Ірена Доманська-Куб’як

Закуток пам’яти

Життя у садибах ХІХ століття на прикордонні

Садиби бували різні. Одні – бідні, у яких жила дрібнопомісна шляхта або орендарі – були малі, криті соломою, а від селянських халуп вони відрізнялися тільки скромним ґаночком. Инші, що належали поміщикам середньої руки, були широко і впевнено розкинуті, світилися на сонці рівним рядом вікон. Були також і справжні панські – великі, пишні, майже палаци. Усіх їх об’єднував специфічний стиль життя мешканців – сільський, на відміну від міщан та інтелігенції, а все ж зовсім инший, ніж селянський.

Поміщицький двір був не тільки помешканням, але й місцем праці, центром управління поміщицького маєтку та місцем навчання дітей. Великою мірою він був самодостатній з точки зору забезпечення продуктами харчування й різним иншим добром.

Типова польська садиба була прямокутною у плані, збудована у стилі класицизму, з високим, часто заломленим ґонтовим дахом, з великим під’їздом до головного фасаду. Найчастіше вона була одноповерхова, дерев’яна, обшита дошками і пофарбована у білий колір. Щоби дістатися до неї, треба було проїхати через завжди відчинені ворота довгою алеєю, обсадженою старими деревами. У літературі ХІХ століття легко було натрапити на подібний опис:

Стояв там один з тих старих, тепер модернізованих домів, що переносять уяву у давноминулі часи, нагадуючи про колишню простоту, колишнє багатство і колишню гостинність. Дім цей з кільканадцятьма вікнами на фасаді, збудований на пагорбі, панував над околицею; за ним нерухомо і розлого стояла стіна густої зелені садів, очевидно, таких старих, як і будинок, а навколо вирував неймовірний рух, якого я ніде більше в цій місцевості не бачила.

Е. Ожешко, «Щоденник Вацлави»

Великої уваги надавали входові у будинок, який уже самим своїм виглядом повинен запрошувати гостей усередину. Отже, це широкі сходи і просторий ґанок, що спирався на колони. Перед ним газон із квітами, що цвіли, ніби килим, а посередині – декоративний кущ. Дуже часто ґанок був видовжений аж до клумби і створював під’їзд, куди заїжджали карети. Зазвичай він був брукований, посипаний піском, так що пани, виходячи з дому, могли сухими ногами пройти до брички.

З ґанку заходили до великих сіней, оздоблених мисливськими трофеями. Це могли бути роги оленів чи лосів, опудала птахів і голови диких тварин. Тут можна було побачити орла або яструба з розпростертими крилами, красиво опірених фазанів і тетеревів, кабана із вражаючими іклами, навіть ведмедя з вищиреними зубами чи зубра. Тут же стояли шафи для одягу, далі вішаки для гостей, різного розміру скрині з хутрами або иншим, не вживаним у цей час одягом. Часто в сінях стояв ще диван або крісла і письмовий стіл. У більш старих, великих садибах сіни проходили наскрізь через весь дім і закінчувалися з иншого боку другим ґанком, який виходив у сад. Більш-менш у середині ХІХ століття сіни зменшилися, а навпроти входу з’явилися двері до салону.

У планах садиб видно чіткий поділ на репрезентаційну, житлову і господарську частини. Архітектор Станіслав Шафаркєвіч у науковому трактаті «Будова сільських садиб» 1882 року пише: «Хоч як кількість, так і розмір кімнат залежали від майнового стану власника, однак така садиба повинна була складатися щонайменше з кімнати для звичайних занять, салону, їдальні, кабінету власника, спалень подружжя і дітей, кімнати для гувернантки або домашнього учителя, з двох або трьох кімнат для гостей, із просторої кухні з одною або двома коморами, з приміщення для челяді і спальні для прислуги, а окрім того мати достатню кількість підвалів і горищ». За найскромнішими підрахунками, це одинадцять кімнат без господарських приміщень. Причому, цей архітектор взагалі не згадує про ванні кімнати й туалети.

Кімнати переважно були розміщені анфіладою, але тодішні люди приділяли менше уваги інтимності життя, ніж сучасні. Хоча, можливо, Яніна Жултовска перебільшує, коли пише: «Усе життя концентрувалося в салоні, а поза ним воно мало риси кочування» («Инші часи, инші люди»), однак, без усякого сумніву, найважливішим приміщенням у домі був салон. Меблювання цієї кімнати було візитною карткою власників і свідчило не тільки про їхню заможність, а й про добрий чи поганий смак, орієнтування у світових новинках і також про художні уподобання. На початку ХІХ століття модними були дорогі меблі з червоного дерева у стилі ампір, вкриті дамастом. Купували також окремі вироби з ебенового (чорного) дерева чи палісандру. Менш заможні задовольнялися місцевими меблями, виготовленими за взірцями тих дорогих, закордонних, але з дешевшої сировини: з горіха, дуба і ясена. Усередині століття у салонах запанував стиль бідермаєр. Це були прості й зручні меблі. Червоне дерево залишалося популярним ще упродовж багатьох років, але з ним успішно конкурували якісні меблі з вітчизняної сировини, фанеровані деревом фруктових дерев – груші й черешні. Охоче використовувалися декоративні композиції з візерунками річних кілець дерев, застосовувалася інтарсія. До складу комплекту меблів входив довгий диван і поставлений перед ним овальний стіл, а навколо чотири або шість крісел. Мальовничими групами розставлялися також кілька стільців і невеликих столиків та багато допоміжних невеликих меблів, наприклад, для рукоділля. У засклених сервантах можна було милуватися художніми дрібничками, а на дерев’яних постаментах хизувалися погруддя, свічники або вази. У салоні модними були великі дзеркала у вишуканих рамах, а також жардиньєрки з вазонами. Багато місця займало фортепіано з відповідним стільцем.

Ціле приміщення огрівав камін. Часто він мав мармурові рами, а перед ним стояла декоративна ширма. На карнизі каміна з задоволенням ставили годинник. Бідермаєр не зносив порожніх місць, тому стіни завішували родинними портретами, пейзажами і фотографіями. Вікна прибирали призбираними мусліновими занавісками, а за вікнами додатковою оздобою розкидався сад. Він плавно переходив у краєвид, з вікон було видно луки, можливо, ставок або ріку, инколи ліс. Цей вид якимсь чудесним чином ставав частиною інтер’єру. От як згадує поліську садибу свого дідуся Яніна Жултовська: «Великий салон займав усю ширину будинку. Три вікна з одного боку виходили на подвір’я, а инші три на щось, що могло називатися терасою, тобто на партери квітів і ріку. Влітку від води йшли смуги світла, що рухалися стелею, а взимку великі простори снігів, що вкривали ріку і простягалися на луки за нею, створювали всередині будинку ніби атмосферу з кришталю й алебастру».

Паркет у салоні також був вишуканий, часто викладений художньою мозаїкою. Принаймні раз на тиждень його воскували і щодня натирали до блиску. Взимку паркет покривали вовняним килимом, аби утеплити приміщення. Ще там стояли тепер уже зовсім забуті дерев’яні плювальниці, наповнені піском. Цей предмет називали по-французьки крушуаркою і ставили принаймні по одному у кожній кімнаті. Плювальниця була предметом настільки звичним, що жіночі часописи вміщували зразки «елегантних крушуарок».

Ці салони відзначалися як простотою, поєднаною з відсутністю претензійности, так і певною пишністю. Вони єдналися, як і кожен двір у Польщі, з оточуючою природою, з сонцем, рікою, весною і запахом саду. Восени і взимку захід сонця майже відразу після полудня запалював на небі помаранчеві смуги. Влітку відчинені двері вели на ґанок з білими колонами, сходинки якого були розігріті від спеки.

Я. Жултовска «Инші часи, инші люди»

У більших, заможніших садибах салон був з’єднаний з оранжереєю. Через скляні двері кількома сходинками можна було зайти до опалюваного приміщення, де взимку цвіли жовті троянди «Маршал Нільс», а у великих дерев’яних горщиках росли агави, апельсинові й лимонні дерева й инші заморські рослини. Між ними стояли легкі садові меблі, де инколи подавали підвечірок. Улітку рослини виносили надвір і ставили навколо газону. У літературі того часу це було улюблене тло для розвитку сюжету.

Цей вихід зачинявся вікном з однієї величезної шиби, через яку було видно оранжерею, адже таким було призначення цієї галереї. Підлога в ній була з чорного й білого мармуру кубиками, а рідкісні рослини й найпрекрасніші квіти, викладені на півкруглих, щоразу меншого діаметру східцях, дуже мальовничо піднімалися під стелю. Через це блискуче скло і через вікна оранжереї око проникало далі в сад, бігло чистим газоном і нарешті губилося у тіні розлогих дерев.

Я. Коженьовскі «Спекулянт»

Салон був репрезентаційним приміщенням, а отже великим, і упродовж зими його важко було обігрівати. Поруч була менша кімната, яку називали салончиком, і в ньому – теплішому й більш затишному – родина проводила зимові вечори. Як і у великому салоні, тут стояв меблевий гарнітур: диван, стіл, крісла, столики і стільці. На тумбочках стояли скульптури і вази, а на столиках і етажерках – фотографії в рамках і порцелянові фігурки. Часто там був ще столик для гри в карти, покритий зеленим сукном, і другий – для гри в шахи, з викладеною технікою інтарсії шахівницею. На дверях висіли важкі портьєри з того ж матеріалу, що й оббивка меблів, на зиму такими самими шторами завішували вікна. Ця кімната, як і великий салон, мала назву від кольору, який у ній домінував, тобто «зелений салон» чи «червоний салон».

Була це кімната, в якій проходило родинне життя, тобто всі сімейні розмови, читання книжок і газет, повчання дітей за великі чи дуже незначні провини. Одним словом, це була кімната, в якій не переривалося життя.

А. Кеневіч «Над Прип’яттю, багато років тому...»

Далі був будуар пані. Оббивку меблів, шпалери, килим старалися витримати в одному – «жіночому» – кольорі, наприклад, у блакитному або модному «фре» – тобто рожевому. У будуарі стояв диван або шезлонг, невеликі м’які крісла, невеликий стіл, етажерки, засклені шафки для книжок і різні дрібнички. Звичайно, камін з годинником на карнизі, муслінові занавіски на вікнах, і нарешті найважливіша річ – письмовий столик. На ньому стояли елегантні срібні або порцелянові письмові приладдя, лампа або свічник та аркушики запашного паперу. Пані проводила тут щоденно багато часу – вела домашні рахунки і (найголовніше!) писала листи. Цим займалися всі жінки – писали до близької й далекої родини, до друзів і до сусідів. Розповідали про події, інформували про думки оточення, запевняли у почуттях. Надсилали вітання й побажання з різних приводів. Такі листи були важливі, тому що забезпечували контакт зі світом і з близькими людьми.

Вже давно під нашим вікном розігрується найсентиментальніша ідилія, розв’язка якої ощасливить два закохані серця. Чи здогадуєшся? Ідилія юної весняної свіжости, при якій навіть зів’яле серце на хвильку розцвітає. Чи здогадуєшся? Пам’ятаєш із часів Твого перебування тут такого гарного юнака на коні, який так несподівано впав, як він потім на збиранні грибів крутився і обертався, сидячи на козлах, бо хотів дивитися на когось, хто сидів у бричці. Цей юнак, добродушний Зиґмунт, наш кузен і найближчий сусід, покохав першим, найсильнішим, найпоетичнішим коханням – мучився і стримувався, не сміючи зізнатися, але нарешті почув довгождане слово присяги – і тепер він щасливий, розмріяний наречений Фелісі, моєї найдорожчої Фелісі, такої ідеальної дівчинки, такої взірцевої доньки, такої виняткової істоти.

Фрагмент листа від 20 січня 1859 року,
написаного Ядвігою Кеневічівною до приятельки
і опублікованого Стефаном Кеневічем у книзі «Дерешевичі 1863»

Якщо дама мала художні захоплення, то саме в будуарі було місце для мольберта або столика для малювання. Більшість панночок вчилися малювати у домі батьків або в пансіоні і деякі продовжували це заняття у дорослому житті. Вони копіювали відомі полотна, писали більш чи менш вдалі портрети або змальовували жанрові сценки. Аматорське заняття мистецтвом у той час було дуже модним захопленням.

Особливим і дуже важливим предметом був столик для занять рукоділлям. У ньому було багато шухлядок і перегородок для різнокольорових ниток, мережива, атласних стрічок та инших дрібничок. Инколи в ньому лежали п’яльця з незакінченою вишивкою або канва з розпочатою роботою. На столиках стосами височіли журнали мод і часописи, що навчали, як вишукано умеблювати дім. У кожному кутку цієї кімнати відчувався жіночий дух.

Наступним приміщенням садиби була їдальня. Усі, досі згадувані кімнати мали стіни, покриті шпалерами, але в їдальні встановлювали панелі, які було легше чистити. Посередині стояв великий стіл, який, при потребі, можна було ще збільшити, вставляючи посередині додаткові дошки. Навколо нього стояло дванадцять або більше стільців зі шкіряними чи виплетеними з лози сидіннями і спинками. Тут не ставили меблів, вистелених тканиною, які швидко бруднилися. Кароліна Накваска, авторка популярного у ті часи посібника для жінок, радила не робити в їдальні паркету, а вистеляти підлогу звичайними дошками, які легко мити й шкребти. Далі вона радила, щоби піч була відкрита (це дає можливість гріти страви) і щоби мала заглиблення на ширину одної кахлі, призначене для прогрівання тарілок.

Якщо там не було шаф у нішах стіни, то стояли креденси, де зберігалися столові сервізи. Особливо гарну порцеляну виставляли у заскленій шафці. Під вікнами стояло кілька малих підручних столиків, серед них один з мармуровою стільницею, на якому стояв самовар. Вікна завішували білими занавісками без бахроми й инших оздоб, які збирають пил. Над столом висіла лампа, а з нагоди урочистостей на столі також ставили великі свічники. На стінах висіли картини – портрети предків у мундирах або натюрморти. Часом стіни оздоблювали роги диких тварин і опудала птахів: яструби, орли, глухарі. Їдальня з практичних причин не була прохідним приміщенням. Завдяки цьому прислуга могла накривати на стіл і готувати прийняття, поки гості перебували в салоні. До їдальні прилягав тільки буфет. Оскільки часто траплялося, що страви, принесені з далекої кухні, остигали, вони потрапляли найперше до буфету, де їх перед подаванням розігрівали на спеціальних жаровнях. Тут також готували на спеціальних машинках яйця на сніданок, запарювали каву, оздоблювали полумиски, нарізали хліб і печиво. Словом, робили останні приготування перед подаванням страв. Посередині буфету стояв великий стіл, на який відкладали полумиски, які приносили зі столу. Бездонні шафи вміщували святкову порцеляну і щоденний фаянс, срібний сервіз для чаю, скло, срібні і покриті металом прибори, а також величезну кількість скатертин і серветок. Серед них були щоденні – з власного льону, ткані тут на місці, у смужку і в клітинку, і були тонкі святкові полотна – голландські (переважно це був посаг господині дому), виткані гарними візерунками, часто квітковими. До кожної скатертини була відповідна кількість серветок, які майстерно складали з нагоди великих прийомів, а на будень вкладали у срібні, рогові або дерев’яні кільця. Кожен член сім’ї мав власне кільце, позначене монограмою або характерно вирізьблене, щоби не плутати серветки, якими користувалися по кілька днів. З буфету повинен був бути вихід через боковий коридор назовні, часто звідти також йшли сходи на другий поверх.

З будуару або салончика двері провадили до наступних кімнат. Найчастіше це була подружня спальня господарів, де посередині стояло накрите капою (покривалом) двоспальне ліжко, а з обох його боків стояли нічні шафки «з галерейкою» і сховком для фаянсового або порцелянового «ноцника» (нічного горщика). До необхідних для кожної жінки предметів належала «готувальня», тобто туалетний столик. Був це звичайний стіл, оббитий кольоровою тканиною і оздоблений мусліном, часто саме таким, з якого було покривало на ліжку. Такий «одяг» туалетного столика можна було знімати для прання, а також час від часу змінювати, щоби кімната виглядала трохи инакше. На туалетному столику стояло дзеркало у срібній рамі й лежав набір туалетних приборів з морської черепахи або срібла. Велика кількість щіток, гребінців, коробочок для пудри, рум’ян і помади, флаконів і флакончиків для туалетної води й парфумів. Такий набір переважно отримувала молода наречена як весільний подарунок.

Ще у спальні стояв диван або шезлонг, на якому можна було відпочити вдень, не розбурхуючи застеленого ліжка, а також стіл і крісла. Збоку – пузатий комод, а на ньому фотографії в рамках і різні дрібнички. На стінах – релігійні образи, найчастіше Ченстоховська або Остробрамська Богородиця. Під Розп’яттям – лавочка для молитви, на ній молитовники, вервиці й «лоретанський» дзвіночок, звук якого відвертав бурі та беріг від блискавок. У багатьох домах упродовж багатьох поколінь зберігали хрести з різними реліквіями, які оберігали мешканців дому від будь-якого нещастя.

Таких інтер’єрів у селах можна було б нарахувати десятки, але все ж щось за цим таїлося, якась властива цій місцевості невловима атмосфера, повністю незалежна від людей, що тут мешкали, смуток і чар, ніби з передпокою або із зали їдальні можна було почути затаєне зітхання або й признання. У всій околиці це був єдиний дім, який відвідували духи, і перед смертю когось зі родини у покоях дзвенів лоретанський дзвоник.

Я. Жултовска «Инші часи, инші люди»

До спальні прилягала кімнатка, яку називали вбиральнею. Тут – крім шаф, комодів і дзеркала – стояв «мийник», тобто умивальник з мармуровою плитою. На ньому миска, мильниця і кілька инших дрібничок з фарбованого фаянсу. Теплу воду для миття приносили в такому ж фаянсовому дзбанку, а брудну виливали у відерко, що стояло в шафці. Як правило, дама мала свою окрему вбиральню, а господар дому – свою.

Десь тут було місце на замовчуваний у всіх спогадах туалет. А ось що на цю тему писала Кароліна Накваска у популярному пораднику «Сільський двір»: «У кабінетику поруч або в коморі старайся мати потрібні для чистоти предмети, вони повинні бути завжди поблизу, особливо у хворобливих, але не кидатися в очі. (...) У нас також легше побачити срібні або принаймні мальовані порцелянові нічні посудини, ніж вигідний стілець, де б ти і розвільнення не боялася. (...)» «Стілець», про який йдеться, то був вид крісла з поручнями і круглим отвором замість сидіння. В цей отвір вставляли глиняний або бляшаний горщик з покришкою. Инше таке обладнання для всіх домашніх розміщалося під сходами або в якійсь комірчині, третє – инколи біля дитячої кімнати. Вбиральня для прислуги була назовні, схована у кущах. У кожному такому приміщенні був мішок, повний порізаного паперу. «Сподіваюся все ж, що ти не будеш вкладати туди листи від друзів чи від когось иншого!», – застерігала Накваска і відразу додавала: «Мені сумно, що я змушена давати тобі такі перестороги і описи найбрудніших речей. Але цей предмет у нас дуже занедбаний, а для здоров’я, порядку і пристойності він такий необхідний, що оминути його неможливо».

Однак, повернімося до житлових кімнат. На першому поверсі переважно розміщалася канцелярія. Вікна цієї кімнати виходили на подвір’я і господарські будівлі, щоби господар мав перед очима все, що там діялося. Через велику кількість канцеляристів і відвідувачів-прохачів із села канцелярія мала другі двері, які виходили до малого коридорчика з боковим виходом назовні. Умеблювання цієї кімнати було просте: насамперед великий письмовий стіл і шафи для паперів, бухгалтерських книг і сільськогосподарських підручників. Потрібен був також вогнетривкий сейф, стільці для клієнтів і обов’язково плювальниця. Далі комод для дрібних речей і м’які крісла перед каміном, щоби можна було відпочити. Тут ще повинні були присутні два, дуже важливі для людини, що займається сільським господарством, пристрої, а саме: термометр і барометр. На всякий випадок, якщо барометр помилявся, десь збоку в банці тримали п’явок або піскарів і спостерігали за їхньою поведінкою. Якщо вони закопувалися в мулі, то це означало, що наближається погана погода, а якщо плавали під поверхнею води, то очікували сонця.

Це тут, у канцелярії, було місце для всіх предметів, пов’язаних із улюбленою розвагою власників – полюванням. У шафі, яка замикалася і часто мала скляні двері, зберігали мисливську зброю та ловецьке знаряддя, наприклад, ріжок, набої, приманки, торби. На стінах, окрім картин на цю тематику, висіли шкіри, роги й инші трофеї. Часто кабінет пана був єдиним місцем у будинку, де можна було палити тютюн. У ті часи добре виховання забороняло куріння при дамах, тому що «немає нічого найнестерпнішого, ніж запах тютюну чи сигар у покоях. Є в цьому щось від корчми, добрий смак це відкидає» (К. Накваска, «Сільський двір»). Тоді ще не говорили про шкідливість паління, тому чоловіки, які мали цю шкідливу звичку, з задоволенням колекціонували люльки і в затишку кабінету палили добрі сигари. У цьому приміщенні панував особливий запах тютюну, пороху, шкіри. Дуже чоловічий запах.

У більших садибах були окремі бібліотеки. Тут стояли високі, засклені шафи, заповнені книжками, в багатих домах оправленими і з екслібрисами.

Посередині кімнати, на великому столі, обставленому столиками, лежали географічні карти, газети і листівки; біля кожного вікна стояв зручний стілець, перед ним столик з письмовим приладдям.

К. Гоффманова «Амелія як мати»

Біля каміна зазвичай стояла вигідна канапа, м’які крісла і невеликий стіл. У кутку на відповідному постаменті можна було побачити глобус. Инколи тут, а не в салоні, сходилася ввечері родина, щоби спільно почитати, пограти у шахи і шашки.

У ХІХ столітті стала модною гра у більярд, і в деяких дворах для неї відводили велику і добре освітлену кімнату, обладнану відповідним столом і стояками для кийків. Крім них там стояло кілька диванів і зручних крісел перед великим каміном, инколи столик для гри в карти, вкритий зеленим сукном. Або инший – з викладеною в дереві шахівницею. На стінах висіли картини або мисливські трофеї, тому що більярдна зала була репрезентаційним приміщенням, де приймали гостей.

Про кімнати дітей автори згадують рідко. Ми знаємо, що їх розміщали у бокових крилах дому або на другому поверсі, на віддалі від репрезентаційних покоїв. Умеблювання складалося з ліжок, стільчиків і столика, а також шаф і комодів для гардеробу. Меблі фарбували на біло, а на стінах вішали святі образочки: Ангела-хоронителя, Матір Божу з Дитятком і покровителів дітей. У цій кімнаті повинен був бути умивальник і окремий креденсик для посуду, тому що діти в цьому одному приміщенні спали, милися, бавилися і їли. Вони мешкали разом з годувальницею і вихователькою – боною, отже там ще стояло ліжко опікунки і шафа для її речей. (...) Инколи ця кімната була з’єднана з наступною, як це згадує Антоній Кеневіч: «Це була кімната для дитячих забав у зимові дні або під час сльоти надворі». Серед кімнати стояв великий круглий солідний стіл з ясенового дерева. Над ним зі стелі звисала сильна лампа з дашком. При одній зі стін був м’який диван, над ним у ясенових рамках під склом висіли портрети польських королів. На инших стінах – різні дитячі малюнки, вище над ними гіпсові постаті гетьманів». У ті часи не вибирали для дітей ясні і сонячні кімнати. Швидше шукали приміщення подалі від репрезентаційних кімнат, бо життя дорослих і дітей проходило окремо, і зустрічалися вони не дуже часто.

[...]

Коли діти підростали, треба було обладнати окрему кімнату для дівчаток, поруч з нею – кімнати для їхньої вчительки, окрему кімнату для хлопців та їхнього гувернера, а також ще одну кімнату для навчання, де було б небагато речей і ніщо б не розпорошувало увагу молодих умів. Кімната хлопців була умебльована просто, щоб не сказати – суворо: ліжко, стіл, одна шафа для одягу і друга для книжок, умивальник і туалетні приладдя.

Кімната дівчаток – це зовсім инша справа. Завжди витримана в ясних, пастельних кольорах, шпалери могли бути, наприклад, рожеві у польових квітах, меблі зі світлого дерева або пофарбовані в білий колір, а на вікнах занавіски. Однакові покриття туалетного столика і покривало на ліжку з чисельними складками були пошиті з білої тюлі на блакитній, рожевій чи иншій підкладці, яку можна було через певний час міняти, щоби все знову виглядало як нове. Кожна дівчинка ще мала маленький секретерчик з великою кількістю гарненьких дрібничок, засклену шафку з модними романами і жардиньєрку з квітучими рослинами. Бажаною була також невеличка канапа, на якій добре мріялося, а на стінах поруч з образочком –сентиментальні пейзажі, що доповнювали інтер’єр кімнати панночки. Усе тут було витончене, легке, делікатне, повітряне. У літературі з приємністю ми натрапляємо на такі описи.

Які милі це були кімнатки! Одна кімната – круглий кабінет, повний дзеркал, квітів і світильників, з меблями, покритими палевим атласом; друга – спальня, вся зелена, з альковом у глибині, де стояло ліжко; третя білюсінька, чистюсінька – для моєї Біні, яка повинна була спати поруч зі мною. Мій захват був безмірний. Я стрибала і плескала в долоні, як дитина, бігала від речі до речі, від цяцьки до цяцьки, від одної рослинки у вазонку до иншої; торкалася до всього, все оглядала з різних боків, словом, моя радість він гарного і виключно мого помешкання не мала меж.

Е. Ожешко «Щоденник Вацлави»

Не завжди до такої кімнатки купували гарнітур нових меблів; часто їх комплектували, обшукуючи горища і комори. Кожна окрема річ могла бути з иншого дерева і в иншому стилі, але завжди це були жіночі меблі, хоч уже не модні і викинуті з репрезентаційного будуару. Певну цілісність надавали їм свіжі муслінові покривала і в’юнкі рослини, що обплітали етажерки і рамки фотографій. Кожна дівоча кімната була чарівна і мала мікроклімат, який відразу дозволяв здогадатися, що в ній живе дівчина.

У бокових крилах двору проживали утриманці – нахлібники. Тут майже виключно були меблі, що вже пережили часи своєї пишноти. Немодні, инколи витерті, але своїм старосвітським характером досконало співзвучні з душами користувачів. Мешканці цих кімнат нагромаджували різні меблі і предмети відповідно до своїх уподобань. У випадку чоловіків це могла бути зброя і мисливські аксесуари, колекції люльок чи табакерок, пам’ятки з давніх військових походів. Пані зберігали у себе варення і наливки власної роботи, вирощували квіти і трави у горщиках, на комодах та етажерках ставили фотографії в рамках і фарбовані фігурки з гіпсу або порцеляни. У молодших можна було побачити на туалетних столиках баночки з помадами, флакони парфумів, мереживо, бантики і всякі дрібнички, у старших – на лавочці для молитви вервечку і молитовник, що зачинявся на застібку. (... )

Такі кімнати завжди приваблювали дітей своєю инакшістю, запахами старомодних туалетних вод, схованими у шафках ласощами і предивними старовинними дрібничками, які инколи їм дозволялося потримати в руках.

У поміщицькому домі з достатком завжди був принаймні один гардероб. У цьому приміщенні стояли насамперед шафи. Окремо для білизни, окремо для суконь і капелюшків, окремо для «нових матеріалів», а крім того, шухляди для галантерейних виробів і вовняних, бавовняних і шовкових ниток, а також для рукавичок, які використовувалися набагато частіше, ніж тепер. Кожна дама мала відповідну кількість капелюшків і рукавичок, як зимових, так і літніх, підібраних відтінком до кольору суконь. Використання капелюшків і рукавичок було визначником суспільного статусу і доброго походження. Вони захищали шкіру від сонця, завдяки чому жінки мали біле обличчя і ніхто не міг їх запідозрити у праці на свіжому повітрі. У літературі тих часів люди з нижчих верств мають засмагле обличчя і червоні руки. У поемі «Пан Тадеуш» шляхтянки з дрібнопомісної шляхти Добжиньскіх «Пасуть худобу не в капцях зі шкіри, а в черевичках, і жнуть збіжжя, навіть прядуть в рукавичках».

Але повернімося до гардеробу. За шафами стояв великий стіл «для роботи». Це власне тут служниці під керівництвом головної покоївки, а инколи навіть господині дому шили, перешивали і ремонтували сукні та инший одяг. Також на цьому столі розкладали чисту, свіжовипрану білизну, яку перед тим, як сховати до шафи, пані особисто рахувала, складала і перекладала лавандою. Біля столу була дошка для прасування, кілька різних прасок і піч для нагрівання сердечників прасок. За ширмою стояло ліжко головної покоївки, її нічний столик і «шафка для черевиків». Тут, у гардеробі, жіноча частина прислуги збиралася вечорами, щоби працювати і пліткувати. Бувало, що одна з них щось читала уголос, тоді як инші шили чи штопали. Проводити час у гардеробі за балачками з прислугою, очевидно, було звичкою багатьох пань, особливо менш заможних, тому що Кароліна Накваска застерігала у своєму пораднику, що така звичка не дає можливости утримувати відповідну дистанцію у стосунках з прислугою, тому вона недоречна.

Ще в середині ХІХ ст. не у всіх дворах були кімнати для гостей. Приїжджі спали на простих ліжках, поставлених у вільних на той час кімнатах, а якщо гостей було більше – то на сіні, розсипаному на підлозі, на якому вони стелили свою власну, спеціально привезену постіль. Нікого такий стан речей не дивував, а найбільш підприємливі мали з собою сінники або й навіть дорожні ліжка.

У зв’язку з цим гості потребували прислуги й тому приїжджали зі своєю власною, яка також десь повинна була спати. У виданому 1860 року пораднику «Сільський двір» Кароліна Накваска настійливо переконує читачок, що варто обладнати гостинні кімнати, що краще дати своє ліжко і постіль, ніж харчувати всю прислугу і терпіти бруд, котрий ті за собою носять. Далі авторка перераховує, що повинно бути в кімнаті, призначеній для гостей. На першому місці тут є піч і приладдя для неї, потім ліжко, а на ньому «чисті подушки і ковдри, свіжа білизна для кожного гостя, щоб він не мусив возити за собою тлумаків». Необхідний ще комод для білизни, шафа для одягу і нічний столик. Не можна також забувати про умивальник з усім приладдям і про «посудину для чистоти і обов’язкових потреб» – очевидно, йдеться про нічний горщик. Решта вже залежить від гостинності й заможності господаря. Це міг бути диван, круглий стіл, кілька стільців і письмовий столик з чорнильницею, пером та иншими, потрібними для писання предметами. Це також могло бути дзеркало, а взимку – килим для утеплення приміщення. Найчастіше це були старі речі, котрі давно вже звільнили місце в парадних покоях. (...) У деяких садибах під кінець століття вже було по кілька таких кімнат. Часто їх розміщали в добудованих офіцинах, поруч з приміщеннями для прислуги й кухні. Але до гостинних покоїв заходилося з дитинця, а до инших приміщень – з заднього двору.

Кухня завжди була дуже великим приміщенням, тому переважно вона розташовувалася в окремому будинку, инколи в боковому крилі або в підвальному приміщенні. Поруч розміщували їдальню для прислуги; якщо не було такої можливости, то обходилися великим столом на самій кухні. Підлога в ній була цегляна, зі стоком, це полегшувало її миття навіть по кілька разів на день. Найважливішим місцем на кухні, її душею було вогнище. Всередині ХІХ століття з’явилися так звані англійські кухні – муровані, покриті залізною плитою. Спочатку їх не визнавали, нарікали, що розлитий на плиті жир або збігле молоко горять і смердять, глиняні горщики на розігрітій блясі тріскаються і їх треба замінювати чавунними, але насамперед нема як поставити рожна з м’ясом – адже печеня була основою для більшості страв. Кароліна Накваска була противницею англійських кухонь: «Вони випромінюють сильний жар, незносний і нездоровий для тих, хто готує», – винесла вона вирок і рекомендувала будувати традиційну кухонну піч і маленьку муровану кухоньку, але не з плитою, що нагрівається, а з жаровнями. Вони дозволяли регулювати потік тепла до банячків шляхом накладання і знімання жаровень. Але справжнє готування могло відбуватися тільки на відкритому вогнищі, розпаленому на мурованому поді, над яким низько завішувався широкий ковпак, який вище переходив у комин. На таке вогнище глиняні горщики ставили на залізні триноги або приставляли боком до вогню. Над полум’ям завішували на гаках залізні казанки, один з яких був наповнений гарячою водою. Приготувати справді смачний бульйон можна тільки в чавунному казанку, завішеному над вогнем, – стверджувала Кароліна Накваска. Коли треба було готувати багато страв, на поді розкладали відразу кілька вогнищ. Також використовували решітки для припікання малих шматків м’яса, а для запікання великих кавалків – рожни, що оберталися з допомогою ручки. У великих кухнях були окремі вогнища для запікання м’яса на рожні, а його обертання доручали молодому кухарчукові, який тільки привчався до професії кухаря. Крім поду на кухні ще була потрібна хлібна піч, у якій палилося зовсім инакше. Вогонь розпалювали в закритому жерлі печі, потім вигортали вугілля і вставляли всередину тісто. Воно випікалося в розігрітому повітрі, поки піч не вистигала. Використання такої печі потребувало певної вправности: нелегко було напалити достатньо добре, щоби хліб чи тісто спеклися без закальцю, й одночасно не засильно, щоб не згоріли.

Попіл, який залишався після згоряння дерева, використовували для чищення кухні і посуду, а заливаючи його окропом, отримували прекрасний луг для прання білизни і ганчірок. (...)

Крім печі та столу на кухні ще була бочка зі свіжою водою, велика колода для рубання м’яса та ванночки для миття посуду. (...) Крім того, на кухні мусила знаходитися діжа, в котрій вимішували тісто на хліб. Випікали його тоді тільки на заквасці, не використовуючи дріжджів. Тому діжу не мили, а тільки вишкрібали її стінки так, щоби на дні завжди залишалося трохи тіста на закваску для наступної випічки. Діжу прикривали дерев’яною покришкою або чистою ганчіркою. Поруч стояла масниця для виготовлення масла, яке на ній зазвичай збивали через кожних два-три дні. Виробленому маслові надавали гарного вигляду в букшпанових формах.

Звичайно, що на кухні було повно казанів, мідних і білених всередині горщиків, банячків, ванночок для готування риби, форм для випікання калачів, оздобних форм для морозива й десертів. (...)

Недалеко від кухні, в добре затіненому місці була льодівня. Щоби її обладнати, треба було викопати яму глибиною вісімнадцять стіп у формі «гострокруга або ж головки цукру». На висоті три стопи від дна треба було встановити дерев’яну решітку, через котру повинна стікати вода від танення льоду. Сам лід треба було рубати на поверхні озера чи ставу в січні й лютому, в льодівні потовкти на малі куски і поливати водою, щоби утворилася одна брила. В льодівні робили мале приміщення, в якому складали м’ясо, масло та инші продукти, що легко псуються. Все треба було накрити дашком, вкритим землею та дерном. Вхід до льодівні був з північного боку; перші двері повинні були відчинятися ліворуч, потім був коридорчик і двері, що відчинялися праворуч. Найкраще туди було заходити ввечері або перед сходом сонця. Всі ці заходи служили тому, щоби жоден промінець сонця не потрапив усередину. Завдяки цьому запаси льоду вдавалося зберігати упродовж цілого року і завжди після обіду можна було подати на десерт морозиво.

В описуваному часі ванні кімнати з водогоном у дворах були справжньою рідкістю. Час від часу влаштовували купіль таким чином, що прислуга приносила до спальні дерев’яну або рідше бляшану ванну і наповняла її принесеною з кухні гарячою водою. Перед цим відповідно нагрівали кімнату, рушники і чисту білизну. Для пані була необхідна допомога покоївки, а для пана – камердинера. Він подавав мило, губку, рушники, допомагав витертися насухо, потім одягнутися і тепло вкритися. Вважалося, що купання пов’язане з великою небезпекою застуди, захворювання і загального ослаблення. Через це ніколи не купалися вагітні жінки. Поради Кароліни Накваскої видаються нетиповими, коли вона радить регулярно купатися. На її думку існували два види купання: для чистоти і для здоров’я. Щодо частоти купання для здоров’я повинен був приймати рішення лікар, а купіль для чистоти треба було приймати раз на два тижні, але не менше ніж один раз на місяць.

[...]

Ніхто в моєму дитинстві не вважав, що ванна є щоденною необхідною потребою, і в цілому будинку не було каналізації, а мій дідусь, без сумніву, бурчав би проти таких надлишків і недопустимих інновацій.

Я. Жултовска «Инші часи, инші люди»

Великою проблемою садиб, очевидно, був холод. Постійно нарікали на протяги і боялися, що «продує». Репрезентаційні кімнати були великі й високі, з немалими вікнами і багатьма отворами, що вели в инші кімнати. Їх завішували важкими портьєрами, але все ж віяло від нещільних вікон і дверей. Холодом також тягло від підлоги і тому її більшу частину року прикривали грубим килимом, а при бабусиному кріслі завжди стояли ослінчики, на яких ноги не мерзли так, як на підлозі. Ті, хто сидів у кріслах, прикривали ноги пледом, під який можна було ще засунути спеціальну грілку з гарячою водою, а ліжко перед сном прогрівали металевою грілкою «шканделею» – мідною посудиною, наповненою окропом або розжареним вугіллям. Боротьба з холодом також відображалася і на одязі: жінки носили вовняні сорочки й панталони з довгими ногавицями, а поверх цього сукні на ваті. Загорталися вони шалями й мантильками, на руки вдягали мітенки, тобто рукавички без кінчиків пальців, котрі гріли долоні, не сковуючи при тому свободу рухів. Та найприємніше було сидіти біля каміна або притулятися до печі. Саме так вважала ексцентрична бабця Міся, описана в «Долині Іси» Чеслава Мілоша: «Вона не носила светрів, вовняних сорочок чи шнурівок. Взимку її улюбленим заняттям було стати коло печі, задерти спідницю і гріти задок – така поза означала, що вона готова до бесіди».

На зиму переважно зачиняли великий салон і инші, рідко використовувані й великі кімнати, а вечори проводили в меншому салончику або в будуарі. У парадних кімнатах каміни були обрамлені гарним кольоровим каменем – піщаником, або й мармуром, в инших кімнатах вони могли бути цегляні. Каміни огрівали й одночасно провітрювали, забезпечуючи таким чином обмін повітря. Тоді не будували вентиляційних коминів, а вікон ніхто не відчиняв через страх перед протягами. Каміни також давали світло, при якому можна було шити, грати в карти, навіть читати. Тепло і блиск вогню збирають людей навколо каміна сьогодні так само, як і багато років тому. З тим, що тоді старанно підбирали породу дерева, яке спалювали в каміні. Воно повинно було бути не занадто смолянисте, з приємним запахом, не сипати іскри і не давати багато диму. Порізане і порубане дерево довго сушили на свіжому повітрі перед тим, як занести в дім. Инколи для запаху до вогню кидали сушені трави. У бокових кімнатах каміни часто мали ланцюг з гаком, на якому можна було повісити над вогнем казанок з водою. Перевагою каміна було те, що можна було приставити до вогню банячок зі стравою чи мідний дзбанок з кавою, а також прекрасно зігріти руки над полум’ям. Серйозною вадою була швидка втрата тепла після згасання вогню. Камін мав чисельні аксесуари, инколи багато оздоблені. Перед вогнищем була залізна балюстрадка, що захищала від випадання полін на підлогу, яку називали вовком або псом, поруч стояв металевий ящик для дров і приладдя для утримання вогню. Влітку, коли камін не використовувався, його отвір закривали вишиваним або мальованим екранчиком, а в инших кімнатах його завішували занавісками.

З часом в деяких кімнатах каміни замінили пічками, які були безпечніші й довше тримали тепло. Зводили їх з кахлів, покритих гладкою блискучою поливою, з декоративним карнизом і кованими залізними дверцятами, найчастіше з рослинним орнаментом. У печах палили дровами, і хоч вугілля, без сумніву, краще паливо, у більшості дворів до нього ставилися неохоче. Вважалося, що вугілля дає неприємний запах, несе загрозу вчадіти, ну і його треба купувати, тоді як деревини у власних лісах завжди було з достатком.

До тієї печі, без перебільшення, входив майже віз дров, найчастіше вони були березові. Коли піч повна жару і у прочинені дверцята видно тільки голубі блудливі язички полум’я над розжареними вуглинками, то пічку щільно зачиняли. (...) Тепло робило ціле приміщення затишним, пробуджувалися поснулі мухи, під пічкою вигрівалася сучка Леді, яка переселилася до нас з будиночка і дуже схвалювала родинну атмосферу.

К. Івановський «Спогади про молодість на прикордонні»

Від ранньої осені до пізньої весни щоденно вранці повторювався один і той самий ритуал розпалювання вогню у печах і камінах. Принесення і вкладання дров, вибирання й винесення попелу, розпалювання, перевірка, як горить, і ... очікування тепла. Упродовж дня багато разів треба було заглянути до вогню, щось поправити, докласти. Це надавало буденности особливого ритму. І це також описується в літературі.

Вранці він допомагав Антоніні розпалювати печі. У тиші будинку, ніби вкладеного в коробку з ватою, різко розлягалося стукання її черевиків, вона вносила на собі холод, а дрова, які вона з шумом висипала на підлогу, були покриті льодом, ніби склом. Тоді він вкладав пластинки березової кори на вогнище, а над ними викладав намет із трісочок, які сохли для цього у щілині між пічкою та стіною. Полум’я лизало кору. Закручувалося у трубки. Схопить чи не схопить?

Ч. Мілош «Долина Іси»

Відносно легко уявити собі життя біля печі чи каміна, значно трудніше – без електричного світла, при одній свічці або олійній лампі. А саме так виглядала буденність у дворах. Упродовж довгого часу свічки виготовляли в садибі з власної сировини: гірші – з баранячого лою, а кращі – з бджолиного воску. Лоєві свічки горіли нерівно, шкварчали, бризкали жиром, диміли, а на додаток ще й мали гидкий запах. Нічого дивного, що їх використовували тільки в бокових кімнатах, а салони освітлювали восковими свічками. Вони не мали всіх цих недоліків і мали важливу перевагу – давали набагато яскравіше світло. У середині століття почали поширюватися стеаринові свічки, дешевші від воскових і такі яскраві, що навіть існували побоювання щодо їх шкідливости для очей. Тому придумали малі екранчики й абажурчики, що прикривали надто яскравий пломінь стеаринової свічі. Обидва ці предмети були майстерно вишиті панями і паннами, що вели вишукані бесіди в салоні.

Використовували також лампи, які наповнювали технічною або рослинною олією. Одні були зовсім маленькі, як негасимі лампадки у церкві, а инші – великі, латунні, з кількома розгалуженнями. Декотрі мали посудину для олії з міді, срібла, або навіть з алебастру. У будні всі були призвичаєні до напівтемряви, але при гостях, особливо при чисельнішому товаристві, не шкодували грошей на освітлення. (...)

У другій половині ХІХ століття була винайдена гасова лампа, яка швидко поширилася у дворах, бо ж давала світло «ясне, як сонце». Охоче купували лампи з гарними, багато оздобленими підставками з міді, латуні чи фаянсу. Крім стоячих ламп були й такі, що висіли над столом і їх можна було опускати й піднімати. Вони були прикриті плафонами з молочного скла білого, зеленого або голубого кольору і давали ніжне розпорошене світло. Їхнє сяйво збирало вечорами мешканців дому навколо столу і – як у Чехова – асоціювалося з теплом домашнього вогнища.

У своїй кімнаті батьки мали традиційну стоячу латунну лампу з молочним плафоном, що давав ніжне тепле світло. Ми, хлопці, мали таку звичайну лампу з плоским гнотом, склом у формі грушки і бляшаним люстерком. Але найчастіше через економію гасу ми використовували свічки, і то ненадовго. Усе життя вечорами концентрувалося в їдальні, при великому столі під колом світла підвішеної лампи. Там ми читаємо книжки, а мама сьогодні обговорює стратегічний план святкової акції.

К. Івановський «Спогади про молодість на прикордонні»

Гасові лампи вимагали щоденного вмілого догляду, тому що тільки вичищені і приведені до ладу вони давали ясне світло і не чаділи жахливо тлустою сажею. Бувало, що траплялися такі випадки, як той, що описує Антоній Кеневіч. Привіз він власне після шлюбу молоду дружину до нового дому і хотів справити на неї якнайкраще враження: «Я наказав Григорієві на смерканні позасвічувати всі висячі і стоячі лампи, а також канделябри і люстри. Мені було цікаво, як буде виглядати будинок при повному освітленні. Але з усього цього вийшла велика катастрофа. Висяча лампа у спальні так накоптила, що в кімнаті було чорно від кіптяви, а ліжка, голубі меблі, килим на підлозі, стіни були вкриті грубим шаром сажі (...) Уся прислуга чоловічого й жіночого роду упродовж кількох годин була зайнята прибиранням кімнати при обох відчинених вікнах». В иншому місці цей самий автор описує розпач жінок, яким грубий шар сажі з лампи, що коптила, вкрив розкладені на ліжку нові сукні, приготовані на гучне весілля. Обидві пані мусили вдягнути щось инше – сукні, в яких вони вже з’являлися на балах карнавалу, який власне проходив! Зрозуміло, як можна зненавидіти ледачого слугу, що допустив до такої ситуації. Можливо, саме з цієї причини в деяких садибах на початку ХХ століття встановлювали електричне освітлення з власної динамомашини. Струм виробляв паровий локомобіль, що використовувався для приведення в рух молотилки. Але це були поодинокі випадки. Крім того, гасові лампи надавали приміщенням того невловимого чару, якого не могло створити електричне освітлення.

Коли Григорій вносив уже запалені лампи, я найчастіше голосно читав, сидячи у глибокому кріслі, а моя Наймиліша сиділа з иншого боку, під лампою, з вишуканим рукоділлям в руках.

А. Кеневіч «Над Прип’яттю, багато років тому...»

У перманентно недогрітих домах уникали відчинених вікон, а повітря освіжали за допомогою різних ароматів. У кожній аптечці були кадильні речовини (фіміам) – куплені або домашнього виробництва. На початку століття підлогу посипали дрібно порізаним пахучим аїром. Існував також звичай ставити в кімнатах свіжозрізані гілки ялини, а пізніше клали зволожені гілки хвойних дерев як у кутках, так і в шафах. Кімнати дітей і ті, де лежали хворі, обкаджували ялівцевим димом. При підозрі на інфекційне захворювання дім наповнювали випарами оцту. Якщо до вітальні заходив хтось, хто походив із нижчих сфер, що взагалі траплялося дуже рідко, після нього старанно обкаджували приміщення. У багатьох домах кожного вечора розбризкували пахучі олійки у спальнях пана й пані. У салонах використовували попурі (pot pourri), тобто спеціальні фаянсові або порцелянові посудини з дірками у кришках, наповнені сушеними квітами і невеликою кількістю пижма. До складу таких сумішей входили такі рослини, як троянда, фіалка, бергамот, гвоздика, апельсиновий цвіт і багато-багато иншого. Пахли вони довго і ефективно забивали неприємні запахи. Суміші виготовляли вдома, як і сухі та рідкі кадила, які виливали на розігріте залізо, наприклад, на гарячу ложку. Робили також пахучі папірчики і навіть курильні палички.

Серальський фіміам у папірчиках

Перуанського бальзаму 1 лот, апельсинової олійки 1 драхма, лавандової 1/2 лоту, росного ладану 2 лоти, стораксу 1 лот. Все це залити фунтом і 1/2 міцного спирту і поставити у скляній посудині, добре закритій, на сонці або в теплому місці, час від часу збовтуючи, поки всі інгредієнти не розчиняться і не з’єднаються. Білий грубий папір кілька разів покривають пензлем цим розчином, кожен раз даючи йому висохнути в тіні. Потім його ріжуть на шматки і при потребі легко розігрівають над свічкою, не даючи присмалитися.

Литовська господиня, або наука порядного утримання дому

Служниці, що займалися аптечкою, готували також маленькі полотняні мішечки, куди вкладали пелюстки квітів, найчастіше лаванди або дуже запашної гвоздики, чи кору кориці. Такими пахучими мішечками перекладали білизну в шафах і комодах. Але цього не було достатньо – пахощами з приємністю натирали ціле тіло. Упродовж віків головними парфумами на туалетних столиках жінок була «лорендогра», тобто «вода королеви Угорщини» – по французьки «la reine d'Hongrie», з домінуючим запахом розмарину. Так само старанно парфумувалися чоловіки, найохочіше водою з Кьольну («о де Колон»), до складу якої входив запах цитрини, бергамоту, помаранчі і гвоздики. Кажуть, що чоловіки не відмовляли собі в цій приємності навіть у лісових повстанських підрозділах у 1863 році.

Отже, домом снували різні запахи: від кадіння, з шаф, з флаконів на туалетних столиках, а ще від запалених свічок, воскованих підлог, від дров, що горіли в каміні. З комори пробивався запах вуджених ковбас, з аптечки – приправ, а з кабінету пана – запах шкіри, мисливського пороху, а инколи й собак. Усе це разом перемішувалося, створюючи неповторні характерні запахи, якими були насичені меблі, килими й самі мешканці. Такий запах западав глибоко в душу й вже назавжди асоціювався з рідним домом: «Вже погашена свіча, в кімнаті чути її запах, змішаний з запахом свіжої соломи, напаленої печі, мокрого собаки і двох сплячих братів! Як нам добре знову бути у своєму гнізді!» (К. Івановський, «Спогади про молодість на прикордонні»).

Влітку пахнув не тільки дім, а й сад. «Літніми ранками всюди стояв запах вологої кори і грибів, земля швидко нагрівалася, п’янко пахла черемха», – згадувала Яніна Жултовска.

У звичайному дворі з салону виходилося через ґанок, який сьогодні ми би, може, назвали терасою, від парку до парку. Там росли старі, величні дерева: пахучі липи й акації, гордовиті дуби, вічнозелені ялини. Росли вони групами або оточували звивисті доріжки й алейки. Прогулюючись, мешканці дому усвідомлювали, що ці дерева були висаджені рукою діда чи прабабусі. Мій батько згадував таку липову алею, якою можна було прогулюватися під час дощу й не мокнути, бо густі крони старих дерев з’єднувалися між собою над доріжкою, утворюючи щільний дах. Між деревами, в мальовничих місцях стояли лавочки, заохочуючи до відпочинку, а також одна або дві альтанки, де особливо любили бути діти. Вони там не тільки бавилися, але й читали книжки, навіть готувалися до уроків. Часто такі місця обсаджували квітучими й пахучими кущами, такими як жасмин або черемха.

З лівого боку газону, між темнооливковими туями, росла прекрасна похила плакуча береза, коси ніжних галузок якої сягали аж до землі. При її стовбурі стояли дві лавочки біля столу, зробленого з великого, вкопаного в землю дубового стовбура діаметром понад півтора метра. От там любила бабуня часом випити свою каву з топленими в горщечку вершками. За лавками тягнулися грядки з блакитними водозборами, гвоздиками, наперстянками, живокостом і флоксами.

К. Івановський «Спогади про молодість на прикордонні»

У теплі пори року в парку проводили багато часу: там годинами сиділи пані, бавилися діти, під опікою няні-бони гуляла малеча, обладнували майданчик для гри в крокет, а пізніше в теніс. Після обіду всі домашні, а часто і їхні гості, виходили на прогулянку, в романтичних куточках мріяли панночки, як героїня повісти Елізи Ожешко «Щоденник Вацлави»: «Я вийшла в сад і цілу годину ходила алеями, думаючи про Франюсика».

Коли сонце майже згасло, мої дідусь з бабусею і цьоця Камілка з’являлися на ґанку і сходили зі сходів на пісок тераси, готуючись до прогулянки. Обидві старші пані були прибрані в капелюшки з вуальками, рукавички й парасольки, инколи в шовкові пелеринки, оздоблені блискучими намистинами. Все товариство рухалося уздовж алеї квітів, що проходила через сад і була повна запаху матіоли і флоксів, до трьох лавок на галявинці на березі ріки. Широко розлита вода Прип’яті текла з заходу на схід, прозора і без жодної зморшки, відбиваючи рожево-бузковий колір неба. Тополі синіли як привиди на холодній блакиті сходу. Могло видатися, що в цій задумі й тиші все може існувати вічно, що взагалі нічого не відбувається, що нічого не може статися; тільки холод роси, що випала, змінював спеку розігрітої землі, а потім десь над горизонтом засвічувалася перша зірка, щоби дрижати й моргати.

Я. Жултовска «Инші часи, инші люди»

Часто поміж дерев закладали ставок, переважно так, щоб його було видно з вікон салону. Тоді до нього вела обсаджена квітами або кущами стежка. Часом штучний став був непотрібний, бо поблизу текла справжня ріка, як у Дерешевичах, багато разів згадуваних Яніною Жултовскою: «Перед довгою лінією будинків простягалася на високому березі Прип’яті тераса, а на ній росли грядки квітів, цілий монастирський сад, ніби покреслений стежками, повний резеди, петунії, вербени, гвоздики, штамбових троянд з ряду пахучих, старосвітських і наймиліших».

Модні були англійські парки, а той, хто їх садив, переважно користувався різними порадниками і взірцями. Минали роки, приходили наступні покоління, кожен новий власник щось досаджував і щось вирізав, закладав нові клумби з квітами, инколи привозив якісь екзотичні рослини з далеких вояжів. І так повільно ідеї першого фундатора ставали все менше чіткими, а в парку збільшувалася кількість цікавих екземплярів і чарівних куточків.

Серед дерев завжди знаходилося особливо задбане місце, де встановлювали капличку з фігурою Божої Матері. Упродовж цілого травня тут збиралися всі домашні, прислуга і селяни з фільварку, щоби співати марійських пісень і відправляти літанію. На околицях Речі Посполитої поміщицькі родини будували на території парку такі великі каплиці, що там можна було відправляти Літургії. Всередині був встановлений вівтар і літургічний посуд. Деякі з тих каплиць, якщо поблизу була парафія, відвідував католицький священик і відправляв Служби Божі. У рамках репресій після Січневого повстання царська влада зменшила кількість єпархій на цих територіях і наказала позакривати більшість костьолів і монастирів. Навіть приватні присадибні каплиці стояли опечатані або перетворені на православні святині. Там, де каплиці вдалося врятувати, організовували недільні молитви навіть без участі священика.

Висока й одночасно тісна, вона мала всередині маленьку захристію, один вівтар і три ряди незручних лавок. Високо розміщені вікна були засклені кольоровими шибками і кидали на білі стіни смуги жовтого й фіолетового світла. Вівтар був класичного стилю, імітував старий мармур. Між його колонами висіли два образи, занурені в мармурову стіну і тільки оправлені вузькими золотими рамками – Страждальна Мати і Христос у терновому вінку. Плиту вівтаря прикривала скатертина з вишитими на канві важкими трояндами. Моя бабуся, стоячи на колінах на лаві перед решіткою, читала з молитвослова літанію і молитви, а також недільну Євангелію. Часто її заміняла тітка Клося, а після літанії хтось із прислуги заспівував «Богородице Діво».

Я. Жултовска «Инші часи, Инші люди»

Біля каплиці був малий цвинтар, на якому одне за одним покоління власників спочивали під пам’ятниками, що увічнювали їхні імена. У період після Повстання, коли були зачинені костьоли, ці цвинтарі набрали особливого значення. Якби їх не було, поміщики були би змушені хоронити своїх близьких на православних цвинтарях, що було неприйнятне як з релігійних, так і патріотичних причин. Цвинтар і каплиця переважно знаходилися в кінці парку, далі були луки, поля і стіна лісу на горизонті.

Ближче до дому, крім мальовничих груп дерев у парку і пахучих клумб із квітами, росли фруктові дерева. Сади найчастіше віддавали в оренду; в такий спосіб позбувалися клопіткого догляду за вразливими й делікатними деревами, а отримували постійну кількість фруктів для поточних потреб двору і для переробки на зиму. У саду стояв будиночок садівника, сараї для фруктів, а також теплиці й парники, в яких вирощували ранні фрукти і фрукти родом з теплих країв. Недалеко встановлювали також вулики; бджоли не тільки давали мед, але й насамперед запліднювали квітучі дерева. Згідно з засадою економічної незалежности до саду прилягав великий овочевий город, в якому росло все, що могло потрапити не тільки на панський стіл, але й для дворових і челяді. Оскільки парком займалися в більшості випадків чоловіки, настільки догляд за садом, городом і пасікою переважно був жіночим заняттям. Часто вони витоптували стежки, що вели з репрезентаційної, паркової частини в бік звичайного городу. Хоч, як доказував Міцкевіч, і тут могло бути гарно.

На певній віддалі від двору, але настільки близько, щоби можна було туди заглянути в будь-яку хвилину, були господарські будівлі, тобто стайні, вівчарні, обори, хліви й курники, ще далі – приміщення для зберігання врожаю та инші, призначені для сільськогосподарських машин, ремонтних майстерень, помешкання робітників і каретний сарай. [...]

У кожному дворі з різною метою використовували різноманітні вози і запряжки. Легким однокінним візком без ресор поміщик виїжджав на інспекцію в поле. Також легкий, але елегантний фаетон використовували головним чином влітку для подолання невеликих відстаней, ним їздили на прогулянки, відвідувати сусідів, до церкви. Найбільш поширеною у Польщі була бричка з відкидним верхом, який піднімався у випадку непогоди. [...]

Запряжена бричка зупинялася за кількадесят кроків від ґанку і чекала. Тільки коли у дверях з’являвся камердинер із пледом у руках, візник під’їжджав під самий ґанок. Пан із панею сідали посередині, камердинер укривав їм коліна, і бричка рушала. Инакше все виглядало взимку, коли при вітрі й морозі треба було провести в запряжці багато годин, а инколи і цілий день. Щоби врятуватися від холоду, подорожні на звичайні хутра одягали т.зв. дáхи – широкий верхній одяг, зшитий із двох різних шкір, наприклад, нижній шар з опосума, а зверху шкірка жереб’яти. Даха була така велика й тяжка, що в ній не можна було ходити. Служила вона тільки для того, щоби в ній сидіти у бричці. Ноги вкривали сукном, підшитим овечою шкірою. Візник мав кожух і бурку, а на ногах напхані соломою валянки. Взимку, звичайно, використовували сани з піднятим верхом для захисту від вітру і снігу.

Зимова упряжка відрізнялася від літньої. У наших краях зима була переважно дуже сніжна. Оскільки селяни найчастіше їздили одним конем, то в снігу протоптувалися дуже вузькі дороги. Їзда парою коней загрожувала проваленням коней у сніг. Тому, вибираючись у довші подорожі, запрягали двох коней один перед другим. Крім звичайної збруї до голів коней причіпляли бубонці, тобто кілька дзвіночків, закріплених на шкіряному ремінці. Вони мали як декоративне, так і практичне значення, бо заміняли стук літньої брички (сани ковзають тихо), що особливо потрібне, коли треба розминутися на вузькій дорозі.

А. Доманьскі «Щоденник»

[...]

Змінювалася мода на екіпажі, типи запряжки, лівреї кучерів, і грошей на новинки не шкодували. Часто у двадцяті роки ХХ століття у каретному дворі поруч з архаїчною, вже роками не вживаною каретою стояла нова модель автомобіля. Багаті поміщики купували авто, але траплялося, що дуже скоро були змушені позбутися його, бо в окрузі не було доріг, якими міг би цей автомобіль їздити.