Маєр Балабан

Боротьба за розширення вулиці

Жидівська вулиця перетиналася колись, як, зрештою, і тепер, з верхньою Зарванською (Боїмів, тепер Староєврейська). Частина вулиці Боїмів також називалася Жидівською, а на австрійській мапі кінця XVIII ст. вона позначена як Нова жидівська (Neue Judengasse); згодом вулицю називали Векслярска (Wekslarskа), і тільки нещодавно вона отримала свою сучасну назву. Жиди ж зберегли ще історичні назви, до нині називаючи Бляхарську «die juedische Gass»¹, а вулицю Боїмів «die Chalfunimgass».

Однак, не уся вулиця Боїмів була жидівською, бо крайньою межею жидівського поселення були вулиці Бужана (Bóżana, вузька частина Сербської) і Szocki Targ, тепер частина вулиці Сербської. Тут, на перехресті Боїмів і Сербської був свого роду кордон, через який не можна було перейти на иншу частину вулиці Боїмів і який, тим самим, закривав жидівську дільницю з боку Галицької і Сербської. Бужана сама була замкнена міськими мурами, що починалися уздовж вул. Собєського (тепер Братів Рогатинців), відразу за будинками на Боїмів, і поєднувався зі східними мурами (біля Арсеналу), наприкінці вулиці Собєського. Тут, на розі, стояла вежа, котру у XVI ст. орендував жид Берман. Теперішньої площі Векслярської (Wekslarskiego, тепер частина Староєврейської) узагалі не було, будинки творили єдину лінію від вул. Ружаної (Różanej, тепер частина Сербської) до східного кінця вулиці, званого «За зброївнею». Тут, між жидівськими будинками і Арсеналом, збудованим у 1555 р., було кілька дерев'яних будиночків, а також кілька башт і міських веж, які у мирні часи жиди орендували під склади і помешкання. І хоча дільниця віддавна називалася жидівською, ще у другій половині XVI ст. тут були руські будинки, у яких мешкали жиди, а під міськими мурами (Боїмів 30, 32 і 34) стояли міські будинки. На площі Олеській (Бляхарська, 27) стояв «кінський млин», або керат (броварня або млин), а за ним, у місці, де тепер божниця, був дім розпусти, що належав якомусь Волошину. Перед млином, з боку вулиці, була порожня площа, на якій від XVI ст. було згарище дому. Від вулиці Жидівської площу відділяв паркан, який давно зігнив і завалився, а відірвані ворота десятиліттями лежали на подвір’ї. Ліворуч від площі була кам’яниця «Костівська», праворуч – «Соколівська» (Бляхарська, 29). Упродовж одного року сталим мешканцем жидівської дільниці був міський кат, justitia magister на прізвище Малодобрий, який мешкав зі своєю челяддю в одній із веж міського муру

Обабіч тієї вежі була инша, де кат виконував свою роботу, «там злочинці терпіли муки», власне там «допитували підозрюваних», брали їх на тортури, а подекуди і страчували. Кат і його челядники докучали жидам і вони намагалися позбутися такого неприємного сусідства. Аж у 1616 р. їм таки це вдалося, коли міська комісія «побачила, що така прикрість спричиняла часті заворушення і кровопролиття» і переселила ката до однієї із міських брам. Його місце посів возний, а вежу у 1630 р. за 8 польських злотих щорічної платні орендувало на 15 років подружжя Самуеля Абрагамовича з дружиною Спрінцою.² Шевську башту у тому ж році орендував кагальний старійшина Яків Ґомбрихт.³

Гіршим, бо більш небезпечним, аніж кат, сусідом, був міський арсенал зі своїм складом пороху. Під час кожної облоги жиди тремтіли зі страху, аби ворог не підпалив складів. Але те, чого не учинив нападник, зробила рука злочинця. Напередодні нападу шведів, 22 листопада 1703 р. клуби диму почали підноситися над арсеналом, а згодом страшний вибух оглушив мешканців ґетто. Коли дим і порох розвіялися, усі сусідні будинки лежали у руїнах і 36 городян втратили життя під завалами. Ту страшну сцену описав доктор Яків Йошуа, ректор Львівської талмудичної школи, а згодом почергово рабин у Берліні, Меці, Франкфурті на Майні, Мангаймі і Офенбаху. Сам Яків Йошуа дивом врятувався, але втратив у цій катастрофі своїх найближчих. У пам'ять про свій порятунок він наказав вигаптувати для божниці Нахмановича заслону, яка висить там до тепер.⁴

Ми вже далеко відійшли від брами, аж на самий кінець жидівської дільниці, щоб хоча б поверхово пізнати ґетто XVI і XVII ст.ст., яке тоді ще не було цілком забудованим і замешканим жидами. Тоді було ще багато вільного місця, а при головній вулиці стояли одно- чи двоповерхові будиночки. Але жидівська людність швидко примножувалася, а навколишні містечка, які тепер усуціль жидівські, тоді ще такими не були. Усе тоді залишалося у Львові, усе повинно було уміщатися на тих двох вуличках. А це, своїм чередом, впливало на ріст цін на землю з одночасним браком житла. Пожежі 1571 і 1616 рр. тільки погіршували ситуацію. Жидівська вулиця змінилася до невпізнання. На місці колишніх халупок з’явилися чотири- і п’ятиповерхові будинки, забудувалися подвір’я і завулки, жидівські доми притулилися навіть попри міський мур. З часом і того стало замало, в одному покої инколи мешкало по кілька родин, а ще ж приходили ночувати нежонаті, або ті, хто не мав родини у Львові.

Рік 1648 і подальші роки ще більше залюднили вулицю і життя у жидівській дільниці стало нестерпним і майже неможливим. У другій половині XVII ст. частина мешканців переселилася до навколишніх містечок, заснованих польськими магнатами. Львівськими жидами наповнювалися Жовква, Свірж, Бучач, а наприкінці століття завдяки жидам розрослися і Броди. Невдовзі нові осади почали сперечатися зі Львовом про гегемонію у русько-брацлавському земстві і на сеймі жидів коронних. У середині XVIII ст. земським маршалком уже є не львівський, а жовківський жид Ізер. А коли у 1740 р. Ізер помер, владу здобувають Броди, обдаровуючи земство делегованим від них маршалком. Ним був Берко, рабин бродівських кравців. Львів тоді ще не мав свого рабина при владі, який тоді водночас був і рабином земським на Русі. Lecz i tu są zanes oddawali od Żydów⁵, що свідчить про те, що жиди мешкали і поза своєю дільницею.

Розселення жидів по місту турбувало инших городян, які від початку XVI ст. конкурували з ними у торгівлі. Жидівська крамниця поза вулицею ґетто була загрозою для християнського купця і великою небезпекою для ремісника. Хоча, здавати помешкання або крамниці жидам в оренду для міщан у скруті було инколи справжнім порятунком. Звідти нові причини до нарікань на панів з Ради і Лави, причини для нових комісій і королівських декретів, що почалися у 1656 р., а закінчилися аж після третього поділу Польщі у 1804 р.

27 травня 1656 р. Ян Казимир видав декрет, яким забороняв здавати жидам католицькі будинки, оскільки це є протиправним і образливим для Бога. У випадку порушення цієї заборони жидів слід було примусово виселити з будинку, а власника покарати штрафом.

Як побачимо, це не дуже допомогло, бо уже у 1677 р. львівський синдик склав протест проти жидів, які не тільки орендують будинки і землю у християн, але й купують їх і стають власниками. Після тривалих перемовин, а також після заворушень і спроб примусового виселення у 1709 р. у Ратуші «усі стани і народи» приймають ухвалу (Wilkirz), якою християнським мешканцям Львова забороняється здавати жидам помешкання і крамниці. Ухвалу надіслали до королівської канцелярії і 11 квітня 1710 р. Авґуст ІІ підтверджує її своїм декретом, встановлюючи у ньому і кару за невиконання рішення – штраф від 200 до 500 польських злотих. Вражені цим жиди спробували знайти підтримку у коменданта міста і полковника гвардії Ясперса, які хотіли навіть перешкодити примусовому виселенню жидів з їх нових помешкань, однак місто домоглося тоді нового декрету, який забороняв коменданту втручатися у міські справи.⁶

Воюючим сторонам розходилося насправді зовсім не про кілька чи навіть кілька десятків будинків чи крамниць. Від часу страшної шведської навали (1704 р.), коли цілий квартал у ґетто зруйнувала зумисне викликана пожежа⁷, на Жидівській вулиці не було де притулитися, особливо, якщо згадати, що рік перед тим инша частина ґетто перетворилася у руїни під час вибуху пороху у поближньому Арсеналі. Жидівська ж торгівля набирала сили і обіймала усе нові царини. Попри обмеження, які запроваджувалися пактами, укладеними між жидами і містом у 1581 р, і поновленими і розширеними у роках 1592, 1602, 1616, 1627, 1636, 1654 i 1691⁸, жиди торгували усім, вважаючи пакти чистою формальністю, яку можна залагодити, правда, щоразу за більшу суму. Натомість міщани з великим нетерпінням чекали кінця чинности пакту, сподіваючись його більше не відновлювати, влаштовуючи для цього погроми і напади, висилаючи делегації до короля і вимагаючи від Ради міста розірвати угоду з жидами. Тільки от панове райці мали будинки, за які тільки жиди могли давати бажану суму. Шляхта і духовенство також володіли чималою нерухомістю і їм теж залежало на присутності жидів у місті.

Ревізія, що пройшла у 1708 р., пролила яскраве світло на торговельні стосунки у місті. Цілий Ринок був заповнений жидівськими крамницями, вони є навіть у королівській кам'яниці: «Жид на задвірках торгував турецьким і московським крамом, і там же мав склад свого особливого меду». В инших домах жидівські крамнички уже були не на задвірках, а попереду, на фронтоні дому.

На вулиці Руській мешкало дуже багато жидів, часом по кілька родин в одному будинку. З того ж джерела дізнаємося і кілька цифр, що стосуються жидівських ремісників. Скажімо, «з-поміж бляхарів немає жодного християнина, як то бувало раніше. Жидів у місті і передмістях – 18, золотарів-християн – 10, жидів – 44; різників-християн – 8, жидів – понад 50; пасаманів-християн – 1, жидів – 10; цирульників християн – 19, жидів – 20; пекарів білого хліба, християн – 26, жидів – у місті немає (у передмісті – 20); шинкарів пивних і горілчаних – 30 жидів, кравців християнських – 40, жидів – 50, німців – 4, кравців-ризників – 3, торговців старим залізом і тандитою – 50 жидів, солярів i перекупок – жидів 60, у місті перекупок – 20 жидів; гаришників жидів – 80, маклерів жидів – 30, лихварів – 30, лікарів – 4»⁹.

Переклад і адаптація Ірини Магдиш

¹⁾Spis domów miasta przy eksakcyi łokciowej z r. 1767. Księga w Arch. m. Lw.

²⁾Архів міста Львова III. Книга 180. поз. 134-7 i Consularia т. 18. поз. 814-15., Архів міста Львова III. Книга 190. поз. 113-116.

³⁾Архів міста Львова: Consularia том 41. поз. 1113.

⁴⁾Якуб Йошуа відомий більше за назвою свого твору: Pnej Joszua (Обличчя Йошуа).Детальніше у : Buber: Ansze Szem. str. 104-108, а також: Caro: Geschichte der Juden in Lemberg. str. 92-9 l atr. 173-4. Опис вибуху міститься у вступі до книжки Naszim (Жінки). Частина 1 твору Pnej Joszua.

⁵⁾Архів міста Львова.: Consularia том 41. поз. 1048, 525.

⁶⁾Архів міста Львова, ф. 257, там же цілий процес жидів з містом.

⁷⁾Ze skargi Żydów i dekretu Augusta II de dato Warszawa 2. września 1732. Архів міста Львова, ф. 257.

⁸⁾Balaban: Żydzi lwowscy, ст.408, а також цілий розділ про торгівлю, ст. 391-459.

⁹⁾Архів міста Львова, ф. 1044.