Максим Гон

Проблема національного ренесансу євреїв Галичини у 20-ті роки XX століття

Процес національного ренесансу східногалицьких євреїв розпочався з поч. 90-х років ХІХ століття, коли світ побачила брошура «Якою повинна бути програма єврейської молоді». Через десятки років один з видатних східногалицьких сіоністів Л. Райх назвав її програмною директивою сіоністів до національного відродження. Як доказ цьому – існування партійно-політичного представництва євреїв, що визначило своєю метою здобуття держави в Палестині та боротьбу за національні права народу в галуті.

Початок національно-демократичної революції 1 листопада 1918 р. став логічним завершенням довготривалого процесу національного відродження і західної гілки українського народу. Галицький П'ємонт дав паростки життя новій державі – Західноукраїнській Народній Республіці.

Розглядаючи східногалицьке єврейство як можливого союзника в боротьбі проти Польщі, українська громадська думка поступово трансформувала ідею національного ренесансу, що спочатку використовувалася для визначення національного пробудження народів Европи, в образ «нового жида, людину національного ренесансу» (1).

Зміст цієї формули асоціювався українцями з єврейством, що перестане «бути оруддям кожного гнобителя українського народу, асимілюючись постійно в користь посідачів влади і сили».

У день взяття влади у Львові українськими Січовими Стрільцями представники всіх єврейських політичних партій та кагалу утворили Єврейський комітет громадської безпеки, який висловив думку, що євреї повинні зайняти позицію нейтралітету.

З'їзд Єврейських Національних Рад Східної Галичини, що проходив 18-20 грудня 1918 р., підтвердив цю позицію. Заявивши про своє стремління до національного самовизначення, з'їзд констатував: «У спорі між поляками і русинами (українцями – М.Г.) залишаємося, як і до цього часу, на становищі повного нейтралітету».

Однак, не зважаючи на проголошену позицію невтручання у польсько-українському конфлікті, частина східногалицьких євреїв виступила на підтримку української державности. Зокрема, тогочасна періодична преса повідомляла: «Треба знати, що жиди у Львові станули по стороні українців, утворили військові жидівські відділи і дуже завзято билися з польськими військами. Вони сильно допомогли українцям запанувати над Львовом». Окрім цього факту, маємо свідчення й про участь окремих членів єврейської міліції на стороні українців.

Після відходу українських військ зі Львова вранці 22 листопада розпочався єврейський погром. У рапорті міністерства закордонних справ Польщі від 17 грудня 1918 р. повідомлялось: «Погром розпочався о 9 годині ранку того ж дня. Військо дихало прагненням відплати в повному переконанні, що євреї йшли рука в руку з українцями».

Поступово протиєврейські виступи набирали масового характеру. Вони відбувалися не тільки в Східній, а й Західній Галичині. За даними англійської комісії про польські погроми зазначалось: «В падолисті було коло 110 погромів... По львівських погромах зачисляються до більших погроми в Перемишлі, Кельцах, Бжеску і Кшижанові».

Масовий терор проти євреїв з боку польських антисемітів схиляв євреїв на сторону українців. Цьому сприяла і толерантна позиція уряду ЗУНР. Так, ще 19 жовтня 1918 р. Українська Національна Рада визнала євреїв окремою нацією (в Австро-Угорщині євреїв визнавали тільки за віросповіданням). 15 лютого 1919 р. було вирішено питання про використання рідної мови у всіх сферах суспільного життя всіма національними меншинами. У квітні того ж року було дано дозвіл на вивчення єврейської мови та історії в середніх школах, а 15 жовтня цього ж року євреям надано 27 місць у Сеймі Західної Області Української Народної Республіки (ЗОУНР).

Складно сьогодні однозначно ствердити, чи були реалізовані в житті вищеназвані закони (вибори до Сейму ЗОУНР не були проведені через окупацію західноукраїнських земель польськими військами). Однак показовим фактом є пропозиція Державного Секретаріату (уряду ЗУНР) створити «Єврейський Децернат» для охорони інтересів євреїв, а також міністерство єврейських справ при уряді ЗУНР (2).

Тактовне ставлення до єврейської громадськості з боку українців сприяло порозумінню двох народів. Євреї позичили Секретаріатові велику суму грошей і тільки пізніше надійшла поміч від уряду Української Народної Республіки. На територіях, контрольованих українськими військами, збиралися добровольці до Української Галицької Армії. Єврейський пробоєвий курінь очолив Соломон Ляйнберґ. Він був включений до Першого корпусу УГА. Євреї йшли на службу в українську державну адміністрацію та жандармерію.

Не залишалось осторонь і єврейське політичне представництво. Контакти з Державним Секретаріатом і УНРадою підтримувала Єврейська Національна Рада та східногалицькі сіоністи. На захист української державности виступали організації «Бунд» та «Поалей-Ціон».

Хоч переважна більшість східногалицьких євреїв у час існування ЗУНР займала нейтральну позицію, спільність та тотожність історичної долі двох обездолених народів сприяла утвердженню симпатії до боротьби галичан. Сам факт відмови від співпраці з агресором і був виявом національного ренесансу євреїв в галуті, якого вимагала від них українська громадськість.

Не припинялась і діяльність єврейських політичних партій та громадських організацій, направлена на створення власної держави в Палестині. Зокрема, в кінці вересня 1919 р. пройшов з'їзд комісарів єврейського національного фонду «Керен Каємет», а наприкінці того ж місяця ним був проведений палестинський тиждень, прибуток від якого був призначений на створення східногалицької колонії; у грудні 1919 р. відбувся перший з'їзд халуців Східної Галичини.

Доля східногалицьких земель залишалась невизначеною і після окупації їх польською армією, оскільки постановою від 25.06.1919. Польщі було дозволено тільки тимчасово зайняти землі Західної України. Перед євреями знову постав складний імператив: необхідність обрання подальшої позиції у польсько-українському конфлікті.

Форумом, що дав відповідь на це питання, стала конференція Східногалицької сіоністичної організації, що працювала у Львові в середині березня 1920 р. У політичній декларації конференції стверджувалось, що політична праця в краї обмежується інтересами, «що продиктовані культурним і економічним розвитком єврейського населення, а не якою-небудь участю у боротьбі або хоч би національних конфліктах інших громадськостей» (3).

Притримуючись такої тактики, східногалицькі євреї у 1921 р. виступили за самостійну Галичину під контролем Союзу Народів (Ліги Націй). «Євреї... схиляються до того, – повідомляла таємна польська поліція, – щоб в Малопольщі Всходній було створено окрему державу на зразок швейцарських кантонів під правлінням русинів, поляків і євреїв» (4).

Орієнтація євреїв на самостійну Галичину під контролем Ліги Націй сприяла українсько-єврейському порозумінню, бо, міркували євреї, «... домінуючу роль грали б тоді галичани, які устами своїх правових заступників заявили вже про свою готовність признати жидам всі національні права та запросити до управи пропорціонально до їх чисельності».

Восени 1921 р. польською владою був проведений перепис населення, що розглядався нею як доказ світовій громадськості «польського характеру» Східної Галичини. Позиція усіх національних меншин, в тому числі і євреїв, набувала важливого чинника.

Як і раніше, євреї не зрадили обраній ще в листопаді 1918 р. самостійній політиці. Так, відверто польську орієнтацію займали лише асимілятори. Прихильністю до Польщі почали відзначатись й ортодокси, які, однак, були переважно аполітичними і займались філантропічною діяльністю та релігійними питаннями.

Невизначеною була позиція єврейських соціалістів і «Поалей-Ціон», а відверто ворожою – позиція єврейського політичного авангарду – сіоністів.

8 вересня 1921 р. Виконавчий Комітет Сіоністичної організації Східної Галичини видав постанову, якою визначалось, що перепис населення має бути використаний для отримання точної інформації про єврейське населення краю. При цьому зазначалось, що «від успішних наслідків теперішнього перепису у немалій мірі залежить результат нашої боротьби за громадянські права в краю, реалізація національної та культурної автономії».

Згідно з результатами перепису 1921 р., у Східній Галичині зафіксовано 530 тисяч євреїв. Якщо врахувати, що тенденція асиміляції була мінімальною, з'ясується, що близько 100 тис. «дітей Мойсейового закону» не брали участи у перепису.

Навесні 1921 р. державам Антанти (яка тоді все ще не визначила долі західноукраїнських земель) був розісланий вироблений урядом ЗУНР в екзилі проєкт конституції Галицької Республіки. Державними націями у ній визнавались українська, польська та єврейська. Вибори до Державної Ради мали здійснюватись по трьох національних курінях. Один з віце-прем'єрів мав бути поляком, другий – євреєм, а очолювати республіку повинен президент, що обирався з-поміж українців.

Отже, не помилилися східногалицькі сіоністи, коли ще у травні 1920 р. підкреслили, що український народ «зорганізувався в правдиву демократію» (5). Українське політичне представництво підтримувало боротьбу євреїв у здобутті власної держави, а проєкт конституції став продовженням демократичних принципів вирішення національного питання у часі існування ЗУНР.

Вибори 1922 р. до сейму і сенату Польщі призвели до перших ознак тертя між українською та єврейською громадськістю. Причина цього – рішення єврейських політичних сил про участь у виборчій кампанії, адже уряд ЗУРН закликав мешканців Галичини бойкотувати вибори.

Безсумнівно, що участь євреїв у виборах була на руку полякам. Однак, це не означало, що євреї схилились до пропольської орієнтації: найбільш впливові з-поміж єврейських політичних організацій («Мізрахі», сіоністи, «Бунд», «Поалей-Ціон») займали ворожу щодо Польщі позицію. Більше того, єврейська громадськість збиралася голосувати за власних кандидатів навіть у тому випадку, коли б вони не мали шансів на обрання.

Та найбільш переконливим фактором єврейського сепаратизму було гасло, з яким вони йшли до виборів: «не улещувати одну сторону (польську) і не протиставлятися другій (українській)», а керуватись виключно принципом захисту власних культурних, релігійних та матеріальних інтересів.

Не зважаючи на приведені тут докази самостійного курсу єврейської громадськости, сам факт участи останніх у виборах, на думку українців, зламав їхній довготривалий нейтралітет. Починався період звинувачення євреїв Східної Галичини в орієнтації на сильнішого.

Євреї не бажали втрачати здобутки українсько-єврейського порозуміння попередніх років. Тому й до Є. Петрушевича був відряджений представник, що мав обґрунтувати участь євреїв у виборах не як визнання де-юре приналежности Східної Галичини до Польщі, а як фактор боротьби за національні і громадянські права.

На жаль, невдовзі фатум історії відшукав таки у своїх чорних сховищах привід до погіршення відносин двох народів. Ним послужила справа С. Штайґера, що виникла восени 1924 р., коли член УВО Теофіль Ольшанський здійснив у Львові замах на президента Польської республіки. Ставши на захист С. Штайґера, що був помилково заарештований, і знімаючи з себе звинувачення в замаху, євреї переклали відповідальність за нього на українців. У періодичних виданнях розгорілася полеміка навколо судового процесу. Невдовзі громадську думку галичан висловила на своїх шпальтах газета «Діло»: «Утворився одноцільний і суцільний фронт асиміляторів – не в обороні Штайґера, а тільки проти українського громадянства» (6).

Загостренню стосунків між євреями і українцями сприяла й колонізація Криму. Переселення совєтських євреїв на південноукраїнські землі, що знелюднилися внаслідок голоду 1921 р., викликали загальне невдоволення західноукраїнської громадськости.

Однак, найбільш відчутного удару українсько-єврейським взаєминам нанесла польсько-єврейська угода 1925 р. Її ініціатором був лідер східногалицьких сіоністів Леон Райх. Намагаючись захистити права євреїв, йому вдалося повести за собою більшість єврейських представників у сеймі. З підписанням угоди, євреї фактично зобов'язалися вести лояльну політику стосовно Польщі.

Отже, вітаючи зростання національної самосвідомости євреїв, їхню боротьбу за побудову власної держави в Палестині, українці вбачали ренесанс єврейської нації в образі нового єврея, що вийде з лона колонізаторської політики, єврейства, яке поведе спільну боротьбу проти Польщі разом з иншими національними меншинами. На жаль, роки українсько-єврейської співпраці і порозуміння (1918-1921) змінилися тенденцією єврейського сепаратизму (1922-1924), а польсько-єврейська угода 1925 року, на думку українців, «стала могилою жидівського емансипаційного руху» (7).

---

1. Діло. – 1922, 12 вересня. – С. 1.

2. Стахів М. Західна Україна. Нарис історії державного будівництва та збройної і дипломатичної оборони в 1918-1923 рр. Скрентон, – 1960. – Т. IV, С. 116-117.

3. З сіоністичної краєвої конференції. // Chwіla. – 1920, 20 березня. – С. 4.

4. Державний архів Івано-Франківської області – ф. 2сч, оп. І, спр. 15, С. І.

5. Відповідь східногалицьких сіоністів на поздоровлення Української Національної Ради. // Chwіla. – 1920, 21 травня. – С. 2.

6. Діло. – 1925, 5 листопада. – С. 2.

7. Діло. – 1925, 27 червня. – С. 1.