіального рівня у збиранні й пануванні народностей, і, як наслідок – кордону як точки концентрації влади рішення. Але це колективне «право» опинилось сьогодні в руїнах після подій, що одна за одною позначили історію ХХ століття: криза і кінець імперіалізму, утворення і розпад розподілу на блоки, ґлобалізація, що стирає різниці між діями «поліції» та дії «війни», «зовнішнє» та «внутрішнє» застосування сили.

На внутрішньому рівні суверенітет утверджували (принаймні в ідеалі) водночас як верховенство політичного над зв’язками спільноти та взаємозалежність громадянського суспільства (те, що Боден у «Державі» 1576 року, яку загалом уважають засадничим для модерної теорії суверенітету твором, називає дивним поєднанням протилежностей: «вільним суб’єктом» (franc subject) ще до того, як Русо почне мислити єдність двох термінів як двох боків одного «подвійного стосунку5»). Якраз настільки, наскільки громадянин опиняється вивільнений державою від своєї залежності або щодо «абсолютної» релігійної спільноти, або щодо чистого економічного та професійного «корпоративного» статусу (що залишався, як відомо, обов’язковою умовою громадянства чи буржуазії середньовічних міст), він ставав упідлегленим суверенній владі держави (й також коли ця держава є офіційно державою нації чи «цілого народу»). Та разом з тим у цьому реґістрі сучасна історія усе поставила під питання й занурила суверенітет у вочевидь безкінечну кризу.

Те ж стосується співвідношення між політичним та релігійним: з цього боку, говорячи дуже умовно, по той бік мінливостей jus circa sacra та більш-менш корисних для церков конкордатів, деякі з яких й досі залишаються в силі, стабілізація влади церкви «над душами» (й через душі – над тілами6) полягала у націоналізації масової освіти, невіддільної від її секуляризації, а отже, в інституції (централізованих чи ні) систем національної освіти, що коливаються між ідеалом індивідуалістського Bildung та ідеалом патріотичної «громадянської релігії7». Зауважать, що в жодній европейській країні (навіть у Франції, хоч певним чином це справа честі) це «розв’язання» ніколи не було виповнене; принаймні воно функціонувало як основа консенсусу та визнання держави протягом більш ніж одного століття після того, як було підготовлене Просвітництвом і культурною політикою. Однак системи національної освіти сьогодні перебувають в повній кризі й, з точки зору їхньої ефективності та леґітимності, жодна модель «постнаціональної» чи «наднаціональної» освіти як підготовки мас не залишилась у полі зору. Можна висловити побоювання, що все більше вона опиняється затиснена між дисциплінарними настановами контролю за бідними класами (протистояти насильству в школі) та настановами простої «безперервної підготовки» в утилізації інструментів ґлобалізованої комунікації та споживання.

Що ж тоді маємо з боку політико-економічного відношення? Тут історичне розв’язання (звісно, виключно для панівних сил, що відповідають і отримують зиск від европейської експансії у світі (яку Валерстайн називає «европейською світоекономікою»8)) містилося в системі «державного боргу», себто поєднанні грошової політики (розпорядження національною валютою примусовим, принаймні формально самостійним курсом) та податковою силою (монополія держави на підйом податків, закріплення державою більш-менш демократичним чином її сталості та використання9). Не більше, ніж політико-релігійне, політико-економічне відношення (те, що німці в ХІХ столітті називали Nationalökonomie) ніколи повністю не підкорювалося верховенству державного суверенітету. Однак теперішня ситуація містить, як відомо, перевертання тенденції, що заторкує навіть наймогутніші імперіалізми (тобто навіть і Сполучені Штати): те, що називають ґлобалізацією (насправді йдеться про її останню за рахунком фазу), однією з характеристик котрої є притягнення територій до конкуренції на світовому ринку через боротьбу процентів позики та податкових політик. «Державний борг» держав перетворюється в цьому разі на ринковий інструмент для розвитку конкуренції національних цілостей, що вимагають інвестицій10.

Тим не менш, якщо державні аспекти є найпомітнішими (вони безпосередньо зачіпають те, що Боден та після нього Гобс називали «ознаками суверенітету», поняття якого залишалось посутньо незмінним з часу виникнення держав-націй на початку модерного періоду), суть кризи суверенітету – це зникнення народу водночас як інстанції символічної леґітимації та інстанції реального контролю (або навіть уривчастої контр-сили, яку застосовують до політичних апаратів): тож це – зникнення діалектики «конститутивної сили» та «конституйованої сили» (Сійєйс, Шміт, Неґрі). Це зникнення, що головним чином зачіпає політичну функцію парламентів (чи то йдеться про европейський парламент, чи то національні парламенти, між якими розігрується суперечка щодо «доповняльності»), виходить за межі класичного явища професіоналізації політики та бюрократизації, з яких політична наука (для котрої йдеться в певному сенсі про засадниче явище) вивела тезу про політичну апатію мас, перетворюючи «активних громадян» у «пасивних громадян». Воно спричиняється до повернення до реґламентарного, технічного статусу закону, котрий – за відсутності справжнього европейського законодавства, до якого можуть звертатись громадяни, – є симптоматичним наслідком11. Та без народу і закону, здається, існує лишень фантомна публічна сфера, що реґресує, а не проґресує в історії демократичних держав.

Тоді можна було б (це позиція сувереністів) пояснювати, що від природи (чи принаймні в історичний період, до якого ми досі належимо) конститутивна влада народу, так само як – коли запозичити термінологію Русо – «загальна воля», з якої походить закон, існує лише на національному рівні й є властивими атрибутами форми-нації. На жаль, ця позиція не є, більше не є прийнятною. Криза зовнішніх і внутрішніх атрибутів державного суверенітету поступово позбавляє предмета народну «загальну волю» у виключних межах держави-нації, тоді як відсутність ефективного політичного посилання (або «спільноти громадян») на наднаціональному рівні (свого часу Жак Делор міг з цього приводу говорити про «не ідентифіковану ціль») не дозволяє працювати над реконструкцією суверенної сили на рівні Европи. Здається, що ми опиняємось в непридатному для існування проміжку: після кінця класичного національного суверенітету (але не національних ідентичностей як інерційності в історії), до початку постнаціонального суверенітету (та чи не варто боятися, що ґлобалізація віднині розчиняє поняття «суверенітету» як таке?12).

ІІ

Як вийти з кола, в якому занепад суверенітету відносить до зникнення народу, що спричиняє втрату сенсу «громадянства»13? Коротким шляхом, яким я вас прошу піти зі мною, звісно, з обачністю, я звернуся до двох гіпотез, що спочатку викладемо такими, як вони є.

Гіпотеза 1: проблема конституції громадянства14 стоїть (як це наввипередки повторюють Ю. Габермас та инші сучасні теоретики) на порядку денному европейської політики15. Однак не йдеться про унітарну чи федеральну формальну конституцію, як-от «основний закон» (Grundgesetz) чи збірка демократичних правил і принципів, які треба інтелектуально «визнати» державам і які, між тим, фігурують у текстах основоположних угод Европейського Союзу. Таке визначення уважає вирішеним те, що ми розглядаємо: проблему природи та існування конститутивної влади у европейському масштабі16. Ось чому, зокрема, прийняття «Европейської хартії основних прав», яким би не був цікавим її принцип чи зміст, зовсім не є початком конституції чи «конституціоналізації». Але мова може йти про матеріальну конституцію, утворену динамікою властей і контр-властей, або про антагоністичні соціальні «принципи». У цьому сенсі конституція є соціально-політичною практикою, а не лише формою права (що не означає, ніби вона може уникнути юридичного моменту17).

Гіпотеза 2: проект «европейського громадянства» в засадничих текстах Европейського Cоюзу18 сьогодні заблокований величезними структурними перешкодами (за якими, природно, треба вбачати соціальні інтереси), але й тим, що використовувані стратегії, опиняючись перед кожною перешкодою, несумісні між собою19. Але саме такою буде моя гіпотеза – волюнтаристська, коли хочете, але й разом з тим і реалістична: треба сприймати ці «перешкоди» чи «неможливості» як матерію европейської конституції у якості конституції політичної, тобто як об’єкт трансформативних рухів, котрі й складатимуть зміст нової історичної конституції. Отже, вона не полягає в пасивному користуванні старими чи новими формальними правами, котрі дані індивідам через те, що «історична спільнота», до якої вони належать (за правом народження чи адаптації), стає формально інтеґрованою в нову европейську сукупність, але насправді европейські громадяни витворюють себе самі, долаючи перешкоди, умови нової приналежності. Й також безсумнівно, що – неминуче – умови не-ексклюзивної приналежності у новому сенсі цього слова.

Я пропоную це назвати «будівельними майданчиками для европейської демократії», деякі з яких я перелічу нижче, але не пропонуючи остаточний список. Адже европейське громадянство є «неможливим», коли не є проґресією прав чи демократичних засадних сил в «европейському» масштабі. Не тільки стосовно актуальних перешкод, але й стосовно рівня демократії, що був здобутий, з цієї точки зору, найрозвиненішими національними державами (жодна з яких, таким чином, не може утворити в цьому плані «взірець»). Відтоді, як такий колективний процес (сам утворений з множинності завдань, практик чи рухів) існує, скажемо, що він стане щонайменше мислимим...

Ця гіпотеза, вочевидь, є ще ризикованіша, ніж перша. Та я переконаний, що у цій чи в иншій близькій їй формі вона репрезентує умову, без якої перша залишалась би благим побажанням. Однак – повторюю: мова не йде ані про статті договору, ані про програму партії чи уряду; йдеться про програму для «осмислення Европи» (за словами Едґара Морена20) за допомогою будівельних майданчиків транснаціональних ініціатив. Йдеться, коли хочете, про перспективу думки для інтелектуалів: але які є достатньо «органічними» (Ґрамші), тобто особисто та інституційно (також в університеті) причетні до боротьби за трансформацію Европи. Деколи спокусливо сказати «заради свого спасіння», але уникатимемо патетики.

ІІІ

Отже, нам слід виходити з того, що утворює «неможливе громадянство» в Европі, водночас роблячи його необхідним. Я пригадаю три головні перепони, з приводу яких починаємо помічати – у деяких критичних ситуаціях, – що вони насправді наддетермінують одна одну: криза европейської соціальної моделі, соціально-політичний розподіл континенту, нарешті, утвердження навколо «позасоюзної» імміґрації статусу апартеїду. Поза цим вузлом неможливого і необхідного не існує історії, а отже, політики.

Проблема соціального громадянства

Реґрес «Welfare state» більш-менш унаочнився в кожній країні по-своєму, починаючи з 70-х років: це – один з головних аспектів кризи політики европейської інтеґрації. Адже він піддає сумніву «модель соціальних стосунків», котрі в одній частині Европи (тій, що якраз опинилась в ролі ідеалу і центру притягнення для решти континенту) схилялась до інституції соціального громадянства. Що ж тут є типово «европейським»?

Відомо, що розвинута протягом ХІХ ст. у Західній Европі модель не залишилася моделлю чистого політичного громадянства, заснованого на рівності в правах індивідів (незважаючи на особистісні «неспроможності») і на репрезентації течій громадської думки та корпоративних інтересів на місцевому та національному рівні. Вона вводить у теорію (на рівні засадничих текстів, що говорять про право на життя і соціальну республіку21) й особливо у практику (через структури реґуляції конфліктів праці, кооперації або участі в доходах найманих робітників, спільне управління робітниками досить відмінними й нерівно розвиненими від країни до країни режимами забезпечення) певну кількість основних прав, сукупність яких утворює те, що змогли назвати «соціальним громадянством». Таким чином, можна помітити, що воно було засновано лише у перспективі посилення рівняння «громадянство = національність» й у рамках виключно національної концепції суверенітету (аби не говорити про «національну перевагу»: адже відомо, що з цього приводу існують винятки, якими не можна знехтувати унаслідок боротьби робітничого руху та спадщини рухів опору проти фашизму). Нерівно розвинене соціальне громадянство в усякому разі залишилось тісно зближене з виникненням і посиленням соціально-національної держави. Це одна з головних причин, через які жодне европейське соціальне громадянство, відповідаючи розширенню соціальних прав та можливостей втручання соціального руху в реґулювання економіки, поки що не є помітним, тоді як історична ситуація ґлобалізації з силою примушує відчути його необхідність. Отож неабияк важливо збагнути те, що становить ориґінальність, здатність розширення та межі моделі, котра сьогодні увійшла у стан кризи.

Якби й справді існувало щось на зразок «европейської соціальної моделі», йшлося б, згідно з різними визначеннями, про розвиток політично визнаних соціальних прав, як-от умови й складові ефективного громадянства, за умови державної приналежності, а отже, амбівалентного, водночас колективізуючого та індивідуалізуючого, звільнюючого та захищаючого (деколи примусового, адже не буває захисту без контролю), інклюзивного та ексклюзивного статусу22. Т. Г. Маршал, «теоретизуючи» реформи, що були запущені після Другої світової війни в Англії, у своєму класичному есе «Citizenship and social class», вбачав у цьому «третє покоління» суб’єктивних прав, що завершили конституювання модерного громадянства, відтворюючи умови спільноти (або ж «вірності», почуття приналежності до батьківщини), котрим загрожує ліберальний індивідуалізм. Але Робер Кастель, детально вивчаючи французький приклад, добре показав, що ідеться також й про виробництво індивідуальності (або, коли згадати велику категорію класичного лібералізму, «власності свого я»), відштовхуючись від соціальної політики. Згідно з термінологією, виробленою «солідаризмом» початку століття, соціальні права, котрі всякчас колективно обговорюють, але дістають та ґарантують в індивідуальному порядку, для тих, хто ними користується є справжньою «соціальною власністю». Однак вона не може бути скута допоміжним чи корпоративним визначенням. Велика післявоєнна дискусія у Західній Европі якраз стосувалась питання, чи соціальні права (включно з забезпеченням проти нещасних випадків, безробіттям, правом на здоров’я, освіту, пенсію тощо) зберігатимуться для «бідних», сприяючи тим самим їхньому тавруванню або ізоляції від суспільства, чи вони розглядатимуться як універсальні, входячи у визначення нової історичної фігури людської індивідуальності та надаючи «праці» гідність звання громадського визнання23. Звідси маємо таку несамовитість дискусій щодо питання, чи є «соціальні права», власне кажучи, громадянськими правами або ж просто окремими поступками й протекціями, фігурами підтримки певної частини суспільства стосовно другої. Як добре бачимо, питання водночас стосується фактів і принципів, воно поєднує стосунки політичних сил та конституційний винахід, маючи вирішальне значення в історії демократичних режимів24.

Питання соціального громадянства сьогодні придушене у тисках захисту здобутих прав, яким загрожує ультралібералізм (певною мірою «протекція протекції», те, що також можна перекласти як «протекціонізм»), і який походить з боротьби проти виключення (те, що Робер Кастель змальовує як феномен розриву зв’язків (désaffiliation), пов’язаний зі змінами суспільства, яке отримує зарплатню (société salariale)): водночас спад громадського контролю, що дозволяв утворювати будову соціального громадянства, дозволяв усамостійнювати індивіда й вивільняти від хронічної незабезпеченості, також репролетаризація цілих соціальних груп ціною крайнього насильства, яке одні зносять, а другі чинять, а отже, масованого виробництва асоціальності або ж неґативної індивідуальності.

Щодо цього питання, як нам відомо, відбувається розходження европейської «соціал-демократії». Показово, що дискусія переходить до соціал-демократії, а не до европейського консерватизму. Але вона не готова вийти на щось конкретне: режим допомоги бідним, подвоєний примусом (новий Speenhamland25), організований у европейському масштабі не є ані культурно мислимим, ані економічно бажаним; повна ліквідація режимів соціальної безпеки стане синонімом нестерпних виключень й, можливо, політичних вибухів (не обов’язково зліва, це – мета европейських «популізмів»...); відновлення громадської ініціативи, що пов’язана з інституційним визнанням «народних рухів» у европейському масштабі, хай це називатимуть неокейнсіанством або ще як-небудь, ще не здатне дістати одностайність: її великі лінії навіть не окреслені... Ось чому тут більш, ніж коли-небудь, слід наголосити на необхідності ініціативи знизу: вирішальна функція єдності европейського синдикалізму, важливість комунікації між рухами захисту та відновлення соціального громадянства (ми спостерігали, як воно виокреслюється у грудні 1995 року, а також в инших обставинах), сходження поміж вимогами культурних прав, рівності статей та захисту якості життя...

Навіть застосоване на практиці та юридично формалізоване, за умови певних силових стосунків, соціальне громадянство ніколи не було вповні інкорпороване в конституцію найрозвиненіших економічно та найпотужніших демократично держав-націй, повсюдно воно не було осмислене в однакових термінах. Говорити, що европейська будова залежить від можливості вписувати у «конституцію» проґресію громадянства, – це якраз підкреслювати радикальне протиставлення: або ж Европа встановлює соціальне громадянство на ґрунтовніших та ширших засновках, ніж раніше, або ж на невизначений термін вона стає неможливою. Саме у цій перспективі, а не в перспективі «дістати користь» від найпросунутіших форм лібералізму, народи Сходу влаштували «революцію 1989 року». Що прямо приводить мене до наступного пункту: розділення Европи.

Єдність та розділення Европи

Ця багатоаспектна проблема кристалізує довгу історію завжди готових перетворитись в антагонізми відмінностей та, в певному сенсі, можна було б сказати, що властивість Европи (котра не є її власною...) полягає в тому, що кожен з її історичних реґіонів містить ще стільки ж приводів для розділення, як і весь континент. Ла-Манш або Піренеї не легше «проминути», ніж Березину чи Карпати. Та зрозуміло, що за теперішніх обставин й ще надовго питання, яке домінуватиме над усіма иншими – це питання наслідків політичного розділення, яке протягом більше, ніж півстоліття, розрізало навпіл европейський континент, і того, як воно скінчилося (коли й справді воно повністю «закінчилося»). Це – проблема «Европи після Комунізму». Після її комунізму.

Хай мені дозволять повернутись у кількох словах до того, про що я мав нагоду говорити свого часу26: не тільки «европейська конструкція» у своїй теперішній інституційній формі є, як визнають усі серйозні історики та аналітики, «дочкою холодної війни27», але й у рамках розділення двох таборів (перша сучасна форма ґлобалізації, не забуваймо цього) насправді були протиставлені одна одній дві суперницькі концепції европейського проекту. Була така собі «Східна Европа», а не просто «Европа на сході». Й починаємо сьогодні відкривати, що Східна Европа, якими б диктаторськими та реґресивними не були її політичні інституції, її соціальні форми, також мала свою культуру, своє «громадянське суспільство». Парадокс ситуації після 1990 року, у цьому стосунку, полягав у тому, що наслідки кінця тоталітаризму сприймали так, ніби ніколи не було нічого, крім одного єдиного суспільства в Европі, ніби «реальний соціалізм» був уявною системою (й не тільки антидемократичним, суперечливим чи збанкрутілим). Як наслідок, падіння держав радянського блоку не породило жодного проекту об’єднання історичних частин континенту або співпраці поміж ними у перспективі спільного розвитку. Воно радше виявило себе в довгій тяглості структур холодної війни, подвоєної конкуренцією та ієрархією клієнтури, нібито йшлося про «тотальну перемогу» однієї імперії над другою. Крайня межа «постсоціалістичного» домінування – яка, зокрема, експлуатує взаємну зненависть та бажання реваншу східноевропейських націй проти російсько-радянського імперіалізму28 – сформована явищами напівколонізації та політикою «containment».

Отже, не тільки десятиліття після «революції 1989 року29» розділення Схід-Захід не було скасовано в Европі, а певним чином воно подвоїлось. У часи, коли Европа була поділена навпіл геополітикою холодної війни, можна було уявити, що йшлося про тимчасове явище, якому, в тому чи иншому сенсі, покладе край уладнання конфлікту. Наразі констатуємо, що воно складає частину модальностей самого «уладнання». З цього унаочнюється глибоко нерівноправний та небезпечно конфліктний характер. Лишень одного разу зображена Горбачовим перспектива «спільного европейського дому», похована одночасно з будь-якою ідеєю про обговорюваний розвиток політичних структур континенту (режими, альянси, кордони, суверенітети), її ніколи більше не розглядали, щоб перезаснуватиЕвропу, відштовхуючись від якого-небудь «Конґресу европейських народів» чи принаймні від Конференції їхніх урядів, котра підбила б підсумки наслідків холодної війни та проблем, які вона залишила за собою або які спричинив її кінець. То був можливий, хоч і не необхідний, наслідок внутрішнього падіння комунізму, до якого додалася вага світових силових стосунків і владних стратегій, зокрема, Сполучених Штатів.

Але ці визначальні чинники самі собою не є відповідальними за те, яким чином головні европейські нації, раптово прибравши традиційно імперіалістичні постави (пригадуємо політику держав-переможців після 1918 року, які вже називали себе «демократіями30») заповзялися викраювати собі клієнтели в Центральній та Східній Европі (Німеччина – у Хорватії та Словенії, у Польщі, Франція – у Сербії, принаймні протягом певного часу). Вони більше не пояснюють, що Европейський Союз мовчазно класифікував кандидатів до вступу в новий простір процвітання, яких він воліє визначати як «можливі», «сумнівні» (принаймні ненадовго) та «виключені» так, щоб уберегти якомога довше переваги розподілу праці між нерівно розвиненими зонами й відштовхнути складнощі нового визначення европейської ідентичності поза рамці думки та дії, що постали з безперервних епізодів «европейської громадянської війни31». Отже, утворився справжній розлам, щось на кшталт холодної війни після холодної війни (до якої додаються численні епізоди «війни гарячої»), але розмножений і рухливий, покритий товстим шаром міфології з приводу «цивілізаційних конфліктів» поміж Східною та Західною Европою, успадковані від релігійної традиції або способу конструювання держави, коли це не просто етнічні характери втягнених у цей процес націй32.

Відразу після 1989 року деякі аналітики «иншої Европи33», більш песимістичні чи менш переконані у політичних чеснотах крайнього лібералізму, що Европейський Союз уписував у свої засадничі тексти, застерігали проти апорій демократизації, представленої як автоматичний наслідок інтеґрації в структури західного ринку34. Їхній прогноз частково потвердився, не тільки для країн колишньої Югославії, але зокрема й для Росії, віднині захопленої змичкою поміж апаратом політичної поліції (що безпосередньо вийшла зі старого КДБ) та однією з наймогутніших організацій «мафіозного» економічного криміналітету в світі. Й тоді, коли Союз у Брюсселі міг би спробувати хоч непрямо вплинути на події, відразу запропонувавши колишнім соціалістичним країнам відкриті перемови стосовно модальностей економічного співробітництва між Сходом і Заходом континенту, допомогу розвитку та інтеґрації у спільні політичні інституції (які треба повністю визначити), він полишив російський народ та його сусідів виплутуватися самостійно, заплющуючи очі на розвій націоналістичних конфліктів (коли він їх не використовував на свій зиск). Відтак йому довелося звертатися до американської сили, аби втрутитись із превентивними заходами у проголошений геноцид Косова, вважаючи, що політики екстремістського типу (Сребниця) чи навіть масові депортації (як-от у Сербській Країні та в Боснії) більше не є стерпними в европейському геополітичному просторі без того, щоб не заплатити занадто високу політичну ціну. Та її так чи так сплатили наприкінці цього втручання, умови якого лишень пришвидшили різанину албанців замість того, щоб її зупинити, примножили етнічні чистки, вразили й матеріально зруйнували сербське населення так, зрештою, й не звільнивши його від диктатора35, спричинили низку ланцюгових реакцій, якими, ймовірно, стали прийняття геноциду в Чечні та політична дестабілізація в Австрії... Таке нанизування обставин, яке ми схематично тут підсумували (безумовно, спірним, але в кожному разі прелімінарним чином), здається, містить принаймні два уроки.

Перший полягає у тому, що починаючи з моменту, коли питання кордонів Европи більше не є простим питанням теорії, а ставкою у конфліктних стосунках (точка, в якій припиниться насильство, ніколи не передбачувана a priori, а ідея його прикрасити або «пожертвувати частиною» виявляється злочинною і небезпечною), прагматичний метод, у якому часто покладались на европейських керманичів, що полягає в тому, щоб ніколи не ставити глибинну політичну проблему в площину «европейської ідентичності», а залишити мінливостям дипломатії та економіки вирішувати включення і виключення, визначаючи лише формальні правила перемовин36, стає недіючим.

Другий – в тому, що виключення Росії з европейського простору (або ж прийняття її самовиключення, яке не є природною даністю, а політичною програмою, що грає на руку певним силам, коли не сказати певним кланам) містить драматичні ризики для завтрашньої історії, безумовно, подібної до ризиків, які колись спричинили несправедливість і засліплення улаштування Першої світової війни (Версальський договір, Тріанонський мирний договір тощо). У кожному разі, коли прийняти, звернувшись до цілої історичної традиції37, що питання европейської політичної ідентичності не переставало бути (протягом багатьох століть) роздерте натисками і контрударами, що надходять від розвитку двох великих сил-кордонів, одночасно «внутрішніх» і «зовнішніх» у европейському просторі, якими є Велика Британія та Росія, мало б бути очевидним, що вочевидь незворотне включення першої у механізм европейської будови неминуче мусить поставити по-новій питання щодо другої. Коли лишень не навпаки: виключення або самовиключення другої сприятиме увічненню напіввключення (яке так само є напіввиключенням) першої.

Те, що утворилося, це система багатьох кіл: перша позиціонується як «справжня» Европа на противагу до «зовнішньої Европи», яка ще потребує бути «европеїзованою38». Останню, своєю чергою, розділяють на першу зону економічної, напівекономічної інтеґрації (країни-«кандидати до вступу в Европейський Союз», з приводу яких завдання полягає в тому, щоб якомога довше зберегти різницю в зарплатах, тим самим порядкуючи над конкуренцією між країнами-«лідерами» Союзу та інтеграцією їх політичних структур); друга зона «внутрішньої колонізації» (Балкани: не тільки відтепер Косово, але й велика оточуюча зона, яка включає Албанію і значну частину колишньої Югославії); нарешті, третя зона хижацького капіталізму (кому приносить зиск російська фінансова криза? куди пішли розкрадені фонди МВФ?). Цей поділ, вочевидь, постає з мінливостей нещодавньої історії, та більш неявним чином він спирається на ідеї, ніби деякі народи за природою або ж історично не є «зрілими» для демократії (ті, хто кожного разу перебувають дещо східніше)... Але як же про це судити, коли їм відмовляють у найпершій умові?

Можна лише узагальнити в сумі стосунків між заходом і сходом Европи тверезу констатацію британського історика Тімоті Гартона Еша з приводу взаємодії між формально возз’єднаними «двома Німеччинами»: «Я вражений і пригнічений неоколоніалістським ставленням німців із Заходу стосовно своїх співвітчизників. Це схоже на внутрішній колоніалізм»39. Результатом такої логіки є якраз пошук неможливої «европейської» нормативної ідентичності та помноження проблем безпеки (поліція, армія, кордони: мілітаризація Европи таким чином, щоб утримувати порядок всередині і на краях, які поступово відштовхують). Маємо право думати, не підпадаючи відразу до категорії ідеалістів, що, навпаки, рішення проходить радше через чітко проголошений проект інтеґрації усіх країн і народів европейського простору до однієї території громадянства в еґалітарному чи «космополітичному» дусі разом із децентралізованими засобами сучасного адміністрування. Це право на вхід, виявляючи волю зліквідувати наслідки вісімдесятьох років «континентальної громадянської війни», що вплетена у «світові війни» та «політику блоків», має бути проголошене недвозначно, навіть якщо модальності його застосування буде обговорюватись і здійснюватись поступово. Потрібно вийти з парадоксу, який утворює в Европі «імперіалізм другого порядку» (який навіть сам по собі не має засобів своєї політики), коли у колишньому СРСР зміцнюють диктаторські структури одночасно з підготовкою військових авантюр на фоні гуманітарних, соціальних та екологічних катастроф.

Імміґрація та право притулку: громадянство чи апартеїд у Европі

Остання перепона, й не найменша (особливо відчутна у Франції, але проблема є загальнозначущою: починаємо її помічати у ці дні в Іспанії, разом з антимароканськими погромами в Андалусії), перешкоджає конституції «европейського народу»: вона полягає в тому, що европейське громадянство у межах натепер існуючої Европи не будуть мислити як визнання прав і внесків усіх присутніх спільнот на европейській землі, а як постколоніальне відокремлення «автохтонних» народностей від народностей «чужорідних». Те, що навзаєм підштовхує европейське співтовариство до розвитку почуттів будь-якого роду ідентичності, згідно з моделлю обопільного посилення виключень і комунотаризмів (включно з комунотаризмами «національними», «світськими», «республіканськими» тощо), тим самим сприяючи ґлобалізації. Ось чому вже багато років я звертаю неабияку увагу на те, що треба чітко розгледіти як актуальний розвиток справжнісінького европейського апартеїду, що йде в ногу з формальними інституціями европейського громадянства, й конституюючи вирішальний елемент (на невизначений строк) гальмування европейської розбудови, як і розбудови демократичної.

Звісно, я добре усвідомлюю проблеми, які може викликати вжиток такого вислову. Чому б не задовольнитися аналізом сукупності структур існуючої у кожній країні дискримінації, зокрема у питанні доступу до громадянства, щоразу звертаючись до історичних, юридичних та специфічних модальностей? Моя відповідь (як і за инших обставин, коли виникало це питання40) полягає у тому, що европейська розбудова привносить якісну зміну водночас і в символічний реґістр, і в інституційну практику. Статус европейського громадянина, який досі мав нечітке, розмите визначення, починає набувати реального змісту (право голосу, правовий захист в апеляційному суді, що у певних випадках має вищі повноваження за національні суди, міжнародний статус civis europeanus, утілений у спільному паспорті, доступ до організацій соціальної допомоги та культурного забезпечення, скажімо, у питаннях навчальних стипендій тощо). Однак те, що стосовно індивідів це «громадянство» будуть визначати як просте додавання національних громадянств країн-членів Европейського Союзу, змінює статус иноземця41. У кожній окремій країні офіційно є лише виходець з иншої суверенної країни, який користується однаковою «приналежністю», що є предметом обопільного визнання. Але на рівні Европейського Союзу, що набув нових рис, він стає виключеним із-середини.

Так, тоталізуючись у европейському масштабі, виключення змінюють об’єктивне значення: европейське громадянство подає себе як механізм, що включає певні історично присутні у спільному просторі народності, відкидаючи инших, які вже тривалий час також роблять внесок у розвиток громадянського суспільства нового політичного суспільства. Иноземці перетворилися на метеків чи на second class citizens, чиє перебування та діяльність є предметом особливого нагляду. Втім, це виключення спрямоване на досить розмаїті народності: водночас народності Півдня, пов’язані з Европою давніми каналами наймання робочої сили, та народності Сходу та европейського Південного Сходу, народи якого упідлеглені процесу селективного адміністративного допуску до «евроспільноти». Як я говорив раніше, стало зрозумілим, що ці різні механізми виключення з громадянства, але включення в економіку, зокрема для того, щоб експлуатувати різницю життєвого рівня та зарплати, становлять структурні характеристики, якими «орудують» у відповідності до внутрішніх та зовнішніх обставин.

Отож неявне порівняння з південноафриканським апартеїдом не позбавлене сенсу. Воно не тільки має функцію провокації42. Чи варто заходити аж настільки, щоб говорити, ніби в історичний період, коли зникав цей режим у південній Африці, він починає відтворюватись у Европі? Порівняння, як кажуть, не є прямим зрівнянням, й можна звернути увагу й на инші ситуації інституційної нерівності (зокрема, нерівності, яка в Сполучених Штатах зберігалася після офіційного скасування рабства, а сьогодні має тенденцію до відновлення у навчальній, професійній та карній дискримінації): але до використання такого терміну наштовхує процес утвердження приниженого населення (у правах, а отже, також у гідності), тенденційно підкореного насильницьким формам охоронного контролю, що мусить безнастанно жити «на кордоні», ані повністю всередині, ані цілком із-зовні, імміґранти зі Сходу та Півдня, певним чином залишивши за собою щось подібне на південноафриканські homelands тих часів (але щоб туди час від часу повертатись, або надсилати туди необхідні «для окремного розвитку» заощадження, або намагатись підтримати там свої сім’ї). Звідки крайня необхідність та відчутність проблеми родинного об’єднання та «соціальних прав» для імміґрантських родин, один з найулюбленіших об’єктів нападок ксенофобної пропаґанди. Або щоб сказати ще раз иншими словами: те, що Катрін де Венден дуже влучно назвала «шістнадцятою европейською нацією», безнадійно залишається виключеним із розбудови громадянства Европи. Відродили «метеків», коли не «ілотів»43!

Було б наївно вважати, ніби розвиток такого інституційного расизму в Европі44 не має жодного стосунку до поточного процесу ґлобалізації. Так, як я вже зазначав в иншому місці45, гадаю, що правдивіше вбачати в цьому подвійний ефект проекції нової світової ієрархії влад, шансів розвитку та особистих прав, а також захисної реакції на ґлобалізацію. Це диференційне включення европейського апартеїду в процес ґлобалізації безсумнівно пояснює, що дедалі частіше традиційна фігура зовнішнього ворога замінюється фігурою внутрішнього ворога. Воно також відсилає до економіки світового насильства, яке від одного чи двох десятиліть до сьогодення трансформувалось настільки, що віднині більше немає реґіонів, які могли б стати повноцінними місцями прихистку від нього. Більше того, необхідно відзначити, що «внутрішні» та «зовнішні» боки виражають однакову структурну динаміку, навіть у своїх крайніх проявах.

IV

Тож повернімось з необхідністю скромним чином до того, що вище я назвав «будівельними майданчиками для демократії». Вони співвідносяться з перешкодами, які я щойно перерахував, навіть коли не почергово. Насправді я не вірю у можливість мислити трансформації, соціальні рухи та інтелектуальні розробки, виходячи з моделі, яку Ґрамші називав «маневровою війною» чи прямим протистоянням, а радше з моделі «позиційної війни» або спрямованої у певному напрямку розбудови нової історичної гегемонії, тобто водночас нового способу думки або колективного «здорового глузду» та взаємодії між численними втручаннями, що постають з громадянського суспільства та публічної сфери. Лишень у залежності від цілі цих втручань щоразу неповторні «сили» здатні спільно об’єднатися. З них я перерахую чотири, котрі, звісно, не є радикально роз’єднані, й котрим я не можу присвятити деталізований розгляд (тим більше, що у більшості випадків йдеться просто про робочі гіпотези).

Ідея «будівельних майданчиків (для) демократії» не є несумісною з ідеєю «космополітизму», яку сьогодні знову вводить в обіг Габермас та його учні46: за одним виключенням – потрібні визначені матерії у демократичній праці, й не тільки етика та юридичні норми, а ці матерії з необхідністю є даними у ситуації. Втім, вона не є заданою інституційними або державними рамками, більш-менш освяченими релігією, війною, правом, мораллю, але – це є моя діалектична гіпотеза – вона може з’являтись лише особливим чином, в залежності від якого політика пройнята конфліктами, розділена між локальними культурами («партикуляризми») та ґлобальними універсальностями, між старим і новим, між ідентичностями та інтересами. Отож формалізмові «теорії комунікативної дії», який завжди ризикує звернутись клубком від «нормативності Sollen» до «нормальності Sein»47 я віддаю перевагу поєднанню – яким би незручним воно не було – у постмарксистському, зокрема ґрамшіанському48, дусі, а також у арендтівському дусі, як його віднаходимо у Германа ван Ґунстерена з поняттям «community of fate», у якій індивіди та групи не можуть спонтанно ні відділитись, ні поєднатись. Якраз саме це породжує (у кращому разі, а отже, несподіваним, «алеаторним», як сказав би пізній Альтюсер, чином) колективну політичну практику, колективний доступ до громадянства, завжди «in the making»49.

Перший будівельний майданчик демократії стосується, на мій погляд, питання правосуддя: це питання є основоположним для того, що стосується статусу індивіда як «політичного суб’єкта». Але воно також буде вирішальним для трансформації поняття суверенітету в европейському масштабі. Між иншим, нічого дивного, що суб’єкт і суверен перебувають поруч.

Починаючи від Арістотеля, відомо (чи слід було б знати), що участь в діяльності суду є такою суттєвою складовою демократичного громадянства, як і участь в діяльності прийняття рішення чи законів, а починаючи від Геґеля, відомо чи слід було б знати, що одним із символічних ключів приналежності до спільноти є можливість бути підсудним у якості злочинця, залишаючись громадянином, або ж можливість для злочинця бути визнаним у тій інстанції, котра його судить. З цієї точки зору, Европа у своїй сукупності сьогодні опиняється на перехресті. З одного боку (услід, зокрема, відкритому вибуху проблем політичної корупції), починає утверджуватись тенденція до автономізації юридичного апарату стосовно до політичної влади. З другого – судові практики та юридичні практики залишаються (більше або менше залежно від країни, Франція тут не виблискує своєю відвагою) сферами, в яких є значною соціальна нерівність, експертиза всесильною, а сили опору, загалом, малорозвиненими, за відсутності юридичної підготовки мас (принаймні настільки ж ґрунтовної, як технологічна чи економічна підготовка) й за відсутності матеріальних засобів, котрі самі залежать від політичної волі.

Неважко виявити найвідчутніше місце політичного гальмування, вже не говорячи про інертність національних судових апаратів та їхньої протилежної юридичної традиції (зокрема, це стосується протиставлення між англосаксонською та континентальною традиціями, які безнастанно розігрують «цивілізаційний конфлікт» поміж common law та римським правом). Апеляційні інстанції й зокрема Европейський суд, а також Европейський суд з прав людини – із тих найбільш «просунутих» евросоюзних інституцій, до яких европейські громадяни (й навіть иноземці, які мешкають в Европі) можуть безпосередньо звертатися, навіть якщо й в обмежувальних умовах і з досить тривалими затримками. У цьому сенсі вони віртуально урівноважують те, що Бландін Криґель влучно називає «приматом адміністративної держави над державою правосуддя», або ж вони організовують безнастанно цитоване поняття правової держави50. Але можна зробити ще один крок. Коли транснаціональна структура, як-от у Европі, схильна замінити інстанцію закону як «вираження загальної волі» або ж обмежити вагу парламентерської волі на користь «законодавства без законодавця», утвореного з арбітражів, контрактів, реґламентацій та юриспруденції51, демократична інстанція мусить прибрати форму універсального доступу до правосуддя (включно з індивідами і групами громадян перед державами) та контролю a posteriori справедливості рішень, санкціонованих «в останній інстанції» европейськими судами52.

Потреба і складність демократизації судової системи (тобто її прямого чи непрямого контролю з боку тих, хто їй делеґує свою «владу судити») так само очевидні на евросоюзному рівні, як і на рівні національному... Европейська програма демократизації правосуддя була б типовою ілюстрацією ідеї більш розвиненої спільноти громадян, ніж самі національні спільноти.

Другий основоположний будівельний майданчик стосується збіжності профспілкової боротьби та руху суспільних об’єднань навколо проектів реорганізації «робочого часу» в европейському масштабі. П’єр Бурдьє, зокрема, починаючи зі страйків 1995 року в Франції, справедливо наголошував на істотності цієї мети53. Однак чи може вона бути досягнута, коли не переглянуті засновки поєднання між громадянством та «професією»? Поворот европейського громадянства співпадає de facto з кризою соціально-національної держави, в якій більш-менш ефективне розв’язання «соціального питання» уможливило відтворення форми-нації, як і водночас держава-нація кодифікувала та санкціонувала би певне визначення праці та працівника.

Виникає питання, чим є соціальна (або «соціально необхідна») діяльність в усій своїй загальності. Передусім його поставили феміністки та екологісти супроти центральності виробничої праці та однобічності класичних концепцій класової боротьби. Та здається, ніби те, що пробивається на поверхню, не постає у формі «все або нічого». «Центральність праці», яка історично замістила класичні буржуазні поняття незалежності чи самовласності (self-ownership) та здатності як основи соціальної власності або колективних прав «на існування», не була скасована, а перемістилась й розширилась.

Тут ми опинились в осередді европейської соціальної моделі та її кризи. Неможливість змусити зникнути працю як виробництва соціального зв’язку доведена a contrario масовим безробіттям та трансґенераційним виключенням разом із нестерпними наслідками: «неґативний індивідуалізм», «розрив зв’язків (désaffiliation)» (Р. Кастель), врешті-решт, протидіюче насильство бідних і контр-насильство охоронних політик. Коли ж виробнича праця в той же час стає «виробництвом соціальності», вона більше не просто є poièsis’ом, майструванням матеріальних засобів для існування, але й політичним praxis’ом, що несе нові потенційності. Отож така гіпотеза різниться від гіпотези Маркса (праця «відтворює соціальне відношення», тобто виробляє капітал, для якого робітники є живим інструментом аж до повалення класового панування) та гіпотези Арендт чи радше її вульґаризованих користувачів (праця протистоїть діяльності, як приватна сфера сфері публічній). Міркування Неґрі й Ґардта – котрі включають у розширене поняття праці також і трансіндивідуальну інтелектуальну діяльність, і «турботу душі» або афективну працю (care) – тут особливо є цікавими54. Відтворення соціального життя загалом також перетворилося на предмет праці, тож кожен працівник стає «соціальним робітником», тобто він виробляє «соціальність», «соціальний зв’язок», у той же час виробляючи блага або послуги (так само як довгий час нам пояснюють, що селяни, які добувають засоби для існування, водночас виробляють продовольчі блага та середовище, тим більше, що вони краще чинять опір посиленому сільському господарству). Принцип, який можна сформулювати тут, по-новій, перевертає традиційне відношення між діяльністю та гегемонією: не працювати, щоб виробляти (блага, цінність), а виробляти (блага, послуги, інформації, знання), щоб працювати, тобто здійснювати фундаментальне політичне право. Праця для всіх (у розмаїтих формах та згідно зі статусами, котрі не обов’язково відтворюють класичну заробітну платню, а не зможуть припустити менше гарантій визнання та солідарності) – це, таким чином, инша «конституційна» мета для Европи більш демократичної, ніж її отримані від народження нації...

Так, перед европейськими громадянами відкривається будівельний майданчик відновлювання колективних форм боротьби та інституцій соціального конфлікту. Наскільки видається істотним посилатись на поняття громади (cité) або громадянства, яке не було б «інтеґрувальним» чи «консенсусним» (як-от, треба це визнати, у випадку Габермаса й a fortifiori у «націонал-республіканців»), настільки є невідворотним завдання переосмислити їхні форми та об’єкти – або ж переосмислити поєднання громадянина та активіста (якраз тому, що активіст та активістка були великими модерними фігурами активного громадянства). Разом з тим, здійснюємо обертання національної точки зору в транснаціональну точку зору (оскільки світовий простір сьогодні є водночас простором, у якому розподіляється соціальний робочий час у залежності від протилежних політик рентабельності капіталу або задоволення соціальних потреб, і простором, у якому виникають колективні виміри активістського громадянства чи громадянства, яке не зводиться до форми історичних компромісів між капіталом і працею). Тим самим ми покликані розглянути третій, властиво транснаціональний, будівельний майданчик – або ж майданчик, що спрямований на транснаціональність як таку.

Третій будівельний майданчик демократії: демократизація кордонів. Я не змішую його з повним відкриттям чи скасуванням кордонів, що дало б місце лише дикому капіталізмові, в який люди остаточно були б утягнуті та відкинуті як товари, навіть як просто корисна чи безплідна сировина55... Радше йдеться про перемови щодо подолання кордонів на рівні рухів пересування та міґрації населення на планеті, на якій Европа є одним з полюсів, замість того, щоб робити з неї об’єкт однобічних політичних рішень, які подвоюються розвитком посилених охоронних практик та ідеологій: те, що назвали «фортеця Европа56». Й розпочати таким чином облаштовувати універсальне право на пересування та мешкання, додаючи взаємність культурних внесків та контактів цивілізацій.

Це – матеріальна база відкритого для імміґрантів громадянства: не «европейське громадянство», а «громадянство в Европі», тобто спільно розділена різними жителями Европи побудова громадянства, як-от дієвий проґрес в історії прав людини (отже, як складова справжньої «політики прав людини», відмінної від «гуманітарного втручання»). Це те саме, що сказати, ніби слід осмислити, як же змінити історичне відношення між територією та населенням, аби вирвати його зі схем власності (включно з державною власністю), як вже змінили, під тиском ґлобалізації, відношення між територією, потоками товарів, капіталів та інформацій. Й слід приступатись до нагального питання колективної незахищеності, починаючи якраз із ситуації «унебезпечнених» народностей-номадів, котрі виступають як джерело й мішень охоронних нав’язливих ідей, тісно пов’язаних з одержимостями ідентичності.

Нарешті четвертий будівельний майданчик демократії якраз стосується культури, але передусім і зокрема «мови Европи», що є умовою, за якою можна не тільки говорити про публічну сферу, а й відповідати на подвійне запитання: «звідкіля походить ця сфера?», «для кого вона вибудовується?». Моя гіпотеза, котра тут приєднується до думки Умберто Еко57, полягає в тому, що потрібно в теорії та на практиці поставити під сумнів, зокрема на рівні освітянських практик, поняття романтичного («гумбольдтівського58») походження мови як закритої тотальності, висловлення однаково закритої на собі спільноти (водночас й універсальної в самій собі), що утрималась аж до наших днів (включно у своїх структуралістських шатах). Слід відштовхуватись від мультикультурних практик, а не тільки від права, що організовує водночас ієрархізацію державних мов («мов інтеґрації», першорядних і другорядних «робочих мов» тощо) та захист неофіційних ідіом (Хартія захисту реґіональних мов чи мов меншин від 1992 року, якою б не була від неї користь59). Тобто слід відходити від своєрідного й навіть унікального у світі вжитку, який витворила історія европейського континенту та його взаємодія з усіма реґіонами світу (є й инші реґіони у світі, де цивілізація ґрунтується на віковічному співлінгвізмі: так, це – Далекий Схід, але, вочевидь, згідно з зовсім иншим історичним поняттям, для якого геть не є певним, чи відповідає йому поняття перекладу60).

Англійська мова насправді не є й не буде «мовою Европи»: віднині її набагато більше (ґлобалізована й ґлобалізуюча міжнародна мова, постмодерний еквівалент домодерної латини), а отож стає менше (одна з особливих національних мов, вона у деяких випадках не те що збіднюється, а навіть ризикує вибухнути у численних відносно відокремлених ідіомах61). Моя гіпотеза, як і припущення Еко, навмисне зсувається стосовно проблеми права: «мова Европи» – це не код, а система у постійній трансформації перехресних ужитків, иншими словами, це переклад. Більше того, це реальність соціальних практик перекладу на різних рівнях, медіум комунікації, від якого залежать усі инші (що породжує проблему доступу до комунікації між кодами). Таким чином, я маю намір перенести питання ідентичності, культури та кордонів на инший рівень: спробувати помислити відмінну від ґлобалізованого поширення інформації практику, котра в цьому сенсі є радше засобом культурного опору та контр-влади, однак не на традиціоналістських і комунотаристських засновках ідентитарної «національної мови-культури», насадженої для самої себе (а отже, приреченої на занепад)... Коли «мовою Европи» є переклад (або ж, коли хочете, конкретна метамова, утворена з усіх еквіваленцій та з усіх спроб подолати «неперекладне» між ідіомами62), це також нерівномірно розвинена практика. Й поки що вона зосереджується на двох полюсах «суспільства»: серед інтелектуалів, які отримали освіту з «вищих» гуманітарних наук, письменників-переселенців чи письменників в екзилі (нащадків Гайне, Канеті, Джойса чи Конрада) й серед безіменних міґрантів, котрі в цілому займають нижчі посади розподілу праці та зайнятості (адже для середніх рівнів ця віртуально універсальна компетенція утруднюється, гальмується з боку національних навчальних систем, які є мало не одномовні63). Отож слід зменшити (а не скасувати) розрив й працювати на його упорядкування, що також означає віднайти на иншому рівні дух великих «культурних революцій» навчання: ліквідація безграмотності, всезагальна шкільна освіта. Завдання, втім, не є непомірним. Буде чим зайняти численні покоління художників, педагогів та спеціалістів, відновлюючи тим самим справжні перспективи «постнаціональної» історичної трансформації.

Одночасне відкриття будівельних майданчиків утворює конкретну умову для того, щоб публічний простір знову став громадянським простором: ось чому питання европейської громадської думки (завжди практично неіснуючої, й однак «повзучої» в подібності питань і перешкод для демократизації) є важливим й настільки складним, бо його не можна однобоко звести до практик комунікації урядів й до побудови европейських медійних мереж (або до поглинання Европи у світові мережі стандартизованої інформації). Без такої громадської думки годі говорити й про осмислення «активного громадянства» в історичному просторі, в який ми віднині увійшли. Але все це додається до ширшого питання: перевертання ціннісних знаків та пріоритетів дії поміж освоєнням колективних «сил» (як сказав би Спиноза), що перетворюються на винахід ідей та інституцій, та утворенням комунотарних ідентичностей у прихистку більш-менш авторитарно закріплених кордонів. Коли Европа (себто реальні европейці, «мешканці» Европи) таки спроможуться знову перемістити рушій політичної дії, вона, без сумніву, не буде отим самодостатнім «усім», яке обіцяють Договори та Саміти, а – як ім’я прийдешнього народу – вона могла б стати «чимось».

---

* Лекція на IV Конґресі асоціації викладачів філософії Португалії, університет Коїмбри, 11 січня 2000 р. У цій лекції я відтворюю деякі елементи, які виклав на семінарі «Складна Европа», що проходив в Instituto Italiano per gli Studi Filosofici Неаполя (тематична мережа Immaginare l’Europa), від 31 січня до 4 лютого 2000 р.

1 Книга Перша, 1094 а.

2 Конституція Німеччини, in G.W.F. Hegel, Écrits politiques, фр. перекл. Костаса Папаіоану, Champ Libre, 1977.

3 Див. дев’ятий розділ «Es gibt keinen Staat in Europa» в кн. Балібар Е. Ми, громадяни Европи? Кордони, держава, народ. Київ, Курс, 2006. – С. 241 –262.

4 M. R. Lepsius, «Ethnos und Demos», in Interessen, Ideen und Institutionem, Opladen, Westdeutscher Verlag, 1990.

5 Русо, Суспільний договір, Книга І, розд. 7.

6 Див.: Спиноза, Теолого-політичний трактат, Передмова і зокрема двадцятий розділ. Невідомо, чи знав Спиноза про «Роздуми про добровільне рабство» Ля Боесі.

7 Про історію та вжиток центрального поняття Bildung, див.: A. Assmann: Arbeit am nationalen Gedächtnis. Eine kurze Geschichte der deutschen Bildungsidee, Frankfurt am Main, Campus, 1993; про тяглість ідеалу громадянської релігії у сучасних республіканців, див.: E. Rusconi, Possiamo fare a meno di una religione civile?, Laterza, Bari, 1999.

8 Це дозволяє зрозуміти, що ця особлива схема, яка підкоряється досить вузьким умовам, у той же час функціонувала як універсальна модель державної розбудови.

9 За контрастом слід було б поглянути, як бюджети та політики валютного курсу контролюються з боку МВФ у випадку «відсталих» країн так, що цей контроль є головною ознакою недостачі суверенітету.

10 Le Monde від 10 лютого 2000 р. оголошує: «Німецькі соціал-демократи беруться за фіскальну конкуренцію» (знижуючи податки); див.: P.-N. Giraud, L’Inégalité du monde, op. cit. (James O’Connor: The Fiscal Crisis of the State, New York, 1973).

11 Тоді як вони дедалі більше (я ще до цього повернусь) звертаються до юридичних рішень европейських судів.

12 Коли тільки припустити, як це роблять Майкл Ґарт і Антоніо Неґрі в книжці «Імперія», що ми є свідками народження якісно нового поняття «ґлобального суверенітету», що збігається з власною «кризою» та «розкладанням» тією мірою, якою, не маючи більше жодного зовнішнього боку, він має вершити свою владу над самим собою.

13 Це не заважає – зовсім навпаки – переживати справжню інфляцію вжитку слів «громадянин» і «громадянство» («громадянські заходи» тощо), сенс яких ще більше знецінився й розбавився.

14 На мою думку, цією синтагмою слід «перекладати» унікальне поняття politeia, яким користувались греки й зокрема Арістотель, й яке стало засадничим поняттям політичної «теорії»: згідно з контекстом, існуючі традиції передають його як «конституція» (деколи «державна форма», «режим» тощо) або «громадянство» (у подвійному значенні інституції та здійснення прав громадянина), тоді як, звісно, як одне, так і друге стосується однієї тематики. Також його цікавим еквівалентом є право громадянства (droit de cité).

15 Див.: Habermas, Die Einbeziehung des Anderen. Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1996. З приводу австрійської справи, помічаємо посилення виступів на цю тему, зокрема як спосіб усунення «конституційних перешкод», які ставить колективне втручання більшості в електоральний та урядовий процес однієї з країн-членів ЕС в ім’я того, що французький президент Шірак назвав «европейським контрактом». Віддалена модель – це, звичайно, модель американської дискусії (перед війною Півночі та Півдня) щодо можливості чи неможливості для деяких штатів продовжувати (і практикувати) рабство.

16 Це порочне коло чудово проаналізував Обів’є Бо у висновках до книги La Puissance de l’État, Paris, PUF, 1994. Арґумент Бо йде проти арґументу, що підкреслює «розпад суверенітету» в европейському вимірі з точки зору конституційної неоднозначності, що відсилає, з одного боку, до автономізації «наднаціонального суверенітету», властивого европейським угодам, з другого – до невідчужуваного «резерву суверенітету», що вони визнають за національними державами (див. M. R. Lepsius: «Nationalstaat oder Nationalitätenstaat als Model für die Weiterentwicklung der Europäischen Gemeinschaft», inDemokratie in Deutschland. Soziologischhistorische Konstellationsanalysen, Ausgewählte Aufsätze, Göttingen, 1993).

17 Про поняття «конституція в матеріальному сенсі» (яку зокрема розробив італійський юрист Константіно Мортаті), а також про антитезу двох значень слова конституція, яка може пролити світло на процес «деформації» держави, що спричинена розвитком соціальної держави, див.: G. Marramao, Dopo il Leviatano. Individuo e comunità nella filosofia politica, Giappichelli editore, Turin, 1995, p. 356 sq.

18 Див.: B. Olivi, L’Europe difficile. Histoire politique de la communauté europeéenne, Gallimard, Paris, 1998; C. Giannoulis, «Die Idee des «Europe der Bürger» und ihre Bedeutung für den Grundrechtsschutz», Universität des Saarlandes, Europa-Institut, Sektion Rechtswissenschaft 1992; C. Wihtol de Wenden, La Citoyenneté européenne, Presses de la FNSP, Paris, 1997.

19 Відомо, що протягом кількох років це – одна з проблематик Ж. Делора: існує нерозв’язне протиріччя між двома цілями, які офіційно собі поставила «Европа 15-ти»: відкриття (обмежене) перед деякими країнами-«кандидатами» на Сході та посилення єдності та влади Европейської комісії та Европейського парламенту. Між цілями розширення та інтеґрування виникло б протиріччя, a fortifiori для розвитку «соціальної Европи»; що вже казати про протиріччя з приводу кордонів та процедур виключення, які входять у саме визначення европейської ідентичності!

20 E. Morin, Penser l’Europe, Gallimard, Paris, 1987.

21 «Конституціоналізація» соціальних прав більш-менш ясна залежно від країни: найбільш вражаючий приклад – це Італія, чия Конституція 1948 р. заявляє: «L’Italia è una Repubblica democratica fondata sul lavoro». Французька Конституція 1958 р. під назвою «Про суверенітет» заявляє, що «Франція є неподільною, світською, демократичною та соціальною Республікою» (ст. 2). Grundgesetz 1948 р. ФРН (сьогодні поширена на цілу Німеччину) заявляє, що «Die Bundesrepublik Deutschland ist ein demokratischer und sozialer Bundesstaat» (ст. 20.1), що ст. 28.1 уточнює у такій формі: «Die verfassungsmässige Ordnung in den Ländern muss den Grundsätzen des republikanischen, demokratischen und sozialen Rechtsstaates im Sinne dieses Grundgesetzes entsprechen».

22 Говорять про «бісмарківську модель» та «бевериджівську модель», французький випадок міститься десь посередині. Про методологічні проблеми, які піднімає визначення «европейської соціальної моделі», див: D. Lenoir, L’Europe sociale, La Découverte, Paris, 1994. Про встановлення соціальних прав як нового покоління громадянських прав, див. есе Т. Г. Маршала: T.H. Marshall, «Citizenship and Social class», 1948 (in Marshall, Class, citizenship, and social development. Essays by T.H. Marshall, With an Introduction by Seymour Martin Lipset, Anchor Books, New York, 1965 (перевид. University of Chicago Press, 1977); теорія Робера Кастеля інституції та кризи «соціальної власності» (Métamorphoses de la question sociale. Une chronique du salariat, Fayard, Paris, 1995); нарешті, Donald Sassoon, One Hundred Years of Socialism. The West European Left in the Twentieth Century, The New Press, NY 1996 (зокрема шостий розділ: «Building Social Capitalism 1945-50»).

23 Дивіться з цього приводу роздуми Д. Сасуна про орієнтацію в стилі лорда Бевериджа на універсалізацію соціальних прав як прав громадянина після війни

24 Див. протиставлення між «правами-свободами» та «правами-довірою», сформульованими Раймоном Ароном й підхоплені різними авторами, зокрема: L. Ferry et A. Renaut, Philosophie politique 3: des droits de l’homme à l’idée républicaine, PUF, Paris, 1985. Примітно, що такий автор, як Амартя Сен, що походить з утилітаристської традиції, через дослідження проблем розвитку у третьому світі та нерівностей, пов’язаних з ґлобалізацією, суворо дотримується основного характеру принципу рівності шансів (див.: Inequality reexamined, Harvard University Press, 1992, і присвячене йому досьє у часописі Cités, № 1, 2000).

25 Див.: K. Polanyi, La Grande Transformation, op. cit.

26 Див. п’ятий розділ «Европа після комунізму» в кн.: Балібар Е. Ми, громадяни Европи? Кордони, держава, народ. – К.: «Курс», 2006. – С. 146–178.

27 Див., наприклад, B. Olivi, L’Europe difficile, Paris, Gallimard, 2001.

28 Угорські, польські та чеські керманичі, зокрема, заявляючи загалом про намір вступу до Европейського Союзу, часто наполягають на «неевропейському» характері Росії, на відсутності «демократичних традицій» російського народу тощо.

29 Згідно з виразом, популяризованим політологом і старим европейським еврокомісаром лордом Ральфом Дарендорфом: Ralf Dahrendorf, in Betrachtungen über die Revolution in Europa, Bastei-Lübbe, 1992.

30 Час перечитати пророчі сторінки Кейнса в The Economic Consequences of Peace (1920), що також вражаюче ілюструють відносність репрезентацій европейської ідентичності та «кордонів» Европи стосовно певних політичних кон’юнктур та цілей: «проблематичними» видаються чи то приналежність Великої Британії до «системи» европейських націй, чи то приналежність слов’янського чи точніше російського простору, чи то середземноморського простору (здатного поширитись на два береги, як сьогодні бачимо від Терції до Північної Африки)... У цих виключеннях немає нічого ані тривкого, ані a fortifiori природного.

31 Точка зору, на якій, як не парадоксально, сходяться два автори, яких усе протиставляє: E. Nolte (Der Europäische Bürgerkrieg, 1917-1945. Nazionalsozialismus und Bolschewismus, Mit einem Brief von François Furet, Herbig, 1997) i E. Hobsbawm (The Age of Extremes. A History of the World, 1914-1991, Vintage Books, 1996).

32 Про «нові війни» в Европі та стосунки, які вони підтримують з характеристиками «ґлобалізації» після кінця «холодної війни», див. книгу Мері Калдор (Mary Kaldor), що водночас надрукована англійською та італійською: New and Old Wars. Organized Violence in a Global Era, Polity Press, 1999/Le nuove guerre. La violenza organizzata nell’età globale, Carocci editore, Rome, 1999.

33 Вираз винайшов Дж. Рупнік (J. Rupnik, L’Autre Europe. Crise et fin du communisme, Nouv. éd. revue et augmentée, Odile Jacob-Seuil, Paris, 1993).

34 Див.: I. Marton, «Демократичний перехід чи перехідна демократизація в країнах Східної Европи», in M, № 45, квітень 1991; також див. досьє «Схід 89-99. Якими є справджені сподівання?», Mouvements, № 45, листопад-грудень 1999.

35 Цей текст написаний до відступу та повалення Мілошевича та його заміни Коштуніцею, але за обставин та цілей, які так і не були прояснені. Зрозуміло, що катастрофічні наслідки кампанії бомбардування 1999 р. призвели до того, що західні союзники сприяли цьому вирішенню, не ставлячи жодних умов.

36 «Процедурна та плюралістична ідентичність, з рухливими кордонами», як говорить П. Аснер: «Европейська конструкція і мутації на Сході», in J. Lenoble et N. Dewandre (sous la dir.), L’Europe au soir du siècle. Identité et démocratie, Передмова Жака Делора, Esprit, 1992. Ефективність цієї «процедури» між 1950 і 1997 рр., зокрема, є однією з тем дуже корисної роботи Б. Оліві: B. Olivi, L’Europe difficile. Histoire politique de la communauté europeéenne, фр. перекл., Gallimard, Paris, 1998.

37 Свого часу добре вивчена Александром Адлером: «Велика Европа?», in Philosophie politique, № 1 (1991), p. 151 sq.

38 Див. текст Ізмаїла Кадаре в Le Monde 17 квітня 1999 р.: «Треба европеїзувати Балкани».

39 «Західна Европа втратила неабияку можливість», розмова з Тімоті Гартоном Ешем, Libération 9 листопада 1999 р.

40 Див., зокрема, É. Balibar, «Чи можливе европейське громадянство?», in Droit de cité. Culture et politique en démocratie, Paris, PUF, 2002; і третій розділ «Право громадянства чи апартеїд?» в кн. Балібар Е. Ми, громадяни Европи? Кордони, держава, народ. – К.: «Курс», 2006. – С. 73–100.

41 Маастрихтська угода визначає европейське громадянство як таке, що належить тим, хто має громадянство країн-членів Союзу.

42 Сьогодні я не шкодую про цю провокацію з огляду на розвиток австрійської справи: лицемірство офіційної реакції европейських країн (насамперед Франції), позаяк усюди те, що є проголошеною Ґайдером метою – закон про «внутрішнє виключення» «неевропейських» імміґрантів як незахищеної робочої сили – вже існує на багатьох рівнях.

43 Див.: C. Wihtol de Wenden, La Cotoyenneté européenne, Presses de la FNSP, Paris, 1997, p. 99. Зазначимо инше показове використання порівняння з апартеїдом: порівняння, що наразі роблять деякі інтелектуали для характеристики панівні неоколоніальні стосунки всередині ізраїльсько-палестинського ансамблю: див., наприклад: A. Azoulay та A. Ophir, «100 Years of Zionism, 50 Years of a Jewish State», Tikkun, vol. 13, № 2, 1998.

44 Див.: Andrea Rea (sous la dir.), Immigration et racisme en Europe, Complexe, Bruxelle, 1998.

45 Див. сьомий розділ «Насильство і ґлобалізація» в кн. Балібар Е. Ми, громадяни Европи? Кордони, держава, народ. – К.: «Курс», 2006. – С. 199–225.

46 J.-M. Ferry, La Question de l’État européen, Gallimard, Paris, 2000.

47 Y. Sintomer, La Démocratie impossible? Politique et modernité chez Weber et Habermas, La Découverte, Paris, 1999, p. 369.

48 Див.: G. Baratta, Le rose e i quaderni. Saggio sul pensiero di Antonio Gramsci, Gamberetti editrice, 2000.

49 H. van Gunsteren, A Theory of Citizenship, Westview Press, 1998. Див. вище розд. 9.

50 «Зі свого боку, мусимо визнати, що наше адміністративне право, наша більш адміністративна, ніж політична централізація (Токвіль) застаріла, й щоб врятувати політичну централізацію, слід пожертвувати адміністративною централізацією. Слід піти назустріч, щоб не хитатись між диктатурою хабарницьких парламентів та диктатурою самоуправних суддів, встановленню справжньої европейської судової влади як структурованої, так і автономної, й засновувати її захист на більш активній та більш актуалізованій, ніж наша, юриспруденції […]. Існують розрізненні елементи, відштовхуючись від яких можемо закласти початок правової держави зі […] сукупністю европейських судів, що утворює дійсну рівновагу в адміністративній владі Комісії […]. Нам просто не вистачає спільного европейського громадянства...» B. Kriegel, Philosophie de la République, Plon, Paris, 1998, p. 306-307.

51 Див. цікаві роздуми М. Лепсіуса: M. R. Lepsius, op. cit., p. 266 sq.

52 Питання не виникає лише в царині приватних справ за злочинними чи спірними позовами, а й у царині гуманітарних прав, коли виникає питання справжнього «космополітичного карного права». Приклад справи Піночета, якою займались іспанські судді, показує , що існує конкуренція між двома процедурними типами: процедура спеціальних карних судів та процедура «універсального судового органу», – вочевидь більш демократичного, але з цих же підстав залежного від того, як громадська думка у кожній країні поступово братиме до уваги проблеми правосуддя, що стосуються усього людства.

53 Див. дві збірки цих виступів, опублікованих під назвою Contre-fuex (Éditions Liber-Raison d’agir, Paris, 1998 і 2000).

54 Цит. праця, p. 22 sq. («Biopolitical production»).

55 Особливо тривожним передвісником чого є торгівля дітьми для всиновлення (що віднині повністю інтернаціоналізується завдяки Інтернет-послугам).

56 Хотілося, щоб з цього приводу відновив свою діяльність, з новими технологічними можливостями, інформаційний центр, створений у Швеції Ніколасом Бушем: Fortress Europe, Blomstervägen, 7, S-791 33 Falum, Швеція.

57 «Ця можливість стосується не лише перекладацьких практик, а й можливості жити разом з иншими на багатомовному за покликанням континенті. Проблема европейської культури майбутнього, напевно, не полягає в тріумфові тотального поліглотизму […] а в спільноті людей, що можуть вхопити дух, аромат, атмосферу відмінного слова. Европа поліглотів – це не Европа людей, які вільно спілкуються багатьма мовами, а – в кращому сенсі – людей, які можуть при зустрічі говорити власною мовою, розуміючи при цьому мову иншого, які, хоч і не вміють вільно говорити иноземною мовою, таки її розуміють, навіть докладаючи певне інтелектуальне зусилля, розуміють «ґеній», культурний універсум, що висловлює кожен, говорячи мовою своїх предків та традиції» (U. Eco, La Recherche de la langue parfaite dans la culture européenne, фр. перекл. Seuil, Paris, 1994, p. 395). До цього варто додати, що «спільнота перекладу» також не є спільнотою, в якій всі говорять і розуміють мови всіх, а, навпаки, є спільнотою, в якій роль «товмача», в залежності від ситуації та конфігурацій обміну, може випасти на долю будь-кого, й ця роль переходять від «можаритарної» позиції до позиції «міноритарної».

58 Гумбольдтівська традиція, заснована на ідеї гомології між мовою і культурою, що вважаються певними «тотальностями», жодним чином не відповідає практиці самого Гумбольдта. Див.: A. Berman, L’Épreuve de l’étranger. Culture et tradition dans l’Allemagne romantique, Gallimard, Paris, 1984.

59 Перевага Хартії, котру країни-члени прийняли неоднаково, або повністю, або частково, полягає в тому, що включає «територіальні» мови (як-от корсиканську чи баскську) та мови «імміґрації» (як-от арабську чи турецьку), але вона не об’єднує їх одним поняттям, тобто їй не вдається помислити рівність між різними спільнотами, що роблять внесок в утворення «европейського народу».

60 Вочевидь, є певне співвідношення між тим, що европейський континент зберіг велику кількість ідіом для відносно обмеженого населення, й тим, що ці мови були пов’язані з проектами колоніальної універсалізації, які їх частково ґлобалізували: порівняйте американський континент або Китай.

61 Та не поспішаймо робити висновок, ніби «міноризація» є зародком занепаду мови як засобу доступу до культурного універсалізму, якщо вона може бути перетворена в естетичну проблему. Можна прочитати чудові сторінки на цю тему в книзі П’єра-Іва Петійона (Pierre-Yves Pétillon) про англійську мову ірландських письменників: L’Europe aux anciens parapets, Seuil, Paris, 1986.

62 Барбара Касен помістила поняття неперекладності, як рушійної сили перекладу, в осердя колективної праці, яку вона організувала з метою публікації «Европейського словника філософій» (має вийти у видавництві Seuil).

63 Але з істотними відмінностями: «малі країни» (Нідерланди, Скандинавія, Португалія) виказують з цього приводу значний поступ (засвідчуючи, що масова багатомовність таки є цілком можливою).

Переклав Андрій Рєпа