Маєр Балабан

Жидівська вулиця, її синаґоґи і будинки

Першою кам’яницею ліворуч на вул. Жидівській (№17) була «lapidea Міхалевича», названа так від імені свого першого власника. У XVI кам’яниця належала Стефану і Гелені Хоміц, у XVII ст. (від 1617 р.) – Мордехаю Ісаковичу, старійшині львівських жидів. З 1706 р. і майже до кінця ХІХ ст., тобто близько 200 років, кам’яниця була власністю родини Штернбахів, засновником якої у XVIII ст. був Арон Абрамович, придворний фактор (посередник. – Прим. ред.) князів Чарторийських. У 1907 р. на місці кам’яниці постав новий будинок, збудований на кілька метрів углиб вулиці.

Поблизу кам’яниці Міхалевича стояла так звана Докторська кам’яниця. Збудована у другій половині XVII ст., вона була красивіша, аніж усі будинки у ґетто і не гірша, аніж кам’яниці у місті. Через широкий ренесансний кам’яний портал входилося до брами, прикрашеної чудовими консолями і розетками. Монументальні кам’яні сходи провадили до склепінчастих покоїв на другому і третьому поверхах; обидві кімнати мали по два вікна. Четвертий поверх мав три вікна, і напевно, був збудований пізніше. Характерний фронтон будинку оздоблювала різьба над вікнами, а найбільшою окрасою будівлі були кам’яні консолі під балконами.

Такий будинок міг собі дозволити тільки дуже багатий чоловік. І справді, його збудував лікар Сімхе Менахем, придворний лікар султана, а потім і короля Яна ІІІ¹ (Собєского. – Прим. ред.). Він був сином Йоханана Баруха і виводив свій рід аж від пророка Йона! Звідти і придомок до його імені мі-Йона. Як придворного королівського лікаря, якого знали під іменем Емануель де Йона, він часто бував у Жовкві і мав великий вплив на жидівські справи. Не останню роль він відігравав також і у Львові, звідки не раз був посланцем на жидівські сейми.

У 1696 р. у Ярославі лікар був маршалком на сеймі жидів коронних, де підписав ухвалу сеймового суду у справі гебрейських друкарень у Польщі. У той час з Амстердаму до Жовкви переїхав Іра Фебус Левіта і заклав у місті друкарню. Краківські і люблінські друкарі постановили знищити конкурента, і власне тому до справи мусив утрутитися сеймовий суд. У 1701 р. Сімхе Менахем, уже як голова Руського земства, підписав, лист до жовківського кагалу.

Сімхе Менахем був дуже побожною людиною і подарував синаґозі Нахмановича великий семисвічник, відлитий у 1690 р. у Вроцлавській бронзовій ливарні. Рабини, його сучасники, не раз згадували лікаря у своїх творах, а Ґабріель Сухостав² залишив нам його епітафію, що звучала приблизно так:

«Тут спочиває учений, володар і магнат Ізраїлю», «Князь і хвала століття, лікар славний між усіма», «Рука якого була відкрита для жебраків і упосліджених», «Збирач доброчинних фондів і володар Святої Землі», «Пан Сімха Менахем, син Йоханана Баруха з роду Йони», «Аби душа його знайшлася у житті вічному. Амен». «Помер у середу 28 адора 5462 р.» (28 березня 1702 р.).³

Будинок пережив свого будівничого і, зберігши ім’я «Докторська кам’яниця», у 1767 р. був уже власністю жида Ізраеля Йозефовича⁴, орендаря кагальних податків.

В останні роки свого існування кам’яниця занепадала. Карнизи пооббивалися, сходи і галереї понищилися, усюди панував бруд і безлад, що трагічно контрастувало з високими склепіннями і прекрасним камінням. Остання власниця кам’яниці провадила затяту боротьбу з консерваторами старожитностей. Спершу видавалося, що консерватори переможуть – ц.к. поліціянт день і ніч вартував біля будинку, аби власниця не чинила недозволених перебудов. Однак, перемогла инша сторона і кам’яниця була знесена, а на її місці і на місці сусіднього будинку збудували нову.

Сусідня кам’яниця теж була дуже старою будівлею з XVI ст. Широка в’їзна брама виводила на глибоке подвір’я. З часом браму замурували і облаштували у ній крамничку, а для входу залишили вузькі бічні двері. У будинку були дуже незвичні дворівневі пивниці, до вищого рівня яких входилося з вулиці, а до нижчого – з брами.

Усі віконні і дверні портали були кам’яними, без жодних оздоб. Можливо, кам’яниця складалася з двох окремих частин, в результаті чого одні кімнати були на цілий метр вище, аніж инші, і поєднувалися сходами.

У XVIII ст. кам’яниця належала жиду Шломо Крохмалю і називалася Крохмальовська.⁵ Остання її власниця, пані Шьонблюм, два роки воювала з консерваторами і врешті перемогла, зруйнувавши будинок до фундаменту.

Лейзерівська кам’яниця стоїть до сьогодні, хоча і закрита міськими будівельними службами. Ззовні вона не має жодних характерних ознак, окрім, хіба що, кам’яних порталів довкола вікон і дверей. У другій половині XVIII ст. кам’яниця «правом кадука» (без правної підстави. – Прим. ред.) перейшла під жидівське управління і тим власне можна пояснити, чому її власниками були підвоєводи і бургграфи нижчих станів. У цьому будинку відбувалися суди підвоєводи над жидами і у міських актах цього дому стосується хіба що одна нотатка «про кам’яницю підвоєводського уряду», у якій водночас містилася підвоєводська варта.⁶ Австрійський уряд врешті продав кам’яницю Лейзеру Боруховичу.

З кам’яницею Лейзера сусідила Кривесовська кам’яниця (Бляхарська, 25). Будинок на тому місці змурував у XVI ст. Кость Русин і передав його своєму зятю греку Ахелу. 7 січня 1601 р. будинок опинився у руках Арона Рубіновича, жида з передмістя, і відтоді він залишався у жидівських руках. Чимало витерпів будинок під час шведської навали. Згодом відбудований, він став власністю відомого львівського кагального бурмістра Зельмана Пінкасовича.⁷ Тепер кам’яниця у руїні, брудна і занедбана, але цікава хоча б тому, що є останньою старою будівлею на цьому боці вулиці Жидівської.

Сусідній будинок (Бляхарська, 27) уже своїм зовнішнім виглядом відрізняється від решти будинків. Великі тридільні вікна, над брамою – пам’ятна таблиця, що свідчить про якусь важливу місію тієї кам’яниці. І справді, то колишня управа міського кагалу.⁸ Тут відбувалися наради, містилася канцелярія старійшин (гебр. «парнасім», виконували функції, схожі до функцій міських райців. – Прим. ред.) і «добрих мужів» (гебр. «тувім», займалися переважно фінансами громади і судовими справами. – Прим. ред.), тут засідав касир синаґоґи, її синдик, її скарбник і її «шпитальний». А перед будинком завжди роїлося від жидів і християн. Саме тут пан депутат і инші зголошувалися про сплату податків, тут у неспокійні часи возний привселюдно складав позови до лави і міста. У другій половині XVIII ст. майже щоденним відвідувачем управи став екзекутор, який, щоправда, часто відходив з нічим, бо казна кагалу, добре і надійно схована від злодійських спокус у hypocaustro, була порожня.⁹

До сьогодні широкий вхід провадить до найстаршої на цілій Русі синаґоґи. Вона збережена з таким дивовижним пієтетом і пошанівком до пам’ятки старожитности, що відвідувача просто захоплює дух середньовіччя. Мур розділяє подвір’я на дві частини, а залізна брама (нова) провадить до внутрішнього подвір’я, де опиняєшся перед входом до самої синаґоґи. Над ним напис гебрейською: тут «молився пан наш і рабин Давид Галеві, автор славного твору Турей Загав (Turę Saków).¹⁰ На подвір’ї укладалися шлюби, тут учасники суперечок чекали пана підвоєводу або писаря, тут спочивали після щирої молитві у час свят, тут же ховалися під час нападів студентів або натовпу, що чигав за здобиччю. Тут у 1664 р. під киями студентів-єзуїтів полягли синаґоґальні служки, тут же у 1704 р. стояла шведська шибениця, на якій за руки підвісили жидівських старійшин і вони висіли там так довго, аж поки коші під їхніми ногами не наповнилися жидівським золотом і сріблом.¹¹ Усі ці спогади зливаються в один образ, який постає у нашій душі, залишаючи там незнищенні сліди. Усі історія гебреїв зібрана у цьому тісному, затисненому мурами подвір’ї, яке ніби віддзеркалює тисняву ґетто і задушливість жидівського життя. А зі старих мурів божниці тягне холодом віків, лихоманкою чотирьох довгих століть.

Синаґоґа була збудована у 1582 р. на кошти багатого і славного львівського жида Ісака Нахмановича, старійшини львівського кагалу і голови жидівського коронного сейму у Любліні 1589 р. Дуже впливовий при королівському дворі Зиґмунта Авґуста, Нахманович був успішним підприємцем, міським і державним фінансистом, який свої перші статки зробив на позичанні грошей під відсотки. Наситившись прибутками і славою, він вирішив збудувати синаґоґу во славу Бога і для цього 26 вересня 1580 р. за 1 500 зл. купив у ради міста так звану площу Олеську. Мурована міська божниця на розі вул. Боїмів на той час уже не могла помістити усіх вірних гебреїв. Отож, Ісак вирішив допомогти громаді і замовив найбільш відомому львівському архітектору будову синаґоґи.

Павло Римлянин, будівничий Волоської (Успенської. – Прим. ред.) церкви, спорудив божницю у ґотичному стилі. Будівля, майже квадратна, освітлена з кожного боку двома високими вікнами і покрита чудовим ґотичним склепінням, милує око і відсилає глядача до XV ст. Або навіть до XIV ст., хоча будівля чітко датована актом надання землі фундатору будівництва у 1441 р. На 1594 р. припадає добудова галереї для жінок, яку спорудили, розбивши західну і південну стіни божниці, а також брукування синаґоґи, яке зробили уже сини Ісака: Нахман і Мордехай Ісаковичі. Тоді ж була збудована фронтальна кам’яниця на вул. Жидівській.¹²

До новозбудованої божниці кагал переносить свої клейноди і суди і відтоді вона стає «великою міською синаґоґою», яка, ніби матір, наглядає за всім Ізраїлем львівським. Відтоді стара синаґоґа називається тільки «малою», і, хоча вона і надалі залишається доволі багатою, все ж сходить до позиції підлеглої щодо красивої і нової переможниці. Але і нею не знехтувала захланність натовпу. У 1664 р. постраждали усі її скарби і взагалі все, що мало хоч якусь цінність.¹³ Ще більша небезпека чигала на її молодшу суперницю.

У 1603 р. Зиґмунт ІІІ Ваза дарує єзуїтам будинки і землю під міським муром, пояснюючи це тим, що ніби рада міста неправомірно продала усі ці території жидам. Згідно з цим рішенням ціла східна частина Жидівської вулиці мала перейти до рук єзуїтів. Це означало, що жиди позбувалися майже цілої, єдиної своєї вулиці.

Процес про право власності тривав доволі довго і у цій справі брали участь найбільші мужі Речі Посполитої – Замойскі, Жолкевскі, Бодоля і Скарґа. Процес обговорювався на з’їздах шляхти і королівських конфедераціях, на вулиці Жидівській і у королівському трибуналі.

Врешті жиди його програли і у лютому 1606 р. синаґоґа опинилася у руках єзуїтів. Житлові будинки місто повинно було у жидів викупити. На вершечку синаґоґи заблищав хрест, а упокорені і пригнічені жиди повернулися до своєї старої «малої» божниці.¹⁴

Однак, справа не завершилася, бо до синаґоґи був єдиний прохід через будинок Мордехая Ісаковича, а той не дозволив ним користуватися. Єзуїти змушені були поступитися і після тривалих і складних перемовин вони купили землі, на яких і до тепер стоять єзуїтські будівлі (костьол, крайовий суд і казначейство). Жиди заплатили їм за відхід з ґетто 20 600 зл. У суботу, «після дня Гамана», у 1609 р. синаґоґа була знову відкрита і на честь тієї події Ісак Галеві написав свою чудову «Пісню звільнення».¹⁵ Відтоді щороку у ту суботу читають у синаґозі славний гімн і громада вірних з побожністю слухає його слова, що відлунює давні події. «Восхваляю Тебе, о Всевишній, що відкрив брами цієї святині, а ворогам моїм не дав натішитися моїм горем... Ти вислухав мене, коли я волав до Тебе, і прийми за це мою подяку. Уже майже відступала моя нога... але ж Ти був моїм визволителем... тож нехай у хвилину радости зазвучить нова пісня. Хвала Тобі, Боже, навіки!

...Ти віднайшов нас у пустелі, Ти врятував нас у Єгипті...

Ти не покинув нас у Вавилоні...

Хвала Тобі, Боже, навіки!

Чотири роки і шість місяців була святиня зачиненою і уже ворог посягнув на неї, коли Ти, Пане, врятував її і нам повернув... І святиня забриніла піснями:

Хвала тобі, Боже, навіки!»

Цьогоріч минуло уже триста років від часу повернення синаґоґи, але жоден захід, жодна урочистість не нагадала про це людям; як і кожного иншого року, так і цього, «ювілейного», лише жменька віруючих дослухалася до монотонної проповіді, а кожна висока нота кантора губилася десь у ґотичних склепіннях, розбивалася об його ребра і багатоголосою луною відбивалася від кам’яних стін синаґоґи, і у пісні тій звучала вікова історія святині і життя тих мужів, які тут молилися.

Тут понад три століття молилася громада і тут виплакувала перед Богом свої жалі у час недолі. У 1648 р. ці стіни чули молитви і сумніви тих, хто не знав, яка доля їх чекає – віддасть їх місто Хмельницькому, чи ні. Тут до останнього боронилися перед роз’юшеними студентами-єзуїтами у пам’ятному 1664 р., тут багровіла долівка від крові полеглих, а білі клапті свитків і роздертих книг були жахливим контрастом до тієї страшної кривавости. Тут молилися славетні рабини і учені, тут виголошували свої проповіді найбільші жидівські проповідники і тут співали перед Господом великі співці. Тут же у скрутні часи (у половині XVIII ст.) католицькі священики нав’язували християнську релігію, змушуючи гебреїв слухати їхні арґументи¹⁶; тоді ж тут рабини цілої Польщі прокляли Франка Лейбовича і його прихильників.* За століття сотні кагальних старійшин посиділо на лавах поблизу вівтарної стіни і десятки рабинів правили тут: і величний Давид Галеві, і нещасливий Цві Ашкеназі, і красномовний Хаїм Рапопорт, і славетний крайовий рабин Бернштайн, і суворий Яків Орнштайн, і здається, що ті порожні лави майже благально дивляться на відвідувача, ніби промовляючи: «Згадай про тих мужів, що тут сиділи, вирви їх із забуття!¹⁷

Бо й справді, хто тепер пам’ятає, як Давид Галеві потрясав жидівським світом, скільки важило його слово на коронних з’їздах у Любліні? Кого сьогодні обходить Гахам Цві Ашкеназі і хто знає про його боротьбу в Амстердамі і про його страждання ще до приїзду до Львова, аби знайти свій вічний спочинок на нашому львівському цвинтарі?¹⁸ Хто уявляє собі сьогодні, яке враження справляли промови рабина Рапопорта на диспуті у катедрі¹⁹ і як уже у ХІХ ст. громив супротивників ортодоксії Яків Орнштайн? Усі відійшли, а на їх надгробках оселився ангел забуття!

Кантор закінчував читання пісні і громадка вірних, постоявши хвильку у задумі, розходилася домів. У куті, біля віконних грат, залишалось кілька цікавських, що уважно дослухалися до розповіді старого служки про історію синаґоґи, про небезпеки і дивовижні порятунки. Він розповідав про «Золоту Розу», відому мені ще з дитячих літ історію, яку чув сотні разів, але все ж зупинився, аби послухати знову чудову легенду львівського ґетто:

«Діялося те за польських королів. Давній храм було знищено. Його зруйнувала пожежа. Тоді почали збирати кошти на будівництво нового храму. Золото рікою стікалося до Львова, бо місто провадило широку торгівлю з усіма усюдами і було багатим і побожним. Дах храму повинен був бути високим і красивим, аби далеко за міські мури промовляти про велич Бога Ізраїля.

Саме тоді пожежа знищила і церкву, прихисток їхнього Бога. І також приходили багаті дари з усього світу – з Молдавії а навіть Греції, аби їхній храм також виріс понад мури міста. Однак, вони не поспішали, а наша святиня росла день за днем – камінь до каменя, сволок до сволока, і ось уже майже кінець. Так радісно було дивитися, як велично підноситься храм Божий над міськими будинками!

 Але у тому була небезпека! Вони не могли стерпіти, аби поблизу став храм Ізраїля і вирішили забрати його для свого ужитку. Ми ж є у їх владі, їхнє право над нами. Їм належить земля. Віднайшли десь старі документи, організували процес і закрили храм. І почувся плач аж в Ізраїлі. Храм Божий має потрапити до них у руки – це гріх, але нічого не порадиш. Громаду охопив розпач.

Довго, дуже довго тривав процес, але сльози Ізраїля текли ще довше і були ще гіркішими.

І була тоді у столиці діва, побожна і доброчинна, на ім’я Роза. Як ружа, що пахне довкола, так вона роздавала довкола себе милостиню бідним, нещасним, упослідженим. Ще з батьківського дому відома була її щедрість і називали її люди «золота Роза», «die guldene Rojze».

Дівчина та, дивлячись на страждання і розпач людей, пожертвувала усі свої маєтки для викупу храму, але церковники нічого і чути не хотіли.

Вона намагалася усіляко вплинути на ситуацію, але намарне.

«Нехай вона сама прийде з грошима у руці» – такими були останні слова єпископа. Затремтіла Роза. Була вона красунею, зачаровувала усіх своєю вродою, то ж боялася «їх» мужів, особливо церковних.

Боротьба ж точилася не на життя, а на смерть. Народ плакав. Пішла таки... «Залишися у мене, і я віддам твоїм братам храм». Знову боротьба. «Віддай братам моїм храм, і я залишуся у тебе». Єпископ погодився. Підписав і віддав їй дозвіл на відкриття синаґоґи. Вона ж передала дозвіл старійшині.

У громаді радість і веселощі. З вікон храму б’є світло, що досягає аж палацу єпископа, і Роза його бачить.

Обіцянка дотримана. Але життя розбите. На ранок єпископ знайшов її бездиханну.

Діви жидівські до тепер плачуть у День мучениці».

Служка закінчив розповідь, а усі, хоч і удесяте чули ту оповідку, розійшлися, зворушені до сліз. Бо «Золота Роза» до сьогодні є героїнею ґетто, вона оточена легендарним ореолом мучеництва.

Роза Нахманова, невістка засновника божниці, дружина Нахмана, славного купця і кредитора держави, відіграла у громаді величезну роль, вона мала близькі стосунки з магнатами і навіть двором, приятелювала з паном старостою Мнішеком, а може, і з архієпископом Замойскім,²⁰ переживши останнього на багато років. Померла у 1637 р., залишивши величезний маєток своєму єдиному синові, «підданому короля Владислава», Ісакові. До тепер на старому цвинтарі можна побачити її надгробок із написом:

Тут похована преславна діва, пані княгиня, Роза, донька Якова,

Дня 3-го 4-го місяця «річок, що плинуть» 5398 р.²¹

Над нею я плачу, бо з нею щезли у домі Якова радість і веселощі,

Корона упала і зник порятунок.

І ніби зламані рамена свічника, його свічки і квіти оздобні,

(так відійшла допомога) тієї жінки, подібної якій не знайшов я посеред багатьох,

Її споглядали королі, а князі вставали від блиску її золота.

Нехай спочиває її душа у житті вічному.

Амінь.

У божниці варто оглянути вівтарну шафу у стилі ренесанс і великий свічник 1690 р., куплений на кошти лікаря Сімхе Менахема. А ще численні світильники на стінах, люстри і менший свічник на альмеморі, крісло для обрізання, а також скарбонку у формі кропила. Характерними є також срібло, заслони і обидві залізні брами з XVI ст., оббиті у XVIII ст. дерев’яними футринами.

Бічними дверима можна увійти до темного закутка, що колись, у часи, коли суди відбувалися у передпокої синаґоґи, служив за жидівську в’язницю. Коли ж суди перенесли до будинку підвоєводства, то під арешти відвели окрему будівлю. В’язницею був останній будинок на вулиці «За зброївнею» (тепер Арсенальська). У міській метриці часів Йосифа ІІ від 1788 р. під номером 114 знаходимо: «Кам’яниця Арешт жидівський, у самому куті, з тильного боку Я.П. Політили».^22.

Тепер в’язниця при божниці служить проходом до иншого храму, так званого Бет-Гамідрашу, а звідти – на вул. Боїмів. Синаґоґа Нахмановича, чи, як її називали, синаґоґа Турей Загав (Tojre zuhow Schul’, або Kleine Schuel) від 1604 р.²³ і до 1801 р. була головним міським гебрейським храмом. Після побудови на перехресті вул. Боїмів і Собєського, тобто на місці колишньої найстаршої божниці (зруйнованої у 1797 р.), нової великої синаґоґи, вона стає другорядною і такою залишається дотепер.

Праворуч від божниці (Бляхарська, 29) тепер стоїть новий будинок, споруджений у 1904 р. Колись давно (у першій половині XVI ст.) на тому ж місці стояла «Соколовська кам’яниця», що перед пожежею 1571 р. перейшла у власність маґістрату. У 1604 р. її купив уже відомий нам старійшина львівських жидів Мордехай Ісакович і, замість старої, змурував нову кам’яницю.²⁴ У тій будівлі Мордехай заклав шпиталь (Hekdesz), який працював там довший час, аж згодом його перенесли до останнього дому на вул. Боїмів, там, де тепер божниця, якраз супроти арсеналу.²⁵

Соколовська кам’яниця у половині XVIII ст. належала Йозефу Цимелєсу, кагальному бурмістру, котрий разом із бурмістром передмістя Йозефом Мінцелєсем довгі роки репрезентував жидівську громаду. Наприкінці XVIII ст. (1788 р.) будівля перейшла у руки його сина, Вольфа Цимелєса.²⁶

Наріжна кам’яниця (№31) стоїть на так званій площі «Плачок», яку у 1588 р. жиди купили у міста за 1 000 зл.²⁷ У XVIII ст. наріжна кам’яниця належить Хаїму Чоповнику, а маска, яку дотепер можна побачити на карнизі, свідчить про те, що там був шинок. Хаїм отримав своє прізвисько як платник чопових, тобто податку з алкогольних напоїв. Від першої половини XIX ст. будівля належить фундації ізраелітського шпиталю у Львові.

Уже наприкінці Жидівської вулиці стояла «жидівська студня», за яку гебреї сплачували місту ab immemorabili tempore 80 зл. щорічно.²⁸ У 1761 р. маґістрат підвищив платню на 300 зл., тобто разом 380 зл. щорічно. Жиди не погоджувалися на таку платню і маґістрат наказав перекрити трубу міського водогону, яка подавала воду до єдиної студні на Жидівській вулиці. Поки тривали перемовини з містом, жиди вибігали на ринок, аби набрати води, але міщани не звикли до такого і побили жидів, а найбільш відважних замкнули у міській буцегарні.²⁹ Аж після довгих переговорів за посередництвом підвоєводи Влодка справу нарешті залагодили полюбовно.

Инший бік Жидівської вулиці був забудований раніше і відтоді кілька разів будинки мінялися, даючи місце більш новим і красивим. Будівлі так ґрунтовно переробляли, що тепер вже й важко сказати, яка з них давніша, а яка більш нова. Перший будинок з боку вулиці Руської (Бляхарська, 20) – то велика кам’яниця Коркезів, підперта контрфорсами, на яких колись висіла жидівська брамка. У XVII ст. вона належала відомій родині Нахмановичів, у половині XVIII ст. – Абловичам, яких називали Коркезами³⁰, у чиїх руках вона і залишилася.

Сусідній будинок (Бляхарська, 22) належав у другій половині XVIII ст. Мордехаю Абрагамовичу, званому по материнській лінії Фіґелес. Цей будинок був відділений від кам’яниці Коркезів фронтальним подвір’ям. З часом Коркези забудували і ту ділянку.

Наступна кам’яниця (Бляхарська, 24) – відома Лахманівська, або Нахманівська, кам’яниця, названа так на честь Нахмана Ісаковича, чоловіка Золотої Рози. На початку XVII ст. він мешкав тут разом зі своєю матір’ю, отримавши 4 квітня 1595 р. від маґістрату дозвіл користуватися водою з міського водогону.

Після смерті Нахмана у 1616 р., а потім і його дружини Рози (1637 р.), будинок успадкував їхній син «королівський підданий» Ісак Нахманович. У половині XVII ст. Ісак стає банкротом, але рятує будинок і передає його своєму сину Нахману. Так від батька до сина будинок переходив аж до XVIII ст., коли Ісак Нахманович, заборгувавши Бочкевичам 1 300 зл., віддав будинок у рахунок боргу. Далі будинок забирає місто і відпродує його оо. домініканцям. Супроти того протестує Гершко Лахманович, онук Ісака, і після тривалого процесу таки повертає будинок у родинну власність.³¹

Сусідній дім (Бляхарська, 26) у половині XVIII ст. належав Анверу Цельнику³², наступний (Бляхарська, 28) називався Рабинська кам’яниця. Спершу вона належала родині Жолкевських, наприкінці XVI ст. (1590 р.) Ізраель Йозефович (Айделес) відкуповує її у Міколая і Станіслава Жолкевських за 2 000 зл. і адаптує будівлю під школу талмуду, тобто єшиву.³³ Ректором школи став зять власника, рабин Йошуа Фальк бен Александр Коген, відомий учений свого часу і маршалек жидівського сейму у Любліні у 1607 р. Йошуа помер у 1614 р.³⁴, але кам’яниця ще довгі роки називалася Рабинська. У другій половині XVIII ст. вона належала оо. кармелітам, а у 1788 р. була власністю Зюсмана Лейби Балабана (Левка Балабана), кагального бурмістра останніх років Речі Посполитої.³⁵ Згідно з даними Бубера, кам’яниця згоріла у 1837 р.³⁶

Наріжна кам’яниця (Бляхарська, 30), навпроти жидівської студні, перейшла через багато рук, аж у половині XVIII ст. врешті згоріла. Згарище належало у 1767 р. Домініку Нікоровичу, а через кілька років на тому місці жид Ізраель Пінкасович змурував дім, який утримує і до сьогодні.

Переклад і адаптація Ірини Магдиш

---

¹⁾ Buber: Ansche Szem, str. 215, Kirja Nisgaba str. 76.

²⁾ Macewet Kodesz, część IV. nr, 10 (hebr.).

³⁾ У даті помилка, бо того року 28 адора припало на вівторок. «Пан Святої землі» означало, що він був генеральним скарбником коштів, які збирали для бідних у Палестині.

⁴⁾ Перелік будинків з 1767 р. Номер будинку 156.

⁵⁾ До половини XVIII ст. послуговуємося «Regestrem łokciowym z r. 1767», що зберігається у міському архіві, для перших років австрійської влади (1788) – «Metryką Józefińską (XII. 49)» з Бернардинського архіву.

⁶⁾ Pazdro: Org. i prakt. żyd. sąd. podwojów. str. 74.

⁷⁾ Pazdro l. c. nr. 47.

⁸⁾ Тепер львівські жиди є однією релігійною громадою. Уряд кагалу, після численних переселень з пл. Стрілецької (тепер пл. Д. Галицького), вулиць Краківської і Різницької (тепер С. Наливайка), задомовилася у власному будинку на вул. Бернштайна (тепер Шолом-Алейхема). Простора і красива зала засідань оздоблена великою картиною Яна Стика (Hulda złorzecząca starszyźnie Izraela, Ks. królów II. cap. XXII. 14.) і портретами кагальних райців.

⁹⁾ У 1777 р. у касовій книзі кагалу знаходимо дві позиції 1777 р. (19. i 20.) по 1000 зл. «на будову кагального будинку у місті».

¹⁰⁾ Давид Галеві, один із найвідоміших коментаторів ритуального кодексу Йосифа Каро, був львівським рабином у 1652-1667 рр. Під час погрому у 1664 р. втратив двох синів. «Tare Sahaw» означає «Золота двійня».

¹¹⁾ Chodyniecki: Historya miasta Lwowa. str. 257.

¹²⁾ Balaban: Żydzi lwowscy. Ustęp IV.: Izak Nachmanowicz.

¹³⁾ Arch. m. Lwowa fasс. 571.

¹⁴⁾ Żydzi lwowscy, ustęp VI.

¹⁵⁾ Szir Giula написана на сувої, що зберігався у скарбниці синаґоґи. Передрукували вірш Сухостав і Каро. Окрім того, у синаґозі є молитовник, де також міститься цей текст гебрейською мовою.

¹⁶⁾ «Światło na oświecenie narodu niewiernego, tj. kazania w synagogach żydowskich przez ks. Ant. Kobielskiego miane». 1746. Drukarnia lwowska Societatis Jesu. – Jaworski: Biskup w bożnicy. Jedność 1907 nr. 34.

¹⁷⁾ Гахам Цві Ашкеназі був рабином у Амстердамі, однак змушений був покинути громаду через переслідування жидівських сектантів, тобто прихильників псевдо-месії Сабатая. Цві Ашкеназі був львівським рабином у 1714–1718 рр. і помер у 1718 р.

¹⁸⁾ Яків Лейбович Франк, жидівський сектант, не визнавав Талмуду і викликав жидів на диспути. Один із них відбувся у 1759 р у львівській катедрі під головуванням каноніка Мікульского. Франк з цілою своєю громадою перейшов у християнство. Див.: А. Kraushar, Frank i Frankiści polscy. 2 tomy. Kraków 1895.

¹⁹⁾ Яків Орнштайн був противником прогресистів у Галичині і переслідував їх покараннями і прокльонами. Був львівським рабином у 1807-1839 рр., прославився непересічним знанням Талмуду і авторством численних праць.

²⁰⁾ Під час процесу з єзуїтами у 1603–1609 рр. архієпископом львівським був Ян Гржимала Замойскі, прихильник толерантности і зичливий до жидів чоловік.

²¹⁾ Це місяць тішрі (тiszri), тобто вересень 1637 р.

²²⁾ Metryka Józefińska XII. 49; str. 83.

²³⁾ Akta grodzkie lwowskie tom 359. pag. 34.

²⁴⁾ Arch. m. Lw. fasc. 257. nr. 25.

²⁵⁾ Жидівський шпиталь містився у будинку 1/254. Доктор Мерер (Львівський шпиталь жидівської громади фундації Мавриція Лазаруса) помилявся, коли твердив, що він був навпроти божниці. У шпиталі було два відділення: для хворих і для невиліковно хворих. У 1795 р. будинок було зруйновано і у 1804 р. споруджено нове приміщення на вулиці Шпитальній. Першим лікарем був Фердинанд Штехер фон Себеніц (dr. Ferd. Stecher von Sebenitz), a опікуном Ісак Варінгер (Izak Warringer (1741–1817). Шпиталь постійно розширювали і він проіснував до 1903 р., коли відкрили нову лікарню фундації Лазаруса. Старий шпиталь розібрали, залишивши тільки останнє крило для невиліковно хворих. Уже за польських часів був окремий шпиталь на передмісті, відреставрований у 1777 р. Під такою датою знаходимо у касовій книзі кагалу дві позиції (19 i 21) на ремонт «Hekdesz»: 700 зл.

²⁶⁾ Metryka XII. 49. Про Цимелєса див. також: Pazdro (Organizacya l. c.).

²⁷⁾ Akta grodzkie lw. tom 356 pg. 1406 i Arch. m. Lwowa fasc. 257. nr. 28.

²⁸⁾ Про студню згадується у всіх документах, щодо оплати див.: Akta gr. lwowskie tom 587. pg. 1867-8.

²⁹⁾ Akta grodzkie lwowskie tom 588. pg. 783.

³⁰⁾ Pazdro l. c. nr. 46. i 62.

³¹⁾ Tamże fasc. 189.

³²⁾ Цельнік або Зельнікер (Celnik, Zelniker) відповідає польському «Torbiarz», що означало людину, яка з торби продавала стрічки, тасьму і под. Торбарі мали у Львові свій цех, статут якого підтверджено 6 вересня 1754 р. (Schorr: Organizacya str. 94–5). Vicepalatinalia III. 89 подає 14 жидівських торбарів.

³³⁾ Akta ziemskie lwowskie tom 31, pag. 932.

³⁴⁾ Його могила є на львівському цвинтарі.

³⁵⁾ Balaban Majer: Lewko Bałaban, burmistrz kahalny lwowski. w ostatnich latach Rzpitej. (Rocznik żydowski 1905).

³⁶⁾ Ansze Szem str. 129.