Володимир Меламед

Процес Станіслава Штайґера, або Польська справа Дрейфуса у Львові

5 вересня 1924 року польський президент Станіслав Войцеховскі приїхав до Львова на відкриття Східного Ярмарку (Targi Wschodnie). Коли президентський кортеж проїздив перехрестя вулиць Легіонів (тепер пр. Свободи) і Коперніка, в його карету хтось кинув бомбу. Її одразу ж викинули, і вона впала на землю, де на неї копитом наступив кінь. Бомба не спрацювала і ніхто не постраждав.

Поліція прибула на місце злочину і арештувала Станіслава Штайґера, єврея, який випадково опинився поруч. Два свідки одразу ж дали свідчення проти нього. Влада визнала його відповідальним за замах на підставі лише усних показів, які стверджували, що чоловік підняв руку, а потім почав утікати. Після короткого розслідування Штайґер постав перед Надзвичайним трибуналом, який розпочався 15 вересня 1924, через 10 днів після спроби замаху на президента. Суд складався з суддів Дукєта, Гута, Маєра і Соха (Dukiet, Huth, Mayer, Socha). [1] Щоб винести смертний вирок, було потрібне їхнє одноголосне рішення. Захищали Штайґера др. Ґрек і др. Бромберґ.

Станіслав (Шломо) Штайґер народився 14 грудня 1900 р. у Львові. Його сім'я залишила Галичину і на початку Першої світової війни переїхала до Відня. Наприкінці війни його відібрали до Австрійської армії. Після повернення до Львова Штайґер вступив до університету ім. Яна Казимира, аби вивчати право, водночас працював на комерційну фірму S.A. Koloniale. [2] Будучи прихильником сіонізму, він брав участь у громадських заходах місцевих організацій Makabea, Karen Kayemet і Keren Hayesod. Не маючи жодного зв’язку з комуністичним рухом, Штайґер все ж був ознайомлений з його теоретичними засадами.

У 1924 р. Надзвичайні трибунали ще існували у Польщі, переважно на Східній Галичині. В основному ці суди розглядали політичні і кримінальні справи, які підпадали під категорію смертної кари. Австрійське право з 23 травня 1873 року, яке стосувалось таких кримінальних справ, було все ще чинним, тим самим надаючи законності таким судам, хоча польська законодавча влада обговорювала його скасування. [3] Надзвичайне судочинство було скороченою версією нормальних судів. Базуючись на принципі очевидности, зберігаючи судові обвинувачувальні акти і право захисту, ці суди не мали присяжних і позбавляли права апеляції вироку.

Кримінальна поліція базувала своє розслідування справи Штайґера на показах основних свідків – Марії Пастернак і Вікторії Льодль, цілковито нехтуючи багатьма иншими свідками, які давали инші покази. Усі заяви, що не підтверджували версію поліції, не бралися до уваги або ж були навмисне змінені. Обвинувачувач, який був прихильником версії поліції, звинуватив Штайґера у запланованому замаху на життя президента, а також у змові з комуністами. Адвокати Ґрек і Бромберґ постійно звертали увагу суду на надзвичайно контроверсійні аспекти в цій справі, наголошуючи на жахливих розбіжностях у показах свідків.

8 вересня 1924 року, через три дні після замаху, Українська Військова Організація, або УВО, підпільна напіввійськова організація, пов’язана з боротьбою за незалежність України, взяла на себе відповідальність за напад на президента Войцеховского. У заяві, поданій до львівської газети «Хвиля», було написано: «Шановний пане Редактор, замах на особу президента, який відбувся близько 15.00, 5 вересня у Львові на вулиці Коперніка, був організований, разом з низкою инших акцій, Українською Військовою Організацією і її членами – українцями. Після того, як член УВО кинув бомбу, він зрозумів її неефективність. Залишаючись на місці ще деякий час, він намагався виконати завдання, стріляючи з револьвера. Однак, не маючи змоги це зробити, він, не усвідомлюючи цього, врятував собі життя. У той час, як він стояв осторонь, инший, цілком не причетний до справи чоловік, почав утікати. Саме у той момент цілковито невинний Штайґер був заарештований. Ми шкодуємо, що дії УВО ненавмисне принесли багато шкоди невинному єврею і призвели до нових нападів на Сіоністську партію і єврейську громаду». [4]

Др. Леон Райх, голова Східногалицької сіоністської організації і член сейму, разом з Генриком Гешелесом, редактором «Хвилі», одразу ж підключився до справи, повідомляючи всіх відповідальних осіб про очевидне роз’яснення у справі Штайґера, однак безрезультатно. Суд відхилив нові свідчення на підставі того, що прокуратура не підтвердила їх достовірність. Суд був просто не зацікавлений у будь-яких обставинах, які могли б прояснити щось у справі. Підставовою метою Надзвичайного суду було визначити, чи повинен Станіслав Штайґер бути звинувачений, чи ні.

17 вересня був останнім днем суду. Троє суддів визнали Штайґера винним, проте четвертий суддя не визнав, що його вина була доведена, і тим самим врятував Штайґеру життя. Якби не він, єдиною надією Штайгера було б помилування президента. Таким чином справа була передана на подальше розслідування і слухання перед звичайним судом присяжних. Суд також вирішив затримати Штайгера у в’язниці.

Розпочався новий етап у справі Штайгера. День перед тим батько Штайгера, його наречена Юзефа і його друг Фіхтман були звільнені з ув’язнення. Станіслав Штайґер провів ще 15 місяців у в’язниці, до нового 10-ти тижневого слухання, після якого 17 грудня 1925 р. судді виголосили остаточний вердикт.

Розслідування співпало з політичними змінами, які були вирішальними для єврейського суспільства. По-перше, польсько-єврейські відносини на правлячому рівні досягли кульмінаційного питання: чи єврейські політичні сили будуть вести антипольську політику у Блоці національних меншин, чи все ж таки будуть схильні до підпорядкування польському уряду і стануть незалежними від Блоку національних меншин. Після важких перемовин представники Єврейської парламентської репрезентації на чолі з др. Леоном Райхом у липні 1925 р. підписали Угоду з польським урядом.

Прем’єр-міністр Ґрабскi, вітаючи делегацію євреїв з успішним завершенням переговорів, сказав: «Прагнення євреїв зміцнити свій добробут не принесе нікому шкоди, це ніщо більше, ніж додатковий чинник, який сприятиме зміцненню держави». Угода між Єврейською парламентською репрезентацією і польським урядом мала на меті призвести до спільного польсько-єврейського примирення і співпраці. Однак, українці бачили це з иншого боку, а саме як ще один вияв зради спільної з євреями антипольської справи. Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) у своїй газеті «Діло», жорстоко атакувало єврейських політиків: «Незалежно, чи під керівництвом др. Бика, чи др. Льовенштайна, чи др. Райха, вони залишаються представниками, пропагандистами і виконавцями правлячого класу. Для них на першому місці є зиск і їхньому еґоїзму немає меж!» [5]

Це була діаметрально инша перспектива: там, де єврейські політики бачили процес нормалізації, українські політики вбачали егоїзм і зрадництво. Має бути зазначено, що в обох випадках це була точка зору єврейської і української політичних еліт. Звичайні люди цих громад не були так однозначно поділені на анти- і пропольські блоки.

У серпні 1925 р. у Львові проходив ще один Надзвичайний політичний трибунал. 28 липня 1925 року єврейський комуніст Нафталі Ботвін убив агента політичної поліції Йозефа Цехновского (Józef Cechnowski). Цехновскі був свідком у справі Штайґера і у розслідуванні справи, відомої як «Процес львівських городян». Наступне слідство у справі Штайґера поставило перед судом велику кількість провідних єврейських політиків і публічних особистостей, а також польських і українських прибічників комуністичного руху. Їм було висунуте обвинувачення у антидержавному заколоті. [6]

На загал ситуація нагадувала наслідки українсько-польської війни за Львів у 1918 році, коли на карту була поставлена лояльність євреїв до Польщі. Газета «Діло» писала: «Однозначно можна сказати що найліпший лікар – час – загоїв єврейські рани, тепер євреї, принаймні на даний момент, забули про листопадовий погром (листопад 1918)». [7]

Далі газета стверджувала, що українці і надалі будуть підтримувати євреїв, хоча варто взяти до уваги поширене, не дуже прихильне ставлення до євреїв. Газета робила висновок, що таке ставлення є таким же істотним, як і права у добрих стосунках між людьми. Реакція українців, як ми побачили раніше, була досить м’яка, хоча стереотипного погляду вони не позбулися. Михайло Лозинський, учений і політик, у 1922 році написав: Єврейський погром був як покарання за те, що всі, окрім єврейської інтелігенції, приєднаної до Польщі, зайняли нейтральну позицію в українсько-польській боротьбі за Львів. Вони організували свій військовий загін, щоб захистити єврейські квартали від обох воюючих сторін. У той час, як українці прихильно поставились до цього, поляки вважали єврейську позицію ворожим вчинком і відповіли на це триденним погромом». [8]

Єврейсько-українські незгоди не заспокоювали польське суспільство. Сам факт незадоволення українцями позицією євреїв у польсько-українській війні був навмисне не помічений польською владою і громадською думкою. В очах польської громади погром у листопаді 1918 році був реакцією міського шумовиння на польсько-українські сутички в місті і можливою відплатою за позірну допомогу євреїв українцям. Для поляків смерть 73 євреїв, спалені синаґоґи і знищені квартали були неістотними. Водночас «єврейську зраду» зробили символом того, що поляки є жертвами у руках євреїв: цей образ глибоко залишився у пам’яті поляків під назвою «Львів, 1918» не як один з погромів, а як зрадницька діяльність євреїв, що приносить шкоду польській нації як на військовій, так і на міжнародній дипломатичній арені. У 1919 році, коли польська влада відновила свою діяльність на Східній Галичині, примирення з євреями було для них завданням, яке стояло на останньому місці.

Єврейські політичні лідери вважали, що поновлення в правах було б необхідним етапом у майбутніх польсько-єврейських відносинах. Провідний галицький сіоніст і видавець газети «Хвиля», Генрик Розмарин, казав: «Польське суспільство і преса засуджують погром, але частково, і виправдовує його як відповідь на ворожу поведінку євреїв. Стає конечним політична реабілітація євреїв». [9]

Отже, справа Штайґера була ускладнена національними відносинами, а також політичною і соціальною нестабільністю в регіоні. Для польського уряду це було ще одне виявлення політичного незадоволення і підтвердженням єврейського екстремізму. Незважаючи на громадську критику, продовження розслідування, яке мало чисто політичний характер, залишилось у руках львівської кримінальної поліції. Згодом звучали провокативні заяви, які пов’язували Штайґера з комуністичним рухом або ж єврейською змовою. Не відомо, якою мірою польська політична поліція була здатна керувати справою, але очевидним є те, що вона була задіяна від самого початку. Однак, політична поліція не схилялася до версії, що Штайґер був пов’язаний з комуністичним угрупуванням, а також скептично ставилась до версії єврейської змови, натомість вважала цілком переконливою версію українських націоналістів. Очевидно, що політична поліція не була керівною у розслідуванні, вони обмежувалась лише рекомендаціями або аналітичними звітами.

Слід сказати, що були й инші перешкоди у розслідуванні. «Процес Львівських городян» на загал, а особливо справа Микитина, які були помилково поєднані зі справою Штайґера, направили розслідування у помилковому напрямку. Даючи свідчення у справі Львівських городян, Микитин вигадав цілу групу можливих майбутніх державних зрадників, які, очевидно, не мали нічого спільного з Штайґером. На його думку, справжнім винуватцем замаху був якийсь Панчишин. Розслідування цієї версії зайняло кілька місяців. В кінцевому результаті це закінчилось судом, на якому Микитин уже був не свідком, а підсудним. [10] Не переймаючись пошуком істини, польські політичні кола розпочали кампанію проти євреїв обвинувачуючи їх у сепаратизмі і в антипольській політиці.

12 жовтня 1925 року розпочалися повторні слухання у справі Штайґера. Присяжний суд виголосив склад адвокатської групи: др. Льовенштайн, др. Ґрек, др. Рінґель, др. Ландау і др. Розенкранц.

Першого дня Штайґер давав свідчення про те, що трапилося понад рік тому, 5 вересня 1924 року: «Стоячи там (на розі вулиць Коперніка і Легіонів) я помітив когось, хто кинув загорнутий у газету пакунок у бік проїжджаючого президентського екіпажу. Після того, як я зрозумів, що це бомба, я побіг до найближчої брами, инші люди також утікали. Будучи всередині, я почув жіночий голос: «Він побіг до брами, він був у світлому плащі». Я подумав, що вони могли говорити про мене. Я зняв капелюха і вийшов на вулицю. Там я і був арештований. [11]

Натомість, на той час у справі Штайґера з’явилися нові факти, докази і свідчення, які могли забезпечити справедливий судовий процес. Лідери єврейського общини і Єврейської парламентської репрезентації доклали усіх зусиль, щоб переконати владу серйозно сприйняти заяву українців про їх причетність до справи. Разом із адвокатами вони зібрали докази, які дали змогу відновити усі події, що стались до і після нападу. Згодом, причетність українців було доведено. Єврейські засоби масової інформації опублікували коротку версію цієї історії: член Української військової організації Тефіл Ольшанський [12] отримав доручення убити президента Войцеховского.

Розробляючи план, Ольшанський, не будучи мешканцем Львова, мав проблеми з вибором місця нападу. Він блукав вулицями упродовж кількох годин, поки не виконав свою місію, хоча і так безуспішно. Залишаючись спокійним посеред наростаючої паніки, йому вдалось утекти непоміченим поліцією. [13] Незважаючи на це, були свідки, які встигли зауважити, що це він, а не Штайґер кидав бомбу. Пізніше вони свідчили на користь Штайґера, стверджуючи, що там був инший чоловік з бомбою. Деякі инші свідки заявляли, що Штайґер дійсно був близько до справжнього терориста.

Після двох днів Ольшанський утік зі Львова, а потім ще через три тижні нелегально залишив Польщу, перетинаючи німецький кордон у Битомі. Дізнавшись про судовий процес у Львові, він попросив своє керівництво втрутитись у справу, щоб довести невинність Штайґера. Залишається невідомим, чи знав він про заяву, яку УВО надіслало до єврейської газети «Хвиля» і яку суд не визнав правдивою і не взяв до уваги, оскільки у ній не було названо жодних імен справжніх терористів.

Натомість Ольшанський беззаперечно заявив, що 5 вересня 1924 року у Львові він зробив спробу вбивства президента Станіслава Войцеховского. Якби він згодом не дав детальних свідчень у Берліні і Битомі, справа Штайґера була б програна.

Пруський міністр внутрішніх справ Северінґ 22 жовтня 1925 офіційно заявив про відкриття справи на Ольшанського: «Перетнувши польсько-німецький кордон у місті Битом Ольшанський був заарештований місцевою поліцією. У процесі розслідування він визнав своє членство в УВО і прийняв звинувачення у спробі убивства президента Польщі 5 вересня 1924 року. Німецька влада забезпечила його політичним притулком. Теперішнє місце його перебування залишається невідомим. Щодо львівського суду, то міністр Северінґ просить про негайний контакт німецьких влад з польськими владами». [14]

27 листопада 1925 року Польське телеграфне агентство (PAT) передало з Берліна, що Теофіл Ольшанський вже вдруге добровільно зголосився до берлінської поліції, висловлюючи своє занепокоєння щодо свого першого зізнання. Беручи до уваги ці зізнання, які були необхідні для вирішення справи, він змушений ще раз їх підтвердити, оскільки судовий процес над Штайґером і надалі тривав. Ця заява була зроблена за згодою лідерів підпільної Української військової організації. Офіційний рапорт з зізнаннями Ольшанського був надісланий до Пруського міністра внутрішніх справ, який невідкладно мав передати свідчення до львівського суду. [15]

В той час єврейські політичні кола, використовуючи свої зв’язки з Українським урядом, який був у засланні у Відні, сконтактувались з головою УВО, полковником Євгеном Коновальцем у Берліні. Євген Коновалець підтвердив відповідальність українців за напад і роль Ольшанського у ньому. Однак, УВО не зробило нової офіційної заяви на підтримку слів Коновальця. Мабуть, в інтересах УВО і инших імміграційних кіл було залишати статус-кво. Кореспондент Варшавської єврейської газети на їдиш «Момент» взяв у Берліні інтерв’ю у Євгена Петрушевича, президента у вигнанні Західноукраїнської Народної Республіки. Коли його запитали, чи Ольшанський учинив замах на життя президента, відповідь була досить невиразною: «Чи Ольшанський скоїв замах, чи ні – це також наше питання. Ми знаємо те, що знаєте ви, а саме, що Ольшанський признався до вини. Ми вважаємо, що за даних обставин Штайґер не має бути засуджений. Щодо справи Ольшанського, ми маємо чекати на результати подальшого розслідування». [16] Тим часом, стало відомо, що Ольшанський утік з Німеччини до Голандії. [17]

На той час всі докази були в руках німецьких судових влад, що мали свідчення Ольшанського, але відповідні німецькі інстанції зв’язались з Варшавою лише через кілька місяців. Навіть після того, як німецькі документи були доставлені до Польщі, Варшава деякий час загадково мовчала і тоді Львів почав наслідувати їхній приклад.

Однак, незважаючи на це, адвокатська група, спираючись на німецькі матеріали, спромоглася зробити певний прорив у справі Штайґера. Польський уряд і сейм почав детальніше стежити за справою. Адвокати і Єврейська парламентська репрезентація винесли на публіку недолугість слідчої поліції, а точніше, комісара Кайдана й інспектора Лукомського. На Сеймі виступив депутат Жулавскі від Польської соціалістичної партії, вимагаючи державного нагляду над Львівською кримінальною поліцією: «Нам всім відомо про образливі дії з боку правоохоронних служб, але те, що діється у Львові, а особливо брутальність комісара Кайдана, можна назвати тільки варварством, яке не сумісне з ідеєю цивілізованої людини». [18]

Адвокати ставили під питання правдивість свідчень і особливо піддавали сумніву заяви поліції. Др. Розенкранц наголошував, що слідчі, під натиском керівництва, зробили серйозну помилку, ігноруючи очевидні розбіжності у свідченнях. Те, що офіційний контакт німців з польською владою відтягувався, на думку др. Розенкранца, мотивувалося політичними причинами: «Аналізуючи німецьку пресу в період між 16 1 26 жовтня, можна зробити висновок, що окремі групи серед німецьких властей навмисне затримували справу Ольшанського. Роблячи це, вони мали намір оприлюднити свідчення Ольшанського тільки після того, як Штайґер буде визнаний винним». [19]

Тим часом, на слуханнях др. Рінґель презентував Штайґера як віруючу людину, поміркованого сіоніста, і таким, що насправді підтримує Польську державу. Його добре поставлені питання призвели до того, що суд і громадськість почали сприймати Штайґера як лояльну і законопослушну людину.

Др. Рінґель (до Штайґера): Чи знаєте Ви, чиї голоси були вирішальними на виборах Войцеховского?

Штайґер: Це були голоси Єврейської парламентської репрезентації, здається, це було 46 голосів.

Др. Рінґель: Чи знаєте Ви, що польський уряд висловив свою підтримку ідеології до якої ви належите [сіонізм]?

Штайґер: Я знаю, що міністр закордонних справ Скжинскі схвалив політику Світової сіоністської організації.

Др. Рінґель: Це організація, до якої Ви належали до того, як були засудженні і ідеологію якої ви приймали. [20]

Захист створював образ Станіслава Штайґера як чесного єврея, чесного поляка і лояльного громадянина, який не міг скоїти антидержавний вчинок. Оскільки слухання було вже на політичному рівні, захист використав свій останній, найсильніший резерв. Ним був абсолютно безкомпромісний польський патріот, депутат австрійського і польського парламенту, лідер Єврейсько-польського угрупування, блискучий юрист др. Натан Льовештайн. Він узяв на себе захист Штайґера на завершальному етапі. Його репутація польського патріота, його нейтральність і неупередженість щодо єврейського політичного руху і Блоку національних меншин були поза сумнівами.

Др. Льовештайн будував свій захист на засадах сучасної йому кримінології, використовуючи глибокі знання цієї справи. Його кінцева промова 16 грудня 1925 може служити історичним документом, що висвітлює тодішню політику, соціальні відносини і мікрокосмос кожного індивідума.

Др. Льовенштайн переконливо довів розбіжності у свідченнях основних свідків, показав неспівпадіння у розслідуваннях кримінальної і політичної поліції. Він обвинувачував провідних представників кримінальної поліції у жахливій брутальності, безоглядному обмані, у недвозначному антисемітизмі. Льовенштайн поступово розгортав драму несправедливо засудженої людини. Суд і громадськість побачили, що Штайґер, після низки допитів, уже не міг більше стримуватися і почав відверто висловлювати свої думки: «І ми, які жили тут упродовж 600 років, не тільки гості, але і власники». Слідчий Лукомскі схарактеризував цей нервовий зрив як вороже виявлення незгоди. Пізніше Лукомскі, без жодних видимих причин, асоціював Штайґера з єврейською або комуністичною змовою.

Др. Льовенштайн також посилався на 600-річну історію євреїв у Польщі. Він не застосував примирливий підхід, а навпаки, підкреслюючи столітній досвід євреїв у Польщі, він спромігся перетворити захист Штайґера на захист громадянських прав: «Це наша батьківщина, і поки ми тут живемо – ми не гості. На цій землі ми хочемо бути рівні у правах – рівні не тільки з боку права, а бути насправді вільними, незважаючи ні на що». [21]

«Чому євреї є такі стурбовані справою Штайґера?» – запитував Льовенштайн, маючи на думці усі ті складні ситуації, у яких опинялися євреї. Він характеризував стан справ як громадську колективну відповідальність. «Це нормально, якщо Ян, Міхал або Павел скоїли злочин, і тоді Ян, Міхал або Павел є за це покарані. Але коли винен єврей, тоді це не тільки він, а всі євреї винні, це зробили усі євреї». «За Божою волею і за волею людей, серед яких вони живуть, євреї асоціюються з тим, що вони є завжди у чомусь винні». [22]

«Єврейське суспільство піднялося на захист Штайґера не лише з солідарності і не тільки тому, що він був не винним», наголошував Льовенштайн, «а через те, що він був типовим польським євреєм, інтелектуалом середнього класу, відданим державі і співвітчизникам. На загал польські євреї і складаються з таких особистостей, як Штайґер – скромні, відповідальні і пристосовані до різних культур». [23] Підтримуючи цю тезу, Льовенштайн провів паралель до иншого тогочасного політичного процесу Нафталі Ботвіна, молодого єврейського комуніста, який 28 липня 1925 року убив агента політичної поліції і її інформатора, до слова – колишнього комуніста Юзефа Цехновского. Ботвіна також судив Надзвичайний трибунал. Суд був швидким і безжалісним. Судді зневажили усі обставини, пов’язані із особистістю Нафталі Ботвіна, вони також знехтували підставовими гуманітарними нормами. Справа Нафталі Ботвіна була також прикладом байдужости єврейської громади до політики і її відвертої антикомуністичної позиції. Жодна єврейська община, політична організація чи приватні особи не висловили підтримки чи співчуття засудженому комуністу Нафталі Ботвіну. Обставини у справі Штайгера були иншими.

Біографія Нафталі Ботвіна була досить типовою на той час. Він був 8 дитиною у бідній єврейській сім’ї. Він не пам’ятав свого батька, що помер молодим, був хворобливою дитиною і почав ходити лише у 7 років. Його освіта закінчилась на 3-річній державній школі. З ранніх років він був змушений самого себе утримувати, погоджуючись на будь-яку роботу. Його остання робота була помічником кравця. У 1921 Ботвін вступив до профспілки і незабаром став членом Польської комуністичної партії (Комуністична партія Західної України). [24] Відповідаючи на запитання суду, як він став комуністом, пояснював: «Я читав і слухав дискусії, однак жорстокість життя переконала мене у справедливості комуністичної ідеї, яка мала бути вирішенням проблеми соціальної несправедливости». [25]

Стоячи перед судом, Ботвін давав чіткі і короткі відповіді. Судді, адвокати, громадськість відчували, що ця молода особа підійшла до своєї останньої хвилини, байдужо приймаючи всі обвинувачення, і життя утратило для нього цінність. На питання про убивство Ботвін відповідав:

Присяжний суддя: Чи Ви шкодуєте про те, що скоїли?

Ботвін: Як людина – так; я дізнався, що у нього була дружина і діти, я шкодую, що убив людину, хоча не шкодую, що убив провокатора.

Присяжний суддя: Чи Ви мали комуністичні листівки?

Ботвін: Так, мав.

Суддя Анґєльскі: Чи Ви є членом комуністичної партії з 1923 року? Чи Ви комуніст за переконаннями?

Ботвін: На ґрунті практики і повсякдення.

Суддя Анґєльскі: Чи Ви читали комуністичні книжки?

Ботвін: Ні

Суддя Анґєльскі: Чи Ви знаєте цілі комунізму?

Ботвін: Я не можу сказати так, як сказала би це освічена людина, я знаю лише з повсякденного життя.

Суддя Анґєльскі: Чи Ви читали газети і які саме?

Ботвін: Так, Dziennik Ludowy, Trybuna Robotnicza, і инші.

Суддя Анґєльскі: Чи Ви отримували субсидії від партії?

Ботвін: Ні, ніколи. [26]

Захист – др. Шухевич і др. Акснер, зверталися до суду, щоб той зважив на важке життя Ботвіна, умови, в яких він виріс, і його вік – 18 років, а не 20, як було офіційно повідомлено, оскільки у його свідоцтві про народження був помилковий рік народження – 1905 замість 1907. Суд відхили протести захисту. Др. Акснер провів історичну паралель до Польського революційного руху в царській Росії. Він стверджував: «Ботвіном керувала політична ідеологія. Його вчинок можна прирівняти до того, що робили польські терористи від польської Соціалістичної партії у 1905 році на варшавських барикадах». [27] Щоб врятувати життя Ботвіна, захист просив суд про продовження справи у суді присяжних. Якби прохання задовольнили, для Ботвіна з’явився б шанс на життя, однак, наступного дня оголосили вирок.

Надзвичайний трибунал одноголосно засудив Нафталі Ботвіна до смертної кари. Останньою надією було президентське помилування. Адвокат попросив присяжного суддю гарантувати право подання петиції про помилування від імені обвинуваченого і його сім'ї. Трибунал склав таке прохання до президентської канцелярії. На відповідь мали чекати три години. Була 10 година ранку. Об 11.00 Нафталі Ботвіна перевели до камери у в’язниці Бриґідки. Об 11.30 до камери увійшов рабин др. Фройнд, проти присутности якого Ботвін рішуче заперечив. О 13.00 члени трибуналу приїхали до в’язниці. О 13.15 Ботвіна повели на місце страти. Було оголошено, що президент Станіслав Войцеховскі відхилив прохання про помилування. До місця страти Ботвіна супроводжувала поліція і солдати. Лунала пісня «Червоний прапор», яку співав Ботвін.

...Час розплати настанe,

Тоді судити будем ми.

Ботвін стояв навпроти розстрільної команди. Вирок прочитали ще раз. Ботвін вигукнув: «Геть буржуазію! Нехай живе соціалістична революція!» Він не дозволив, щоб йому закрили очі. Запала тиша. Пролунали постріли. Ботвін упав мертвим. [28] Під час страти кур’єр намагався передати до в’язницю букет білих квітів. [29] У цей день люди могли бачити червоний прапор, який майорів на копці Високого Замку. Єврейська община мовчала, відокремившись від Нафталі Ботвіна.

Обставини у справі Штайґера були иншими, однак, якби у вересні 1924 рішення суду було одноголосним, він би також стояв на місці страти у Бриґідках.

17 грудня 1925 року був виголошений другий вирок у справі Штайґера. Голова присяжних др. Світерскі оголосив: «Рішенням більшости (8 з 12) визнаний невинним». [30] За згодою суду рішення одразу ж набрало сили. Станіслава Штайґера звільнили з ув’язнення. Радісні натовпи євреїв вітали його дорогою додому.

Позиція українців у справі Штайґера була не так ясно сформульована, як у свій час щодо єврейсько-польської Угоди (липень 1925) чи єврейської позиції у Блоці національних меншин. (1922 1928 рр.) У випадку Штайґера початково на карту була поставлена єврейська лояльність до Польщі, хоча справа і була досить індивідуальною. Втручання українців певною мірою було зумовлене ситуацією. Революційна УВО одразу ж взяла на себе відповідальність. Вона також застерігала євреїв не брати участи у польських заходах, які відбувались на автентичних територіях України, оскільки українці ніколи не будуть ставитися толерантно до цих заходів. [31] УНДО, як парламентська і легальна політична партія, яка не підтримувала радикалізму УВО, звинувачувала євреїв винятково у їхній саморятівній тактиці.

Відколи УВО добровільно взяли на себе вину, і відколи польська преса відкрито звинувачувала євреїв, звичайні українці сприймали безневинного Станіслав Штайґера із співчуттям і жалістю як жертву польської системи. З иншого боку, методи і стратегії, які у справі Штайґера застосовували єврейські парламентські лідери, не могли не викликати характерної для українців критики.

«Діло», відображаючи точку зору УВО, назвало остаточну стратегію захисту як результат нового єврейсько-польського союзу, створеного проти українців. [32] Це стало поширеною українською оцінкою щодо єврейських політиків як егоїстів. Беручи це під увагу, незалежно, чи це була Угода, чи захист Штайґера, дії євреїв сприймались як зрада спільних інтересів непольських народів. Коментуючи закриття справи Штайґера, газета «Діло» писала: «З типовою енергією, расистською застереженістю і бездумним пострахом ця справа перейшла у найважливішу проблему Европи і Польської республіки». [33]

Зразок єврейської незалежної політики в стосунку до инших національних меншин Польщі був сформульований на початку 1920-х років. У 1925 р. Леон Райх написав щодо жорстокої критики як з боку українців, так і з боку євреїв: «Ми опинилися між двома націями – поляками і українцями – і тому мусимо проводити тільки незалежну єврейську політику». [34]

Страх і непевність разом з столітньою залежністю, безперечно, вплинули на стосунки єврейських політичних лідерів Східної Галичини з самою державою. Як казав Леон Райх, єврейські політичні концепції не базуються на винятках, а на історично зумовлених реаліях. І далі про Угоду: «Чи багато заплатили євреї за згоду? Ні, ми тільки пообіцяли вірність польській державі і підтвердили нашу політичну єдність з польською нацією, і ми проголосили свої наміри працювати на добро польської держави. Роблячи це, ми нікому не дали приводу поширювати упередження чи збільшувати гноблення. Деякі люди вважають, що ми могли б почекати, але євреям палиться ґрунт під ногами». [35]

Українці так і не підтримали цю політичну парадигму. З иншого боку, євреї ніколи не мали незатьмареного політичного горизонту, щоб оцінити позицію майбутніх союзників. Проте, не тільки взаємні скарги домінували в політичному дискурсі між двома громадами. На загал, соціальні і культурні взаємодії були позбавлені недовіри чи докорів, особливо якщо це стосувалось батьківщини євреїв у Палестині чи українського університету у Львові. Хоча, з перспективи, не можна не зауважити, що українсько-єврейські діалоги продовжували розходитися у різних напрямках, українському і єврейському, і шанс на сходження в одній точці був дуже малий.

Справа Штайгера була комбінацією фатальних співпадінь, людських помилок, бюрократизму, неефективности поліції, а також відображенням тодішньої місцевої і геополітичної ситуації. Дух часу підказував малоймовірність того, що особа, не пов’язана з комуністами, націоналістами, і не замішана в инших радикальних змовах, могла зробити замах на життя президента. Це деякою мірою може пояснити повільний процес розслідування і неквапливість суду. Польська влада наголошувала: судовий процес ніколи не був спрямований проти єврейської громади як такої; єврейські кола заперечували: суд був перетворений у випробування єврейської лояльности і патріотизму щодо держави. Українська ж громадська думка бачила у цьому неефективність польської держави і перебільшену реакцію євреїв.

Єврейська громадськість не могла не виявити зацікавлення і хвилювання щодо справи Штайґера. Якщо на першому судовому засіданні увага була прикута до особи самого Штайґера, то на другому 47-денному слуханні з’явився більш широкий єврейський контекст, який захищав не тільки невинного чоловіка, але й контратакував польські партії, брутальність поліції і байдужість людей при владі. У пізніших публікаціях, які стосувались справи Штайґера, зазвичай антисемітизм подають як провідну силу всієї справи. Тепер, з точки зору сьогодення, ми приймаємо антисемітизм як особливість того часу, і не заперечуємо його впливу на місцеву поліцію, прокурорів i суддів; але справа Штайґера була набагато складнішою, аніж просто антисемітизм. Наприклад, поляки, будучи зазвичай різкими, коли йшлося про український націоналізм, у випадку справи Штайґера неохоче сприймали українську версію. Пояснення цьому може бути доволі просте: маючи «правдоподібного» виконавця замаху у руках, не було сенсу розслідувати инші версії. Не треба також забувати, що навіть в останній день слухання 4-о присяжних з 12-и визнали Штайґера винним.

Справа Штайґера увійшла в історію міжвоєнної Польщі як багатостороння політична, соціальна і етнічна дискусія. На думку офіційної Польщі – це був тріюмф справедливости, українці пишалися безкомпромісною позицією УВО, в той час як євреї бачили це як довгу і виснажливу боротьбу, яку вони витримали. Станіслав Штайґер був жертвою усього, вище сказаного, і заслужив, щоб його пам’ятали як символ того часу.

Переклала Мар'яна Магдиш

---

[1] Chwila (Lviv), September 16, 1924, 1.

[2] Barbara Letocha, «The Штайґер Trial», The International Association of Jewish Lawyers and Jurists, 29 (2001), 34.

[3] Ibid., 33.

[4] Chwila (Lviv), September 14, 1924, 3.

[5] Діло (Львів), Червень, 18, 1925, 1.

[6] On the Trial of the Lviv Residents, see: Chwila (Lviv), July 1925, No 2268, 2269, 2270, 2271, 2272, 2273, 2274, 2275, 2280, 2281, 2282, 2283, 2284, 2285, 2287, 2288; August 1925, No 2290, 2291, 2292, 2294, 2295, 2297, 2298, 2299, 2300, 2301, 2302, 2303, 2304, 2305, 2306, 2308, 2309.

[7] Цитується за газетою «Хвиля» (Львів), Вересень 21, 1924, 2.

[8] Михайло Лозинський, Галичина у1918-1920 рр. (Нью-Йорк:Червона калина, 1970), 55.

[9] David Engel, «Lwów, 1918. The Transmutation of a Symbol and Its Legacy in the Holocaust», in Contested Memories: Poles and Jews during the Holocaust and Its Aftermath, ed. Joshua D. Zimmerman (New Brunswick, New Jersey and London: Rutgers University Press, 2003), 34, 35

[10] Chwila (Lviv), October 17, 1925, 5.

[11] Chwila (Lviv), October 14, 1925, 8.

[12] In a modern Ukrainian nationalist brochure published in 1994 in Drogobych, Ukraine, his name is mentioned among the members of the Ukrainian Military Organization (UVO) with the reference to the attempt on the life of the Polish President, see: Oleh Bahan, Natsionalism i Natsionalistychnyi Rukh: Istoriia ta Idei (Nationalism and National Movement: The History and Ideas), (Drogobych, Ukraine: Vidrodzhenia, 1994), 43.

[13] Ibid., 42.

[14] Cited in Chwila (Lviv), October 28, 1925, 1.

[15] Cited in Chwila (Lviv), November 29, 1925, 3.

[16] Cited in Chwila (Lviv), October 29, 1925, 5.

[17] Ibid., 5.

[18] Cited in Chwila (Lviv), October 24, 1925, 4.

[19] Chwila (Lviv), October 29, 1925, 8.

[20] Chwila (Lviv), October 17, 1925, 6.

[21] Ibid., 47.

[22] Ibid., 57.

[23] Ibid., 57.

[24] Dilo (Lviv), August 8, 1925, .3.

[25] Ibid., .3.

[26] Chwila (Lviv), August 7, 1925, 6.

[27] Dilo (Lviv), August 8, 1925, 4.

[28] Ibid., 4.

[29] Chwila (Lviv), August 8, 1925, 8.

[30] Pawel Korzec, «The Штайґер Affair», Soviet Jewish Affairs, 3 (1973), 55.

[31] Cited in Chwila (Lviv), September 14, 1924, 3.

[32] Dilo (Lviv), November 5, 1925, 2.

[33] Cited in Shimon Redlich, «Jewish-Ukrainian Relations in Inter-War Poland as Reflected in Some Ukrainian Publications», in Polin, vol. 11: Focusing on Aspects and Experience of Religion, Antony Polonsky, Editor (London and Portland, Oregon: the Lttman Library of Jewish Civilization, Institute for Polish-Jewish Studies, 1998), 234, 235.

[34] Cited in Ezra Mendelsohn, The Jews of East Central Europe between the World Wars (Bloomington: Indiana University Press, 1983), 54.

[35] Dilo (Lviv), January 29, 1926, 2.